інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Методи боротьби з підробниками грошей у середньовічній Європі

С. Віряскін

Світова історія знає не так вже й багато прикладів притягнення до кримінальної відповідальності високопоставлених фальшивомонетників. Винними у фальсифікації майже завжди визнавалися дрібні виконавці: монетних справ майстри і їх підручні чи просто звичайні "жартівники". Середньовічна Англія в епоху правління Генріха Першого — лише невеликий виняток із загального правила.

Правом карбування державних монет користувалися тоді король і його васали — великі лендлорди, герцоги, графи, барони. Вони повинні були зображувати на грошах своїх монетних дворів власну печатку чи геральдичний знак. Однак спокуса поповнити каси нечесним шляхом була занадто великою. При цьому вміст металу в монетах фальсифікувався, а самі монети робилися схожими на монети пана іншої території.
Генріх Перший (що правив у 1100—1135 р.), зважаючи на все, не виправдовував шахрайство своїх підлеглих титулами і чесним ім'ям роду. Так, у різдвяний вечір 1125 року він зібрав у Вінчестерському замку власників усіх англійських монетних дворів, що повинні були довести чистоту своїх монет. Усього запрошених виявилося біля півтори сотні. Очевидно, деяким це вдалося, тому що тільки 96 гостей залишили Вінчестер однорукими.
Генріх I і справді був заклопотаний викорінюванням фальшивомонетного промислу в Англії. Він почав дві великі акції: у 1108 і 1125 роках. Про це повідомляють сучасники короля Флорентин Вигорненський, автор хроніки подій аж до 1118 року, та Генрі Хантінгдон, що описував події до 1154 року. Хоча, у цих хроніках немає ні слова про те, що серед потерпілих виявився хоча б один знатний англієць. Флорентин повідомляє, що викритим фальшивомонетникам, які підробляли дрібні монети, "виколювали очі і відрізали статеві органи". Генрі, що не схильний звеличувати діяння свого короля, описуючи події 1125 року, говорить, що варто придивитися до жорстокості розпоряджень короля. Він (Генріх) прийшов до думки, що всім майстрам монетної справи в Англії, які таємно підробляли монети, варто відрубувати праву руку.
У хроніці Джона Уорчестера, що охоплювала події з 1118 по 1140 рік, підтверджується повідомлення Флорентина про едикт короля щодо покарання монетних майстрів, схоплених в Англії за карбування фальшивих монет, відрубуванням правої руки і нижньої частини тулуба.
Генріх I увійшов в історію Англії як мудрий законодавець. Якщо до того ж врахувати, що він активно боровся за владу з баронами, то логічно припустити, що пізніше народний розголос поширив подібні королівські покарання і на них.
У роки правління Едуарда III (1327—1377 р.) мав місце інцидент аналогічного роду. Це справа абата Массандрона, який практично не ховаючись випускав фальшиві монети. У самого Едуарда були подібні труднощі на власному монетному дворі, до того ж, він був переконаним супротивником папства. Це і вирішило долю підприємця в сутані. З камери катувань Массандрон потрапив прямо на шибеницю. Однак це не було типовим.
Німецьким варіантом на тему нещадної Генріхової боротьби з фальсифікацією монет були дії Рудольфа Першого.
Імператор Рудольф I у рейхстазі в Майнці в 1285 році проголосив підробку монет тяжким злочином, який карався нещадно. Карався також свідомий збут і зберігання фальшивих монет та приховування фальшивомонетників у замках знаті. Імператор Альбрехт Другий відновив цей едикт у 1438 році (у рейхстазі в Нюрнберзі). В едикті говорилося, що людина, піймана на самовільній виплавці монет, підлягає суворому покаранню, як і її пан.
Очевидно, від імператора не можна було очікувати занадто жорстких заходів, він не міг протиставити себе цілій орді своїх лицарів, що порушила мир у його володіннях. Вибіркові покарання занепокоїли б жителів, які і без того уважно придивлялись до того, що відбувалося. Так, добродії, винні у фальсифікації грошей, у більшості випадків просто каялися у своїх гріхах і урочисто обіцяли надалі не займатися карбуванням монет. Граф фон Від, наприклад, зобов'язався ніколи не карбувати монет і не дозволяти робити це у своїх володіннях.
Імовірно, пани тримали дане слово. Однак 40 років потому нащадок Філіпа фон Ізенбурга, який проходив свого часу в справі фальшивомонетників, Еберхард фон Ізенбург був пійманим за підроблення грошей. Але і він відбувся даними трирському архієпископу Куно запевняннями, що ніколи, таємно чи явно, не буде займатися (чи доручати займатися) карбуванням монет.
Один з рідкісних випадків покарання високопоставленого фальшивомонетника відомий нам з історії Франції початку XV століття. Протягом довгих років графиня Іоанна Булонська й Овернська в підвалі власного замку в Тулузі в спеціально обладнаній майстерні карбувала підроблені монети, особисто спостерігаючи за роботою своїх ремісників. У 1422 році її майстерня була виявлена. Заповзятлива графиня опинилася за ґратами, її подальша доля невідома.
Ми не знаємо того, як були покарані підлеглі графині. Але навряд чи їм пощастило більше, ніж монетних справ майстрам англійських баронів при Генріхові I, які за наказом своїх панів займалися підробкою монет.
Надалі карбувальники монет "порозумнішали", вони стали вимагати письмового розпорядження від свого пана на виготовлення фальшивих грошей, завіреного його печатками. Саме так учинив у 1350 році монетних справ майстер Якоб Швет з Кенігсберга.
Маркграф Бранденбурзький Людвіг I 12 липня 1347 р. запровадив новий монетний порядок. З марки срібла (шматка срібла вагою 14,5 лотських унцій) виготовлялося тепер 28 шилінгів і 4 пфеніги, всього 340 пфенігів. В указі Людвіга говорилося про те, що ніхто, ні християни, ні іудеї, не повинні робити монет і якщо хтось буде пійманий за цим заняттям, буде осуджений як фальшивомонетник і страчений.
Будь-які дії самого маркграфа, пов'язані з випуском монет, за тим же указом були чинні за підтримки державної ради і ради станів. У нашому випадку ведення грошового господарства визначалося саме радою станів (за два роки до цього рада станів відхилила порядок скасування системи щорічного вилучення монет і випуску нових, що відкривала можливості погіршення якості монет). Але доходи, одержувані внаслідок вилучення монет, уже не задовольняли Людвіга. 1 січня 1350 р. він наказав Якобові Швету, не визначаючи ваги монет і вмісту в них срібла, карбувати з марки срібла 35 шилінгів чи 420 пфенігів. Три дні потому майстер одержав і письмове розпорядження.
Це розпорядження, зроблене за спиною ради станів, було відкритим фальшивомонетництвом. Людвіг наказував монетному майстру з Кенігсберга стати фальшивомонетником, якщо згадати його ж закон дворічної давнини. Якоб Швет міг, імовірно, ухилитися від виконання цього наказу. Але, звичайно, своя сорочка ближче до тіла, та й звідки він міг знати, чи погоджене рішення маркграфа з ким-небудь чи ні. У всякому разі, він прийняв наказ до виконання і взявся за карбування.
Майже рік у маркграфстві ходили фальшиві пфеніги, поки 30 листопада 1350 р. рада станів не висунула обвинувачення Якобові Швету в підробці грошей. Якоб зміг довести, що діяв за вказівкою маркграфа. І все одно суд вирішив, що винен саме Якоб Швет, і вислав його з країни.
У тих випадках, коли можна було довести, що фальшивомонетник діяв заради особистого збагачення, судді втрачали пильність. Тут же треба було лише відповісти на запитання — як саме?
Майстер монетного двору і його помічники здавна відносилися до числа найдосвідченіших ремісників. Повсякденне спілкування з дорогоцінними металами, що довірялися їм, вкрите таємницею для більшості людей середньовіччя і початку нового часу. Виплавка і легування металів, а головне — надприродна влада над людьми золота і срібла ставили карбувальників монет в особливе становище в тогочасному суспільстві. До того ж монетних справ майстри по своєму статусу не входили в цехи і мали справу безпосередньо з правителями чи з магістратом. Особливо ретельно міста стежили за тим, щоб їхні монетних справ майстри мали рекомендації й у всякому разі походили з повноцінних родин, принаймні не були позашлюбними дітьми, пройшли належне чотирирічне навчання. Лише після цього на правах підмайстра вони вступали в братерство карбувальників монет.
Робота гравера, що виконував малюнок на зразку монети, з якого робили відбитки, довірялася особливо вправним і почесним майстрам роботи з золотом. У Нюрнберзі XVI століття таким гравером був Венцель Ямнітцер (1508—1585 р.), що став названим членом Великої ради і членом Малої ради цього міста. Справу батька продовжив його син Ганс.
Письмові свідчення говорять про те, що найчастіше майстер-монетник і його підмайстри були єдиними особами, задіяними в підробці монет. Звичайно, за жодних часів цей вид злочинів не був винятковим привілеєм тільки однієї професійної групи. Тим більша небезпека від цих злочинів була для міст, для герцогств, князівств і графств, для всієї імперії.
Суворі розпорядження для монетного ремесла в багатьох місцях з часом ставали більш гнучкими дякуючи, насамперед, постійному прагненню місцевої влади порушити імперські правила. Місцевий володар волів бачити на своєму монетному дворі не стільки беззаперечно чесних, скільки талановитих людей.
Указ імператора Максиміліана II (який правив у 1564—1576 р.) від 13 жовтня 1571 р. повинен був у черговий раз навести порядок у монетних дворах. Згідно цього указу привілеї підмайстрів-монетників повинні були поширюватися тільки на тих, хто пройшов навчання в певних імперських майстернях. Але до цього часу жоден із правителів не був готовий діяти відповідно до цих розпоряджень. Підмайстри лише давали присягу дотримуватись імперських правил карбування монет, а вже в наступному столітті на князівських монетних дворах з'явилися представники інших професій. У свою чергу, і деякі монетних справ майстри змінили свою професію.
Звичайно, спочатку цей процес у найменшому ступені торкнувся міст, що знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні імператору. Вони слідували прийнятим в імперії правилам карбування монет аж до початку Тридцятирічної війни, коли і вони приєдналися до цього недоброго заняття, щоб не втратити останньої можливості вижити.
Немає матеріалів для порівнянь, що дозволили б виявити місцевості, де підробка грошей була б найбільш розповсюдженою. Ми можемо тільки показати, як згодом постійно зростала кількість монетних злочинів, влада і вплив буржуазії та потреба в грошах. З документів міської ради й інших нюрнберзьких хронік ми довідуємося, що між 1414 і 1584 роками тільки в цьому місті було розкрито 20 випадків виготовлення фальшивих монет, у яких брали участь монетники, майстри по золоту, міняйли, власники постоялих дворів, один ткач, один зброяр, один м'ясник, один художник і т.д.
При Карлі Великому, у часи, коли гроші відігравали у господарстві країни суто другорядну і незначну роль, карали тим, що розмовляли з викритим фальшивомонетником крізь зуби, у гіршому випадку ставили йому клеймо на чолі. Зведення законів, що виникло на початку XIII століття в Саксонії — найважливіший юридичний документ середньовічної Німеччини — дає вже зовсім інші оцінки: "Якщо монетник виготовляє фальшиві монети для того, щоб пустити їх в обіг, він ризикує своєю шиєю". Мова йшла про шибеницю. У Китаї за ті ж злочини живим закопували в землю, у Японії розпинали на хресті.
Уже до кінця XIII століття до фальшивомонетників стали застосовуватися ще більш жорстокі покарання. У Данте ми читаємо про гірку скаргу майстра Адама з міста Брешіа, уродженого англійця, про його страждання в пеклі, куди він потрапив з багаття, на яке, у свою чергу, його привів шлях фальшивомонетника. Сюжет полягав у тому, що Адам з доручення графів Гвідо, Алессандро й Агінольфо з Романьї підробляв золоті ґульдени із зображенням Іоанна Хрестителя із вмістом золота в 3 карати замість 21 і за це був привселюдно спалений у 1281 році. У суді його високопоставлені хазяї відмовили йому в підтримці. Навіть у пеклі думки про помсту не залишають Адама. Він знає, що Гвідо з Романьї вже в пеклі. Але Адам, який мучиться спрагою, уже не здатний зробити ні кроку, пекельна справедливість здійснилася.
З економічним прогресом і торгівлею, що поширювалася, буржуазія все більше усвідомлює небезпеку, носієм якої є фальшивомонетництво. "Фальшивомонетник грабує духівництво, панів та всіх людей і є злісним злодієм", — зазначається у Фризському праві. Нанесення збитку власності та майну, а також підривання довіри суспільства до грошей — от основні параметри підходу до розгляду подібних злочинів і вироків за ними. Жорсткість покарань проти "тих, хто обкрадає весь чесний світ", як говорилося в коментарях до законів міста Гамбург, відбувалося, насамперед, під впливом буржуазії, яка і без того натерпілася від грошових махінацій знаті.
У Німеччині міста і найбільші феодали карали фальшивомонетників за своїми власними законами чи за законами, що поширювалися на союзи міст (наприклад, Любецьке право), хоча едикти імператорів, що приймалися рейхстагами, передбачали певні норми покарання. Єдиного імперського карного права ще не існувало, але страта передбачалася скрізь. Розрізнялися лише способи умертвіння: петлею, сокирою, багаттям, окропом і т.д.
Лише в 1532 році на рейхстазі в Регенсбурзі приймається єдиний для всієї Німеччини карний кодекс — кодекс Карла V , відомий також як "мотузкове право". У ст. 136 цього кодексу дається розгорнуте тлумачення фальшивомонетного промислу: 1) підробка зовнішніх даних монети, 2) використання нечистого металу, 3) полегшення ваги монет. Виготовлювачів фальшивих монет карали спаленням заживо на багатті. Ті ж, хто мав відомості про фальшивомонетників чи яким-небудь чином брав участь у їхніх махінаціях, піддавалися покаранням від в'язниці до шибениці.
Цікава і ст. 111 кодексу Карла V, що встановлює покарання не тільки для фальшивомонетника, але й для організатора промислу. При цьому, незважаючи на деяку незрозумілість для сучасного читача середньовічних формулювань, у них чітко прослідковується різниця між рівнем ризику фальшивомонетника-ремісника і фальшивомонетника-пана. Якщо першому загрожувала болісна публічна смерть, то "пан" лише втрачав своє право карбування монет.
Насправді практика переплавляння гарних монет почалася задовго до цього. Вона відома нам ще з часів Римської імперії, навіть раніше — з найперших кроків карбування монет. Легування металів завжди надихало і державних мужів, і приватних осіб на зняття навару з карбування монет.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"