інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Рейтинги фінансових магнатів світу*

О.Соколова

Традиція порівнювати чужі фінансові досягнення, складаючи списки найбагатших людей, існує декілька сотень років. Проте, раніше подібні рейтинги відігравали роль податкових декларацій, і не всі багатії прагнули туди потрапити. Але у XІX столітті все змінилося. У 1842 році американський видавець Моузес Біч почав випускати оглядові матеріали про найбагатших мешканців Нью-Йорка, які користувалися надзвичайним успіхом, швидко увійшли в моду й популярні донині.

Перспективні платники податків
У середньовічній Європі традиція складати списки багатих людей з'явилася у зв'язку з тим, що владі необхідно було знати, з яких людей можна зібрати найбільше податків. Один з перших подібних описів здійснив англійський король Едуард ІІІ, якому були потрібні кошти для війни з Францією. У 1337 році він відправив у кожне із графств свого королівства розпорядження: організувати зустріч місцевих дворян, представників духовенства, торговців та інших багатіїв, щоб визначити, скільки кожний з них може пожертвувати на спільну справу.
Деякі графства відгукнулися на вимогу короля. Там де збори все-таки вдалося провести, у підсумку були складені сумнівні з погляду достовірності звіти. Цифри в них, на думку багатьох істориків, занижені, але одержати уявлення про те, хто в ті часи міг вважатися заможною людиною, цілком можливо. У Стаффордширі, наприклад, найбагатшим визнали графа Ланкастерського Генрі з капіталом у розмірі 100 фунтів стерлінгів (оцінки того, як ця сума виглядала б зараз, коливаються від 45 тис. фунтів стерлінгів до 837 тис. фунтів стерлінгів). Разом з ним у список потрапили ще 103 особи – серед них барони, нетитуловані помісні дворяни й лицарі, але їм вдалося накопичити не більше 40 фунтів стерлінгів.
Немає особливих причин сумніватися в тому, що такі переписи проводилися регулярно по всій Європі, хоча свідчень про них збереглося не так багато. Відомо, наприклад, що такий же податковий список був складений у 1379 році у Венеції. В ньому можна виділити 20-30 найбагатших родин, які постійно вкладали свої кошти в нові проекти, і, зрозуміло, декілька забезпечених торговців – м'ясників, виробників мила, ковалів і купців, що возили спеції.
Мабуть, найвідомішим і цікавим податковим реєстром Середньовіччя можна назвати флорентійський кадастр 1427 року. Він був заснований місцевими олігархами більше зі статистичних міркувань, але потім, коли до влади в процвітаючому місті-державі прийшов Козимо Медічі, кадастр перетворився у головний податковий документ і став використовуватися за своїм прямим призначенням – для відбирання грошей у найбільш забезпечених.
У кадастрі містилася інформація про зайнятість та фінансовий стан більш ніж 30 тисяч флорентійців, у тому числі їхні боргові зобов'язання. З'ясувалося, що більше половини всього міського капіталу знаходилося в руках приблизно 2,5% опитаних. Для того часу ці цифри були нормою. Найбільш забезпеченим мешканцем Флоренції був Палла Строцці, який розбагатів на торгівлі, та зайняв місце у числі провідних політиків міста. У його особистій скарбниці налічувалося 163 тис. флоринів – майже в 2500 разів більше, ніж ремісник середньої кваліфікації міг заробити за рік.
Згодом акцентувати увагу на найбагатших представниках дворянства при складанні податкових переписів почали багато європейських урядів. Наприкінці XVІІ століття, наприклад, свій власний список найбільш перспективних платників податків склала французька влада. Однак вже у XІX столітті, з поширенням друкарства й грамотності, подібні рейтинги стали публікувати в освітніх та розважальних цілях.

Приклади для наслідування
У Сполучених Штатах 1840-х років інтерес до життя багатіїв викликав появу нового жанру газетних публікацій. Першопрохідником у ньому став Моузес Біч, у той час власник нью-йоркської газети The Sun.
За своє життя Біч перепробував безліч способів заробити: спочатку намагався створити пороховий двигун для повітряних куль, потім вкладав кошти в пароплавні перевезення на річці Коннектикут, але розбагатіти йому ніяк не вдавалося. Тоді він винайшов машину для нарізки стрічок з паперу, але цю ідею в нього вкрали до того, як він встиг її запатентувати. Біч, втім, не зневірився – він викупив частку в одній з паперових фабрик у Нью-Йорку, і протягом шести років його багатство зростало. Однак на сьомий рік у результаті ризикованої угоди Біч знову залишився ні з чим. Фінансовий успіх прийшов до нього тільки після того, як брат його дружини передав у його управління газету The Sun. Очевидно, намагаючись зрозуміти, що заважало йому розбагатіти раніше, Моузес Біч у 1842 році видав збірник, до якого увійшли біографії найбільш багатих нью-йоркців. Формально список повинен був стати звичайним діловим довідником для бізнесменів – щоб їм було простіше оцінювати фінансові можливості своїх партнерів.
Ідея про ранжування багатіїв, яка спала на думку Бічу, виявилася неймовірно успішною. Його довідники поновлювалися майже щороку й у підсумку витримали 11 перевидань. Переглядаючи останнє, дванадцяте видання, опубліковане у 1855 році, можна скласти собі досить чітке уявлення про те, що являла собою американська промисловість за кілька років до початку війни між Північчю та Півднем. У списку не було ні нафтових магнатів, ні королів сталеливарної промисловості, ні тих, хто розбагатів на будівництві федеральних залізниць. У 1850-х роках фінансами заправляли торговці, або «торговельні принци», як називав їх Моузес Біч. На першому місці в його збірнику знаходився Вільям Астор, багатство якого оцінювалося у $6 млн. Більшу його частину він успадкував від батька Джона Астора – першого американського мультимільйонера, що розбагатів на торгівлі хутром, нерухомістю та опіумом. Слідом за Астором у списку значилися ще три щасливі спадкоємці-торговці Стівен Уїтні (5 млн. дол.) та Вільям Аспінуол (4 млн. дол.), а також землевласник Джеймс Ленокс, який одержав від батька майже весь свій тримільйонний статок.
Втім до списку потрапили й ті люди, які заробили гроші самостійно, – і в них це вийшло краще, ніж у самого укладача збірника. Пітер Хармоні, який посів п'ятий рядок з $2 млн., приїхав у Нью-Йорк бідними кучером. Але потім він знайшов собі партнерів у транспортному бізнесі, і через кілька років його кораблі курсували з Америки в Європу й, обгинаючи мис Доброї Надії, в Азію, приносячи своєму власникові десятки тисяч доларів за один рейс.
У списку Біча також значився Корнеліус Вандербільт – власник пароплавних компаній зі скромним капіталом у розмірі $1,5 млн. Пізніше, під час Громадянської війни, Вандербільт розпочав будівництво залізничної імперії, за допомогою якої він до середини 1870-х років довів свій статок до $100 млн. Такі історії успіху, як виявилося, хвилювали кожного, і дослідники з інших штатів одразу перейняли успішний літературний жанр. Подібні збірники почали з'являтися по всій країні, особливо на східному узбережжі Штатів.
У 1851 році директор однієї з бостонських шкіл Ебнер Форбс (він не мав відношення до засновника журналу Forbes) склав власний реєстр «найбагатших людей штату Массачусетс». У передмові до нього Форбс написав: «Як тільки ми чуємо, що в когось є великий статок, ми, звичайно, цікавимося тим, як він його одержав. Успадкував або вдало одружився, або й те, й інше? Або, може, нинішній багатій змушений був важко працювати, щоб заробити собі на хліб? Якщо так, то що він за людина, які риси йому дозволили зробити це?
До списку увійшли імена кількох сотень заможних жителів штату, що володіли більш ніж $100 тис. (майже 3 млн. дол. за нинішнім курсом). Основну увагу Форбс, зрозуміло, приділив біографіям тих, хто зробив багатство своїми руками, не маючи на старті майже нічого. «Почав з 6 доларів і 25 центів!» – захоплено писав Форбс про одного з трьох братів Епплтон, які увійшли до його списку, заробивши на роздрібній торгівлі, банківських послугах та імпорті товарів із-за кордону більше $1 млн. кожен. У короткому описі братів Епплтон Форбс відзначив їхню спритність, завзятість і заслуги у добродійності. Він взагалі був схильний писати про багатіїв у гарному світлі, підкреслюючи їхню гідність. І робив це навмисно – як він сам пояснив, головною його метою було «надихнути молодих на прагнення до успіху, показавши, що досягти його можна тільки бездоганною комбінацією «Наполегливості, Енергії, Обережності, Ощадливості, Чесності й Прямоти».
Європейці в той час не менше цікавилися досягненнями й особистими справами фінансових магнатів. У 1872 році британський журнал The Spectator опублікував огляд найбільших статків, залишених лондонцями у спадщину за попереднє десятиліття. Про реакцію читачів редактори видання пізніше писали: «Люди, які взагалі рідко що-небудь читають, розглядали цифри в щільних колонках списку й по складах розбирали імена, ніби сподіваючись знайти там згадку про заповідані ним багатства. Ризикнемо припустити, що читачів цього списку було більше, ніж найкращого політичного есе, яке ми коли-небудь друкували».
Схожий рейтинг найбільших статків у 1898 році з'явився й у лондонській The Daіly Maіl. Його редактори тоді прийшли до невтішного для себе висновку – представників творчих професій у списку зовсім не виявилося. Там були лише торговці й фінансисти. «Діячі мистецтв, актори й літератори, навіть найбагатші з них не залишили після себе достатньо коштів, щоб потрапити до рейтингу, – відзначили журналісти. – І мораль тут така: «гарний мозок», як ми можемо зрозуміти, – далеко не найбільш прибуткова якість, якщо його власник не володіє так званим «комерційним чуттям». Але здатність створювати гроші, як правило, рідко йде поряд з іншими видами обдарованості».

Короновані багатії
Згодом мода на підрахунок чужих грошей поширилася по світу. Газети регулярно проводили розслідування, щоб з'ясувати, хто із числа місцевих грошових людей має право називатися найзаможнішим. Поступово справа дійшла до оцінки капіталів, що перебувають у володінні наймогутніших людей – монархів.
22 вересня 1900 року мельбурнська газета The Argus опублікувала статтю під назвою «Мільйонери на троні». У ній читачам пропонувалося довідатися, «наскільки великі приватні статки суверенних правителів» і «на що їм доведеться жити, якщо завтра їх скинуть з трону». Автори із самого початку попередили, що глави держав взагалі-то не дуже полюбляють розповсюджуватися про свої багатства, навіть у бесідах з рівними за статусом. Вони не звітують і перед збирачами податків. Відповідно, «вся потрібна інформація для дослідження стає доступною тільки завдяки витокам з офісів банкірів, брокерів і комісіонерів».
Проте репортерам вдалося приблизно підрахувати щорічні доходи суверенів, їхні земельні володіння та обсяг коштів, що виділялися на утримання королівської родини. У підсумку вийшло, що найбагатшим з розглянутих правителів був Микола ІІ. «Російський цар має орні землі й ліси площею більш ніж мільйон квадратних миль, крім золотоносних та інших шахт у Сибіру, – сказано у статті. – Його доходи тримаються в секреті, але вони ніяк не менше 3 млн. фунтів стерлінгів у рік (зараз це дорівнювало б 242 млн. фунтів стерлінгів), а можливо, досягають 6 млн. фунтів стерлінгів. На додачу до цього утримання його родини обходиться більш ніж в 1 млн. фунтів стерлінгів щорічно».
Другим по забезпеченості монархом The Argus визнала турецького султана Абдул- Хаміда ІІ – його щорічний особистий дохід досягав 1 млн. фунтів стерлінгів у рік плюс ще 800 тис. фунтів стерлінгів витрачалося турецькою скарбницею на утримання. До того ж, за інформацією видання, султан постійно вкладав гроші закордоном, «тому у випадку революції в нього залишиться капітал за межами Туреччини, на який він зможе існувати».
Доля мільйонів в особистій скарбниці бельгійського короля Леопольда ІІ здалася авторам статті сумною. «На жаль, король полюбляє ризикові підприємства, і вони надихають його на сумнівні витрати». У якості головного прикладу недоречного марнотратства Леопольда ІІ наводилася його колонізаторська кампанія в Конго, яка вимагала вкладень у розмірі 500 тис. фунтів стерлінгів у рік. Він також став жертвою шахрайської схеми при будівництві Панамського каналу і втратив на цьому чималу частку багатства. «Король Бельгії у свій час вважався одним з найбагатших правителів у Європі, – сказано в тексті, – але сьогодні від його статку в розмірі 4 млн. фунтів стерлінгів залишилось небагато».
Спроби урізноманітнити жанр порівняльного опису майна тривали й надалі. Рейтинг The Argus можна, наприклад, порівняти зі списком «Найбагатших людей світу», опублікованим усього рік по тому лондонським журналом Chamber's Journal. З'ясувалося, що європейським монархам цілком могли скласти конкуренцію по багатству й деякі не обтяжені королівською владою підприємці. Альфред Байт, який очолював список, і займався видобутком алмазів і золота в Південній Африці, нагромадив близько 100 млн. фунтів стерлінгів. Слідом за ним йшов з таким же передбачуваним капіталом генерал і чиновник Чі Хунчжан, якого називали фактичним правителем Китаю. Джон Рокфеллер, найбагатший на той момент американець з капіталом 50 млн. фунтів стерлінгів, змушений був задовольнитися четвертим місцем. Його обігнав Джозеф Бенжамін Робінсон, ще один британський магнат з Південної Африки, який заробив 80 млн. фунтів стерлінгів.
Через тридцять років американське агентство новин UPІ випустило серію матеріалів за назвою «Найбагатші люди світу». У них журналісти визначали найбільш забезпечених громадян різних країн (виключивши США), щоб читач міг порівняти їх один з одним. Перше місце в цьому рейтингу відійшло нізаму Осману Алі Хану Бахадуру, правителеві індійського князівства у Хайдарабад у складі Британської Індії.
«Найбагатша людина на Землі не знає про розміри свого статку, який оцінюється у $2 млрд. (приблизно $28,2 млрд. зараз), і живе у скромній простоті свого індійського палацу», – писали укладачі серії. Простота ця, щоправда, була особливою. За підрахунками журналістів, тільки вартість золота в запасах нізама обчислювалася сотнями тисяч доларів. У його гаражах стояли 400 автомобілів рівня Rolls-Royce. «Незважаючи на інформацію про те, що нізам у принципі невимогливий, йому все-таки здалося доречним вкласти $1,5 млн. у будівництво нового палацу в Нью-Делі, у якому буде 60 апартаментів, а також ексклюзивні кухні й ванні кімнати. $25 тис. він якось витратив тільки на те, щоб вистелити один зі своїх палаців безшумними гумовими підлогами».
У рейтингу всесвітніх багатіїв також опинилися колишній німецький кайзер Вільгельм ІІ з капіталом у розмірі 250 млн. марок, світовий «сірниковий король» і шведський барон Івар Крюгер, який одного разу позичив німецькому уряду $125 млн. в обмін на монополію продажу сірників, і навіть анонімний радянський непман. Про останнього не написано нічого конкретного – журналісти UPІ просто спробували скласти своєрідний портрет багатія, який переховується від влади та дуже нагадує «таємного мільйонера Олександра Івановича Корейко» з «Золотого теляти» Ільфа та Петрова. От як, за припущенням авторів статті, виглядав нещасний радянський магнат: «Він не насмілюється одягатися або жити краще, ніж його бідні сусіди, тому що це може видати секрет його прихованих рублів. Він має багатство, але не може нічого з ним зробити. Якщо він втратить квартиру, навіть мільйон не допоможе йому купити нову, тому що все житло розподіляється серед робітників. Тільки за допомогою постійних хабарів він у силах забезпечити себе найнеобхіднішим». Єдиною надією такої людини репортери бачили втечу з країни – «але для цього йому необхідно якимось чином поміняти рублі на іноземну валюту, а це ризиковано й незаконно».

Королі індустріалізації
Журнали, що регулярно публікують рейтинги найбільш забезпечених людей, почали освоювати цей жанр тільки у другій половині минулого століття. Першим був Fortune. У 1957 році на його сторінках з'явився список 76 найбагатших американців, який відразу привернув до себе загальну увагу. У передмові до рейтингу укладачі зауважили, що «нафтові підприємства, або успадковані, або створені з нуля, представляють собою найважливіше джерело багатства в сучасних Сполучених Штатах». Вони також підкреслили, що 45% тих, які з'явилися у списку, розбагатіли без будь-якої спадщини.
На першому місці, у спеціально виділеній для нього категорії від $700 млн. до $1 млрд., дійсно, стояв нафтовий магнат. Це був Жан-Поль Гетті, який отримав свій статок, успадкувавши нафтовий бізнес вартістю $15 млн. від батька. У книзі «Як стати багатим» він пізніше визнав, що без цієї спадщини ніякої «імперії Гетті», можливо, і не існувало б.
Але Гетті розумно розпорядився підприємством, що потрапило до його рук. «Я не зробив жодного невдалого вкладення», – говорив він. До опублікування рейтингу Fortune, однак, його успіхи або промахи мало кого хвилювали. «Він був звичайним мультимільйонером, і багатство Гетті – таке ж текуче, як нафта, яка його принесла, вільно колихалося без усяких чітких меж. Усе, що знали про Гетті, писала тоді флоридська газета Sarasota Journal. У ній говорилося, що він володів шматком Саудівської Аравії й платив місцевому королю $15 тис. у день за право качати чорне золото. Ну й ще про його дружин – Гетті п'ять разів одружувався і стільки ж розлучався за своє життя.
Проте після того, як йому присвоїли статус найбагатшої людини США, Гетті набув світової популярності. Він тоді жив у готелі Rіtz у Лондоні й насолоджувався прогулянками по Сент-Джеймс-Стріт. Раптово йому стали надокучати настирливі репортери, кожен з яких прагнув довідатися, чи правда в нього у власності є цілий мільярд. Гетті відповідав їм: «Знаєте, якщо ви можете підрахувати свої гроші, у вас немає мільярда доларів». Коли його слова опублікували, Гетті всього за два тижні одержав більше 700 листів із проханнями поділитися хоча б якоюсь частиною багатства.
Не всі перераховані у списку Fortune американці віднеслися до рейтингу так само спокійно, як Гетті. Нафтовий магнат Джеймс Чепмен з Оклахоми, який опинився в останній категорії від $75 млн. до $100 млн., рік по тому заявив репортерові з газети The New York Tіmes: «Я не люблю бачити своє ім'я в пресі, але якщо вже воно туди потрапляє, то нехай усе вказується правдиво. Чорт, так я б міг купити й продати цього Гетті». А Артур Вайнінг Девіс, що заробив статок на алюмінієвій промисловості й торгівлі нерухомістю, чиє ім'я потрапило в категорію від $400 млн. до $700 млн., звернувся до головного редактора журналу Fortune напряму. «Хлопче, – написав 91-річній Девіс, який мріяв стати мільярдером, – якби в мене було $20 у кишені й $18 боргів, як би ви оцінили мій статок – у $20 чи у $2?
Загалом, рейтинг Fortune нікого не залишив байдужим, і жанр продовжив існування. У 1969 році британський таблоїд The Daіly Express випустив свій власний список товстосумів. Його верхня планка, однак, була нижче американської – 200 млн. фунтів стерлінгів. І добралася до неї тільки одна людина на ім’я Гарфілд Уестон, британець канадського походження, що володів підприємствами в харчовій промисловості й роздрібній торгівлі. Оцінки газети багатьом здалися неточними. За її підрахунками, наприклад, статок торговця нерухомістю Гаррі Хайємса сягав лише 17 млн. фунтів стерлінгів, але в Лондоні говорили, що в нього у розпорядженні власності на всі 500 млн. фунтів стерлінгів або навіть у двічі більше. А про багатство спадкоємного графа Вестмінстерського, якому належала майже вся Оксфорд-Стріт разом із найбільшим районом Мейфер, взагалі ходили чутки, що воно досягає 4 млрд. фунтів стерлінгів.
Перший рейтинг журналу Forbes, у форматі «400 найбагатших американців», з'явився тільки у 1982 році, – у той час, коли у Сполучених Штатах стали проявлятися перші результати від «рейгономіки». Ринок цінних паперів поступово відновився від потрясінь «похмурих 70-х», і курс акцій набув тенденції постійного зростання. Рейтинг Forbes став своєрідним прапором видужуючої економіки, і читачі з інтересом почали його вивчати. Редакція журналу незабаром оголосила, що зробить цей список щорічним, і поки не відступає від задуманого.
Тоді, у 1982 році, головним висновком укладачів рейтингу стала та сама думка, яку 25 роками раніше висловили редактори журналу Fortune: якщо на чомусь у Сполучених Штатах і можна заробити величезні гроші, так це на нафті. З 12 найбагатших людей країни 9 займалися нафтовим бізнесом, половина з них у Техасі. Проте перший рядок дістався 85-річному підприємцю-суднобудівнику Даніелю Людвігу. Він почав свій бізнес у 1930-ті і під час Другої світової побудував для Сполучених Штатів майже весь їхній танкерний флот. Потім він розбагатів ще більше, першим почавши створювати супертанкери. До моменту виходу рейтингу Forbes його статок оцінювався у $2 млрд.
Репортери журналу визнавали, що їхні рейтинги можуть бути недостатньо точними, але «загальне уявлення вони дають вірне – немов різка фотографія, нехай і знята в тумані».
Зараз подібні «знімки» з'являються регулярно й обростають новими подробицями. В останньому рейтингу Forbes його укладачі, наприклад, спробували вивести «рецепти одержання багатств», відшукавши в біографіях лідерів списку спільні риси. У цьому «відверто ненауковому дослідженні» вони з'ясували, що найбільший шанс стати мільйонером має той, хто народився восени в родині людей з математичною освітою. Потім цій людині треба або кинути коледж, якщо вона прагне розбагатіти в комп'ютерному бізнесі (за прикладом Білла Гейтса з Mіcrosoft, Стіва Джобса з Apple або Ларрі Ерісона з компанії Oracle), або отримати освіту в одному з університетів Ліги плюща, щоб зробити кар'єру у фінансах. Корисно також пережити серйозну невдачу у бізнесі, щоб стати більш обачним. Як сказав одного разу один з фігурантів рейтингу Forbes, власник фармацевтичних підприємств Рендал Кірк, «провальна витівка на ранньому етапі – це необхідна умова подальшого успіху, але далеко не єдина».
Втім, як би не намагалися редактори сучасних рейтингів багатіїв урізноманітнити інформацію, що наводиться в них, суть таких списків залишається такою ж, як вона була більше півтора століття тому, – переконати читача в тому, що мільйонерами не народжуються, а стають, і зробити це під силу кожному. Як одного разу сказав Скотт Фіцжеральд, «багаті люди відрізняються від нас з вами». На що Ернест Хемінгуей йому відповів: «Так, у них більше грошей».

* За матеріалами bankir.ru
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"