інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Регуляторні принципи захисту інвесторів на ринках капіталу

А. Царукян

Регулювання фінансових ринків і захист інтересів інвесторів був, є і залишається головним завданням для регуляторів на ринках капіталу, не залежно від того, чи є регулятор державним (централізованим), чи регулювання здійснюється недержавними організаціями (децентралізоване регулювання). Регулятори на ринках капіталу повинні створювати умови для справедливого ціноутворення і сприяти більш ефективному перерозподілу капіталів, з огляду на інтереси як позичальників, так і інвесторів, не залежно від того, чи є інвестор великою фінансовою структурою чи приватною особою, що інвестує невеликі суми. Відповідно, виникає питання: який з методів регулювання найбільш ефективний і безпечний для інвесторів і для позичальників? Який з методів регулювання зможе створити більш прозору ситуацію на ринках капіталу з одного боку і захистити всіх учасників від потенційних ризиків – з іншого?
Експерти розходяться в думках відносно того, який з регуляторів – централізований чи децентралізований – є більш ефективним. В обох методів регулювання є свої переваги і недоліки. Але за останні два роки децентралізована система регулювання зазнала істотної критики у зв'язку з кризовими явищами на американському ринку іпотеки. Необхідно з’ясувати, який з методів регулювання забезпечує інтереси більшої кількості учасників ринків капіталу, зосереджуючись на рівні розвинутості економіки.
Незважаючи на те, що ще кілька десятиліть тому переважна частина регуляторів у більшості держав мали децентралізовані риси, сьогодні відчувається тенденція до централізації. Крім того, існують міжнародні організації, що займаються регулюванням на міжкраїнному рівні, розробляючи документи і положення, що мають рекомендаційний характер. Найбільш відомою організацією є Міжнародна організація комісій з цінних паперів (Іnternatіonal Organіzatіon of Securіtіes Commіssіons, ІOSCO). Цю організацію можна розглядати як форум, у рамках якого розвивають своє співробітництво регулятори різних країн. Розглянемо розбіжності в структурі і філософії регулювання різних країн.
В Австралії, Канаді, Японії і США, а також у Європі – Бельгії, Франції, Італії й Іспанії – головним регулятором є урядові чи передбачені законом установи.
У Канаді ринок цінних паперів регулюється органами провінцій, тоді як у Японії регулятором виступає Міністерство фінансів, що також виконує інші функції. У США головним регулятором на федеральному рівні є Комісія з цінних паперів і бірж, що також здійснює нагляд за фондовими біржами, позабіржовими ринками і різними саморегулівними організа-ціями професійних учасників ринку цінних паперів. Австралія відносно недавно прийняла Закон про компанії, що скорочує час розгляду емісійних проспектів Австралійською комісією з цінних паперів.
Банківська і фінансова комісія Бельгії, Комісія з біржових операцій Франції, Національна комісія з акціонерних товариств і бірж Італії і Національна комісія з ринку цінних паперів Іспанії мають усі повноваження для регулювання і примусу до виконання вимог про розкриття інформації в зв'язку з пропозицією цінних паперів до публічного розміщення, допуском до котирування на біржах і неперервним публікуванням інформації про емітента.
У країнах Європейського Союзу діють директиви, що визначають мінімальні вимоги до розкриття інформації, однак ЄС не створив адміністративного органа для забезпечення виконання директив. Замість цього директиви ЄС вимагають, щоб держави-члени Союзу призначили "компетентні органи" для виконання різних регулятивних функцій. Таким чином, ці компетентні органи можуть бути державними регуляторами чи професійними організаціями відповідно до внутрішнього законодавства, прийнятого для здійснення директив.
Система регулювання США, як і система регулювання більшості країн ЄС, зосереджується на розкритті повної інформації, як засобі досягнення своєї мети – захистити інвесторів від шахрайства в діяльності, пов'язаній з випуском цінних паперів. Зокрема, мається на увазі федеральна система регулювання ринку цінних паперів, що існує в США. Більшість штатів у США мають свої власні органи регулювання, і багато штатів при реєстрації випусків цінних паперів здійснюють їхню перевірку, тобто з позицій того, чи можуть вони взагалі розміщуватися серед інвесторів. Канадська, австралійська і японська системи регулювання також засновані на принципі розкриття інформації, хоча канадська система включає елементи регулювання на основі перевірки випусків цінних паперів.
Ці розбіжності моделей регулювання можуть бути факторами, що лежать в основі різних позицій країн-учасниць з питань розкриття інформації, детальності вимог до розкриття інформації і методів отримання інформації. Крім того, у багатьох країнах вимоги про розкриття інформації містяться в поєднанні законів про компанії, законів про цінні папери і правил, що відносяться до цієї галузі, правил лістингу, причому останні в деяких випадках встановлюються відповідною національною фондовою біржею. У країнах Європейського Союзу різні директиви ЄС приймалися замість або як додаток до існуючих регулятивних норм в галузі цінних паперів. У результаті цього в багатьох країнах відбулося підвищення вимог про розкриття інформації для компаній, що пройшли лістинг на фондовій біржі, чи публічних компаній.
Розмаїтість джерел вимог про розкриття інформації говорить про те, що інформація може повідомлятися різними способами, а не у вигляді єдиного основного документа, що надається на відкриті ринки на регулярній основі, який підпорядковується всеосяжним вимогам про розкриття інформації і підлягає розгляду регуляторними органами. Відповідно, у країнах, де з історичних причин і внаслідок сформованої правової системи існує розмаїтість джерел, централізація інформації в одному місці здійснюється для полегшення доступу до неї громадськості.

Як ми бачимо, розбіжності в структурі і філософії регулювання дуже значні. Але, перш ніж перейти до висновків, необхідно розібратися і розбити по групах ринки, яким більше підходить та чи інша система регулювання. Потрібно з’ясувати, чи несуть ринки ризики через те, що вони підлаштовуються під регулятивну систему інших країн? Чи несе це небезпеки і ризики для національної економіки країни, що намагається підлаштуватися під регулятивну систему іншої країни? Чи не суперечить воно принципам захисту інвесторів, як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках капіталу?
У базовому документі Міжнародної організації комісій з цінних паперів (ІOSCO) "Цілі і принципи регулювання в галузі цінних паперів" установлюється, що "регулювання повинне сприяти формуванню капіталів у національному господарстві та економічному росту". У ньому визначені три мети регулювання в цій галузі:
а) захист інвесторів (проти маніпулятивної, шахрайської та інсайдерської практики, що вводить в оману);
б) справедливість, ефективність і прозорість ринків (рівноправність учасників на ринку, рівний і широкий доступ до інформації, попередження нечесної торгової практики);
в) скорочення системного ризику (ефективне управління ризиками в індустрії цінних паперів). Розвинуті країни і ті, що розвиваються, в умовах глобалізації світової економіки піддаються різним ризикам. Безумовно, коли відбуваються глобальні потрясіння і зміни у світовій економіці, це відображається абсолютно на всіх ринках, проте, країни, що розвиваються знаходяться в більш складному становищі.
Розвинуті країни володіють великим фінансовим потенціалом і є інвесторами для країн, що розвиваються. Ні для кого не секрет, що волатильність на розвинутих ринках капіталу менша, ніж на тих, що розвиваються. Пояснити це можна тим, що інвестори із західних ринків систематично здійснюють операції з купівлі і продажу фінансових інструментів на ринках, що розвиваються. Розміри припливу іноземного капіталу дуже значні й можуть зрушити ринки країн, що розвиваються, на десятки відсотків. Сильна волатильність є ознакою нестабільності. Від цього починає страждати система колективних інвестицій на ринках, що розвиваються. А це означає, що в цілому іноземні фонди завдають шкоди пенсійній системі на ринках, що розвиваються, і ставлять такі інститути в заздалегідь невигідне становище. Прикладом може бути стагнуючий вітчизняний ринок капіталу. А якщо врахувати двозначні цифри з інфляції, то виходить досить жалюгідний результат. Таким чином, контроль за потоками іноземного капіталу на фінансові ринки повинен стати одним із головних завдань вітчизняних регуляторів, які повинні мати вибудовану систему контролю за ризиками, що буде здатна елімінувати подібні явища.
Таким чином, ми бачимо досить серйозні розбіжності теоретичної і практичної точок зору. З теоретичної точки зору необхідно створювати умови для того, щоб іноземні інвестиції безперешкодно потрапляли на внутрішні ринки капіталу, а з іншого боку приплив інвестицій має короткостроковий характер, що у свою чергу погіршує ситуацію. Приплив капіталу має чисто спекулятивний характер, а не інвестиційний, і не сприяє подальшому стабільному розвитку внутрішнього ринку цінних паперів.
Усе це говорить про те, що централізована система регулювання є більш придатним варіантом регулювання фінансових ринків, особливо для економік, що розвиваються. Система державного регулювання ринків капіталу має бути централізованою. Необхідно створювати умови для розвитку внутрішнього ринку капіталу, впроваджувати системи ризик-контролю і ризик-менеджменту, потрібна також система ранжування інвестицій за ознакою терміновості і т.д. Умови взаємодії на фінансових ринках для всіх учасників мають бути прозорими і зрозумілими. Жоден з них не повинен мати перевагу над іншим.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"