інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Історія утворення Латинського монетного союзу

Ю.Голіцин

Погіршення фінансово-економічної ситуації додало новий імпульс ідеї реформування світової валютної системи і створенню єдиної резервної валюти, що дозволить консолідувати всю міжнародну фінансову систему і витягнути її з рецесії. Перспективи нових регіональних валют сьогодні є багато в чому сумнівними. У зв'язку з цим деякий інтерес може представляти історія створення у Європі об'єднаних грошових систем.

Перший досвід
Прагнення до об'єднання чи уніфікації грошових систем виникло практично одночасно з появою монет. Як відомо, перші монети з'явилися в Лідії (державі, що знаходилася в Малій Азії) у VІІ ст. до н.е., а вже через сторіччя, деякі давньогрецькі міста-держави стали укладати між собою союзи, домовляючись про вільний обіг на підвладній території монет, випущених кожним з них.
У період середньовіччя найбільш відома спроба створення колективних грошей у рамках Ганзейського союзу – політичного і торгового об'єднання прибалтійських міст у XІІІ - XVІ ст., куди в різний час входило від 70 до 170 міст. Оскільки товарообмін між численними містами, князівствами і герцогствами обходився дуже дорого (навіть найменші державні утворення мали власні гроші), у 1379 р. був укладений монетний союз, у рамках якого карбувалися монети єдиного зразка (зекслинги, драйлинги й інші), що приймалися в головних ганзейских містах Любеку, Гамбурзі, Ростоці, Кельні, по всій Скандинавії, а також у Новгороді і Пскову. Учасники договору контролювали обсяг і порядок обігу грошей на території Ганзи. Однак монетний союз проіснував усього кілька десятиліть і розпався, що, швидше за все, пов'язано із занепадом самого Ганзейського об'єднання. У першій половині і середині XІX ст. у Європі було реалізовано небагато проектів з інтеграції монетних систем. Проте, усі вони здійснювалися в рамках нових чи вже існуючих країн. Так, до створення єдиних держав у Швейцарії існувало 11 різних грошових систем, в Італії перебувало в обігу кілька десятків різних типів монет, а на території майбутньої Німецької імперії знаходилося 39 незалежних утворень, кожне з яких карбувало власні монети. Лише Австро-Угорський монетний союз, що існував у 1867 – 1914 рр., був результатом не об'єднання, а часткового розмежування країни на Австрійську монархію і Королівство угорців, які, проводячи власну фінансову політику, використовували для цього єдині центральний банк і валюту.
У другій половині XІX ст. у Європі почала проявлятися нова тенденція – створення міждержавних фінансових об'єднань. Саме в цей час був створений Латинський монетний союз, у межах якого грошовий обіг став здійснюватися на принципово новій основі.

Латинське утворення
Латинський монетний союз був створений 23 грудня 1865 р. Францією, Італією, Бельгією і Швейцарією. Його створення було полегшено тим, що грошові системи цих країн після наполеонівських воєн початку XІX ст. були фактично ідентичні. 1868 р. до Латинського союзу приєдналася Греція. Основною метою цього міждержавного фінансового утворення було об'єднання монетних систем перерахованих країн і легалізація обігу монет в кожній з держав, що уклали угоду, в рамках усього Союзу.
За попередньою згодою Союз був укладений на 15 років – до 1 січня 1880 р. При цьому був передбачений особливий порядок його продовження: якщо за рік до закінчення цього терміну жодна країна не заявить про свій вихід із Союзу і про необхідність його ліквідації, то договір вважався пролонгованим і Союз продовжував функціонувати ще 15 років і т.д.
Конвенція 1865 року фактично уніфікувала монети, що оберталися в країнах. Для всього Союзу була встановлена однакова вага, проба, матеріал і номінал монет. За зразок було використано французьку метричну монетну систему: золоті монети номіналом 5, 10, 20, 50 і 100 франків, срібна – 5 франків 900-ї проби; а також розмінні срібні – 0,2, 0,5, 1 і 2 франки 835-ї проби. Однак у кожній країні були збережені національні найменування основної грошової одиниці (у Франції, Швейцарії і Бельгії – франк, в Італії – ліра, у Греції – драхма). Для повноцінної срібної (5-франкової) і золотої монет вводилося "вільне карбування", тобто кожна держава могла випускати їх без обмежень, але при цьому повинно було дотримуватися єдине співвідношення золота і срібла (1:15,5). А от карбування розмінної монети було обмежене 6 франками на одиницю населення.
Крім того, у всіх країнах-учасницях угоди був встановлений обов'язковий (без обмеження суми) прийом усіх повноцінних (золотих і 5-франкових срібних) монет, випущених кожною з країн-членів Союзу, а розмінна срібна монета приймалася на суму не більш 100 франків (від своїх громадян монети приймалися без обмеження суми). Фактично, на відміну від попереднього періоду, коли в багатьох країнах Європи основою фінансової системи був "золотий стандарт", в основу Латинського монетного союзу був покладений біметалізм.
Встановлення біметалістичної грошової системи в країнах Латинського союзу було викликано значною мірою тим, що під впливом відкриття нових родовищ золота його ціна щодо срібла стала падати, і це створювало загрозу припинення обігу повноцінної срібної монети. Прихильники біметалізму вважали, що подібна грошова система допоможе зберегти в обігу обидва метали.
“Викривлений” союз
Засновники Латинського союзу покладали на нього великі надії і припускали, що він буде служити певним регулятором грошового обігу між окремими вхідними в нього країнами. Однак уже з перших років створення монетного союзу стала спостерігатися розбіжність у курсах валют держав, які до нього входили. Так, у 1870 р. під час франко-пруської війни французький франк котирувався у Швейцарії по 96, а в 1893 р. італійська ліра дорівнювала у Швейцарії усього лише 85,7 франків.
Крім знецінення валют, успішному виконанню покладених на Союз функцій перешкоджали коливання вартості дорогоцінних металів. До 1867 р. срібло коштувало дорожче встановленого Союзом співвідношення між дорогоцінними металами, і воно поступово витіснялося з обігу золотом. Однак з 1870-х рр. ринкова ціна срібла стала катастрофічно падати (на світовому ринку ціна унції срібла з 60,3 пенсів упала у 1879 р. до 51,2 пенси) і його у великій кількості перекарбовували в монети, так що грошовий обіг країн Латинського союзу був затоплений срібними монетами. А от золоті монети стали швидко зникати з обігу. У таких умовах державам Союзу стало невигідно допускати на свою територію срібну монету з інших країн, що поступово знецінювалася. Тому з 1878 р. вільне карбування срібла було припинено, однак 5-франкові срібні монети, що перебували в обігу, залишалися законними платіжними засобами. Таким чином, Латинський монетний союз перейшов від біметалізму до так званої “викривленої” валюти.
Подальша доля Латинського монетного союзу (діяльність якого продовжувалася конвенціями 1878, 1885, 1892 і 1908 р.) складалася під впливом дебатів про порядок можливої ліквідації Союзу, у зв'язку з постійним падінням ціни срібла і переходом майже всіх розвинутих держав до золотого монометалізму. При цьому найбільші ускладнення викликало питання відповідальності кожної з держав Союзу за випущену нею 5-франкову срібну монету. Справа в тому, що, проводячи різну грошово-кредитну політику, країни випускали в обіг різну кількість монет, насамперед, срібних. Крім того, хоча країни - члени Союзу повідомляли одна одну про масштаби емісії, торговий обіг між ними був різним, у результаті чого в різних державах оберталася неоднакова кількість "чужих" монет. Наприклад, у 1883 р. частка монет країн-партнерів у загальній вартості грошей, що перебували в обігу, складала в Італії 26%, Франції – 46%, Бельгії – 58%, Швейцарії – 88%.
Особливо проти ліквідації Латинського союзу виступала Бельгія, що, накарбувала велику кількість срібних монет, і відповідно не бажала одна зазнавати втрат, пов'язаних зі сплатою золотом або товарами за вилучення знецінених грошей. У результаті було прийнято, запропоноване Францією компромісне рішення, що встановило деякі пільги для Бельгії у випадку формальної ліквідації союзу. Це рішення поклало в основу ліквідації Союзу принцип викупу кожною країною усієї випущеної нею 5-франкової монети зі сплатою іншим державам золотом чи векселями.
Монолітність Латинського монетного союзу порушилася також і деякими нормами внутрішнього фінансового законодавства окремих країн. Наприклад, у Швейцарії грецькі 5-франкові срібні монети були позбавлені легального курсу, на відміну від подібних монет інших країн Союзу. Крім того, між країнами-учасниками Союзу були укладені окремі сепаратні угоди. Так, Італія і Греція зробили "націоналізацію" своєї розмінної монети, тобто витягли її з обігу в інших країнах Союзу, сплативши золотом і траттами. Остання конвенція 1908 р. збільшила суму, що припускала випуск розмінної монети до 16 франків на одиницю населення.
Латинський союз мав не тільки економічне значення. Франція, як лідер і найсильніша держава об'єднання, розгорнула в Європі широку кампанію по введенню французької грошової системи в інших державах, бажаючи в такий спосіб значно розширити зону впливу франка. До кінця XІX ст. ще 18 країн, крім членів Латинського союзу, мали грошові одиниці, еквівалентні франку. Проте, за винятком Іспанії, це були, в основному дрібні європейські країни – Сербія, Румунія, Болгарія, Люксембург, Сан-Маріно й Андорра. До таких країн належала і Фінляндія, що входила до складу Російської імперії, але мала автономну фінансову систему. Сама ж Російська імперія з 1885 р. мала деякі види монет, що відповідали латинським: золоті монети номіналом 5 і 10 карбованців (півімперіал та імперіал) відповідали 20 і 40 франкам, срібні полтина і четвертак (50 і 25 копійок) дорівнювали 2 і 1 франку. Можливо, це було пов'язано з політичним союзом, що формувався тоді між Францією і Росією.
Однак наприкінці XІX ст. Латинський союз вже не міг приймати нових членів, тому що почав руйнуватися зсередини. Справа в тому, що союзні угоди не стосувалися паперового обігу, і поки Франція була зайнята об'єднавчими проектами, Італія безконтрольно друкувала банкноти, поповнюючи свою скарбницю за рахунок партнерів. Оскільки учасники Латинського союзу не вважали за потрібне координувати свою політику процентних ставок і бюджетну політику, то на початок Першої світової війни, валюти країн-членів союзу стали втрачати купівельну спроможність з різною швидкістю. Це і стало початком кінця Латинського монетного союзу.
Срібний кінець
З початком Першої світової війни всі країни Латинського монетного союзу, крім Швейцарії, вивели з обігу золото і срібло, і перейшли до паперових грошей. Монети практично не оберталися. Однак у Швейцарії спостерігався величезний наплив срібних монет інших держав Латинського союзу: внаслідок знецінення французької, бельгійської й італійської валют було вигідно обмінювати їх на швейцарський франк, курс якого був дуже високим. Такий наплив знеціненої срібної монети представляв для цієї країни серйозну небезпеку, і в жовтні 1920 р. подальший ввіз і обіг срібних монет, що карбувалися монетними дворами партнерів по Союзу, у Швейцарії був оголошений незаконним.
Після вилучення заборонених монет, що відбувалося протягом 3 місяців, Швейцарія стала власницею 225 млн. франків сріблом у французьких, італійських, бельгійських і грецьких грошових одиницях на додаток до того срібла, що країна вже мала у своєму національному банку.
У 1921 р. на конференції країн - членів Латинського союзу Швейцарії було надане право перекарбувати іноземні срібні монети на суму 65,7 млн. франків у швейцарську валюту. Інші срібні монети на суму 59,4 млн. франків, починаючи з 15 січня 1927 р., необхідно було передати тим країнам, у яких вони були випущені, і оплатитися вони мали протягом 5 років з моменту їхнього вивозу. Щоб ліквідувати нестачу грошового обігу, що утворилася в результаті вилучення іноземної монети, швейцарському уряду було дозволено збільшити карбування срібних 5-франкових монет до 80 млн. франків (до цього кількість швейцарських 5-франкових монет складала 10,63 млн. франків).
Фактично це рішення стало початком ліквідації Латинського монетного союзу. Лише у зв'язку зі складністю остаточних розрахунків цей процес затягся на п'ять років. Офіційно Союз перестав існувати 31 грудня 1926р.
Незважаючи на труднощі, що постійно виникали при функціонуванні єдиної фінансової системи Латинського монетного союзу, деякі її елементи, насамперед, фактична уніфікація монет, виявилися життєздатними і доцільними, і були використані надалі без яких-небудь серйозних змін.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"