інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Податкова політика та способи ухилення від податків в історичному ракурсі*

С. Мануков, Ю. Жеглова

Податки та податкова політика в усі часи існування людства розглядалися як потужний економічний інструмент державного впливу. Вони завжди використовувались не тільки для поповнення казни та фінансування спеціальних потреб, але і як спосіб тиску ті чи інші соціальні групи населення.
У свою чергу, платники податків, особливо коли розмір останніх надмірний або існують незрозумілі процедури стягнення та непрозорі схеми використання зібраних коштів, намагаються ухилитися від податкового тиску, а інколи вдаються до різноманітних акцій протесту.

У середині XІV ст. високі податки стали однією з головних причин потужного виступу селян у Франції. Французька знать називала селян Жаками-Простаками, та їхнє повстання відоме як Жакерія. Чашу терпіння простого народу, яка здавалася правлячим колам бездонною, переповнили нові податі, накладені дофіном Карлом (пізніше королем Карлом V Мудрим). Гроші, до речі, йому були потрібні для викупу батька, короля Іоанна ІІ Доброго, який потрапив у полон до англійців. У травні 1358 року ввели ще й збір на відбудову зруйнованих фортець навколо Парижа.
Повстання спалахнуло 28 травня у селі Сен-Ле-Д'ессеран і швидко поширилося на Брі, Суассон, Лаонн, на береги річок Марни та Уази. І розгромити повсталих вдалося, лише шляхом обману. Проводиря жаків заманили в табір супротивника, нібито для переговорів, і захопили в полон, а потім розбили у бою деморалізованих втратою ватажка ненавчених селян.
За схожим сценарієм протікав найбільший виступ селян в Англії – повстання Уота Тайлера. У 1381 році селяни графства Кент, обурені трикратним збільшенням – на військові потреби – і без того чималого подушного податку з 1 грота (4 пенси) до 3-х, збунтувалися й на чолі з ремісником Уотом Тайлером та священиком Джоном Боллом вирушили на Лондон. Про розмах повстання говорить той факт, що до столиці підійшла 50-тисячна армія бунтівників. За французьким сценарієм, знать на чолі з королем вирішила обезглавити повсталих. 14 червня 1381 року Річард ІІ пообіцяв Тайлеру виконати вимоги народу, однак наступного дня під час другої зустрічі біля стін Лондона проводиря селян віроломно вбили. Залишившись без ватажка, люди злякалися. Деякі з них розійшлися по домівках, а з тими, що залишилися жорстоко розправилися.

Упертий Карл
Незгода народу з податковою політикою влади стала однією з немаловажних причин Англійської буржуазної революції. Уже в червні 1625 року, усього через два місяці після вступу на престол, у молодого монарха Карла І почалися розбіжності з парламентом. Карлу, який, до речі, вів дуже скромний спосіб життя, були потрібні гроші для воєн на континенті, однак парламент затвердив лише пофунтовий та потонний збори – відсоток від вартості та ваги вантажу кожного корабля, що ввійшов у будь-яку гавань на території королівства. Враховуючи англійську торгівлю, що бурхливо розвивалася, цей податок приносив короні дуже гарні гроші.
Однак законодавці затвердили ці збори не на весь період правління монарха, як бувало колись, а лише на рік. Карл, звичайно, був обурений і розпускав парламенти різних скликань один за одним. Справа дійшла до четвертого, але ситуація принципово так і не змінилася: Карл І продовжував вимагати стягнення пофунтового та потонного мита на увесь час правління, а парламент завзято йому в цьому відмовляв.
Терпінню Карла прийшов край, і з 1629 року він став правити одноосібно. Королівські міністри за 10 років абсолютного правління ввели цілу низку нових зборів, найважливішим з яких був корабельний: якщо монарх захищає торгівлю та узбережжя королівства, пояснювали вони підданим, усі повинні платити в скарбницю особливу подать. Корабельний податок разом зі старими предметами суперечки між королем і парламентом про податки став однією з основних причин громадянської війни. Поразка в ній коштувала Карлу голови.

Бостонське чаювання
У результаті численних воєн у середині XVІІІ століття державний борг Англії досяг астрономічних на той час 184 млн. фунтів стерлінгів. Зараз уже не встановити, кому із британських політиків першому спала на думку підключити до погашення загальних боргів королівства й 13 північноамериканських колоній. Спочатку у Лондоні придумали гербовий збір, який з 1 листопада 1765 року зобов'язував заокеанських підданих Георга ІІІ укладати всі нотаріальні, судові та інші акти на гербовому папері, який коштував чималих грошей.
Звістка про новий податок викликав в Америці величезне обурення, і британці змушені були відступилися. Однак американці, які презирливо ставилися до метрополії, почали ставитися до неї із ще більшою підозрілістю. До того ж вони думали, що англійський парламент взагалі не має права оподатковувати колонії, представників яких у ньому немає. Лорд Норт, який став британським прем'єром в 1770 році, скасував усі мита, крім одного, чисто символічного – на чай, щоб потрафити самолюбству короля. Однак американці намагалися не сплачувати і його, або зовсім переставши пити чай і замінивши його ягідними відварами, або перейшовши на чай контрабандний. Тоді в Лондоні вирішили перекласти чайне мито на імпортера – Ост-індську компанію: вона виплачувала весь податок у скарбницю відразу, а потім уже при бажанні могла «відбити» ці гроші, підвищуючи ціну на чай в Америці. Відповідний хід американців уразив англійців своєю зухвалістю. У ніч із 17 на 18 грудня 1773 року 40-50 бостонців, перевдягнувшись індіанцями й розфарбувавши обличчя, нанесли візит трьом кораблям, які стояли в гавані з 45 тоннами чаю й викинули весь вантаж за борт. У відповідь метрополія у 1774-му закрила Бостонську гавань до нового розпорядження, а парламент прийняв закон, що посилював владу англійського губернатора в бунтівливому Массачусетсі. Відносини між Лондоном та північноамериканськими колоніями все більше погіршувалися. У вересні 1774-го року у Філадельфії таємно зібралися на конгрес представники 12 колоній (крім Джорджії), а вже 18 квітня 1775-го пролилася кров. Це були перші залпи Війни за незалежність північно-американських колоній.

Не мінімізуй цього!
70-літній продавець іграшок Джеффрі Чернік, який мав непогані вкладення у швейцарському банку UBS – $ 8 млн., поплатиться за це трьома місяцями в'язниці. Реально, а не умовно. І ще заплатить за свою фінансову заповзятливість і ділову хватку штраф в $ 4,5 млн. Це поки перший потерпілий від податкового хрестового походу, оголошеного владою різних країн, насамперед США, проти банківської таємниці й швейцарських банків як її оплоту. Вашингтон вимагає від банкірів видати імена американських клієнтів, яких у США підозрюють в ухилянні від сплати податків. У лютому 2009 року UBS довелося виплатити американцям у рамках досудового врегулювання претензій $ 780 млн., а також пообіцяти «здати» інформацію приблизно про 4,5 тис. клієнтів-американців із внесками понад 1 млн. франків.
Приміщення швейцарських банків обшукували податківці в Італії, а Франція й Великобританія підписали зі Швейцарією угоди про надання відомостей у підозрах в ухилянні від сплати від податків. У лютому влада Німеччини пішла ще далі. Вони купили диск із украденими колишнім співробітником одного швейцарського банку даними про німецьких клієнтів, які підозрюються в ухилянні від сплати податків. До речі, у лютому 2008 року німецький уряд за 5 млн. євро придбав у інформатора відомості про внески своїх громадян у Ліхтенштейні, що усього через рік принесло скарбниці ФРН 147 млн. євро.
Треба сказати, що в результаті відносини Швейцарії зі США й тією ж Німеччиною стали погіршуватися. Так що в нинішніх реаліях податки, крім засобу лише внутрішнього діалогу між владою й громадянами, перетворюються у фактор глобальної політики.

Традиції несплати податків
Традиція ухилятися від сплати податків зародилася тисячі років тому. Так, знать Римської імперії закопували коштовності в землю, щоб уникнути сплати збору на предмети розкоші. Китайці кочували країною з метою піти подалі від збирачів данини, а європейці переїжджали в Новий Світ, де їх звільняли від податків. І зараз багато хто воліє тримати накопичення на рахунках банків невеликих європейських країн і ще дрібніших острівних держав, які по суті торгують пільговими податковими умовами.
Релігійний шлях
Відомий китайський історик Чо Йонг Су писав, що в II столітті до н.е. жителі китайських царств часто мігрували, щоб не платити данину, причому робили це з розумом: «Вони селилися глибоко в гірських районах, де переписувачі населення не змогли б їх зареєструвати. Там вони були вільні від високих податків і панщини. Принаймні, поки закони не добиралися до їхнього нового поселення».
Щоправда, такий спосіб відходу від податків не підходив для великих власників, які не могли кинути своїх земельних володінь. Їм доводилося проявляти винахідливість. Непоганий приклад того, як примудрялися заощаджувати на податках, при цьому нікуди не переїжджаючи, можна знайти в історії середньовічної Індії.
Монархи династій і імперій, які змінювали одна одну, були тоді єдиними власниками всієї землі, і з тих, хто проживав на ній, вони збирали дуже великі податки, розмір яких міг істотно змінюватися, в залежності від потреб короля. Так було, поки в XIII столітті правителі могутньої за мірками тих часів імперії Хойсалів не встановили фіксовану ставку податку на землю, назвавши її «сіддхая». І кожен феодал, який отримав земельну ділянку від монарха, щорічно її виплачував. Представники вищої касти брахманів (наприклад, вчені, правники і проповідники) користувалися певними пільгами. А землі, даровані володарем монастирям, взагалі не оподатковувалися, оскільки передавалися богам.
Будь-який землевласник мав право допомогти монастирям, передавши їм частину своєї землі, і в такому випадку за неї не потрібно було платити податок. Цю лазівку в законі з успіхом використовував багатий землевласник на ім'я Гопсала. Він придумав схему, яка дозволила йому заощадити значні суми і яку, на його щастя, схвалив верховний правитель Нарасімха III.
У 1261 році Гопсала створив земельне володіння, включивши в нього велике село і селища, які його оточували. Свій маєток він розділив на 47 частин, кожна з яких обкладалася податком. 36 частин Гопсала передав під формальний контроль брахманам, щоб платити податки за «брахманскими ставками». З решти 11 частин одну він залишив у своїй власності, мабуть, для того, щоб уникнути підозр у спробі ухилитися від сплати податків. І ще 10 частин Гопсала відвів під храм богу Йоганатху, який він також передавав під контроль брахманів. Вони погодилися стежити за храмом і прилеглими будівлями, а також за оточуючими їх садами.
На утримання храму Гопсала щорічно виділяв 151 гадьяну – згідно зі збереженими документами, ці гроші розподілялися наступним чином. 6 гадьян витрачалися на приношення, ще 39 призначалися на оплату праці обслуговуючого персоналу: кухарів, носильників води, барабанщиків, виготовлювачів гірлянд, мийників посуду, гончарів та прибиральників. Такий невід'ємний атрибут будь-якого храму, як танцівниці, обходився в додаткових 6 гадьян. Людина на ім'я Бхарітея виконувала обов'язки скарбника, одержуваючи 40 гадьян, як і Сінгея, який обіймав посаду інспектора. Решта 20 гадьян призначалися дівчині Байакке, доглядачці храму, садів та зерносховища.
Останні три людини заробляли величезні на ті часи гроші. Для порівняння: брахман, який викладає літературу, отримував у середньому не більше 6 гадьян на рік. Утім, це пояснювалося просто: Байакка була однією з дочок Гопсали, а Бхарітея і Сінгея – його зятями. Сторіччя потому в Оттоманській імперії землевласники застосовували такий самий спосіб відходу від податків. Вони передавали свої землі релігійним фондам, вакіфам, які підтримували мусульманські школи і мечеті. А потім організували свого роду трастове управління цими землями, призначаючи їх керуючими своїх родичів.

Корупційний шлях
Багатим феодалам і служителям монастирів, як правило, в усі часи було простіше, ніж простолюду, ухилятися від сплати податків. У них, наприклад, були гроші на те, щоб підкупити чиновників, відповідальних за збір данини. В Англії XII-XIII століть, за часів правління Едуарда I і Едуарда II, цей спосіб уникнути великих витрат малими засобами отримав широке поширення.
Відомий випадок, коли в 1296 році збирача податків Річарда ле Хостеджа звинуватили в отриманні хабарів від настоятелів монастирів, які не хотіли віддавати частину врожаю пшениці на утримання армії. Р. ле Хостедж повинен був зібрати цю данину з кількох релігійних установ графства Глостершир, до числа яких входили великі монастирі Глостер, Теукесбері, Стенлі, Сиренсестер і монастир святий Августин.
У Глостері збирач податків отримав 60 шилінгів і золоту брошку у подарунок від настоятеля монастиря, 4 марки від людини, яка роздавала милостиню, і ще 60 шилінгів від скарбника. У Стенлі йому, щоправда, запропонували одну марку, але це був єдиний випадок. У звичайних хліборобів не було таких засобів – троє селян із села Ніпсфілд змогли запропонувати йому хабар у розмірі лише 9 шилінгів.
Подібні податкові злочини скоювалися і в інших графствах королівства. У 1298 році в Норфолку було проведено розслідування діяльності податківців, і одного з них, Річарда де Карні, також звинуватили в корупції. Як випливає з документів того часу, він «збирав податки з бідних, при цьому залишаючи в спокої тих, хто мав владу і гроші – наприклад, Роберта де Шелтона, лицаря».
Кожне графство мало надати певну кількість зерна, і якщо багатії не платили дані, то селянам доводилося віддавати більше. У графстві Кент, наприклад, розслідування показало, що феодали підкуповували збирача податків Річарда де Люта і нічого не віддавали королю, а ті, хто відмовлялись давати хабар, платили набагато більшу данину.
Втім, люди з солідним станом могли піти й іншим, більш законним, шляхом. Король Англії торгував протекціями, які захищали майно великих власників від домагань місцевих чиновників. Ці протекції могла собі дозволити тільки забезпечена і впливова людина, оскільки вони не тільки дорого коштували, але і видавалися виключно тим, хто мав зв'язки при дворі.
Така несправедливість викликала обурення як у селян, так і у вчених того часу. Автор трактату De Speculo Regis так описує те, що відбувалося 1331 року: «Уявіть собі бідного селянина, який приходить на ринок з метою продати бика. Виручені гроші йому потрібно віддати в рахунок сплати боргу, оскільки він, заклав свою землю. На ринку королівські чиновники забирають його бика як податок, і селянин нічого не отримує натомість, втрачаючи згодом землю. З іншого боку, багач, який торгує на ринку і вівцями, і биками, може показати свою протекцію і бути вільним від податків».
Враховуючи ці відомості, слова автора De Speculo Regis про те, що високі податки багатьох звели в могилу, не здаються перебільшенням.

Колонізаційний шлях
Із розвитком мореплавства і зростанням обсягів торгівлі податки на власність часто стали відходити на другий план. У Британській імперії XVII-XVIII століть у колоніях дані майже не платили, оскільки торговельні збори, а також продаж земельних ділянок та акцизів на реалізацію тютюну та алкоголю забезпечували достатній прибуток. До того ж, уряду потрібно залучати поселенців у нові колонії, що було непросто, враховуючи те, з якими труднощами їм належало зіткнутися. У Віргінії, наприклад, від першої хвилі поселенців майже нікого не залишилося – 90 % людей, які приїхали підкоряти безкрайні американські простори, померли від голоду і хвороб.
У таких умовах ні про який збір податків не могло бути й мови. Навпаки, багатьом поселенцям, здатним привезти з собою кількох працівників, пропонували безкоштовно ділянки землі розміром приблизно 50 акрів і повне звільнення від податків, принаймні на перші 7-10 років. На додаток до цього в деяких випадках вони отримували пільги на торгівлю з метрополією терміном більш ніж на 20 років.
Незважаючи на небезпеку, поселенці приїжджали в колонії спочатку сотнями, а потім тисячами. З 1620 по 1640 рік в Плімутські колонії виросло 7 невеликих нових міст, а в колонії Массачусетської затоки з'явилося більше 30 поселень – вони стали домівкою для майже 20 тис. жителів, багато з яких були забезпеченими європейцями.
Подібну схему залучення нових колонізаторів використовували і Нідерланди. У середині XVII століття адміністрація міста Новий Амстердам оголосила про те, що нових поселенців на річці Делавер звільнять від будь-яких прямих і непрямих податків на 10 років, після чого вони будуть зобов'язані виплачувати найменшу можливу дань на території Нових Нідерландів. При цьому від виплати десятини вони звільнялися на 20 років.
У місті Новий Амстел влада пішла ще далі: вони видали кожній родині іммігрантів-менонітів (представників однієї з гілок протестантизму) по 100 гульденів у борг, а також безкоштовно доставили їх до
місця поселення і звільнили від податків на 20 років.
Багаті європейці могли не тільки вкладати гроші в голландську Вест-Індську компанію, яка управляла колоніями, одержуючи можливість не платити податки, але і стати свого роду феодалами на новій землі. Хоча вони і купували землю в індіанців, але платили гроші. Європейські переселенці брали на себе зобов'язання протягом 4 років заснувати на своїй ділянці невелику колонію з 50 людьми в підпорядкуванні. Їх власністю, яку вони могли передавати у спадок, було все, що знаходилося на землі і в її надрах, тобто тварини, рослини, мінерали і водні ресурси.
Ці привілейовані колонізатори могли торгувати вздовж усього узбережжя Північної Америки, використовуючи кораблі Вест-Індської компанії або власні. Така їхня діяльність вже оподатковувалася – скажімо, з кожної проданої шкури вони повинні були виплатити компанії 1 гульден. Однак ці витрати окупалися, оскільки Вест-Індська компанія гарантувала їхню безпеку, на що в ті часи не варто було шкодувати грошей.
Протягом наступних десятиліть податки в американських колоніях, як і раніше залишалися невисокими – так, в 1765 році вони все ще були в 25-50 разів нижчі від податків, які збиралися на території Британії. Тобто колонії фактично стали прообразами
існуючих зараз офшорних зон. У порівнянні з ними, податковий режим у Європі виглядав грабіжницьким, і багато заможних жителів Старого Світу прагнули вберегти свої накопичення, забираючи їх із собою в Новий Світ.
Утім, після американської революції і проголошення незалежності ситуація змінилася. У період із 1790 по 1809 рік уряд Сполученого Королівства стало збирати в 8 разів більше податків – $ 16 млн. на рік. Щоправда, потім ця сума зменшилася майже на третину – вдавалося отримати приблизно $ 10-12 млн. Після війни з Британією в 1812 році Сполучені Штати вже не могли похвалитися низькими податками. Проте іноземний капітал продовжував надходити в країну – різкий стрибок промислового виробництва обіцяв не менш значний прибуток.

* Закінчення статті у бюлетні «Фінансовий ринок України» № 1 за 2011 рік
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"