інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Фінансовий Карфаген має бути зруйновано

В.Геращенко

Нескінченна говорильня на всіх рівнях влади про економічну кризу вже давно перетворилася на міркування про проблеми світової фінансової системи. Але світло в кінці тунелю поки ніхто не побачив. За останніми повідомленнями світової преси після чергового обговорення у європейських лідерів нарешті з’явилося «відчуття термінової необхідності» ухвалення антикризових заходів! Керівники всіх мастей і рангів остаточно переконалися в думці про те, що причина всіх складнощів і труднощів у цілому виявлена, і полягає вона у слабкості фінансової системи. А слабкість виражається, це ж очевидно, в нестачі грошових коштів. Г ромадскість нав’язливо переконують – необхідно наповнити банки грошима, і економіка сама, за помахом «невидимої руки ринку», підніметься і вийде з кризи. Все згідно законам вільного ринку налагодиться і нарешті настане ера загального благоденства.

Неокласична економіка є теоретичною основою вільного ринку. Вона беззастережно прийнята провідними політичними силами у світі, що стоять біля керма державної влади. З цієї теорії причина всіх криз у світі – втручання держави.

Банки нею визнаються комерційними підприємствами. А єдиною метою комерційного підприємства є отримання прибутку.

Більш того, виходячи з догматичного визначення, сформульованого в неокласичної економіці, ресурси обмежені і боротьба за них неминуча. Особливо, як показує історія – за ресурси фінансові. І як було сказано ще Марксом: «Немає такого злочину ....». Конкуренція, по ідеї, повинна і зобов’язана розглянути та вирішити всі проблеми у світі і забезпечувати незалежний поступальний розвиток людства в його прагненні до світлого майбутнього.

Але XX століття продемонструвало повну неспроможність цього твердження. Глибокі економічні та політичні кризи, міжнародні катастрофи у вигляді першої і другої світової війни, безперервні менш масштабні конфлікти, ціною яких були десятки і сотні мільйонів людських життів, ось підсумок невидимої руки ринку і конкуренції.

Слідуючи афоризму, висловленому Михайлом Жванецьким, треба задати питання «можливо, щось не так у консерваторії». І уважно подивитися на теоретичні основи демократичного суспільства і його економічної основи – вільного ринку. Тобто, слідуючи канонам буддизму, які рекомендують – «якщо зайшов у безвихідь – повернися до витоків», пора повернутися до них.

Що ж нам говорять джерела? Роль конкуренції в економіці була вперше визначена англійським економістом Адамом Смітом в кінці XVIII століття. Проведений ним аналіз природи людини, взаємодії та взаємозв’язку людини і суспільства був покладений в основу формулювання поняття Homoeconomics – людина економічна.

Він визнав, що основним стимулом економічної активності людини є приватний інтерес. Реалізувати свій інтерес людина може лише шляхом взаємообміну з іншими людьми результатами приватної економічної діяльності. Переслідуючи приватні інтереси, люди повинні об’єктивно задовольняти потреби один одного. Процвітання суспільства можливо тільки на шляхах індивідуального благополуччя.

«Індивідуаліст», прагнучи до збільшення власного капіталу, не думає про громадські інтереси. У цьому випадку він невидимою рукою (згодом з’явилося поняття «невидима рука ринку») направляється до мети, яка може і не входити в його наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто, «більш дійсним чином», служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагнув би це робити.

Тобто навіть злодій і пройдисвіт, незрозуміло як, незрозуміло навіщо, але все таки через цей невидимий механізм, служить інтересам суспільства. Ну, це якраз зрозуміло – «на те і щука в ставку, щоб карась не дрімав».

В основі економічного навчання Адама Сміта лежав принцип «вільної конкуренції». Він вважав, що тільки при вільному пересуванню капіталу, товарів, грошей, людей ресурси суспільства можуть бути використані оптимально. Урядова регламентація функціонування промисловості та внутрішньої торгівлі має бути скасована.

Неважко бачити, що основні ідеї, сформульовані Смітом більше 200 років тому, займають уми правлячого класу в усьому світі. І це незважаючи на те, що навіть часткова, усічена їх реалізація не призвела до оптимального використання ресурсів суспільства.

Але «невидима рука», як свідчить історичний досвід, не тільки не справляється з відведеною їй роллю регулятора, а конкуренція не веде до загального процвітання, навпаки вона постійно, без докорів сумління, залазить у чужі кишені. Незважаючи на очевидну неспроможність теорії і практики вільного конкурентного ринку нас продовжують наполегливо переконувати в необхідності ще більшої свободи в економіці, як втім, і в усіх інших аспектах життя суспільства. Варто поставити класичне питання «кому вигідно» панування «вільного ринку».

Ідеологія повної свободи економічної діяльності призвела до того, що банки і власне світова фінансова система перетворилися на початку XXI століття на «річ у собі».

У повній відповідності із законами вільного ринку банки прагнуть до максимального прибутку. І в цьому прагненні створили ринок для себе. І назвали його фондовим. На цьому самому ринку продаються і купуються гроші і їх численні сурогати.

Далі в повній відповідності з канонами жанру проводиться скорочення невиробничих витрат. А що для фондового ринку невиробниче – це сфера матеріального виробництва, сфери реальної економіки. Економіки, в якій живе переважна частина населення землі і від стану якої залежить. Таким чином, м’яко і ненав’язливо зі сфери грошової програми виводяться величезні маси людей по всьому світу.

Звернемося до ще одного основоположника теорії капіталізму – Карла Маркса. До його базової формули «Г-Т-Г´». Г – це гроші, Т – товар, а «штрих» – це додаткова вартість, що створюється в процесі виробництва товару. У виробництво цього самого «штриха» і укладено добробут народу, його сьогодення і майбутнє.

Все зрозуміло і очевидно. Що ж зробили фінансисти з цією формулою, створивши фондовий ринок? Провели просту операцію – усунули невиробничу для себе складову – товар, але «штрих» при цьому залишили. Звідки ж йому взятися в такому випадку?

По одному з визначень теоретиків вільного ринку, гроші – це мастило для економіки. Банки в такому разі не тільки це мастило водою розбавляють, вони ще й викачують його. Але як свідчить істина «незмазаний віз не їде». Що і відбувається, якщо вважати возом економіку.

Власне кажучи, економіка і народ для «капіталізму фінансових керівників» вже не тільки не важливі, а й просто заважають.

Фондовий ринок з інструменту економічного розвитку перетворився на інструмент стагнації і руйнування. А гроші з способи виміру економіки перетворилися на товар. Фондовий ринок перетворився в казино, в якому фінансові менеджери використовують реальний світ як джерело коштів для гри. А зараз відомо навіть дитині, що при грі в казино виграє тільки казино. Всі інші програють. Програє у цьому випадку народ. Фінансові гравці, які грають на громадські гроші мало того, що не залишаються в накладі, вони і за програш відповідальності не несуть.

Глобалізація давно вивела фондовий ринок з-під контролю будь-яких державних і наддержавних структур. Катастрофа полягає у тому, що він, в силу свого непомірного зростання вимагає постійного зростання припливу капіталу.

Наслідком цього нічим не обмеженого безконтрольного зростання явився відкритий шантаж фінансовими гравцями урядів практично всіх держав і всіх міжнародних фінансових структур у вигляді нової вимоги виділення фінансових ресурсів на продовження гри. Перерозподілити на користь фінансової системи (банків) податки, що надходять від громадян і відповідно відмовитися від виконання тих функцій, які вона зобов’язана виконувати за своєю природою. Робити це можна перерозподіливши на користь фінансової системи податки, що поступають. Як наслідок пропонуються заходи щодо підвищення пенсійного віку , приватизації державної власності, приватизації систем охорони здоров’я і освіти, та інші діяння під прапором «лібералізації економіки» . А методом вирішення всіх проблем є дерегулювання економіки.

Сумним завершенням тріумфу неокласичної економіки можна вважати висновки комісії ООН під керівництвом лауреата Нобелівської премії Дж. Стігліца, представлені громадськості в 2010 році під назвою «Доповідь Стігліца».

Ця доповідь займає особливе місце у світовій дискусії про причини світової економічної кризи і являє собою офіційний документ, в якому не тільки визнається і затверджується порочність практичного застосування існуючої економічної теорії, але і згубний вплив її положень на інститути влади. У вступі до доповіді прямо заявляється: «...помилкова макроекономічна політика, заснована на помилкових ідеях призвела до глобального хаосу».

Комісія прийшла до однозначного висновку, що «криза виявила очевидні вади теорії ринкового фундаменталізму, згідно з якою нічим не обмежена діяльність ринку веде до створення ефективної і стабільної економіки. Те ж саме стосується й ідеї саморегулювання ринків: вона виявилася оксимороном, яким і була. Тим не менш, в деяких міжнародних економічних інститутах ці ідеї займали почесне місце».

Головний висновок Комісії, проголошений у заяві ООН, полягає в тому, що криза, що почалася в кінці 2000-х років, будучи в повному розумінні системною і багатосторонньою, повною мірою відноситься і до кризи в розвитку економічної думки: «Наша глобальна економіка зруйнована. Це загальновизнано. Але що саме зруйновано і потребує відновлення – ось те питання, яке викликає серйозні розбіжності».

Особливу увагу привертає на думку експертів-членів комісії наступний висновок, представлений у Доповіді: «Криза – це не випадкове явище, яке раз у століття вражає економіку , як грім серед ясного неба, яке не піддається прогнозуванню і не дозволяє уникнути її. Навпаки, ми віримо, що криза – рукотворний результат помилок приватного сектора і неправильного поводження суспільства, введеного в оману».

Необхідність зміни правил і процедур роботи економічної системи розуміють всі без винятку. Навіть міжнародні фінансові спекулянти вимагають – «відрегулюйте нас». Досить радикальні мислителі періоду великих потрясінь адекватно оцінювали співвідношення громадських інтересів з інтересами особи. Вони розглядали капіталізм не тільки як клас експлуататорів, але і як особливу породу талановитих людей, підприємців в істинному розумінні цього слова, новаторів, що створюють нові продукти, безпосередньо реалізують фундаментальні процеси розвитку людства.

Характерні в цьому напрямку роботи теоретика економічної думки Йозефа Шумпетера, написані на початку XX століття, але визнані тільки в даний час. За його визначенням головною фігурою, що здійснює нові виробничі комбінації, є підприємець-«новатор». Це не обов’язково власник. Ним може бути директор, адміністратор, засновник, менеджер. Підприємець – той, хто здатний впроваджувати нове в практику, у виробництво. Його основні якості – постійний пошук, готовність ризикувати, впровадження нововведень у господарській діяльності.

Стимулом для підприємницької діяльності, безсумнівно, є прибуток, який виникає лише при впровадженні нових виробничих комбінацій. В звичайних умовах прибутку немає. Умова для новаторських прагнень підприємця – «ефективна конкуренція» (конкуренція нових продуктів, нових форм організації тощо). У цьому випадку монопольне становище автора і організатора нововведень на ринку може грати і відіграє позитивну роль.

Згідно з твердженням Шумпетера, підприємницька функція нерозривно пов’язана з нововведеннями. Здійснення нових комбінацій – «справа складна і доступна лише людям, які володіють певними якостями».

Основний імпульс, який приводить капіталістичний механізм в рух і підтримує його на ходу , виходить з нових споживчих благ, нових методів виробництва та транспортування товарів, нових ринків і нових форм економічної організації, які створюють капіталістичні підприємства.

Таку діяльність Шумпетер визначив як економічний розвиток. А ось за етапом розвитку, за його визначенням, йде етап економічного зростання. В цей процес включаються капіталісти, які отримують прибуток від кількісного зростання пропонованих товарів, аж до насичення ринку . Держава, володіючи максимально можливим набором і обсягом ресурсів різного роду, встановлює порядок і правила зростання та розвитку, і згладжує періоди спаду та підйому. Проте подібні погляди абсолютно не відповідали класичним положенням, які затверджуються апологетами вільного ринку, і погляди Шумпетера стали предметом повної його обструкції з боку теоретиків неокласичної економіки і виключення його зі своїх лав.

Вільний ринок і конкуренція, густо замішані на індивідуалізмі, поза всяких сумнівів грають не тільки негативну, але й позитивну роль. І суспільство не зможе просто утилізувати систему , влаштувавши чергову світову революцію. Хоча такі заклики вже звучать. Бачити в цьому єдино можливий шлях розвитку було б неправильно.

Вельми складно звинуватити в нелюбові до свободи такого патріарха анархізму як князя Петра Кропоткіна, але і цей великий мислитель висловив своє ставлення до свободи наступним чином. У статті «Взаємодопомога як фактор еволюції», яка вперше опублікована в Лондоні в 1902 році, що критикує соціальний дарвінізм, який лежить в основі ринкової економіки, спираючись на свій досвід, отриманий в наукових експедиціях до Сибіру, він описує феномен кооперації (взаємодопомоги). Після вивчення доказів співпраці у тваринному світі, кооперації людей раннього феодального суспільства, в середньовічних містах, і в наш час, він приходить до висновку, що кооперація і взаємна допомога, а зовсім не конкуренція, є найбільш важливими факторами в еволюції видів і здатність до виживання.

Зокрема, він пише: «Держава, що спирається на мало пов’язані між собою агрегати одиничних особистостей і взяла на себе завдання бути їх єдиним об’єднуючим початком, не відповідає своїй меті. Врешті-решт, прагнення людей до взаємної допомоги зруйнувало залізні закони держави; воно проявилося знову і утвердилося в нескінченній різноманітності всіляких співтовариств, які й тепер прагнуть охопити всі прояви життя, опанувати все, що потрібне для людського життя і для заповнення витрат, зумовлених життям».

Однак цим Кропоткін не протиставляє індивідуальне і громадське. Він заявляє:

«...значення індивідуального фактору в історії людства цілком відомо, хоча і в цій області залишається ще чимало попрацювати в тільки що зазначеному напрямку . Між тим фактор взаємної допомоги досі залишався абсолютно забутим; письменники цього та минулого поколінь просто заперечували його або підсміювалися над ним. Внаслідок цього необхідно було, перш за все, встановити ту величезну роль, яку цей чинник грає в еволюції, як тваринного світу, так і людських товариств. Лише після того, як це його значення буде цілком визнано, можливо буде почати порівняння обох факторів: суспільного та індивідуального».

Історія дає нам приклад еволюційного шляху розвитку економіки, заснований на громадському факторі, факторі взаємодопомоги. Практично паралельно з капіталістичною економікою розвивалася і кооперативна економіка, яка по праву вважається рівнозначним сектором поряд з капіталістичною і державною. Звісно ці сектори економіки не існують ізольовано, а функціонують у всьому різноманітті способів і форм взаємодії, однак фундаментальні відмінності присутні в повному обсязі.

Можна припустити, що оскільки існує три різних сектора економіки з різними фундаментальними принципами їх функціонування, то і фінансова система, як невід’ємна частина економіки в кожному секторі своя.

Взаємодія фінансових систем цих трьох секторів економіки і повинна забезпечувати безперервний поступальний соціальноекономічний розвиток. На жаль, поняття кооператив і кооперація в часи горбачовської перебудови були настільки перекручені та опорочені, що сприймаються на рівні лайки та зв’язуються тільки з шашличними і коротко стриженим рекетирами в шкіряних куртках.

Російська кооперативна економіка, що досягла феноменального зльоту на початку XX століття, не має нічого спільного з тими перебудованими кооперативами.

Селянство Російської імперії, що складало 85% населення і виробляло практично всю внутрішню і експортну продукцію, втомившись від засилля лихварського капіталу і спекулянтів-купців та не дочекавшись допомоги від держави, в найкоротші терміни створило свою кооперативну економіку. Масштаби і темпи просто вражають навіть для нашого часу. Менш ніж за 10 років була створена структура, що об’єднує більше половини населення імперії і що охопила практично всю її територію.

Ніяким альтруїзмом при цьому не пахло. Головною метою було отримання можливості трудитися. В основі об’єднання лежали додаткові економічні вигоди і справедливий розподіл доходів. Фундамент російської кооперації – принцип солідарної відповідальності.

Феномен російської кооперації полягає в тому, що вона організувала в економічну структуру широкі маси саме виробників продукції, власників засобів виробництва, повновласних керівників основної виробничої одиниці російської економіки, селянській сім’ї.

Вони не висували гасло «захопимо разом», розуміючи всю безперспективність таких заходів.

Унікальним явищем можна вважати створення в 1911 році Московського народного банку як центрального банку російської кооперації. Організаційні принципи та ідеологію цього банку можна впевнено пропонувати, як основу побудови фінансової системи, відмінної від існуючої в даний час і проти якої протестує весь світ. Вони прості і доступні:
– Ніяких фінансових спекуляцій.
– Банк вкладає гроші тільки в забезпечення виробничого процесу своїх клієнтів.
– Клієнтами стають тільки організації та їх об’єднання, побудовані на принципах кооперації.
– Акції банку на фондовому ринку не торгуються.
– Банк є організаційним і керуючим центром, для своїх клієнтів, поєднуючи їх в єдину економічну систему .
– Банк здійснює поєднання кооперативної економіки з економікою держави і ринковою економікою.

Російська кооперація початку XX століття захистила себе від стихійної спекуляції ринку і державного тиску. Це забезпечило її безперервний поступальний розвиток навіть в умовах такої глобальної кризи, як Перша світова війна.

Час показує, що ресурси людства не обмежуються їх матеріальним втіленням у вигляді предметів праці та предметів споживання. У сучасному суспільстві вже не викликає сумнівів ствердження того, що такі категорії ресурсів як знання, соціальні контакти, довіра, є формою капіталу. По мірі розвитку людства зростає і соціальний капітал, що за визначенням включає всі доступні ресурси людства. Таким чином, самі по собі ресурси не можуть бути обмежені. Пізнаючи нескінченність, ми постійно збільшуємо знання і відповідно ресурси. Так може провідну теорію переглянути? І поміняти, нарешті, принципи економічної політики державних влад.

Події осені 2011 року означають одне – «караул втомився», фінансовий Карфаген має зникнути. Вибір методів його руйнування, революційного або еволюційного, залишається за суспільством. Йому вирішувати проблему вибору не тільки шляху розвитку, але і тих, хто повинен вести по цьому шляху.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"