інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Міжнародний валютний фонд: принципи дії та механізм кредитування*



Міжнародний валютний фонд (МВФ) є спеціалізованою установою Організації об’єднаних націй, що була створена 27 грудня 1945 року 28 державами-засновниками з метою регулювання валютно-кредитних відносин та надання допомоги його учасникам.

Так само, як і Світовий банк, МВФ є міжнародною фінансовою інституцією, що займається підтримкою макроекономічної стабільності у світі. Однак, на відміну від Світового банку, діяльність МВФ зосереджена на відносно короткострокових економічних кризах. Світовий банк надає кредити тільки бідним країнам, МВФ може кредитувати будь-яку країну з числа членів, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов’язань.

Міжнародний валютний фонд – це своєрідна каса взаємодопомоги для 187 держав, які є його членами. Згідно з установленими квотами кожен учасник вносить до фонду кошти і бере участь у формуванні органів управління. Потім за рахунок коштів організації здійснюється кредитування бідних країн та підтримується світова економіка.

Внесення коштів до фонду здійснюється за наступною схемою: 1/4 в резервних валютах (долар США, євро, японська йєна, британський фунт стерлінгів) і 3/4 в національній валюті країни-донора. Для приведення внесених коштів до єдиного знаменника використовується внутрішня валюта МВФ – так звані «спеціальні права запозичення» (SDR). В SDR МВФ веде усі свої розрахунки і видає кредити. SDR можна обміняти на будь-яку іншу валюту світу в рамках МВФ або за його межами.

Формально на зборах фонду його учасники намагаються дотримуватися принципу одноголосності. На практиці фактичне управління МВФ здійснюють країни, що володіють найбільшою квотою внесених коштів. Найбільшу кількість голосів мають США (17,1%), Німеччина (6%), Японія (6,1%), Велика Британія (5%), Франція (5%), Саудівська Аравія (3,2%), Китай (2,9%) і Росія (2,7%). Сумарна частка країн ЄС становить 30,3%. За традицією МВФ завжди очолювали європейці. На противагу МВФ керівником Світового банку завжди призначався американець. Цього негласного правила дотримуються вже більше 50 років. Спочатку МВФ надавав кредити на покриття тимчасових розривів платіжних балансів. Оскільки фонд не бере застави, а кредит може бути «проїдений», пропонувалися певні рекомендації, які ніби нормалізують економічну ситуацію країни-позичальника і забезпечують повернення кредиту. Щоб уникнути звинувачень у втручанні у внутрішні справи інших країн, рекомендаціям надавалася форма стабілізаційної програми, яку отримував уряд і центральний банк країни-позичальника.

Набір рекомендацій для кожного боржника зазвичай пропонувався досить специфічний. Проте їх базисна платформа завжди була однозначною:
• жорстка бюджетна і грошова політика;
• лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансових ринків, валютного курсу;
• зняття обмежень на іноземні інвестиції;
• дерегулювання економіки, захист прав власності, приватизація.

Ця політика була відпрацьована у 80-х роках в країнах Латинської Америки, а після неодноразово застосовувалася до держав Східної Європи в період переходу від планової економіки до ринкової. Таким чином змінилося економічне значення дій МВФ: кредити стали надаватися не під тимчасові розриви платіжних балансів, а з метою реалізації певної економічної політики.

У результаті фонд отримав серйозну світову опозицію, оскільки реалізація його рекомендацій практично гарантувала майбутню кризу. Це не дивно, адже у більшості випадків МВФ діяв всупереч ринку, перешкоджаючи його нормальній роботі.

З приходом фінансової кризи теоретична розгубленість 90-х змінилася новими викликами, оскільки забезпечення міжнародної фінансової стабільності – це пряма задача фонду. Але тепер головна загроза цієї стабільності надходить не від країн, що розвиваються, а від основних донорів МВФ. Що стосується країн, що розвиваються, вони самі накопичили значні резерви і готові збільшувати свої квоти у фонді. Сьогоднішні резерви МВФ становлять $400 млрд. Це менше, ніж резерви Росії та Китаю.

На одному з недавніх зборів було ухвалено рішення збільшити капітал фонду до $750 млрд. Залишається відкритим питання – де взяти гроші? Розвинені країни стурбовані гострою проблемою державного боргу. Країни, що розвиваються готові надати кошти в обмін на зростання кількості голосів. Це не влаштовує розвинені держави, оскільки загрожує втратою їх контролю над фондом. Вони пропонують «компромісне рішення» – викуп облігацій МВФ. Але такий варіант не влаштовує протилежну сторону, яка відмовляється нарощувати капіталізацію фонду без адекватного посилення свого впливу.

За останні 5 років сумарні втрати розвинених економік на користь країн, що розвиваються склали близько 5% квот. Тим не менш, їхня частка, як і раніше, залишається контролюючою і становить 55,3% голосів.

Структура органів управління

Рада управляючих

Вищий керівний орган МВФ — Рада управляючих (Board of Governors), в якій кожна країна-член представлена управляючим і його заступником. Зазвичай це міністри фінансів або керівники центральних банків. До повноважень Ради належить вирішення ключових питань діяльності Фонду: внесення змін до Статей Угоди, прийняття і виключення країн-членів, визначення і перегляд їх часток в капіталі, вибори виконавчих директорів. Управляючі збираються на сесії зазвичай один раз на рік, але можуть проводити засідання, а також голосувати через електронну пошту в будь-який час.

В МВФ діє принцип «зваженої» кількості голосів: можливість країн-членів впливати на діяльність Фонду через голосування визначається їх часткою в його капіталі. Кожна держава має 250 «базових» голосів незалежно від величини її внеску в капітал і додатково по одному голосу за кожні 100 тис. SDR суми цього внеску.

Рішення в Раді управляючих зазвичай приймаються простою більшістю (не менше половини) голосів, з важливих питань, які мають оперативне або стратегічне значення, — «спеціальною більшістю» (відповідно 70 або 85% голосів країн-членів). Не зважаючи на скорочення питомої ваги голосів США і ЄС, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові питання Фонду, оскільки для їх прийняття необхідною є максимальна більшість (85%). Це означає, що США разом з провідними західними державами мають можливість здійснювати контроль над процесом прийняття рішень в МВФ і спрямовувати його діяльність виходячи зі своїх інтересів. Відносно країн, які розвиваються, то за наявності скоординованих дій, теоретично, вони також мають можливість блокувати прийняття рішень, які їх не влаштовують. Але досягти узгодженості великій кількості різнорідних країн досить складно. На зустрічі керівників Фонду у липні 2004 року прозвучав намір «розширити можливості країн, які розвиваються, і країн з перехідними економіками більш ефективно брати участь в механізмі прийняття рішень в МВФ».

Міжнародний валютний і фінансовий комітет

Міжнародний валютний і фінансовий комітет МВФК (International Monetary and Financial Committee, IMFC) відіграє важливу роль в організаційній структурі МВФ. З 1974 року до вересня 1999 року його попередником був Тимчасовий комітет з питань міжнародної валютної системи. Він складається з 24 управляючих МВФ і збирається на сесії два рази на рік. Цей комітет є дорадчим органом Ради управляючих і не має повноважень для прийняття директивних рішень. Але він виконує важливі функції: спрямовує діяльність Виконавчої ради; формує стратегічні рішення, які відносяться до світової валютної системи і діяльності МВФ; вносить на розгляд Раді управляючих пропозиції про внесення поправок до статей Угоди МВФ. Схожу роль відіграє також Комітет з розвитку — Об’єднаний міністерський комітет Рад управляючих Світового Банку і Фонду Joint IMF — World Bank Development Committee.

Виконавча рада

Рада управляючих делегує більшість своїх повноважень Виконавчій раді (Executive Board), тобто директорату, який несе відповідальність за ведення справ МВФ, які включають широке коло політичних, оперативних і адміністративних питань, а саме надання кредитів країнам-учасникам і здійснення нагляду за їх політикою валютного курсу.

Виконавча рада складається з 24 директорів, 5 з яких призначаються країнами з найбільшими квотами: США, Німеччиною, Японією, Великою Британією та Францією. Рада засідає три рази на тиждень та керує поточною діяльністю Фонду, у тому числі й розподілом кредитів країнам-учасницям. Крім того, до повноважень Виконавчої ради МВФ входить обрання на п’ятирічний термін директора-розпорядника (Managing Director), який очолює штат співробітників Фонду (на вересень 2004 року — близько 2 700 чоловік з більш ніж 140 країн). Директор-розпорядник (з 5 липня 2011 року) — Крістін Лаґард (Франція), перша в історії жінка-голова МВФ.

Комітет з розвитку

Комітет з розвитку є спільним органом МВФ та МБРР, що займається питаннями щодо надання грошових коштів країнам, що розвиваються. Комітет складається з 24 членів — міністрів фінансів країн-членів. Основною функцією комітету є підготовка аналітичних доповідей стосовно цих країн та надання рекомендації Раді управляючих МВФ та МБРР.

Ресурси МВФ

Формування ресурсів МВФ відбувається шляхом внесення державою-членом коштів до уставного капіталу Фонду відповідно до її квоти та за рахунок позичених коштів.

Квоти

Розмір квот для кожної країни-члена встановлюється на підставі її ваги у світовій економіці. При розрахунках квот застосовується спеціальна формула, що являє собою середньозважене значення ВВП (50%), відкритості (30%), економічної мінливості (25%) та міжнародних резервів (5%). Квоти виражаються в спеціальних правах запозичення (SDR, від англ. special drawing rights), розрахунковій одиниці Фонду. Найбільша сума квот припадає на США, Японію, Німеччину, Велику Британію та Францію. Частка 25 найбільш розвинутих країн становить близько 63%.

Внесок кожної країни у статутний капітал МВФ здійснюється на 25% SDR або твердій іноземній валюті (долари США, євро, йєні, фунті стерлінгів) та на 75% в національній валюті. Кожні п’ять років квоти переглядаються у зв’язку з тим, що змінюється місце країни у світовій економіці.

Квота визначає кількість голосів країни-членів. Голоси країни складаються з базової кількості голосів плюс один голос за кожні 100 тис. SDR. Згідно з реформою 2008 року базова кількість голосів країни-учасниці складає 5,5% від загальної кількості голосів, що дозволило збільшити число базових голосів з 250 до 677 на кожного учасника. Кількість базових голосів зростає разом зі сплатою підвищення квот державами, що мають право на спеціальне підвищення. Крім того, розмір квоти визначає обсяг фінансування, на який країна може розраховувати.

Перегляд розмірів квот відбувається кожні п’ять років. Зміна квоти держави відбувається за попередньою домовленістю з нею та ухвалюються 85% від усієї кількості голосів. При загальному перегляді квот вирішуються питання щодо загального розміру збільшення та його розподіл між країнами-членами. Загальний перегляд квот дозволяє МВФ оцінити адекватність квот відносно потреб держави-члена у фінансуванні її платіжного балансу та її здатності самостійно забезпечити цю потребу.

Розподіл квот дозволяє збільшити квоти країн-учасниць з урахуванням зміни їхнього місця в світовій економіці.

Запозичені кошти

МВФ у своїй діяльності використовує й запозичені кошти. Фонд користується кредитом групи десяти в межах 17 млрд SDR. Фонд також одержує позики центрального банку і казни Саудівської Аравії та деяких інших країн. Загальна сума позик не повинна перевищувати 60% загального обсягу квот.

Основні механізми кредитування

1. Резервна частка. Перша порція іноземної валюти, яку країна-член може отримати від МВФ в межах 25% квоти, називалася до ямайської угоди «золотою», з 1978 року — резервною часткою (Reserve Tranche). Резервна частка визначається як перевищення величини квоти країни-члена над сумою, яка знаходиться на рахунку Фонду національної валюти даної країни. Якщо МВФ використовує частину національної валюти країни-члена для надання кредиту іншим країнам, то резервна частка такої країни відповідно збільшується. Непогашена сума позик, наданих країною-членом Фонду в рамках кредитних угод ГСЗ і НСЗ, формують її кредитну позицію. Резервна частка і кредитна позиція разом складають «резервну позицію» країни-члена МВФ.

2. Кредитні частки. Кошти в іноземній валюті, які країна-член може отримати понад розмір резервної частки (у випадку її повного використання авуари МВФ в валюті країни досягають 100%), поділяються на чотири кредитні частки, або (Credit Tranches), які становлять по 25% квоти. Доступ країн-членів до кредитних ресурсів МВФ в межах кредитної частки є обмеженим: сума валюти країни в активах МВФ не може перевищувати 200% її квоти (враховуючи 75% квоти, яка внесена відповідно до підписки). Таким чином, гранична сума кредиту, яку країна може отримати в Фонді завдяки використанню резервної і кредитної частки, становить 125% її квоти. Але угода надає МВФ право призупиняти це обмеження. На цій підставі ресурси Фонду у багатьох випадках використовуються в розмірах, які перевищують зафіксовану у статуті межу. Тому поняття «верхні кредитні частки» (Upper Credit Tranches) стало означати не лише 75% квоти, як в початковий період діяльності МВФ, а суми, які перевищують першу кредитну частку.

3. Домовленості про резервні кредити стенд-бай (Stand-by Arrangements) (з 1952 року) забезпечують країні-члену гарантію того, що в межах визначеної суми і протягом терміну дії угоди, вона може за дотримання визначених в угоді умов безперешкодно отримувати від МВФ іноземну валюту в обмін на національну. Така практика надання кредитів являє собою відкриття кредитної лінії. Якщо використання першої кредитної частки може бути здійснено у формі прямого придбання іноземної валюти після схвалення Фондом її запиту, то виділення коштів понад верхню кредитну частку відбувається шляхом домовленості з країнами-членами про резервні кредити. З 50-х і до середини 70-х років угоди про кредити «стенд-бай» укладалися строком до 1 року, з 1977 року — до 18 місяців і навіть до 3 років у зв’язку із збільшенням дефіцитів платіжних балансів.

4. Механізм розширеного кредитування (Extended Fund Facility) (з 1974 року) доповнив резервну і кредитні частки. Він призначений для надання кредитів на більш тривалий період і в більших розмірах по відношенню до квот, ніж в рамках звичайних кредитних часток. Підставою для звернення країни до МВФ з проханням про надання кредиту в рамках розширеного кредитування є серйозні порушення рівноваги платіжного балансу, які були спричинені несприятливими структурними змінами у виробництві, торгівлі або цінах. Розширені кредити зазвичай надаються на 3 роки, за необхідністю — до 4-х, визначеними порціями (траншами) через певні проміжки часу — раз на півроку, щоквартально або (в деяких випадках) щомісячно. Головним призначенням кредитів «стенд-бай» і розширених кредитів є сприяння країнам-членам МВФ в реалізації макроекономічних стабілізаційних програм або структурних реформ. Фонд вимагає від держави-позичальника виконання певних умов, до того ж, їх жорсткість збільшується поступово з переходом від однієї кредитної частки до іншої. Деякі умови необхідно виконати до моменту отримання кредиту. Зобов’язання країни-позичальника передбачають проведення нею відповідних фінансово-економічних заходів, фіксуються в Листі про наміри (Letter of intent) або Меморандумі про економічну і фінансову політику (Memorandum of Economic and Financial Policies), які подаються до МВФ. Процес виконання зобов’язань країною, яка отримала кредит, контролюється шляхом періодичної оцінки передбачених домовленістю спеціальних цільових критеріїв реалізації (Performance criteria). Ці критерії можуть бути або кількісними (відносяться до певних макроекономічних показників), або структурними (відображають певні інституційні зміни). Якщо МВФ прийме рішення, що країна використовує кредит не за призначенням, не виконує взятих на себе зобов’язань, то в цьому випадку Фонд має право обмежити її кредитування або відмовити в наданні наступного траншу. Таким чином, цей механізм дозволяє МВФ здійснювати економічний тиск на країни-позичальники.



*За матеріалами fin-eco.ru

© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"