інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Центральні банки в умовах глобалізації світової фінансової системи

А. Корзун
Банк Росії

Випуск євро в обіг, поява електронних торгових систем, зміни в структурі і поведінці учасників ринку, а також зміна обсягів пропозиції активів вплинули на структуру і якість фінансових ринків. Зміни системи функціонування фінансового ринку, у свою чергу, привели до перегляду як стратегічних, так і операційних завдань, які стоять перед центральними банками.
Поява єдиної європейської валюти в січні 1999 року вплинула на розвиток фінансової системи в цілому, особливо на ринки цінних паперів з фіксованою прибутковістю. Звичайно, інтеграція фінансових ринків європейських країн почалася задовго до введення євро, однак початок обігу єдиної валюти значно прискорив процес. Інтегрований ринок облігацій і грошовий ринок виникли протягом декількох тижнів після появи євро на тлі створення глобальних торгових систем і уніфікації нормативної бази.
Створення валютного союзу сприяло тому, що багато інвесторів одержали доступ до активів, які раніше не включались ними в інвестиційний портфель. Розширення інвестиційної бази за рахунок цінних паперів, номінованих у євро, привело до підвищення привабливості ринкових методів фінансування. Це підтверджується фактом подвоєння чистого обсягу запозичень з боку банківського сектора і корпоративних позичальників протягом двох років після появи єдиної валюти. Крім того, істотно зросла диверсифікованість структури самих інвесторів.
Іншим нововведенням на фінансовому ринку стало створення електронних торгових систем як альтернативи традиційним торговим системам. Деякі країни використовували такі технології ще в 80-і роки, але наприкінці 90-х перехід на електронні торгові системи набув масового характеру. Введення електронних торгових систем певною мірою вплинуло на функціонування усього фінансового ринку.
Першими до використання нових технологій перейшли валютний ринок, а також ринок похідних інструментів. У 2001 році до 70% міжбанківської торгівлі валютою здійснювалися через електронні брокерські системи (у 1995 р. цей показник складав 10%). Ринок похідних інструментів цілком переорієнтувався на електронну торгівлю в системі Eurex, тоді як раніше угоди укладали на Лондонській біржі методом "голосової" торгівлі. Потім нові технології почали активно використовуватися на грошовому ринку, ринку облігацій, а також ринку державних цінних паперів, що традиційно є одним з найбільш розвинутих сегментів фінансового ринку. На ринку акцій також поступово починає переважати електронна торгівля.
Технологічні нововведення впливають на фінансовий ринок у двох напрямках. По-перше, вони істотно знижують операційні витрати, а також вартість одержання інформації. Угоди укладаються швидше, ніж при традиційному способі торгівлі, усі розрахунки за операціями здійснюються автоматично, а деякі торгові системи дозволяють навіть здійснювати хеджування чи арбітраж шляхом прямого підключення до ф'ючерсного ринку в режимі реального часу. Важливим моментом є те, що дилери, використовуючи електронну систему, можуть миттєво визначити кращу ціну і спланувати оптимальну торгову стратегію. По-друге, використання електронних систем змінює суть відносин між дилерами й інвесторами. Фактично стирається межа між дилерським ринком і ринком, що функціонує за принципом "дилер – клієнт". Деякі електронні системи дозволяють обмежити рівень участі дилерів, тим самим зберігаючи традиційні ринкові відносини. Такі системи зобов'язують учасників виконувати функції маркетмейкерів і не допускають участі корпоративних та інституціональних клієнтів. Системи, засновані на участі одного дилера, що збирає заявки великих клієнтів, також сприяють розвитку ринкової сегментації. З іншого боку, системи за участю багатьох дилерів дозволяють ефективно інтегрувати оптовий і роздрібний ринок. Учасники таких торгових систем повинні відповідати мінімальним критеріям добору. У відкритих системах всі учасники можуть виставляти котирування, тоді як у міждилерських системах цю функцію мають право виконувати тільки самі дилери, при цьому всі інші учасники здійснюють торгівлю за цінами, оголошеними дилерами.
Важливим фактором, що впливає на розвиток фінансового ринку на сучасному етапі, є диверсифікованість структури інвесторів. Банківські злиття, фінансові кризи і поява великої кількості інституціональних інвесторів значно вплинули не тільки на структуру учасників фінансового ринку, а й на стратегії, які використовуються при управлінні ризиками і прийнятті інвестиційних рішень.
Протягом останнього десятиліття відбулась ціла низка великих злиттів і поглинань у секторі фінансових послуг більшості розвинутих країн. Це вплинуло на функціонування фінансового ринку у декількох напрямках. По-перше, сьогодні лише невелика кількість банків можуть виставляти двосторонні котирування. Так, у середині 90-х років на валютному ринку понад 50 найбільших гравців могли впливати на ринкову кон'юнктуру практично за будь-якою парою валют. Нині кількість таких учасників не перевищує 20. По-друге, фінансова консолідація сприяє відтоку спекулятивного капіталу, зосередженого у сфері маркетмейкінгу. По-третє, консолідація ускладнює процес диверсифікованості кредитного ризику контрагента. Зокрема, на позабіржовому сегменті ринку похідних інструментів торгівля ведеться через декількох дилерів, що користуються високою довірою всіх учасників. Наприклад, після злиття банку Chase Manhattan з JP Morgan частка нового конгломерату на ринку процентних свопів склала близько 25%. Злиття зазвичай приводить до того, що кредитний ліміт, наданий новому утворенню, як правило, нижчий від суми лімітів, установлених на кожного учасника окремо до злиття. Це може привести до загального зменшення кредитних лімітів на ринку і сприяти розвитку олігополії.
У той час як фінансова консолідація скорочує кількість дилерів, інші категорії учасників ринку стають більш активними. Зокрема, істотно зросла роль пенсійних фондів, страхових компаній, взаємних фондів та інших небанківських фінансових посередників. Так, у період 1995-2000 років загальна кількість взаємних фондів збільшилась на 53%, при цьому обсяг активів, що знаходяться в їхньому управлінні, зріс на 126% і складає понад 12 трлн. дол. Найбільші зміни відбулися в єврозоні. Хоча банківські депозити й інші фінансові інструменти з низьким рівнем ризику були найбільш поширені в минулому, стрімко зростає кількість дрібних інвесторів, що розміщають кошти в різні фонди з управління активами. У результаті різко зростає диверсифікованість портфелів, а також рівень кредитного ризику.
Зміни в структурі учасників супроводжувалися зміною системи управління ризиками. Ці зміни були обумовлені і кризами кінця 90-х, наприклад такими, як банкрутство компанії LTCM (Long Term Capіtal Management) у 1998 році. У звіті за 1998 рік Комітет нагляду за світовою фінансовою системою (Commіttee on the Global Fіnancіal System, чи CGFS) відзначив, що ця криза ставить під сумнів надійність сучасних торгових систем, а також методів управління ризиками. Це змусило учасників ринку переглянути свої стратегії хеджування. Зросла чутливість до кредитного ризику і кореляція між різними видами ризиків призвели до того, що учасники ринку стали менш охоче відкривати позиції за певними видами активів, побоюючись можливого збільшення цінової волатильності.
Іншою істотною подією, яка вплинула на поведінку учасників ринку в сфері управління ризиками, стали перші корпоративні банкрутства в Японії, а також несподіване зниження пропозиції державних цінних паперів у США. Найбільший роздрібний оператор японського ринку облігацій компанія Yaohan збанкрутувала у вересні 1997 року, протягом декількох місяців після неї – кілька інших банків. Поступово японські інвестори почали приділяти більше уваги кредитному рейтингу емітента. Несподіванкою для учасників американського ринку стала інформація про те, що казначейство зменшить кількість 30-річних випусків. Такі події призвели до переорієнтації інвесторів на державні цінні папери як більш репрезентативні індикатори кредитного ризику на фінансовому ринку в цілому. У той час як багато ринкових стратегій переглядалися і їхнє використання скорочувалося, низка стратегій використовувалися більш активно. Зокрема, широкого застосування набули різні індекси. Спочатку індекси акцій, облігацій та інших фінансових активів були призначені для визначення сукупної зміни рівня цін, тобто виміру "настрою" учасників ринку. Поступово індекси самі стають фінансовим активом, показником динаміки кон'юнктури інвестиційних портфелів. Управляючі ставлять завдання мінімізації коливань індексу за портфелем, таким чином, показником ефективності управління активами стає значення сукупного індексу, а не динаміка цін окремих активів.
Останньою великою зміною на фінансових ринках є зміна структури пропозиції інструментів, якими торгують. Це особливо чітко виявляється на ринку цінних паперів з фіксованою прибутковістю і суміжних з ним сегментах. В усіх країнах, крім Японії, чистий обсяг емісії державних цінних паперів істотно знизився до 2000 року. У той же час різко зросла емісія корпоративних цінних паперів. У результаті в період 1995-2000 років частка державних цінних паперів розвинутих країн у загальному обсязі цих фінансових інструментів зменшилася з 45 до 35%. Також змінився тип інструментів, що випускаються. Значно поширились корпоративні запозичення у формі американських казначейських облігацій, комерційні папери і різноманітні кредитні деривативи.
Зміни пропозиції державних цінних паперів відображають консолідацію податкової системи. Починаючи з 70-х років ринки державних цінних паперів у багатьох розвинутих країнах бурхливо зростали. Бюджетні дефіцити сприяли широкомасштабній емісії державних облігацій, і всі учасники ринку звикли до постійно зростаючого обсягу державного боргу. Наприкінці 90-х років найшвидше скорочувалися ринки державних цінних паперів Австралії, Канади, Швеції, Великобританії, США й інших розвинутих країн, що мають бюджетний профіцит. У той же час дефіцит бюджету у Франції, Іспанії і багатьох інших країнах єврозони підтримував обсяг ринку державних облігацій, номінованих у євро. У Японії колосальний бюджетний дефіцит привів до формування найбільшого ринку державних облігацій. Глобальний економічний спад, що почався в 2001 році, підірвав систему державних фінансів у багатьох розвинутих країнах, однак у цілому їм вдається зберігати бюджетний дефіцит на досить низькому рівні.
На відміну від державних облігацій корпоративні запозичення дуже швидко зростали. Корпоративний сегмент американського фінансового ринку збільшився майже вдвічі за період 1995-2000 років і досяг 13 трлн. дол. В єврозоні також істотно зріс обсяг корпоративних запозичень. Навіть у Японії наприкінці 90-х дещо збільшився обсяг корпоративних цінних паперів.
Зростання корпоративного ринку відбувається на фоні розвитку інструментів, що дозволяють перерозподіляти кредитний ризик, наприклад, кредитних деривативів, що знаходяться в обігу на ринку. Кредитні деривативи дозволяють відокремити кредитний ризик від інших видів ризику, що відповідає поточним потребам інвесторів. Ринок кредитних деривативів, що виник на початку 90-х, сьогодні має обсяг біля 700 млрд. дол., що значно менший від обсягу інших ринків похідних фінансових інструментів (наприклад, позабіржовий ринок процентних деривативів у 2001 р. оцінювався в 76 трлн. дол.). У той же час кредитні деривативи найближчим часом можуть стати індикатором кредитного ризику за різними видами активів, впливаючи на рівень кредитного ризику фінансового ринку в цілому. Розвиток кредитних деривативів є наслідком збільшення значущості кредитного ризику в процесі прийняття інвестиційних рішень.
Розглянуті зміни в системі функціонування фінансового ринку впливають на політику центральних банків: однією з проблем є визначення стратегії центрального банку щодо рефінансування учасників ринку. Особлива увага приділяється питанням адекватної реакції центрального банку на несподіване скорочення або збільшення рівня ліквідності. Крім того, важливу роль відіграють питання визначення стратегічних і тактичних аспектів монетарної політики в умовах зміни принципів функціонування трансмісійного механізму. Зміни на фінансових ринках прямо впливають на операційний механізм грошово-кредитної політики, включаючи проведення інтервенцій на валютному ринку. Традиційно пріоритетним завданням центральних банків вважається надання ліквідності учасникам ринку. В основі такого погляду лежить думка про те, що ліквідний ринок може полегшити проведення грошово-кредитної політики, поліпшити функціонування трансмісійного механізму й у цілому позитивно впливати на рівень фінансової стабільності. Перелік інструментів, що використовуються для надання ліквідності, дуже широкий. Крім того, центральні банки активно займаються вивченням і моніторингом фінансового ринку з метою поліпшення розуміння факторів, які впливають на рівень ліквідності, розробки інновацій для удосконалення інфраструктури (торгові, платіжні і клірингові системи), методів управління державним боргом, ефективного вибору операційних процедур. Такі заходи проводяться не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Підвищенню якості фінансового ринку багато в чому сприяє діяльність Комітету нагляду за глобальною фінансовою системою.
Сама по собі проблема ефективного регулювання рівня ринкової ліквідності є досить складною. Вона вимагає використання таких інструментів управління, які знаходяться поза сферою контролю центрального банку. З огляду на важливу роль заходів щодо управління кредитними ризиками, слід зазначити, що ефективне регулювання ліквідності неможливе без залучення органів нагляду за банками. Розглянемо дві найістотніші проблеми. Перша полягає в тому, що рівень ринкової ліквідності змінюється циклічно відповідно до змін ринкової ситуації. У сприятливі періоди вартість коштів знаходиться на низькому рівні, однак в умовах дефіциту вона може різко зростати. Такі процеси призводять до виникнення циклу в коливаннях рівня ліквідності. Друга проблема полягає в тому, що дії центральних банків можуть вплинути на рівень ліквідності окремих учасників ринку, однак у цілому ситуація на грошовому ринку може погіршитися. Ця проблема виникає на основі наявності циклу ліквідності і тісно пов'язана з наглядовою практикою. Питання ефективного реагування центральних банків на погіршення ситуації з ліквідністю – одне із ключових у процесі проведення грошово-кредитної політики. Одним із завдань центрального банку є полегшення умов функціонування фінансового ринку. Особливо чітко необхідність втручання центрального банку виявляється в періоди зовнішніх шоків, наприклад таких, як теракт 11 вересня. У той же час, втручаючись у функціонування ринкового механізму, центральний банк повинен взяти до уваги можливі негативні наслідки такого кроку. Погіршення ринкової кон'юнктури може відбутися не тільки через надання надлишкової ліквідності, але й через можливе зниження процентних ставок, що призведе до посилення тиску на фінансовий ринок. Тому, приймаючи відповідне рішення, центральний банк повинен проаналізувати можливі наслідки для реального сектора економіки у випадку передачі негативних сигналів з фінансового ринку.
При ухваленні рішення про інтервенцію центральний банк повинен вибрати конкретний сегмент фінансового ринку, на який робитиметься вплив. Звичайно центральні банки основну увагу приділяють найважливішим сегментам, з погляду можливостей проведення грошово-кредитної політики. Одним з основних сегментів фінансової системи для центральних банків є ринок міжбанківських кредитів. Однак ключовий ринок залежить від особливостей національної фінансової системи. Наприклад, розмір і функції ринку свопів істотно варіюються по країнах. Зміна кон'юнктури ринку акцій у нормальних економічних умовах, вочевидь не позначатиметься на проведенні грошово-кредитної політики, однак у несприятливій економічній ситуації вона може викликати різке погіршення економічних умов. Очевидним той факт, що в трансмісійному механізмі відбулися істотні зміни. Так, у грудні 2001 року під егідою Європейського центрального банку відбулась конференція, учасники якої намагалися об'єднати зусилля стосовно дослідження трансмісійного механізму в єврозоні. На думку деяких дослідників, фінансові інновації ніяк не позначилися на низці ланок трансмісійного механізму, хоча загальний ефект неможливо точно оцінити. Інші вчені розмірковують, чи не відіб'ється розвиток кредитних деривативів негативно на функціонуванні трансмісійного механізму. Це припущення засноване на тому, що розширення можливостей хеджування погіршує зв'язок між зміною процентних ставок і макроекономічними показниками. Остаточних відповідей дотепер не знайдено.
Залишаються невирішеними і базові питання функціонування трансмісійного механізму. Зокрема, економічна ситуація в Японії ставить проблему використання політики процентних ставок в умовах нульових номінальних значень цього показника. З цим зв'язана проблема ефективності політики центрального банку в галузі управління банківською ліквідністю: при досягненні процентними ставками нульового рівня банки перестають позичати кошти. У березні 2001 року Банк Японії змінив операційну мету грошово-кредитної політики: об'єктом таргетування став середній рівень банківських резервів на рахунках центрального банку, а не процентна ставка за міжбанківськими кредитами. Ця політика вплинула на тимчасову структуру державного боргу на основі звуження спредів на даному сегменті фінансового ринку.
У нових умовах функціонування фінансової системи учасники ринку почали приділяти набагато більше уваги рівню кредитного ризику, і тому безризикові державні облігації можуть втратити функцію індикатора вартості запозичень на фінансовому ринку. Таким чином, при проведенні грошово-кредитної політики варто приділяти більше уваги оцінці рівня кредитного ризику, а також впливу прийнятих рішень на його зміни. Зв'язок між рішеннями монетарної політики і рівнем кредитного ризику був найбільш вираженим, коли ФРС знизила дисконтну ставку під впливом паніки на фінансових ринках, обумовленої кризовим положенням компанії LTCM. Незважаючи на те, що це рішення не привело до пожвавлення ринку акцій, ослаблення долара чи істотного зниження прибутковості казначейських облігацій, воно сприяло збільшенню попиту на інструменти з високим рівнем ризику, що привело до звуження спредів на цьому сегменті фінансового ринку.
Вплив фінансових інновацій на функціонування центральних банків виявляється й у зміні структури забезпечення, прийнятого під заставу при проведенні монетарних операцій. Недолік забезпечення особливо чітко виявляється в умовах нових ринків, де нерозвинутість фінансової системи не дозволяє використовувати для управління ліквідністю операції РЕПО через відсутність достатньої кількості ринкових цінних паперів. Проблема обмеженості структури забезпечення актуальна і для розвинутих ринків, де перевага профіцитного бюджету призвела до скорочення обсягу емісії державних цінних паперів, що позбавляє учасників ринку найбільш звичного і надійного виду застави. Ця проблема особливо важлива для таких країн, як США й Австралія, тому що на таких ринках корпоративні цінні папери практично не використовуються як забезпечення. Грошово-кредитна політика в цих країнах може бути ускладнена ще через те, що при управлінні ліквідністю банківської системи центральний банк часто використовує саме державні цінні папери як актив при проведенні прямих операцій.
Визначаючи перелік активів для проведення власних операцій, центральні банки стикаються щонайменше з двома проблемами. Перша полягає в тому, що на відміну від інших учасників ринку центральний банк повинен проводити свої операції таким чином, щоб не впливати на рівень ринкових цін. Вибір конкретного активу як забезпечення операцій центрального банку приносить емітентові вигоду: підтвердження надійності цінних паперів на рівні центрального банку підвищує ліквідність цього активу. Яскравий приклад – емісія державними підприємствами в США власних облігацій, що відповідають за рівнем ризику казначейським зобов'язанням. Хоча насправді державна гарантія за цими активам була відсутня, вони широко використовувалися як забезпечення по угодах РЕПО.
Інша проблема, з якою зіштовхуються центральні банки при прийомі недержавних облігацій до якості забезпечення за власними операціями, полягає в тому, що в цьому випадку необхідно правильно оцінити кредитний ризик прийнятого під заставу активу. Для цього варто проводити заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури і механізмів, які дозволяють оцінити і визначити рівень кредитного ризику.
Стикувшись із проблемою обмеженості набору активів для забезпечення власних операцій, деякі центральні банки включили до цього переліку додаткові інструменти, номіновані в національній валюті (США, Австралія), або інструменти в іноземній валюті (Великобританія використовує як забезпечення цінні папери, виражені в євро). Крім того, багато центральних банків стали широко застосовувати валютні свопи при проведенні власних операцій.
Зростаюча консолідація у сфері фінансових послуг також є певною проблемою для грошово-кредитної політики. Консолідація може привести до виникнення ситуації цінової змови на тих ринках, де центральний банк проводить власні операції. Так, Банк Швейцарії був змушений перейти до таргетування офшорної процентної ставки (ставки LІBOR по швейцарському франку), після того як на внутрішньому ринку злиття двох найбільших банків привело до монопольного ціноутворення на кредитні ресурси.
Глобалізація світової фінансової системи ставить перед центральними банками нові завдання не тільки щодо оперативного регулювання ринкової кон'юнктури, але й у сфері прийняття стратегічних рішень стосовно проведення грошово-кредитної політики. Збільшення взаємозалежності національних фінансових ринків обумовлює необхідність ретельного моніторингу ситуації на основних торгових майданчиках світу. Особливо важливою з цього погляду стає динаміка цін на активи, що вносить істотний вклад у формування економічної кон'юнктури на середньострокову перспективу.
Центральні банки при прогнозуванні інфляції вже беруть до уваги зміни цін на активи. Наприклад, якщо швидке збільшення вартості акцій загрожує викликати різке зростання споживчого попиту, то центральний банк очевидно підвищить процентні ставки. При цьому вважається, що важливо не піддаватися на сигнали різких коливань цього показника, які найчастіше мають випадковий характер. Однак таке положення було піддано ревізії в публікації "Ціни на активи в рамках гнучкого таргетування інфляції". Один з авторів цієї роботи, професор економіки університету штату Огайо і колишній головний економіст Федерального резервного банку Нью-Йорка С. Сечетті, посилається на міжнародний досвід економічного розвитку: 13 років тому ціни на акції і вартість житла в Японії різко зросли, а 5 років тому в США відзначалась інвестиційна "кулька" у технологічному секторі. Сьогодні це характерно і для житлового ринку у Великобританії. Як же реагувати на такі аномальні явища?
Відповідно до раніше прийнятої точки зору банкірам не треба було звертати увагу на збільшення цін на активи. Банк міжнародних розрахунків у своєму звіті за 2001 рік указав, що центральним банкам, які підвищують процентні ставки у відповідь на зростання цін на активи, не обов'язково мати більшу інформацію порівняно з ринками: на різні центральні банки впливають різні спонукальні мотиви, тому вони можуть реагувати по-різному на одну інформацію.
У зазначеній роботі С. Сечетті завзято продовжує наполягати на необхідності більш детально досліджувати динаміку цін на активи для прояснення характеру можливих наслідків, а при відсутності більш-менш зрозумілої картини – діяти особливо обережно. У цьому і полягає конкретний сигнал банкірам і фахівцям в галузі економічної статистики, які "не повинні відкидати неякісні дані, що призвело б до втрати інформації" автори запропонували три різні економічні моделі, за допомогою яких демонструвалися переваги обліку цін на активи у тривалій перспективі. Поява з того часу нових даних говорить про неприйнятність механічного реагування на різкі зміни вартості активів, а це значить, що реакція повинна бути своєчасною, обґрунтованою й адекватною. Тому виникає необхідність чітко уявляти собі характерні ознаки виникнення "кульки". Оскільки грошово-кредитна політика завжди проводиться в умовах невизначеності, важливо мати певний перелік ознак і особливостей фінансових "куль".
Центральні банки не повинні навмисно ігнорувати розвиток ринків активів, коли є обґрунтована імовірність того, що бездіяльність призведе до прийняття помилкових рішень у сферах інвестицій і споживання. Аргументуючи свою позицію, С. Сечетті вказує на втрачену США можливість вплинути на відомі події у 90-х роках. Йдеться про підвищення процентних ставок. На думку Сечетті, головне рішення треба було прийняти в 1997 році. Підвищення процентних ставок дозволило б врегулювати і "азіатську кризу", що наступала через кілька місяців, і російський дефолт 1998 року. Але фінансові влади не подали ринкам попереджуючого знаку. Платою за таку бездіяльність стало занадто повільне економічне зростання у наступні роки.
Ефективне проведення грошово-кредитної політики в сучасних умовах багато в чому залежить від рівня відкритості центрального банку, тобто від наявності адекватного інформаційного супроводу прийнятих рішень.
Кілька факторів пояснюють інтерес до прозорості центральних банків, який збільшився у 90-ті рр.. По-перше, створення Європейського центрального банку створило проблему політичної легітимності центрального банку, що відповідає за грошово-кредитну політику 11 держав при відсутності їхньої політичної інтеграції. По-друге, загальна тенденція демократизації державної влади не могла не торкнутися центральних банків. По-третє, глобалізація фінансових ринків і революція в комунікаційних технологіях вимагали своєчасного доступу до інформації для оцінки ситуації і забезпечення ринкової дисципліни. По-четверте, азіатська криза показала, що поширення інформації і прозорість центрального банку важливі не тільки для країн, що розвиваються, але і для розвинутих. Розроблені МВФ Спеціальний стандарт поширення даних (Specіal Data Dіssemіnatіon Standard) і Кодекс правильної практики прозорості в грошово-кредитній і фінансовій політиці (Code of Good Practіces on Transparency іn Monetary and Fіnancіal Polіcіes) були визнані важливою частиною реформи міжнародної фінансової системи. Ці документи детально визначають критерії і вимоги до прозорості центральних банків.
На початку 1999 року Банк Англії провів опитування центральних банків на предмет визначення рівня їхньої прозорості і незалежності, під час якого 33 центральних банки були поділені на дві групи. До першої увійшли 20 банків розвинутих країн Заходу, до другої – 13 банків країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). За результатами опитування кожному банку привласнювалися рейтинги незалежності і прозорості.
Незалежність центрального банку оцінювалася за такими критеріями: до якого рівня статутні і законодавчі цілі центрального банку концентруються на ціновій стабільності; чи має центральний банк цільову та(або) інструментальну незалежність; якою мірою центральний банк фінансує бюджетний дефіцит; термін перебування на посаді його керуючого. Для оцінки прозорості використовувалися три критерії: роз'яснення прийнятої політики; роз'яснення у прогнозах і прогнозних аналізах; роз'яснення в оцінках і дослідженнях, що публікуються. Прозорість у роз'ясненні політики оцінювалася на основі п'яти факторів: чи надає центральний банк громадськості інформацію, що пояснює зміни в політиці, у день засідання комітету з грошово-кредитної політики; чи пояснює центральний банк своє рішення у випадку, якщо політика залишилася незмінною; наскільки регулярно доводяться до громадськості оцінки стану грошово-кредитної політики; чи публікує центральний банк протоколи засідань комітету; чи розкривається інформація про результати голосування його членів поіменно.
Прозорість прогнозів і прогнозних аналізів оцінювалася за чотирьма факторами: кількості прогнозних доповідей і бюлетенів; їхньому змісті; публічному коментуванню ризиків прогнозу, що публікується; обговоренню і поясненню помилок минулих прогнозів. На відміну від відносно нової практики публікації протоколів і розподілу голосів поширення дослідницьких і робочих матеріалів є більш традиційним способом забезпечення прозорості центрального банку. У цій сфері оцінювалися три елементи: обсяг аналітичних матеріалів у бюлетенях центрального банку; частота виступів керуючого й інших керівників центрального банку з питань грошово-кредитної політики; кількість робочих і дослідницьких матеріалів, що публікуються.
Якщо центральні банки розвинутих країн розділити на дві групи (з рейтингом незалежності вище і нижче 80%), то в першій групі рейтинг прозорості складе лише 67,7%, а в другій – 73,3%. Другий важливий висновок полягає в тому, що центральні банки країн ЦСЄ в середньому набагато менше прозорі, ніж їхні західні сусіди (індекс прозорості 53,5 і 70,3% відповідно), хоча розташовують практично тим же рівнем незалежності (77,4 і 76,5%). Країни ЦСЄ успішно користуються традиційними методами комунікації з громадськістю і ринками шляхом публікації оцінок і досліджень, але сильно відстають у використанні сучасних методів, таких, як публікація і роз'яснення прогнозів і прогнозних аналізів. При цьому використання сучасних інструментів в обох групах значно розрізняється від банку до банку.
У сфері прозорості з рейтингом понад 90% лідирують центральні банки Великобританії, США і Швеції, причому Банк Англії, будучи визнаним лідером у цій галузі, у той же час не має у своєму розпорядженні високого рівня незалежності. Наявність зворотного зв'язку між прозорістю і незалежністю в центральних банках розвинутих країн означає, що їм треба ще багато чого зробити з метою заповнення "дефіциту демократії".
Низький рівень прозорості центральних банків країн ЦСЄ пояснюється багато в чому історичними причинами. На початку 90-х наявність незалежного центрального банку розглядалась як ключовий елемент у переході від командної до ринкової економіки. Демократична підзвітність, з іншого боку, не вважалася пріоритетним завданням, і нові методи розкриття інформації дотепер значною мірою ігнорувалися. Низька прозорість характерна для всіх сфер державного й економічного життя цих країн, і ситуація напевно поліпшуватиметься з розвитком демократичних механізмів.
У майбутньому центральним банкам усіх країн доведеться стати більш відкритими, удосконалити існуючі і більш широко використовувати нові інструменти забезпечення прозорості. Можливо, варто установити мінімальні стандарти прозорості для центральних банків єврозони, на які орієнтуватимуться і країни ЦСЄ, що бажають приєднатися до ЄС. У той же час центральним банкам необхідно підтримувати баланс між інформацією, призначеною для широкого кола громадськості, і інформацією, що має залишатися конфіденційною. Підтримка цього балансу важлива для забезпечення нейтралітету стосовно учасників ринку і захисту їхніх інтересів.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"