інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Фінансові переваги державного нейтралітету під час світових війн

К.Новиков

Вартість золотого запасу третього рейху, що залишився в банках Швейцарії на момент закінчення Другої світової війни перевищує 6,5 млрд. дол., причому більша його частина все ще перебуває в сховищах швейцарських банків.

Отримали свою вигоду від нейтралітету також: Швеція, Португалія, Іспанія та Туреччина. Однак вони не змогли б нічого заробити на війні, не будь їх дії вигідні воюючим сторонам.

З часів Першої світової війни добре відомо, що в будь-якому серйозному конфлікті більш за все виграє той, хто залишається над сутичкою. Здобувша перемогу Антанта вийшла з війни пошарпаною та збіднілою, у той час як США, що вступили в битву незадовго до її закінчення, стали найбільшою економікою світу та перетворилися з країни-боржника в країну-кредитора. Те ж саме можна сказати і про малих країн, що зберегли нейтралітет.

За роки війни Швейцарія стала світовим центром банківської справи, Швеція збільшила золотий запас за рахунок торгівлі залізною рудою, а Голландія стала провідним гравцем на ринку сільськогосподарських товарів.

Були засвоєні й інші уроки Першої світової. По-перше, стало ясно, що Німеччина не може воювати без нейтралів. В разі зіткнення з морськими державами Німеччина опинялася в блокаді, а своїх ресурсів їй явно не вистачало. Потрібні були країни-посередники, готові ввозити німецький імпорт через свої порти чи постачати їй власні товари.

По-друге, діловий світ усвідомив, що потребує центрів стабільності з твердою валютою, надійними банками та банкірами, які б не ставили зайвих питань. По-третє, ніхто більше не сумнівався в тому, що проголосити нейтралітет набагато простіше, ніж його зберегти. Нейтральна Бельгія була окупована німцями, а шведські та голландські порти були блоковані британським флотом, щоб присікти провезення товарів для Німеччини, так що загроза вторгнення висіла над усіма нейтралами.

З початком Другої світової війни багато країн, пам'ятаючи про уроки минулого, сподівалися скористатися всіма перевагами нейтралітету, але далеко не всім це вдається.

Нацистська Німеччина зовсім не рахувалася з чиїмсь нейтралітетом і вже в 1940 році встигла окупувати Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди та Люксембург. На черзі були Югославія і Греція, Австрія та Чехословаччина, що не бажали вступати у війну, як відомо, зникли ще раніше.

Та ж доля спіткала прибалтійські республіки, анексовані Радянським Союзом. А ось Швеція, Швейцарія, Іспанія, Португалія і Туреччина уникли такої сумної долі та до кінця війни активно заробляли на своєму нейтралітеті.

Німецького вторгнення уникли країни, співпраця з якими була у німців налагоджена ще до війни. Швецію, наприклад, врятували особисті зв'язки ділової еліти країни з нацистським керівництвом та старі традиції германофільства. У Першу світову шведський правлячий клас в цілому з симпатією ставився до Німеччини, тому що німецька промисловість гостро потребувала залізної руди, що видобувається на рудниках Кируни, а також в нафтопродуктах, які шведи з вигодою перепродавали німцям.

Симпатії до німців не згасли і після Першої світової. Деякі німецькі офіцери, звинувачені союзниками в скоєнні військових злочинів, змогли сховатися в Швеції. Серед утікачів був і колишній командир ескадрилії Герман Герінг. У Швеції майбутній рейхсмаршал одружившись на Карін фон Катцов, знатного роду фон Розен, звів знайомства з багатьма представниками шведської еліти. Надалі шлюб Герінга дозволив встановити майже сімейні відносини між німецьким керівництвом та найбільшим у світі виробником підшипників – шведським концерном SKF: родич Карін – Гуго фон Розен входив до керівництво SKF, а її син від першого шлюбу працював на підприємстві, яке входило до складу цього концерну. Президент концерну Свен Уінгквіст також підтримував особисті відносини з Герінгом. Коли ж нацисти прийшли до влади, впливових шведів, які бажали дружити з рейхсмаршалом, стало ще більше. У їх числі були онук короля герцог Вестерботтенский, великий промисловець Біргер Далерус, найбагатша людина в Швеції Аксель Веннер-Грен, володівший виробником озброєнь «Bofors» і виробником електроприладів «Electrolux», та багато інших.

Зрозуміло, справа не тільки в особистій чарівності Герінга та його вміння заводити потрібні знайомства. У передвоєнні роки Герінг відповідав за промисловий розвиток рейху, і шведи були кровно зацікавлені в тому, щоб підтримувати з ним хороші відносини. Економіка Швеції та Німеччини була пов'язана тисячами ниток, і найважливіша з них тягнулася від рудників північної Лапландії. Видобуток шведської залізної руди контролювали «SKF» і банк «Enskilda», а головним покупцем були підприємства Рура. До 1939 року 70% шведського заліза йшло до Німеччини, в той час, як Англія закуповувала лише 10%. Близько 50% всієї залізної руди, яка ввозилася в Німеччину в той час, мало шведське походження. В 1939 році, після початку війни, Німеччина втратила можливості купувати руду у Франції та інших країн, так що частка Швеції зросла ще більше. З 15 млн., т. заліза, використаного німецькою промисловістю в 1940 році, 11,5 млн., т. прибули зі Швеції. У свою чергу, Швеція потребувала сталі, верстатів, точних приладів та багатьох інших товарів, які вироблялися в Німеччині. Ситуація не змінилася і після того, як постачання руди з окупованої Франції поновилися.

Рейх не міг обійтися без основної продукції «SKF» – кулепідшипників, без яких танки не змогли б їздити, а літаки – літати. Концерн мав дочірні підприємства в Німеччині, США та Великобританії, але 60% підшипників, вироблених «SKF» у всьому світі, відправлялися в Німеччину. «SKF» був не просто флагманом шведської промисловості, він був осередком всього економічного життя королівства. У його раду директорів входили представники всіх значущих підприємств країни, а його інтереси за кордоном представляли посли та консули Швеції. Шлях у політику і дипломатію для багатьох шведських діячів лежав через «SKF». Так, напередодні війни шведським послом в Лондоні був призначений Бйорн Іритц, колись обіймавший високу посаду в «SKF».

У війну підшипниковий гігант забезпечував своєю продукцією обидві сторони, але при цьому робив явну перевагу німцям. Більш того, філія «SKF» в США займався відвертим шпигунством на користь нацистів. На чолі цієї філії стояли родич покійної дружини Герінга Гуго фон Розен і американець Вільям Бет, який обіймав посаду заступника начальника управління військового виробництва. Німецькі шпигуни посилали до Німеччини викрадені креслення і технічну документацію разом з дипломатичною поштою Швеції, яку американці не оглядали. «SKF» виробляв в США більше підшипників, ніж офіційно повідомлялося. Надлишки відправлялися в Латинську Америку, де їх скуповували філії «Siemens» та інших німецьких компаній для відправки до Німеччини. Перепродажем підшипників займався і шведський «Electrolux». В результаті нацисти щорічно отримували близько 600 тис., підшипників, вироблених в США.

В той же час американські споживачі нерідко отримували від «SKF» браковані підшипники, внаслідок чого літаки не могли відірватися від землі або навіть розбивалися. Сам фон Розен з захопленням грав роль розвідника, супроводжуючи вантажі підшипників повідомленнями, гідними бульварних романів: «Отримана дика качка в желе, разом з нею шнапс». Втім, американським льотчикам було не до сміху.

Коли в 1943 році американці спробували розбомбити завод «SKF» в німецькому Швайнфурті, їх чекала справжня засідка сил ППО і люфтваффе. Генерал Генрі Арнольд, який командував операцією, стверджував: «Вони б не змогли організувати оборону, якщо б не були попереджені заздалегідь».

Загалом, шведський нейтралітет був не таким вже нейтральним.

Держава півосі

Швейцарія теж зуміла зберегти нейтралітет, оскільки налагодила зв'язок з Німеччиною ще до війни. На перший погляд маленька мирна країна з банками, набитими золотом, здавалася ідеальним об'єктом для захоплення. План німецького вторгнення в гірську республіку під кодовою назвою «Танненбаум» дійсно існував, проте в Берліні вирішили, що Швейцарія принесе більше користі рейху, якщо залишиться незалежною і мирної країною. Справа в тому, що міжнародні розрахунки велися в основному у валюті, а не в золоті, так що, захопивши Швейцарію, німці заволоділи б дорогоцінним металом, який не можна було пустити в оборот. Нейтральна ж Швейцарія ставала для закритої німецької економіки воротами в світ.

Одним з перших нацистів, які скористалися перевагами швейцарської банківської системи, був сам Адольф Гітлер, який надсилав прибуток від продажу «Майн кампф» в один зі швейцарських банків.

У 1934 році в Швейцарії був прийнятий закон про банківську таємницю, що дозволяв створення анонімних номерних рахунків, після чого багато нацистських керівників скористалися можливостями, що відкрилися. У 1941 році британські дипломати відзначали: «Всі видатні представники правлячих кіл країн тримають гроші в Швейцарії. Деякі володіють там власністю».

Всього за роки війни нацистські вожді вклали у швейцарські банки близько 15 млрд. рейхсмарок. Прозорість фінансових потоків, що проходили через швейцарські банки, виявилася вельми до речі, коли Німеччині довелося купувати валюту за награбоване золото і оплачувати постачання закордонної сировини.

За підготовку до війни в Німеччині відповідали дві людини – Герман Герінг і Ялмар Шахт, що займав пости рейхсміністра економіки і президента «Рейхсбанку». Якщо Герінг відповідав за чотирирічний план перекладу німецької промисловості на військові рейки і тому багато працював зі Швецією, то Шахт займався фінансової підготовкою до війни і тому мав справу зі Швейцарією. З його подачі ще в 1930 році в Базелі був створений «Банк міжнародних розрахунків» (БМР) за участю центральних банків Німеччини, Бельгії, Великобританії, Франції та Італії, а також декількох приватних американських банків на чолі з банкірським будинком J. P. Morgan. Передбачалося, що банк полегшить міжнародні фінансові операції, і в певному сенсі дійсно стало простіше. Так, в 1939 році, коли стало відомо, що Німеччина ось-ось поглине те, що залишилося від Чехословаччини, золотий запас цієї країни був вивезений до Англії через «БМР». Втім, німецькі директора банку зажадали скасувати передачу, і «БМР» слухняно повернув золото рейху. Надалі багато операції нацистів йшли саме через «БМР».

У роки війни фінансове співробітництво Німеччини і Швейцарії йшло за декількома напрямками. Насамперед швейцарські банки кредитували німецькі закупівлі озброєнь, вироблених в Швейцарії. Суми кредитів постійно зростали. Так, якщо за весь 1940 рік німці отримали 150 млн., швейцарських франків, то в лютому 1941-го вони отримали 315 млн., а в липні того ж року – ще 850 млн.

Ще важливіше була торгівля золотом. На Нюрнберзькому процесі колишній міністр економіки Німеччини і президент Рейхсбанку Вальтер Функ визнав: «Тільки у Швейцарії ми могли ще обмінювати золото на необхідну Німеччини валюту». Золота у нацистів було багато, оскільки в їх розпорядженні перебували золоті запаси окупованих країн, а також майно, конфісковане у «ворогів рейху». У слідчих матеріалах Нюрнберзького трибуналу говорилося: «Одне з перших вказівок на джерело золота було виявлено на пачці рахунків... На документах стояв штамп «Освенцим». В десятій партії в листопаді 1942 року з'явилися золоті коронки. Кількість їх постійно зростало».

У банках країни зберігалося чимало предметів мистецтва та інших цінностей, що опинилися в руках нацистів. Агент Герінга Вальтер Хофер, скуповував для рейхсмаршала шедеври старих майстрів, стверджував, що швейцарські банки були набиті картинами.

Швейцарські галеристи і арт-дилери активно торгували з представниками нацистської еліти. Нацисти збували в Швейцарії картини абстракцій, імпресіоністів і інших представників «дегенеративного мистецтва», яким не було місця в культурному просторі рейху. Натомість вони отримували жадану валюту або ж роботи старовинних художників. Зокрема, предметами мистецтва активно займався штаб дії рейхсляйтера Розенберга, підлеглий нацистському ідеологові Альфреду Розенбергу. Ця контора займалася вилученням культурних цінностей у ворогів націонал-соціалізму по всій Європі. Роботи, що не відповідали смакам нацистів, йшли до швейцарських посередників. Одного разу, наприклад, швейцарський дилер Ганс Вендланд отримав від людей Герінга 28 картин імпресіоністів, з яких 16 робіт були експропрійовані Розенбергом, а натомість віддав одну картину Рембрандта і два гобелена XVI століття. Зрозуміло, Вендланд зумів реалізувати отримані картини з великою вигодою для себе, адже серед них були роботи Ван Гога, Ренуара, Коро та інших майстрів.

Нарешті, швейцарські банки були дуже корисні для нацистських чиновників, причетних до корупції. Так, окупаційна влада в Нідерландах організували нелегальний канал, по якому будь-який охочий міг покинути воюючу Європу. Біженці, головним чином євреї, повинні були заплатити хабар у розмірі 30 тис. дол. з людини. Гроші переправлялися на рахунки у швейцарських банках.

У роки війни Швейцарія являла собою острівець свободи і безпеки, затиснутий між Німеччиною, Італією і окупованою Францією. Країна просто не могла не перетворитися на центр шпигунства, причому швейцарська влада з однаковою наполегливістю переслідувала шпигунів країн і союзників. І все ж у німців явно були деякі переваги на рахунок шпигунства. Американські страхові компанії страхували кораблі та вантажі, що йшли в Європу з США, але при цьому укладали договори перестрахування з швейцарськими страховиками, так якщо корабель тонув, то частина страховки покривали швейцарці. Страховики з Базеля, Цюріха і Женеви не хотіли ризикувати наосліп і вимагали від американських колег точних даних про склад вантажу, часу виходу каравану та його маршрут. Нерідко ці дані виявлялися потім у штабах «Кригсмарині», так що німецькі підводні човни безпомилково виходили на ціль та відправляли на дно застраховані суди разом з вантажем та командою.

Німеччина потребувала і в продукції швейцарської промисловості. Зокрема, німці з задоволенням закуповували багатоствольні зенітні установки фірми «Oerlikon». На початку війни, поки Франція ще не здалася, швейцарські фірми чесно намагалися торгувати зброєю з обома сторонами, але Німеччина погрожувала перекрити постачання вугілля, і Швейцарія порвала контракти з союзниками. Надалі швейцарська оборонка працювала тільки в інтересах рейху, і англійці з жалем називали Швейцарію «німецьким арсеналом, що не може бомбити Британія». Оточена з усіх боків територіями, підконтрольними країн, Швейцарія була змушена остаточно інтегруватися в їхню економіку. Депутат швейцарського парламенту писав у 1941 році: «Ми поставляємо озброєння... одній лише Німеччині. Ми поставляємо текстиль одній лише Німеччині. Ми поставляємо швейцарський ліс... одній лише Німеччині. Ми відкрили кредит на суму 850 млн., швейцарських франків для Німеччині і ще на 150 млн., для Італії. Ми надали наші дороги, що ведуть з Півночі на Південь, в розпорядження Німеччини. Фінансові взаємини між Швейцарією та Німеччиною складаються згідно з німецькими інтересами». Зате план «Танненбаум» так і залишився на папері.

Іберійські пристрасті

Якщо Швеція була промисловим придатком німецької економіки, а Швейцарія ще і гаманцем, то Іспанія і Португалія постачали її необхідними ресурсами.

Країни Іберійського півострова захищала від німецького вторгнення їх політична система. Іспанський диктатор Франка, як відомо, прийшов до влади в результаті кривавої громадянської війни та був багатьом зобов'язаний Гітлеру і Муссоліні, а португальський лідер Антоніу Салазар створив репресивний режим, що віддалено нагадує італійський фашизм.

Політична орієнтація Іспанії була в основному прогерманскою, але країна, розорена громадянською війною, боролася за виживання і могла надати Німеччині лише вольфрам, якого у неї було не так вже і багато. Крім того, за роки громадянської війни Франка крупно заборгував Німеччини і повинен був платити за рахунками. До 1939 році Іспанія була повинна Німеччини 479 млн., карбованців, і цей борг погашався досить повільно. Зате іспанські порти стали найважливішим переважним пунктом для німецького імпорту. Завдяки Іспанії Німеччина могла торгувати навіть зі своїми ворогами. Так, танкери з нафтою та нафтопродуктами американської «Standard Oil» приходили на Канарські острови, де їх вантаж перекачувався в резервуари німецьких танкерів і відправлявся в Гамбург. Через іспанські порти йшла мідь, каучук та багато що інше, так що Іспанія зайняла гідне місце в економічній системі рейху.

Положення Португалії було набагато більш вигідним. Країна перебувала досить далеко від головних театрів військових дій, так що безпосередня загроза німецького вторгнення над нею не висіла. Крім того, Португалія мала тісні зв'язки з Великобританією і довгі століття вважалася її союзником. Нарешті, республіка володіла найбільшими запасами вольфраму в Європі, а без цього металу виробництво високоякісної сталі було неможливо. Всі ці обставини дозволяли Салазару спритно лавірувати між союзниками на чималу вигоду для португальської економіки. Головним предметом експорту Португалії був, зрозуміло, вольфрам, причому і німці, і союзники намагалися скупити його на пні, щоб ворогові дісталося як можна менше. В результаті ціни на нього постійно зростали. Якщо на початку 1941 року тонна цього металу коштувала 1250 португальських ескудо, то наприкінці того ж року ціна дійшла до 6 тис. ескудо. Не дивно тому, що найбагатшою людиною в країні незабаром став найбільший постачальник вольфраму Антуан Шамполимо. Крім нього, у справі брали участь прості португальці, перекваліфіковані в старателів.

У країні, де без ліцензії не можна було навіть закрити тріщину в стіні власного будинку, тисячі людей бралися за кирки і лопати, щоб в обхід закону добути пригорщу вольфрамової руди. Контрабандисти з задоволенням скуповували її та перепродавали німцям, англійцям або американцям.

Вольфрамом справа не обмежувалася. Португальці забезпечували обидві сторони продовольчими товарами, а також за давньою традицією приторговували чорними невільниками. Адміністрація португальського Мозамбіку поставляла Південно-Африканському Союзу формально вільних негритянських робітників, у яких було навіть менше прав, ніж у південноафриканських негрів. В результаті за роки війни Португалія змогла помітно поправити своє матеріальне становище. Якщо у 1938 році її золотий запас відповідав 63,3 млн., дол. то в 1946-м він досяг 438 млн., дол. Якщо раніше Португалія була у боргу перед Англією, то до кінця війни англійці мали Салазару порядку 18 млн., дол.

У схожій ситуації опинилася і Туреччина, хоча головним предметом її експорту був не вольфрам, а хром. Перед війною Німеччина активно намагалася втягнути цю країну в орбіту своїх інтересів та навіть купувала турецькі сільськогосподарські продукти за ціною на 30% вище ринкових. Тим самим німці, з одного боку, стимулювали експорт своїх промислових товарів, що закуповуються Туреччиною, а з іншого – намагалися прив'язати до себе турецьку політичну еліту, у значній частині що складалася з поміщиків. І все ж Туреччина спочатку продавала хром лише супротивникам Німеччини. У 1940 році Туреччина добувала 250 тис., т. хрому, з яких 200 тис., т. купували Британія та Франція, а 50 тис., т. – США. З падінням Франції в Анкарі вирішили, що з німцями жарти погані, та почали постачати хром Німеччини, не забуваючи, втім, про Англію та США. Але в 1944 році економічні зв'язки між Туреччиною і державами були перервані. Союзники розбомбили мости, з'єднували Туреччину з Болгарією, та Німеччина залишилася без хрому.

Квіти глобалізації

Після Сталінграда у війні намітився перелом, і нейтрали почали все частіше прислухатися до вимог союзників. У серпні 1943 року Швеція відкликала концесію, яка давала німцям право провозити війська та військові вантажі через її територію. У жовтні того ж року Салазар дозволив Англії та США створювати військові бази на Азорських островах, а в червні 1944 року Португалія і зовсім припинила постачати вольфрам Німеччини. Втім, португальський бізнес від цього не постраждав, оскільки союзники з задоволенням скуповували все те, що не діставалося німцям.

Довше за всіх трималася Швейцарія, вперто не хотіла рвати зв'язки з Німеччиною. Ще в 1944 році швейцарські банки щомісяця обмінювали на валюту близько 5 т. німецького золота, хоча промисловість скоротила постачання для рейху більш ніж у два рази. У лютому 1945 року Швейцарія офіційно заморозила німецькі рахунки та припинила банківські операції з Німеччиною, хоча секретні фінансові операції все ще тривали. Гроші нацистів відмивалися в швейцарських банках, потім переводилися в Банк Ватикану, звідки йшли в Південну Америку, головним чином в Аргентину. Частина грошей переводилася в Буенос-Айрес та інші південноамериканські столиці через банки Іспанії та Португалії. Незабаром настала черга і самих нацистів, всіма правдами і неправдами які намагалися втекти з Європи, що багатьом дійсно вдалося.

Швейцарія, Швеція і Португалія змогли непогано заробити за роки війни, так й іншим нейтралам дещо перепало. Всі ці країни були дуже корисні Німеччині, щоб на них нападати, але якщо б вони не були потрібні союзникам, навряд чи вони змогли б зберегти свій нейтралітет та заробити на ньому. У 1940 році Англія мала намір окупувати нейтральну Норвегію, щоб перекрити доступ шведської залізної руди до незамерзаючих портів цієї країни. Операція не відбулася лише тому, що німці виявилися спритнішими і вторглися першими.

Пізніше англійці та американці без коливань атакували сили Франції, хоча та формально зберігала нейтралітет. Нейтральний Іран був зайнятий військами СРСР та Великобританії, так що презирство до нейтрального статусу виявляв не тільки Гітлер.

У США та Англії час від часу робилися спроби перекрити кисень нейтралів, що обслуговує інтереси ворога, але всі вони не мали успіху. Так, депутат від лейбористів послав запит міністру фінансів Великобританії серу Кінгслі Буду про діяльність «БМР». Політик хотів знати, чому Сполучене Королівство все ще співпрацює з банком, яким фактично управляють нацисти. Міністр відповів: «Розрив відносин з цим банком завдав би значних збитків». І дійсно, британські та американські акціонери продовжували отримувати дивіденди від діяльності «БМР», у тому числі від операцій із золотом, виплавлених із зубних коронок жертв Освенцима.

Американські корпорації володіли філіями на території Німеччини та окупованих нею країн, продовжуючи отримувати доходи від них через швейцарські банки.

Так, корпорація «Ford» володіла заводом в Кельні, який випускав вантажівки для вермахту і був четвертим по потужності автовиробником Німеччини. Інший фордівський завод працював в окупованій Франції. Під Берліном перебував автозавод, який належав «General Motors», і це підприємство також давало чималий прибуток. Американці, зрозуміло, намагалися не бомбити подібні підприємства.

Багато впливових осіб в США та Великобританії тримали акції компаній з нейтральних держав, які мали справи з нацистами. Так, колишній король Англії Едуард VIII, який став після зречення герцогом Віндзорським, мав великий пакет акцій шведської «SKF» і був в дружних відносинах з президентом корпорації Свеном Уінгквістом. Англійці також мали великі інвестиції в Португалії, так що частина грошей, які йшли з Німеччини на закупівлю дорогоцінного вольфраму, осідала в англійських кишенях.

До початку великої війни економічна діяльність вже давно носила всесвітній характер, а ділові інтереси різних промислових та фінансових груп були тісно переплетені. Воюючі країни потребували щоб економічні зв'язки не розпалися остаточно, і тому дозволяли обраним країнам зберігати нейтралітет, адже не будь нейтралів, доходи дуже впливових людей по обидва боки фронту опинилися б під загрозою.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"