інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Законодавче регулювання лихварства в США *

О. Іванов

Лихварське законодавство у США є одним з найбільш складних у світі. При цьому норми, що запроваджують обмеження процентних ставок на кредити, містяться не у федеральних законах, а в законодавчих актах штатів. Діє велика кількість спеціальних правил для окремих видів кредиторів (наприклад, національних банків) і окремих видів кредитів (наприклад, забезпечених нерухомістю), які частково знижують практичну значущість заборон. Найбільш жорсткі обмеження ставок існують для невеликих кредитів (позик) та продажу товарів і послуг у кредит.

Величезний вплив на розвиток законодавства США щодо лихварства справила середньовічна Англія, в якій існував законодавчий максимум процентів. Першим штатом, який в 1661 році узаконив кредитну справу і встановив максимальний процент у розмірі 6% річних був Массачусетс.
В кінці XIX століття американська економіка, яка була переважно аграрною, почала змінюватися, швидко рухаючись по шляху індустріалізації. Масове виробництво споживчих товарів вимагало відповідного розвитку кредитної системи. У 1878 році було створено Фінансову компанію для домогосподарств (Household Finance Company), яка однією з перших почала освоювати ринок споживчого кредитування.
Однак законодавство гальмувало розвиток компаній споживчого кредиту. У більшості незалежних штатів закон забороняв стягування більше 6% річних. Обмеження процентів стимулювало розвиток «тіньового» кредитного ринку. Панування на ринку «сірих» лихварів, які пропонували кредит за грабіжницькими ставками, змусило уряд реагувати. У 1916 році було прийнято Закон про невеликі позики (Uniform Small Loan Law). Він вимагав від кредитора повідомляти про всі приховані комісії і піднімав верхню процентну межу, що збільшило прибутковість операцій малих кредиторів. Малою визнавалася позика, розмір якої не перевищував $300. Процентна ставка по таких позиках не повинна була складати більше, ніж 3,5% в місяць. Закон послужив правовою основою, на якій виникла американська індустрія споживчих фінансів. По мірі розширення ринку та приходу нових гравців приймалися законодавчі акти, що скасовували для них заборону на лихварство і піднімали стелю допустимих процентних ставок. Зокрема, процентне зниження отримали роздрібні торгові компанії, які продавали своїм клієнтам товари з відстрочкою платежу. На початку XX століття загальне лихварське законодавство, за рідкісним винятком, становило єдине статутне регулювання вартості кредиту на території США.

Сучасні статути і закон Додда-Франка
В даний час сфера споживчих фінансів є однією з найбільш регульованих в американському праві. Поряд з федеральним законодавством, більшість штатів мають власні закони про захист споживачів на кредитному ринку, деякі з яких встановлюють обмеження вартості кредиту. Як правило, таке обмеження поширюється на невеликі позики і продаж товарів у кредит. Ці статутні винятки відомі як «спеціальне» лихварське право, оскільки сфера їхньої дії обмежена.
Основним підсумком майже дворічної роботи американських законодавців щодо подолання наслідків фінансової кризи 2007-2010 років стало підписання 21 липня 2010 року Президентом США Бараком Обамою закону Додда-Франка (The Dodd-Frank Wall Street Reform and Consumer Protection Act). Закон кардинально реформує фінансову систему країни і вдосконалює механізми захисту прав споживачів. Суттєво звужено повноваження федерального банківського регулятора в частині обмеження дії права штатів. Ліквідовано Управління нагляду за ощадними установами (Office of Thrift Supervision), всі повноваження щодо нагляду за національними банками і федеральними ощадними установами передані Контролерові грошового обігу (OCC). В Законі про довіру при кредитуванні (TILA) додано низку обмежень, що стосуються іпотечних кредитів та їхнього обслуговування. Заборонені премії за підвищений процент та інші компенсації, що виплачуються первинному іпотечному брокеру (оригінатору), та які включаються в суму кредиту. Для більшості строкових іпотечних кредитів встановлено вимогу, щоб кредитор визначав і документував платоспроможність позичальника, перевіряючи, чи той в змозі обслуговувати кредит. Введено заборону на страхування ризиків іпотечних кредитів, при яких премія сплачується одноразово, а також на комісії за дострокове повернення коштів для деяких видів іпотек. Передбачено підготовку правил, що обмежують нав'язування позичальникам невигідних кредитів. Відповідно до Закону створюється спеціальне Бюро щодо захисту споживачів на фінансовому ринку (Consumer Financial Protection Bureau), яке отримує право на регулювання окремих видів кредиту. У той же час закон Додда-Франка не містить положень, які прямо обмежують рівень процентних ставок.
Багато представників американського фінансового сектора критикують закон Додда-Франка. Вказується, що небезпека надлишкового регулювання фінансових продуктів може виявитися не менш значною, ніж при їх недорегулюванні. Обмеження запропонованих типів продуктів і послуг легко може призвести до зниження рівня життя. Наприклад, короткострокові позики постійно піддаються атакам з різних сторін, але існують незаперечні свідчення того, що доступ до цих високоприбуткових позик може суттєво знизити фінансову потребу окремих суспільних груп. Обмеження іпотечного кредитування також викликають питання. Зазначається, що відмова від комісій за дострокове повернення, обмеження для високодохідних іпотек та відповідальність кредиторів, зобов'язаних засвідчувати платоспроможність позичальників, можуть призвести до зниження доступності кредиту.

Судова практика
Американська судова практика визначає лихварство наступним чином – «стягування за користування грошовими коштами більшої винагороди, ніж максимальна процентна ставка, допустима законом». Виділяються чотири основні ознаки лихварства:
1) надання позики або виникнення боргу;
2) наявність угоди між сторонами про те, що основна сума боргу повинна бути виплачена безумовно;
3) стягнення більшої винагороди, ніж максимальна процентна ставка, допустима законом;
4) наявність з боку кредитора наміру на обхід закону з самого початку трансакції.
Правова доктрина виробила спеціальні правила для доведення наявності наміру лихварства з боку кредитора. Позивач не зобов'язаний підтверджувати, що відповідач-позикодавець мав намір здійснити лихварську операцію. Суд, як правило, не з'ясовує суб'єктивного ставлення кредитора до скоєного. Якщо вартість запозичення є надмірною, він просто зазначає наявність лихварського наміру. Іншими словами, умисел сторін виводиться судом з угод, які вони укладають.
У той же час висновок суду про наявність наміру здійснити лихварську операцію в окремих штатах може бути спростований позикодавцем з посиланням на випадковість або сумлінну оману. Так, кредитор може захищатися, вказавши на фактичну помилку або помилку в обчисленнях, малозначущість заподіяної шкоди, усунення помилки до моменту подачі позову або довівши, що він не мав наміру здійснювати дану операцію.
Цікавою особливістю американської юридичної практики є різне ставлення до угод позики і продажу в кредит. Спочатку норма про заборону лихварства не поширювалася на продаж в кредит, оскільки суддями було вироблено спеціальне правило, яке отримало назву «доктрини двох цін» (time-price doctrine). У відповідності з ним покупцю товару пропонуються дві ціни: (1) ціна готівкової покупки і (2) ціна продажу з розстрочкою платежу (time-price). Різниця між двома названими цінами не повинна ототожнюватися з процентами. Тим самим судді виключили сумлінні угоди щодо продажу товарів у кредит з під дії норм про заборону лихварства.
Відмова судів захищати особу, яка купує товари в кредит, пояснювалася різним чином. Так, Верховний суд Міннесоти пояснив доктрину двох цін тією обставиною, що вона виникла з принципу невтручання в ринок XIX століття. Суд виходив з того, що покупець товарів у кредит не потребує того ж захисту, що і позичальник. «Покупця товару не слід порівнювати з нужденним позичальником, який стає жертвою жадібного кредитора. Адже покупець може відмовитися від покупки, якщо він не згоден платити ціну, яку вимагає кредитор».
Існує також суто історичне пояснення виникнення даної доктрини. У момент появи заборони лихварства продажу товарів у кредит просто не існувало. З виникненням відповідного ринку розповсюдження на нього норм, що раніше застосовувалися до договорів позики, було не цілком очевидним. До того ж в умовах гострої конкуренції продавці не хотіли роздувати ціни навіть при продажах в розстрочку, тому проблема лихварства тут не стояла так гостро.
В даний час «доктрина двох цін» відходить в історію, суди більшості штатів відмовилися від її застосування. Таким чином, відмінності в застосуванні правових норм, що забороняють лихварство, щодо позик і продажу в кредит зникають.

Законодавство штатів
Законодавство штатів в частині заборони лихварства дуже різноманітне. Багато штатів прийняли закони, що встановлюють виключення для рівня гранично допустимих ставок в залежності від виду кредитора або кредиту, його розміру або забезпечення. Так, багато штатів мають спеціальне регулювання для малих позик, однак, максимальний розмір таких позик може помітно варіюватися (від $2 000 до $5 000). Вводяться виключення для короткострокових позик («позики до получки»). Наприклад, по 14-ти денних позиках максимальна річна ставка може становити: в Каліфорнії – 625%, в Айові – 391%, у Флориді – 261%. Як правило, спеціальне законодавство про ломбарди, включаючи автоломбарди, дозволяє їм встановлювати досить високі процентні ставки. У деяких штатах передбачені законодавчі вилучення для іпотеки.
В окремих випадках федеральне законодавство має пріоритет перед законодавством штатів, які забороняють лихварство. Так, спеціальні правила введені для національних банків. Згідно із Законом «Про національний банк» національний банк може встановлювати максимальну з двох названих процентних ставок – процентну ставку, що допускається законами штатів, в яких знаходиться банк, або процентну ставку, що перевищує на один процентний пункт дисконтну ставку по 90-денних комерційних паперах, встановлену Федеральним резервним банком того регіону, в якому знаходиться банк. У 1970-х роках в країні різко зросла інфляція і разом з нею процентні ставки. Законом, спрямованим на дерегулювання депозитних організацій (Depository Institutions Deregulation and Monetary Control Act of 1980), кредити, забезпечені первинною іпотекою, були виключені з-під дії законів штатів, що передбачають пряме обмеження розміру процентних ставок, розміру комісії за видачу кредиту (points) та інших винагород.
Характерною особливістю американського роздрібного кредитного ринку є поширення на ньому досить складних, інноваційних фінансових продуктів. Юристи, які працюють тут, найчастіше змушені запрошувати фахівців в області фінансової математики, для того щоб розрахувати повну вартість кредиту. Все частіше виникають ситуації, коли не тільки позичальник не може розібратися, чи була перевищена максимально допустима процентна ставка, але і суд не в змозі вирішити, чи можна взагалі говорити про проценти відносно контракту конкретного виду.
Основною концепцією федерального законодавця є доведення до позичальника повної інформації про кредитний продукт, включаючи (ефективну) річну процентну ставку (APR). Ця ставка розраховується на основі загальної плати за кредит (фінансового навантаження). Законодавство штатів, що забороняє лихварські операції, як правило, не використовує APR, а оперує поняттям «процента». Це легко пояснити, якщо згадати, що лихварські заборони виникли задовго до появи поняття ефективної процентної ставки або загальної плати за кредит.
Оскільки при розрахунку ефективної процентної ставки (APR) враховуються всі витрати за кредитом, включаючи операційні платежі та страхові премії, APR не є «процентною» ставкою у тому сенсі, в якому цей термін зазвичай використовується. Розрахунок APR не ґрунтується на понятті «процента», існуючому в законодавстві штатів, і часто включає платежі, наприклад, що сплачуються споживачем, які в деяких штатах не включаються до «проценту» при встановленні лихварських обмежень. І навпаки, в розрахунок APR можуть не прийматися окремі види платежів, наприклад, плата за отримання кредитного звіту в угодах іпотечного кредитування, які в деяких штатах визнаються «процентами» в рамках антилихварського законодавства.
У більшості штатів норма про лихварство встановлює максимальну ставку «доданих» процентів. Розмір процентів при цьому розраховується як простий процент, який був би нарахований, якби основний борг погашався в кінці строку кредиту. Величина періодичного платежу розраховується шляхом ділення суми доданих процентів і кредиту на кількість періодів в терміні кредиту.
Існують також штати, де в нормах, що регулюють розмір процентів за кредитами, використовується дисконтування, а не нарахування «доданих» процентів. Дисконтування означає, що здійснюється віднімання певної суми – в нашому випадку процентів.
Унікальною особливістю американського законодавства про лихварство є необхідність застосування колізійних норм. Максимально допустима процентна ставка може відрізнятися в різних штатах. Тому на практиці часто виникає колізія норм, якщо договір включає елементи, що належать до різних штатів. Припустимо, наприклад, що резидент штату А, в якому максимальна процентна ставка складає 10% річних, купує в кредит автомобіль у продавця зі штату B, де максимальна процентна ставка складає 15%. Яку ставку слід застосовувати в даному випадку? Загальне правило буде таким самим, як і в договірному праві, права та обов'язки сторін підкоряються праву того штату, з яким сторони і сама угода мають найбільш тісний зв'язок. У справах про лихварство суд повинен встановити 1) місце укладання угоди, 2) місце проведення переговорів за угодою, 3) місце виконання зобов'язання, 4) місце знаходження предмета угоди, 5) місце проживання сторін. Аналізуючи ці фактори, суд повинен вибрати право штату, що має найбільший зв'язок із правочином. Деякі договори містять умову про вибір права певного штату, яким має регулюватися угода. Включення такої умови не дає, однак, повної впевненості в тому, що суд погодиться з вибором сторін.
Засоби правового захисту, якими може скористатися боржник, який зіткнувся з фактом лихварства, залежать від законодавства штату. Заходи відповідальності для порушника суттєво розрізняються. У багатьох штатах, наприклад, це втрата права на отримання всіх процентів і комісій, в інших – кредитор повинен повернути все одержане в кратному розмірі, або тільки суму, що перевищує лихварську межу. У деяких штатах передбачено повернення частини основного боргу і процентів. Нарешті, в деяких штатах позика може бути визнана недійсною з відмовою кредитору в праві стягнення боргу.
Федеральний законодавець встановлює заходи відповідальності для національних банків, які порушують правила про лихварство. Закон «Про національним банк» (US Code – Title XII. Banks and Banking, 12 USC §85) визначає, що відносно національних банків діють положення окремих штатів, що стосуються розміру допустимих ставок. У статті 86 щодо Закону передбачені наступні заходи відповідальності для банків, які отримують лихварські проценти: 1) втрата права на отримання процентів, 2) відповідальність у розмірі подвоєних фактично отриманих процентів.
В якості прикладу можна навести короткий опис законодавства про лихварство деяких американських штатів.
Штат Нью-Йорк відрізняється досить невигадливим законодавством про лихварство. У ньому встановлюється максимальний ліміт вартості кредиту в 16% річних. Він діє лише щодо угод із споживачами. У разі перевищення цього ліміту суди штату, як правило, визнають кредитну угоду незаконною і недійсною. Однак, існують приклади, коли суд зберігає дійсність договорів, але зменшує розмір процентів до законодавчо допустимого рівня. За певних умов лихварі можуть піддаватися кримінальному переслідуванню. У відповідності з федеральним законодавством (RICO) кредитор може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, якщо має місце серйозне порушення правил про лихварство. Серйозним порушенням визнається дворазове і більше перевищення максимального розміру процентів (32% річних). Загальні положення про кредит і лихварство зібрані в розділі DCD Зводу законів Штату (Consolidate Laws of New York).
Законодавство про лихварство штату Каліфорнія досить специфічне і заплутане. Для споживчих кредитів максимальний розмір процентів встановлений на рівні 10% річних. Процентна ставка по неспоживчих кредитах не повинна більш ніж на 5 п.п. перевищувати ставку Федерального резервного банку Сан-Франциско. Каліфорнія є єдиним штатом, який прив'язує лихварську ставку по неспоживчих кредитах до ставки одного з Федеральних резервних банків. Законодавство про лихварство міститься в десяти різних частинах Кодексу Каліфорнії (California Code), включаючи Цивільний кодекс, Кодекс про корпорації, Фінансовий кодекс, Комерційний кодекс тощо. Різні правила встановлені для позик, наданих фізичними особами, банками штатів, ощадними установами та іншими кредиторами. Більш того, встановлені обмеження по-різному застосовуються до позик і продажу товарів в кредит. Наприклад, продажі автомобілів в розстрочку регулюються Єдиним торговим кодексом (UСС). В той же час в законодавстві Каліфорнії відсутні будь-які обмеження щодо процентів за позиками, наданими ломбардами та кредитними спілками. Суди Каліфорнії визнають незаконними і не мають судового захисту договори, процентна ставка за якими перевищує встановлену законом.

Деякі спеціальні зауваження
Складність виникає, коли строк кредиту перевищує один рік. Юридичне питання полягає в наступному. Чи означає заборона лихварства, що загальні платежі позичальника в кожному році не повинні перевищувати встановленої законом межі або обмежується сукупний процент протягом усього строку позики? Наприклад, поряд з річною процентною ставкою кредитор часто вводить додаткові комісії, що стягуються в момент надання кредиту), які додаються до процентних платежів. В результаті розмір винагороди, яку позичальник має заплатити в перший рік, може перевищувати законодавчий максимум, хоча сукупний процент, який сплачується позичальником протягом усього строку, залишається на допустимому рівні. Іншими словами, чи можливо «розподілити» фінансове навантаження по всьому строку кредиту, для того щоб захистити кредитора, який отримав у перший рік надмірний дохід?
Судова практика дотепер не дала остаточної відповіді на це питання, проте, у багатьох штатах суди підтримують концепцію «розподілу» процентів і комісій.
Концепція «розподілених» процентів дозволяє кредитору захиститися від обвинувачення в лихварстві в разі кредиту під змінну процентну ставку. На відміну від фіксованої ставки умова про змінну ставку допускає її зміну протягом строку позики в залежності від зміни зовнішнього індексу, наприклад, базової процентної ставки або індексу споживчих цін. Чи перевищить процент за кредитом максимально допустиму ставку, залежить від випадку. Тому американські суди доповнили концепцію «розподілу» процентних виплат правилом «випадкового» процента. Для кредитів зі змінною процентною ставкою суд не вбачає лихварства в разі, коли за певних умов процентна ставка перевищує максимально допустиму, якщо сторони діяли при укладенні договору сумлінно і без наміру обійти заборону лихварства. При цьому сукупний процент, розмір якого залежить від випадку, може перевищувати законодавчо встановлений. Вирішуючи питання про добросовісність, суд перевіряє, чи не є використання умови про змінний процент прихованим способом отримання більшого доходу, ніж це допускається законодавством про лихварстві.
Окремі американські штати приймають законодавство, що регулює застосування змінних процентних ставок, для окремих видів кредитів. У Пенсільванії, наприклад, відповідно до закону розмір змінної ставки за іпотечним кредитом не повинен перевищувати значення, розрахованого як «місячний індекс прибутковості довгострокових казначейських зобов'язань США за другий попередній місяць плюс 2,5% річних, округлений з точністю до 1/4% річних» 41 PS §301(b). В положення закону включається також правило, спрямоване на захист споживачів, що полягає в наступному. Якщо збільшення процентної ставки за кредитом викликається зміною базового індексу в певному напрямку, то тоді зміна цього індексу в зворотному напрямку повинна тягти зменшення процентної ставки на відповідну величину 41 PS §301(e). Іншими словами, «те що може рости, повинно також падати».
Встановлення кредитором змінної процентної ставки слугує одним із способів врахування інфляцію. Для цього процентна ставка за кредитом «прив'язується» до економічних індикаторів. Іншим способом зменшення негативного ефекту інфляції є індексація суми основного боргу. З цією метою в кредитний договір включається умова про індексацію суми основного боргу, яку боржник зобов'язаний виплачувати протягом усього терміну кредиту і яка змінюється пропорційно зміні вартості життя. У зв'язку з цим виникає наступне питання? Чи слід вважати прирощення основного боргу, яке виникає при підвищенні вартості життя, процентом при розрахунку вартості кредиту та застосуванні правил про лихварстві? Суди відповідають на нього позитивно.
Інша складність, яку повинен подолати суд при застосуванні законодавства про лихварство, зводиться до того, щоб вирішити, які саме виплати позичальника можна віднести до «процентів». Адже визначення лихварства сформульовано в термінах стягнення неприпустимо високого «процента». За загальним правилом будь-які компенсації, винагороди або вигоди, отримані кредитором, визнаються процентом, за винятком виплат, спрямованих на відшкодування витрат кредитора, які не пов'язані з наданням кредиту. Як вже зазначалося вище, в деяких штатах такі, що не включаються в розрахунок «процента», виплати прямо перераховуються в законі (наприклад, штрафи і неустойки, які стягуються при простроченні, або винагороди, що сплачуються адвокату). Іншими видами компенсації витрат, не пов'язаних з видачею кредиту, можуть бути витрати на особистого юриста або оцінювача, а також плата за підготовку документації.
Витрати на надання (іпотечного) кредиту, пов'язані з оцінкою нерухомості, отриманням кредитного звіту і виписки з реєстру нерухомого майна, визнаються обґрунтованими з боку кредитора і не відносяться до «процентів». Однак комісія за надання кредиту, яка в американській практиці зазвичай виражається в процентних пунктах від суми основного боргу, як правило, приймається до уваги при розрахунку лихварських «процентів».
Комісія за відкриття кредитної лінії являє собою плату кредитору в обмін на обіцянку надати кредит у майбутньому. Суди по-різному тлумачать правову природу даної комісії. Деякі суди враховують її при розрахунку лихварського «процента», відносячи до накладних витрат позичальника, коли кредитор по суті перекладає не позичальника ризик того, що кредитна ставка може зрости, якщо зобов'язання кредитора полягає в тому, щоб надати кредит за заздалегідь фіксованою ставкою. Тим самим дану комісію можна вважати авансовою виплатою процентів.
У разі дефолту позичальник зобов'язаний надати кредитору спеціально обговорені виплати. Вони покривають витрати щодо стягнення на нерухомість і щодо стягнення боргу. Суд, як правило, не відносить ці витрати до «процентів».
Тут виникає, як правило, інша проблема. Зазвичай кредитний договір містить умову про дострокову сплату всіх платежів у випадку дефолту позичальника. Це означає, що при настанні дефолту негайно настає строк виконання всіх платежів, які позичальник повинен був здійснити відповідно до договору протягом усього строку кредиту, і всі вони повинні бути зроблені. Але до складу названих платежів включаються проценти за весь строк кредиту, які, по суті, не зароблені кредитором. Такі «ненараховані» проценти по-різному регулюються в законодавстві різних штатів. У деяких штатах, навіть якщо кредитор намагається їх стягнути, суд просто віднімає їх від суми збитку. В інших штатах, позов про стягнення таких процентів може спричинити звинувачення в лихварстві і визнання кредитного договору недійсним. У будь-якому випадку, боржник, який опинився в ситуації дефолту, не несе зобов’язання по сплаті «ненарахованих» процентів, коли кредитор вимагає дострокового здійснення всіх платежів, незалежно від того, чи будуть дії кредитора визнані лихварством.
На завершення слід сказати про штрафи, які кредитори стягують при достроковому поверненні кредиту. У відповідності із загальним правом кредитор не зобов'язаний приймати кредит, що повертається достроково. Погашаючи позику раніше строку, боржник зупиняє нарахування процентів, тим самим кредитор втрачає частину доходу. На додаток до умови, що забороняє дострокове повернення кредиту, кредитор може включити в договір умову про штраф за дострокове повернення. Зазвичай цей штраф не включається в розрахунок процентів при з'ясуванні того, чи є позика лихварською.

* За матеріалами K2kapital.com.
© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"