інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Гроші в арсеналі фінансових воєн*

О. Горохов

Історія фінансових воєн нітрохи не коротша історії звичайних воєн. Ще в Стародавньому світі одним зі способів боротьби з супротивниками був підрив їхніх економік. Досягалося це зазвичай карбуванням фальшивих монет, що призводило до знецінення грошей і втрати довіри до влади. Після винаходу паперових грошей і розвитку поліграфії можливості такої боротьби зросли в багато разів, оскільки фальшива монета все-таки становила хоч якусь цінність через вміст у ній благородного металу, що є засобом її забезпечення. На відміну від підроблених паперових розписок на багатства, якими по суті, є банкноти. Фальшиві купюри широко використовувалися Наполеоном для захоплення європейських країн, Німеччиною у часи обох світових воєн.

Хоча силу грошей для встановлення контролю над іншими країнами багато хто давно усвідомив, використовувати її в якості повноцінної альтернативи застосуванню звичайної зброї навчилися близько сотні років тому. І вирішальну роль у цьому зіграли американські банкіри, які спочатку підкорили собі США шляхом створення Федеральної резервної системи (ФРС), а потім зазіхнули на інший світ, домігшись прийняття Бреттон-Вудських угод про долар як засіб міжнародних розрахунків. Не менш важливим підсумком цих угод було створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), підконтрольного ФРС, адже МВФ відкривав можливість для реалізації «заповіту», сформульованого ще в 1839 році президентом Асоціації американських банкірів Філом Бенсоном: «Немає прямішого і надійнішого способу захопити контроль над нацією, ніж через її систему кредитування».
Як і у випадку зі звичайними війнами, метою воєн фінансових є або підпорядкування собі держави в цілому, або встановлення контролю над її частиною. Різниця лише в тому, що у випадку з фінансовими війнами фізичний контроль над територією зовсім не є обов'язковим, хоча за ступенем руйнівності фінансові війни не менш страшні, ніж звичайні.
Як генеральні битви звичайних воєн найбільш видовищними та вирішальними подіями фінансових воєн є економічні кризи кризи. Всі інші кроки сторін, як до криз, так і після них, менше вражають уяву обивателів. Втім, і самі ці війни зазвичай часто розглядаються як деяке стихійне лихо, а не ретельно сплановані кроки, спрямовані на встановлення контролю над економікою, що представляє інтерес для організатора кризи.
Найпотужніша економічна криза ХХ століття, названа Великою депресією, дозволила сконцентрувати у Федеральному резерві все банківське золото, наявне в Сполучених Штатах, і встановити контроль банків, що входять у ФРС, над левовою часткою американської промисловості. Фінансова криза, влаштована близьким до банкірів з ФРС біржовим спекулянтом Джорджем Соросом у Великобританії в 1992 році, не тільки дозволила йому за один день заробити 1 мільярд доларів, але і викликала девальвацію дюжини європейських валют, а також відклала на 6 років введення єдиної європейської валюти. А найголовніше – дозволила значно збільшити вплив США на європейську економіку шляхом скуповування американцями акцій підприємств Європи, які різко здешевіли.
Дж.Сорос виявився і серед ініціаторів кризи 1995 року в Мексиці. Він поховав плани будівництва міжокеанського каналу, який склав би конкуренцію Панамському каналу, підконтрольному американцям. У тому ж році Сорос завдав удару по економіці Японії, стрімке зростання курсу національної валюти якої загрожувало перетворити країну на світовий фінансовий центр, країну-рантьє, номіновані в ієні кредити якої забезпечили б бурхливе зростання економіки усієї південно-східній Азії. Потім Дж.Сорос за підтримки банків, що входять до ФРС, обрушив фінансові системи Індонезії, Південної Кореї, Тайваню, Малайзії, Таїланду, Гонконгу – всіх «азіатських тигрів», яким жорстко вказали їхнє місце, змусивши прив'язати свої економіки до долара. Скориставшись падінням акцій електронних компаній зазначених країн і викликаним цією причиною падінням індексу Dow Jones, американські високотехнологічні корпорації – IBM, Intel, Motorola, Compaq, Dell, Hewlett Packard – викупили значні частки їх акцій, а також власні акції, які «скидались» сторонніми інвесторами.
Говорити про Джорджа Сороса змушує не тільки його роль в організації криз. Навіть при наявності декількох вільних мільярдів доларів він не зумів би організувати кризи без великої підготовчої роботи. Частина її полягає у формуванні думки учасників фінансового ринку про неминучість виникнення певної кризи. Після чого навіть відносно невеликої суми (близько декількох мільярдів доларів) достатньо для того, щоб спровокувати паніку на фінансовому ринку, що знецінює валюту і акції ключових підприємств країни, а то й цілого регіону.
Відстежуючи висловлювання Дж.Сороса, публікації підконтрольних йому ЗМІ, дії інших організацій, що фінансуються з його Фонду, неважко встановити наступну жертву фінансових воєн – Європу. З 2012 року посилилася загроза розпаду єврозони. В найбільш постраждалої від фінансової кризи Греції заговорили про відмову від єдиної європейської валюти, що, безсумнівно, призведе до серйозного ослаблення євро. Наприкінці минулого року Дж.Сорос заявив, що головною причиною такого становища є жорстка позиція Німеччини в питаннях дотримання фінансової дисципліни найбільш слабкими європейськими країнами. Саме Джордж Сорос фінансує і патронує грецьку опозиційну партію СИРИЗА, яка найбільш різко виступає проти зусиль Німеччини, спрямованих на підтримку єдиної європейської валюти.
Крім психологічного тиску – поширення уявлень про неминучість краху європейської валюти – ведеться й інша підготовча робота. Так, в останні місяці США докладають максимум зусиль по створенню Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом (ЄС) для того, щоб остаточно зняти останні бар'єри на шляху проникнення американського капіталу в Європу і, після спровокованого краху євро, скупити за долари, що різко подорожчають, під приводом порятунку економіки ЄС її найбільш ласі шматки. Або придушити будь-які спроби ЄС провести реіндустріалізацію і посилити свій вплив у світі.
Хтось заперечить, що у США просто немає грошей на таку масштабну операцію. В уряду дійсно їх немає. Вони є у Федеральної резервної системи, що показав скандал, який нещодавно вибухнув у Штатах, з наданими ФРС таємними кредитами «потрібним» банкам на загальну суму майже 30 трильйонів доларів. На ці гроші прокредитовані банки скуповували у приватних банків, що не входять до Федеральної резервної системи і перебувають через кризу 2008 року у важкому фінансовому становищі, акції перспективних підприємств по всьому світу. Отримані від продажу цих акцій кошти поверталися покупцеві в якості погашення боргів і знову потрапляли до ФРС. Таке колосальне кредитування не породило гіперінфляції з простої причини: гроші не потрапляли в реальну економіку. Тим не менш «електронні нулі», взяті з «бездонного кишені», матеріалізувалися у вигляді реальної влади над конкретними великими підприємствами.
На фінансовому полі бою, на яке вже давно перетворилася Земля, існує жорстке розділення на тих, хто створює фінансові капітали, і тих, хто ці капітали імпортує, заробляє. Різниця між номіналом і вартістю виробництва грошей максимальна при першій транзакції, коли центральний банк держави реалізує створені гроші, забезпечені багатствами країни і її промисловою міццю. При цьому держава ревно стежить, щоб контрагентом центробанку був резидент. Тобто сеньйораж, емісійний дохід від створених грошей, залишався всередині країни. Однак, багато інших країн, забезпечують гроші, що випускаються, не власними багатствами, а запасами іноземної валюти, яку повинні купити в іноземного емітента, перш ніж зробити власні гроші. Тобто вони змушені платити країнам, валюту яких вони закуповують для випуску власних грошей, за право емісії, і ця оплата повністю з'їдає весь емісійний дохід. Нарощування валютних резервів за такою схемою лише сприяє багаторазовому зростанню прибутків емітентів цих валют.
Вихід із даної ситуації один: слід перетворитися із країни, що заробляє гроші, в країну, що їх створює. Тобто в країну, що гарантує стабільність валюти не запасами іноземних грошей, а власними багатствами, рівнем свого промислового та фінансового розвитку...
Як звільнитися від забезпечення власних грошей іноземною валютою?
Історія грошей, не забезпечених нічим, крім громадської згоди на їх обіг, налічує майже 200 років. У період з 1837 по 1866 роки в США перебувало в обігу близько 8 000 різновидів «приватних грошей», емітентами яких були різні компанії, банки і навіть приватні особи. Деякі з цих валют навіть отримали досить широке поширення, поки не були офіційно заборонені. У розпал кризи кінця 1920-х – початку 1930-х років власні гроші, які були в обігу тільки в межах австрійського містечка Вергль, випустив муніципалітет. На здивування обіг «вергльского шилінгу» призвів до бурхливого зростання економіки міста з 3 000 жителів. Подібна історія сталася і в американському містечку Ітака, місцева валюта якого, «ітакський час», діє і понині, стимулюючи внутрішній товарообіг. Те ж саме відбувається в англійському Брістолі: «брістольський фунт» знайшов не тільки паперовий вигляд, але перебуває в обігу у вигляді електронних грошей. В найтяжчі часи початку 1990-х свої власні «валюти» мали багато вітчизняних підприємств, дозволяючи працівникам, які не отримували зарплату, виживати за рахунок товарів, що продаються їм за ці сурогатні гроші. Та й багато «електронних валют», що слугують розрахунковим засобом за різні товари і послуги в мережі Інтернету, значною мірою забезпечені громадською згодою.
Тим не менше, всі емітенти цих «несправжніх» грошей ретельно стежили і стежать за обсягами емісії, не допускаючи їх знецінення та забезпечуючи обмін за спеціальним курсом на «звичні» гроші. Та й призначені вони, по-перше, для дуже обмеженої сфери застосування, а по-друге, не годяться для торгівлі з зовнішнім світом, оскільки для таких угод ні чесного слова міністра фінансів, ні його печатки недостатньо.
Свій шлях, заснований на жорсткій прив'язці до золота та срібла, знайшли деякі арабські країни, які поступово вводять для розрахунків один з одним «золотий динар», валюту, обсяги якої строго відповідають запасам золотих депозитів. При цьому «золотий динар» поки є умовним засобом клірингового розрахунку, заміщаючи національні валюти лише при компенсації сальдо зовнішньоторговельних балансів. Усередині ж держав, які приєдналися до проекту, перебувають в обігу національні валюти, багато з яких щільно прив'язані до долара. А заради додаткової емісії «золотого динара» вони повинні купувати долари за нафту, щоб обміняти ці гроші на дорогоцінний метал. Тобто, як і раніше, заробляти гроші, а не створювати їх.
До появи євро загальноєвропейським мірилом вартості для міжнародних розрахунків усередині Європейської валютної системи (ЄВС) існувала Європейська розрахункова одиниця – ЕКЮ, виключно безготівкова форма узагальненої валютної корзини країн, що входили в ЄВС. Аналогічними функціями і природою володів засіб міжнародних розрахунків між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), так званий переказний рубль. Після введення євро екю обміняли в пропорції 1:1 на нову валюту, додавши до неї лише якість фізичних грошей. А переказний рубль зник з розпадом соціалістичного табору і РЕВ.
В якості міри, здатної забезпечити захист національних валют низки країн, що розвиваються, від впливу долара і євро, деякі експерти пропонують створити регіональну Резервну валюту на основі кошика валют країн, що входять в це валютне об'єднання. Не враховується лише одне: забезпеченням всіх цих валют служать запаси грошей і цінних паперів, номінованих в основних резервних валютах. Тобто всі вони є «поганими», «заробленими», а не створюваними грошима. А масовані спекулятивні інтервенції з боку розпорядників «бездонної кишені» легко обвалять будь-яку з грошових систем.
І все-таки вийти з цього замкненого кола можна, причому досить легко – якщо засобом забезпечення нової валюти для розрахунків між державами стануть не іноземні гроші та номіновані в них цінні папери, а природні багатства, промисловий потенціал, запаси дорогоцінних металів країн-членів цього об'єднання.
Першим кроком при цьому повинна була б стати домовленість про взаємне визнання країнами-учасниками застосування для взаємних розрахунків Умовного промислово-ресурсного еквівалента (УПРЕ), емітованого Загальним Банком проекту. В якості забезпечення УПРЕ кожна з країн-учасників вкладає в Загальний банк заставні папери на ретельно оцінені індустріальні об'єкти, підтверджені запаси корисних копалин, частину золотого запасу, землі, лісові та водні ресурси, об'єкти інфраструктури тощо. Оскільки обсяги та об'єкти застави можуть змінюватися заміною заставних паперів як у бік зменшення частки будь-якої країни, так і у бік збільшення, країни-учасники отримають можливість варіювати не тільки курсове співвідношення внутрішніх валют до УПРЕ, але і обсяг емісії в залежності від своїх потреб. А емісійний центр в особі Загального Банку – «бездонну кишеню» створенихх (а не зароблених) грошей, стопроцентно забезпечених, на відміну від долара і євро, найціннішим, що існує на сьогодні, – ресурсами та промисловим потенціалом.

* За матеріалами fondsk.ru.
© 2003-2013  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"