інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Інвестиційні проекти у формі державно-приватного партнерства в Російській Федерації

М. Макаров

Державно-приватне партнерство (ДПП) швидкими темпами розвивається у російській економіці. Теоретичні принципи ДПП закладені у федеральній «Стратегії 2020» та в інших документах, що регламентують напрямок соціально-економічного розвитку Росії на середньострокову перспективу. Останніми роками урядом здійснено низку важливих кроків щодо реалізації зазначених планів з розвитку ДПП, зокрема, створення Банку Розвитку та Російської венчурної компанії, посилення ролі Державних корпорацій, а також кількох Інститутів розвитку в частині впровадження принципів ДПП, спостерігаються певні позитивні зрушення в розвитку теоретичного та нормативного апарату ДПП тощо.

У той же час необхідно визнати, що для повноцінного та ефективного застосування механізму ДПП в рамках реалізації інвестиційних проектів в Росії потрібно ще подолати низку проблем, найбільш важливими з яких є:
- Відсутність необхідної нормативно-правової бази для повноцінного впровадження ДПП, комплексного підходу до її формування та єдиного регулюючого органу з реалізації ДПП.
- Відсутність принципів практичного здійснення партнерства між державою та бізнесом.
- Відсутність інституційного підходу до організації системи підготовки кадрів з реалізації та вдосконалення механізму ДПП.
- Наявність загальних стримуючих факторів у розвитку ДПП.
Відсутність необхідної нормативно-правової бази для повноцінного впровадження ДПП, комплексного підходу до його формування та єдиного регулюючого органу з реалізації ДПП в Російській федерації, насамперед, на регіональному рівні, та загальна неадаптованість чинного законодавства до принципів ДПП є одними з найбільш важливих стримуючих факторів розвитку ДПП. В даний час федеральне законодавство тією чи іншою мірою регламентує тільки одну з форм ДПП – концесійні угоди, меншою мірою – ОЕЗ (особливі економічні зони). Регіональне законодавство в питанні про ДПП просунулося дещо далі: деякими суб’єктами РФ прийняті закони про ДПП (наприклад, в Санкт-Петербурзі, Республіці Дагестан, Томській, Пензенській, Мурманській та інших областях), в деяких з них закріплено поняття ДПП і форми його здійснення, хоча до єдиного визначення поняття «державно-приватне партнерство» в даний час економісти і законодавці не прийшли, більш того, серед економістів досі немає єдиного розуміння того, які форми взаємодії влади і бізнесу можна віднести до ДПП .
Що ж стосується неконцесійних форм ДПП, то головною перешкодою в їх фактичній реалізації виступають існуючі особливості законодавства про державні закупівлі. Так, Федеральний закон ¹94-ФЗ «Про розміщення замовлень на поставку товарів, виконання робіт і надання послуг для державних і муніципальних потреб» від 21.07.2005 року (до якого в цілому вже давно є певні претензії з боку представників різних галузей економіки, бізнесу, представників владних структур) має низку обмежень для будь-яких неконцесійних ДПП-проектів: заборонені прямі переговори з підрядниками на стадії проведення конкурсу та укладення контракту, вимоги до учасників на розміщення державного замовлення інколи не відповідають умовам конкурсів у рамках ДПП, наявність фактичної вимоги про фіксовану ціну в державному контракті, відсутність чітко регламентованих строків (обмежень за строками) державних контрактів тощо (детально проблеми застосовності зазначеного документа розглядали співробітники юридичної компанії Vegas Lex). Іншим яскравим прикладом законодавчого обмеження в реалізації неконцесійних ДПП-проектів є закритий перелік видів витрат публічних товариств, встановлений бюджетним кодексом РФ, який не передбачає виділення коштів приватним інвесторам за неконцесійними проектами без безпосередньої участі держави в їх статутних капіталах.
Крім того, в більшості суб’єктів РФ до цього часу не створено необхідних нормативно-правових умов для розвитку ДПП, і навіть в тих регіонах, де вже прийняті закони про ДПП, вони часто мають декларативний характер і передбачають досить обмежений набір механізмів співпраці держави і бізнесу. Так, наприклад, в Стратегії економічного і соціального розвитку Республіки Комі на період до 2015 року серед головних механізмів реалізації Стратегії було заявлено застосування форм ДПП. Однак фактично законодавство даного регіону в сфері ДПП поки не розроблено, що відповідним чином гальмує розробку і реалізацію проектів ДПП. Для вирішення цієї проблеми в даний час Експертною радою щодо законодавства про ДПП Комітету з економічної політики і підприємництва Державної Думи створено модельний закон «Про участь суб’єкта Російської Федерації, муніципального створення в проектах державно-приватного партнерства», який планується використовувати в регіонах як модельний шаблон регіонального закону про ДПП. Даний крок є необхідним етапом впровадження практики ДПП в Росії і теоретично має забезпечити підвищення якості управління ДПП проектами, особливо в порівнянні з існуючою регіональною нормативною базою.
У той же час потрібно розуміти, що поширення модельного закону може, і швидше за все, зіткнеться з певними труднощами. По-перше, можна з упевненістю сказати, що в багатьох суб’єктах РФ даний закон буде прийнятий без необхідної адаптації і доопрацювання відповідно до специфічних соціально-економічних (в т.ч. податкових) умов конкретного регіону, що може ускладнити фактичний розвиток ДПП внаслідок невідповідності цього закону регіональній стратегії соціально-економічного розвитку та розподілу бюджетних витрат. Не можна виключати також і можливість виникнення ситуації, коли законодавчі органи влади двох сусідніх регіонів здійснять настільки адаптовані для власних потреб доопрацювання подібного модельного закону, що реалізація певних спільних міжрегіональних проектів, заснованих на принципах ДПП, буде значно ускладнена (або навіть неможлива) внаслідок принципових відмінностей в ключових законодавчих положеннях аж до різного теоретичного апарату ДПП в різних суб’єктах. Це свідчить про необхідність розробки федерального закону про ДПП, який централізовано регламентував би основи роботи з ДПП. Крім того, доцільним є практичне застосування вже накопиченого досвіду і використання, наприклад, Закону Санкт-Петербурга від 25 грудня 2006 року ¹627-100 «Про участь Санкт-Петербурга в державно-приватному партнерстві». Враховуючи той факт, що в рамках даного Закону суб’єкта РФ на практиці реалізуються принципи ДПП, він може бути прийнятий за основу типового документа про ДПП та забезпечити закріплення ключових принципів ДПП для застосування на практиці по країні. Однак тут в черговий раз виникає питання про те, хто теоретично захоче і хто реально зможе успішно виконувати подібні обов’язки та забезпечити здійснення відповідних контрольних функцій (в т.ч. пов’язаних з розподілом відповідальності сторін)? Справа в тому, що на сьогоднішній день в країні відсутній єдиний регулюючий орган з реалізації та просування ДПП в Росії. Зараз схожі функції у форматі громадської організації намагається виконувати Центр ДПП Державної корпорації «Банк розвитку і зовнішньоекономічної діяльності» (далі – ВЕБ), але вважати подібну участь ВЕБа централізованим і координуючим для різних суб’єктів федерації на даний момент поки не прийнято, і, мабуть, некоректно, хоча саме такий потужний інститут розвитку, як ВЕБ, міг би цілеспрямовано виступати в цій ролі.
Крім ліквідації існуючих законодавчих прогалин у регулюванні ДПП потрібна розробка єдиної концепції розвитку ДПП, а також програми з конкретними заходами з впровадження ДПП в загальноросійську практику. Тому важливою є робота зі створення єдиного федерального законодавства для розвитку ДПП, наприклад закону «Про державно-приватне партнерство». На даний момент необхідно забезпечити методологічний та консультаційний супровід роботи суб’єктів Федерації з уже розробленим модельним законом. Необхідно також у рамках підготовки зазначених документів розглянути питання про чітку регламентацію системи розподілу відповідальності за реалізацію ДПП-проектів (на федеральному і регіональному рівнях), максимально використовувати світовий досвід практики ДПП (особливо в частині створення умов прозорості, чіткості та привабливості участі приватних партнерів), закріпити положення про те, що ДПП не можна розглядати лише як форму залучення додаткових фінансових ресурсів в капіталомісткі інвестиційні проекти, а потрібно враховувати реальні інтереси сторін – учасників відповідних інвестиційних проектів, у тому числі при виконанні суспільно важливих функцій.Відсутність принципів практичного здійснення партнерства між державою та бізнесом в Росії. На фоні інших, більш прагматичних труднощів, які виникають при реалізації ДПП в Росії, не можна не відзначити той факт, що в Російській федерації бізнес і влада, в більшості ситуацій не вміють ефективно взаємодіяти навіть на елементарному рівні. Незважаючи на те, що в ЗМІ досить часто публікуються матеріали, які висвітлюють застосування форм ДПП при реалізації тих чи інших інвестицій на території РФ, реальних інструментів для партнерства держави і бізнесу ще не створено. Для більшості підприємств вихід на ринок ДПП-проектів апріорі закритий, або комерційно невигідний (непривабливий). Рівень розвитку інституту ДПП в Росії і якість використовуваних для його реалізації інструментів поки дуже низькі, при цьому частка державного впливу на ДПП-проекти занадто велика, щоб говорити про ДПП саме як про форму партнерських відносин держави та бізнесу.
Практика показує, що в умовах економічної кризи або нестабільності фінансових ринків в першу чергу під загрозу скорочення потрапляють інвестиційні програми (яскравий приклад – «заморожування» низки великих інвестиційних проектів у формі ДПП в Санкт-Петербурзі), а кошти перерозподіляються за іншими статтями витрат. Так чи інакше, але проблеми із завершенням поточних інвестиційних проектів, а також модернізацією та реконструкцією існуючих інфраструктурних об’єктів залишаються актуальними і потребують вирішення. Очевидно, що при значному зниженні дохідної частини бюджетів, рішення подібних задач стає складнішим, в результаті чого органи державної влади звертають увагу на можливість залучення позабюджетного фінансування для реалізації окремих публічних функцій. Крім того, в умовах несприятливої кон’юнктури зростає інтерес бізнесу до державної підтримки, що дозволяє не тільки значно знизити ризики приватних інвестицій, але і підвищити надійність інвестиційних проектів у галузях, наприклад, кредитних установ (у разі залучення позикових коштів). У зв’язку з цим в якості одного з найважливіших механізмів залучення приватного капіталу для вирішення соціально-економічних проблем все частіше розглядаються форми ДПП.
І все це відбувається на фоні того, що необхідність розширення сфери застосування ДПП очевидна для всіх сторін: брак бюджетного фінансування (що особливо актуально в умовах нестабільності фінансових ринків, зниження обсягів бюджетного фінансування за діючими проектами), відсутність у державних менеджерів навичок ефективної практичної реалізації інвестиційних бізнес-проектів, можливість реалізації масштабних проектів на взаємовигідних умовах тощо. В ідеалі ДПП вигідне і приватним компаніям, які отримують дохід від інвестицій, і державі, оскільки проекти ДПП мають значний соціальний ефект при одночасній економії бюджетних коштів і спрямовані на реалізацію публічних інтересів. Ключове завдання для влади – забезпечити максимальну комерційну привабливість реалізації суспільно-важливих капіталомістких (переважно) інвестицій для бізнесу. При цьому бізнес повинен абсолютно чітко усвідомлювати важливість високої якості реалізації ДПП проектів, а, отже, це має бути безпосередньо пов’язано з доходами, які бізнес може отримати при реалізації таких проектів (фактор комерційної мотивації). На жаль, в даний час, ситуація нерідко розвивається за наступним негативним сценаріями:
а) є потенційний ДПП-проект, але держава встановлює настільки жорсткі вимоги на фоні низької комерційної привабливості ДПП-проекту, що він відкладається, або закривається через фактичну відсутність інвесторів, готових його реалізувати;
б) є потенційний ДПП-проект, держава визначає основну частину обов’язкових вимог і пропонує більш-менш адекватні умови комерційної віддачі проекту для приватних інвесторів (нехай навіть і в середньостроковій перспективі), але проект не реалізується з вини приватних інвесторів (свідомо «слабкий» інвестор, систематична бізнес-халатність інвестора через нерозуміння важливості реалізованого проекту тощо), і це, не кажучи вже про шахрайські корупційні схеми, метою яких є «вимивання» інвестиційних коштів шляхом укладання бутафорських угод (наприклад, завідомо неправдиві конкурси, навмисне завищення/заниження кошторисів за участю зацікавленої особи/постачальника/ підрядника, навмисне погіршення якості та обсягу робіт з фактичним порушенням тих чи інших проектних норм з метою нецільового використання частини інвестиційних коштів тощо).
При цьому у схемі не враховується третя сторона конфлікту інтересів – представники наукового світу (НДІ, комітети/об’єднання, лабораторії, незалежні експерти-дослідники тощо), без участі яких навіть теоретично неможлива реалізація будь-яких високотехнологічних/ інноваційних інвестиційних проектів (озвучування яких в останні роки стало модною тенденцією). Нерідко кожна зі сторін свідомо готова до порушення (неповного/неточного дотримання) своїх зобов’язань з метою досягнення власних інтересів, які часто не співвідносяться з метою успішної реалізації інвестиційного проекту або досягнення суспільно-важливих благ, або якісного виконання соціально значущих функцій, а, отже – апріорі не дотримується ключова суть ДПП.
В якості причин виникнення подібних негативних сценаріїв можуть бути принципова відсутність концепції взаємовідносини влади і бізнесу в Росії, відсутність єдиної мети (або її єдиного розуміння сторонами) при реалізації спільних проектів та необхідних інструментів для її формування, і важливо при цьому пам’ятати про те, що для проектів ДПП притаманні стандартні ринкові ризики, які можуть виникати при реалізації будь-яких інвестиційних проектів.
При цьому необхідно визнати право на існування і більш песимістичної оцінки такої ситуації: причина в сформованому менталітеті сучасної Росії, який допускає наявність крадіжки і корупції практично у всіх сферах життя на фоні колосального ослаблення інтелектуального людського капіталу Росії. Так, наприклад, очевидно, що бізнес практично завжди потребує підтримки з боку держави, особливо в частині законодавчого забезпечення дотримання його прав та інтересів, і багато представників ділового середовища регулярно озвучують своє бажання отримати можливість створення різних організацій, що представлятимуть інтереси бізнесу (спілки, асоціації, громадські об’єднання та інші некомерційні організації) або шляхом делегування представників від бізнесу до законодавчих зборів. Проте часто, коли окремі представники бізнесу потрапляють до владних кіл, про загальні інтереси бізнесу вони забувають і починається лобіювання інтересів тільки власних компаній.
У цьому сенсі більш актуальним і цивілізованим вирішенням проблеми може виступити просування так званого законопроекту «Про лобізм», дискусії навколо якого йдуть останніми роками. А тим часом для якісної реалізації інвестиційних проектів у формі ДПП потрібні менеджери, які розуміють і вміють забезпечувати дотримання інтересів усіх сторін. Для держави необхідно реалізувати суспільно-важливий капіталомісткий проект, для бізнесу – забезпечити його прибутковість, можливість підвищити стабільність (забезпечити стабільне функціонування свого підприємства), додатково – забезпечити іміджеве підвищення свого статусу на ринку шляхом реалізації та підтримки соціально-значущих проектів держави.
Відсутність інституційного підходу до організації системи підготовки кадрів з реалізації та вдосконалення механізму ДПП. Ще одним суттєвим чинником в уповільненому розвитку ДПП в Росії є фактична відсутність кваліфікованих фахівців, здатних забезпечити вирішення поставлених завдань в рамках реалізації ДПП проектів. Прикладом може слугувати ідея створення центрів підготовки інноваційних менеджерів (наприклад, підготовка і постійне підвищення кваліфікації державних службовців, залучених до реалізації ДПП). Ідея перспективна, але ефективність її практичної реалізації навряд чи можливо оцінити в короткостроковому, а можливо і в середньостроковому періоді. Дійсно, на фоні визначених напрямів соціально-економічного розвитку країни (модернізація, інноваційний підхід) в університетах з’являються факультети інновацій (інноватики), стратегічних інвестицій тощо, проте в умовах відсутності ефективної системи підготовки кадрів, подібні заходи виглядають здебільшого політизованими і доцільність їх здійснення на даному етапі здається сумнівною, оскільки експерти вже визнають практичну неспроможність чинного курсу на модернізацію.
Необхідно визнати, що в Росії зберігається проблема незастосовності отриманих в університетах знань на практиці (особливо з гуманітарних напрямків). Це пов’язано в основному з тим, що процес навчання в кращому випадку зводиться до заучування певного набору знань, не пов’язаного з навичками реалізації тих чи інших бізнес-процесів на практиці, а методологія підготовки молодих фахівців залишається багато в чому застарілою. При цьому найбільш доцільно організувати систему навчання таким чином, щоб молоді люди отримували комплексні знання про внутрішню організацію компаній різних форм власності, про важливість самостійної аналітичної роботи та мали необхідний для цього інструментарій, вміли працювати з документами (у тому числі при організації договірної роботи) і чітко розуміли обов’язки сторін при моделюванні тих чи інших бізнес-процесів. А для цього необхідно максимально залучати до процесу навчання профільних практичних фахівців, збільшувати питому вагу практичних занять на фоні теоретичної підготовки (наприклад, моделювати бізнес-процеси), компілювати методи навчання студентів. Частково ці завдання можуть вирішити на місцевому рівні адміністрація ВНЗ, частково – громадські організації, що представляють інтереси бізнесу (наприклад, спілки підприємців Росії і Асоціації банків) шляхом направлення відповідних пропозицій з формування навчальних програм в профільні державні структури.
На практиці якість підготовки прийнятих співробітників з кожним роком погіршується (нерідко молоді співробітники не готові до виконання елементарних «механічних» функцій, не кажучи вже про виконання глибоких аналітичних завдань і розуміння корпоративної етики і культури), при цьому амбіції молодих співробітників – необґрунтовано зростають. На жаль, як дослідниками, так і бізнес-спільнотою в цілому визнається, що для виправлення ситуації, що склалася, практично нічого не робиться.
В даний час реально діючими програмами підготовки фахівців за напрямом ДПП є тільки спеціалізовані програми навчання, що проводяться ЗЕБом, який одноосібно здійснює послуги з інвестиційного консультування для державних потреб суб’єктів Російської Федерації з формування інвестиційних проектів, що реалізуються у формі ДПП. Важливо також, що ЗЕБом на постійній основі проводяться заходи, що мають вплив на формування і розвиток нормативної та навчально-методичної бази з ДПП. Певний внесок у розвиток навчально-методичної бази з ДПП вносять також і матеріали, підготовані Інститутом економіки РАН (спільно з Вільним економічним товариством) і окремими спеціалізованими консалтинговими компаніями (наприклад, Vegas Lex, Tenzor Consulting Group, Capital Legal Services), а також напрацювання, отримані протягом реалізації інвестиційних проектів у партнерстві з ЄБРР та Світовим банком. Але в цілому, звичайно, існуючий обсяг виконуваних заходів поки не забезпечує вирішення даної проблеми (в основному через обмеженість учасників ринку, пов’язаних з реалізацією інвестиційних ДПП-проектів) і недостатній для зміни поточного стану справ в плані створення та розвитку інституційної системи підготовки кваліфікованих фахівців.
Наявність загальних стримуючих факторів у розвитку ДПП. В Росії, прийняті в усьому світі форми ДПП, часто не зберігаються в чистому вигляді, а змішуються, при цьому виникають адаптовані моделі ДПП. Для російської практики характерне застосування саме класичних концесійних моделей ДПП. Розвиток ДПП в Росії розпочався з інфраструктурних програм, а саме з концесійної діяльності, яка в Росії більш-менш законодавчо регламентована на федеральному рівні. При цьому найбільш явною формою реалізації механізму ДПП у формі концесійної угоди в Росії є модель BOT (Build Operate Transfer) – «Будівництво-Управління-Передача», а також її варіації (BOOT, BLOT/BOLT). Інфраструктурний об’єкт створюється за рахунок сторони-концесіонера, який після завершення будівництва отримує право експлуатації спорудженого об’єкта протягом строку, достатнього для окупності вкладених коштів. Після закінчення даного терміну (як правило, років через 20-30, а іноді і більше) об’єкт передається державі.
Багато російських дослідників писали про проблеми нерозуміння суті концесійних угод між державою і бізнесом. Суспільство, влада і бізнес мають слабке, спотворене і неповне уявлення про суть концесій, практику їх застосування та можливі соціально-економічні наслідки. Перехід на систему концесій означає не заміну одного гербового паперу з назвою «Ліцензія» на інший з назвою «Концесія», а зміну суті відносин між державою і бізнесом, як в правовому, так і в економічному контекстах.
Тим не менш, вважати представлену вище модель реалізації ДПП на території РФ (концесійну BOT) найбільш універсальною поки що не можна, тому що практика успішної реалізації ДПП-проектів в країні є незначною. У той же час сам факт того, що розвиток цієї форми економічних відносин в Росії почався із застосування однієї з найбільш консервативних, концесійних моделей швидше можна віднести до позитивного фактору. Але, на жаль, навіть на фоні певних позитивних зрушень в останні роки щодо вдосконалення інструментів реалізації ДПП та інститутів ДПП в Росії, зберігається значна кількість загальних проблем їх повноцінного розвитку, в тому числі відсутність механізмів оцінки, прийняття та контролю здійснення угод, відсутність органів, уповноважених на виконання зазначених функцій на міжвідомчому рівні, неможливість реалізації принципу «одного вікна» при укладенні угод; обмеження на залучення приватного капіталу, що накладаються законодавчим дозволом ДПП лише у формі оренди і підряду:
- обмеженість власних коштів російських інвесторів і складність залучення іноземних інвестицій;
- відносна нерозвиненість та наявність ризику нестабільності фінансових ринків та банківських ресурсів (відсутність, або надзвичайна дорожнеча «довгих» грошей);
- проектування масштабних концесійних проектів без урахування реалій урбаністичного розвитку;
- непрозорість та інформаційна закритість інвестиційних проектів (вартість реалізації одного і того ж ДПП-проекту може значно відрізнятися в залежності від підрядника – немає відповідного контролю);
- неврегулювання земельних відносин, насамперед у частині резервування та вилучення земель, а також часом пасивна позиція держави як основного учасника ДПП.
Так, наприклад, будівництво нових приватних гілок залізничних колій може вступити в суперечність з політикою державної залізничної компанії ВАТ «РЖД» (оскільки приватна залізниця промислового користування має більше можливостей для здійснення беззбиткових вантажних перевезень, позбавляючи тим самим державного перевізника високоприбуткової вантажної бази). Для усунення подібних невідповідностей необхідно забезпечити рівні конкурентні умови для потенційних учасників ДПП, як для приватних інвесторів, так і «навколодержавних» компаній (наприклад, шляхом спеціального податкового регулювання для компаній, що беруть участь в реалізації ДПП-проектів). При цьому, якщо свідомо відійти від великих інвестиційних проектів і почати розглядати проекти невеликих компаній, що намагаються займатися інноваційними розробками, то проблема залучення фінансування для них стоїть ще гостріше. Сьогодні для прийняття рішення інвестором про вкладення коштів у фактично венчурний проект, цілком типовою вимогою є надання докладного бізнес-плану проекту та проведення презентації готового досвідченого зразка або прототипу моделі/продукту, що є досить проблематичним з урахуванням застосування до моделей ДПП і необхідності виконання тієї чи іншої функції при досягненні суспільно важливих завдань. В якості яскравого прикладу держави, яка успішно вирішила цю проблему, можна сміливо назвати США, де урядом здійснюється фінансування (дотаційне, грантове тощо) як великих університетів, так і приватних компаній та лабораторій.
Згідно із результатами досліджень, найбільш привабливим джерелом фінансування ДПП-проектів є російські фонди, державні банки та іноземний капітал. Також цікавим є спільний капітал (консолідований бюджет) кластерних об’єднань підприємств, що включає банківський капітал, капітал російських фондів і приватний капітал, а також особистий капітал. Таким чином, необхідним є державне стимулювання комерційних фінансових інститутів, що мають у своєму розпорядженні суттєві позикові ресурси, які могли б бути спрямовані і на підтримку інвестиційних проектів у формі ДПП. А поки, за даними дослідження холдингу РБК, Росія перебуває на 120 місці з 182 в рейтингу інвестиційно привабливих країн на рівні з Кабо Верде і Коста-Рікою.
При цьому необхідно рівноцінно враховувати як недостатність в цілому досвіду російських учасників інвестиційного ринку в контролі і управлінні ризиками при реалізації капіталомістких інвестиційних проектів (від приватних, пов’язаних з подоланням порушень, що допускаються контрагентами при веденні договірних відносин до стандартних ринкових ризиків, зокрема контроль глобальних ризиків), так і наявність успішного приватного інвестиційно-девелоперського досвіду окремих компаній і організацій у Росії.
На думку автора, доцільно здійснити наступні заходи для вдосконалення механізмів реалізації ДПП-проектів на території РФ на практиці з урахуванням описаних перешкод:
- Продовжити роботу з формування (в т.ч. коригування існуючої) нормативної (і навчальної) бази по ДПП, зокрема здійснити розробку та внесення в державну Думу проекту Федерального Закону про ДПП, який був би консолідуючим документом у напрямку ДПП (що відповідає світовій практиці) і який дозволив би сформувати інституційний підхід до поняття ДПП, його учасників, їх обов’язків і відповідальності, дозволив би виключити двозначні трактування ключових понять ДПП. Продумати механізми підготовки і підвищення кваліфікації фахівців з ДПП.
- Зберегти та посилити економічні заходи державного стимулювання приватних інвесторів для участі в реалізації суспільно-важливих проектів, в т.ч. через розвиток ОЕЗ, розвиток програм КОТ, лібералізацію податкового законодавства, зниження бюрократичних бар’єрів тощо.
- Розробити та впровадити в життя механізм громадського контролю за реалізацією суспільно-значущих проектів, визначити їх взаємодію з інститутами ДПП на території РФ і забезпечити можливість неухильного застосування на практиці найжорсткіших санкцій до будь-якої зі сторін при виявленні (юридично доведеного) навмисного порушення зобов’язань при реалізації ДПП-проектів.
- Розширити перелік напрямків застосування ДПП-проектів в економіці і форм його реалізації, не обмежуючись тільки капіталомісткими інфраструктурними проектами і концесійними моделями.
Незважаючи на досить великий інтерес до досліджуваної тематики, в сучасній російській економічній науці досі не розроблені єдині теоретичні та практичні стандарти, пов’язані із застосуванням принципів ДПП в рамках реалізації інвестиційних проектів і з пошуком комплексного підходу до реалізації механізму фінансування інвестиційних проектів у формі ДПП. Тому, за умови успішного вирішення в найближчі роки визначених у цій статті проблем, в короткостроковій перспективі (5-10 років), можна буде побачити реальний стрибок у розвитку ДПП та зростання його практичної ролі в російській економіці.


© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"