інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
"Базель 1" і "Базель 2" у контексті виміру та оцінки кредитних ризиків*

Проблема виміру ризиків і методи зниження їхнього впливу на результати фінансово-комерційної діяльності привертають увагу економістів як з теоретичної точки зору, так з практичної. Посиленню уваги до цієї проблеми за кордоном сприяла низка банкрутств банків, хеджевих фондів та інституціональних інвесторів, що спостерігалися протягом останніх 20 років.
У кожному з цих випадків можна виявити безпосередні причини збитків і банкрутства. Це і непрофесійне ведення справи, і невиправдане прагнення отримати прибуток з угод з високим рівнем ризику, недооблік стану рику і нових тенденцій на ньому тощо.
Однак можна сформулювати деякі загальні положення. Насамперед це зростання волатильності на фінансових ринках, посилення конкуренції між банками, зміна структури банківської системи в окремих країнах (злиття банків, об'єднання кредитних організацій зі страховими компаніями тощо), виникнення нових ринків і видів бізнесу, підвищення рівня залежності між фінансовими ринками. Очевидно, помітний вплив на стан із втратами від операцій зробило впровадження в практику нових фінансових продуктів, особливо деривативів чи похідних інструментів – ф’ючерсів, свопів, опціонів і т.д., що більше пов'язані з ризиком, ніж класичні інструменти. Імовірно, відіграло роль і те, що загальноприйняті правила нагляду за банківською діяльністю виявилися неадекватними практиці.

Базель І
Наведені вище і багато інших випадків дефолта і банкрутств, а головне, тенденція до посилення відзначених негативних явищ, не могли не викликати реакцію насамперед з боку банківського співтовариства і наглядових органів. Такою реакцією стало створення з ініціативи багатьох європейських країн, Японії і США (так звана група 10 країн - G-10) Базельського комітету з банківського нагляду (Basel Commіttee on Bankіng Supervіsіon), до якого увійшли представники центральних банків і наглядових органів. Комітет підготував у 1988 році першу Угоду з достатності капіталу (Basel Capіtal Accord, у закордонних публікаціях застосовують декілька варіантів скорочень: Basel 1, 1988 Accord, Accord). Угода країнами спочатку розглядалася як рекомендація, однак з 1992 року стала обов'язковою нормою для країн G-10, схвалена центральними банкам цих країн. До Базельської угоди цілком або частково приєдналися понад 100 країн.

Способи обмеження кредитних ризиків
Відомо, що банки у своїй діяльності повинні враховувати цілу низку ризиків, які можна розділити на три групи: кредитні, ринкові й операційні. Мета Базеля І полягає в обмеженні тільки кредитних ризиків (утрат від дефолта позичальників тощо) шляхом розробки принципів нагляду. Основним є визначення достатності капіталу.
Мінімальний розмір достатності капіталу банку, що іноді називають нормативним капіталом (regulatory capіtal), встановлений у розмірі 8% від суми (активів і забалансових статей), визначеної з урахуванням ризику (rіsk-weіghted assets).
Рівень достатності капіталу визначається на основі так званого відношення Кука (Cook relatіon), що не повинно бути менше граничної величини, яка дорівнює 8%:

Для визначення зазначеного відношення розроблено методи, перша група яких застосовується при визначенні величини кредитного ризику - сумарного обсягу активів і різних зобов'язань перед банком з урахуванням ризику (знаменник дробу). Друга група методів призначена для оцінки розміру капіталу (чисельник). Коротко зупинимося на методах обох груп.
Визначення розміру кредитного ризику для балансових статей досягається, якщо так можна сказати, арифметичним шляхом - множенням величини активу на ризикові ваги, чи вагові коефіцієнти ризику (rіsk capіtal weіght). Для цього активи за рівнем ризику поділяються на чотири групи, для яких прийнято наступні значення вагових коефіцієнтів: 0, 20, 50 і 100. Чим вище ризик, тим більше вага. Відповідно коефіцієнт 0 застосовують для безризикових активів (готівка, золоті злитки, зобов'язання країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), державна заборгованість країн G-10 та інші активи з нульовим ризиком). Таким чином, відповідні активи фактично виключаються з оцінки суми кредитного ризику. У свою чергу, коефіцієнт 100 означає, що вся сума відповідного активу вважається ризикованою, її цілком включають у величину кредитного ризику. До цієї групи активів відносять різні боргові зобов'язання комерційних та інших недержавних організацій, державні зобов'язання країн, що не відносяться до промислово-розвинутих тощо.
Що стосується визначення кредитного ризику для забалансових фінансових інструментів і операцій, то також застосовують вагові коефіцієнти ризику (у%): 0 - для державних фінансових інструментів країн ОЕСР, 20 - для банківських інструментів цих же країн і 50 - для інструментів комерційних організацій. Як бачимо, шкала значень (від 0 до 50) удвічі менша, ніж для балансових інструментів. Підкреслимо, що коефіцієнти ризику застосовують тут не до номінальних вартостей відповідних зобов'язань, а до їх умовних оцінок - так званих кредитних еквівалентів (credіt equіvalents) цих зобов'язань.
Для одержання значень кредитних еквівалентів застосовують дві методики. Для зобов'язань та інструментів, що не відносяться до деривативів (nonderіvatіve exposures), використовується проста схема розрахунку.
Пропонується шкала спеціальних конверсійних коефіцієнтів (credіt conversіon factors), за допомогою яких номінали відповідних інструментів перераховуються чи конвертуються, у кредитні еквіваленти. Коефіцієнти (%) мають значення 100, 50, 20 і 0. Так, для короткострокових зобов'язань (рік і менше) встановлено коефіцієнт 0. Інакше кажучи, відповідне зобов'язання не включається в загальну суму кредитного еквівалента. Для банківських акцептів застосовують коефіцієнт 100, тобто цілком враховується їхня номінальна вартість.
При розрахунку кредитних еквівалентів деривативів (ф’ючерсів, свопів, опціонів тощо ) беруть до уваги те, що банки піддаються ризику не на повну вартість похідних інструментів (номінальну чи розрахункову). У зв'язку з цим спочатку визначають поточну ринкову вартість інструмента. Якщо вона виявляється позитивною величиною (а вона може бути і негативною), то відповідна величина включається в кредитний еквівалент. Крім того, сюди включають і надбавку, що враховує рівень кредитного ризику інструмента. Для розрахунку надбавки пропонується набір коефіцієнтів (add-on factors) п'яти груп інструментів і різних термінів виконання - від 0 до 15%.
Розрахунок сумарної оцінки активів з урахуванням ризику (rіsk-weіghted amount) можна показати у вигляді формули:

де R - загальна сума кредитного ризику банку; Aj - вартість активу виду j; CEі - величина кредитного еквівалента для забалансового інструмента виду І;
WAj - коефіцієнт ризику для активу j; WCEі - коефіцієнт ризику для кредитного еквівалента.
Згідно з положеннями Базеля І, загальна величина капіталу, що перевіряється на предмет достатності, складається з капіталів двох рівнів. Рівень 1 (Tіer 1) - це акціонерний капітал і оголошені резерви. Рівень 2 (Tіer 2) - це додатковий капітал, чи капітал другого рівня (supplementary capіtal), до якого відносять капітал низької якості, сховані резерви, доступні для банку відповідно до законодавства країни тощо. Капітал другого рівня в сукупності не має перевищувати суму капіталу першого рівня.
Не підлягає сумніву той факт, що Угода по достатності капіталу зробила значний позитивний вплив на роботу банків. Більше того, рекомендації, спочатку розроблені для великих міжнародних банків, нині стали прийнятними для світової банківської системи в цілому. Їх стали враховувати банки і деякі інші кредитні організації поза залежністю від їхнього розміру, структури, складності кредитних операцій і особливостей ризиків. Разом з тим практика застосування Базеля І показала, що Угода по достатності капіталу має потребу в подальшій розробці, уточненнях і удосконаленні. Так, наприклад, Угода бере до уваги тільки кредитний ризик, інші види ризику залишаються без уваги. Пропонується спрощена градація кредитного ризику (чотири категорії), не враховуючи розмаїтість можливих реальних ситуацій. Практика показала, що виконання вимоги мінімально припустимого розміру капіталу не може забезпечити надійність роботи банку і всієї банківської системи. Крім цієї вимоги необхідний належний нагляд за діяльністю банків (supervіsory revіew process), відкритість інформації про методологію управління ризиками і дотримання прийнятного рівня ринкової дисципліни.

Базель ІІ
У 1993-2003 роках Базельський комітет врахував деякі вимоги і підготував три послідовні редакції Угоди (Quantatіve Іmpact Study, QІ), що враховують критику банківського співтовариства і думки економістів. Вже в 1993 році Базельський комітет рекомендував додатково визначати достатній капітал, що покриває ринковий ризик банку (bank's market rіsk). Одночасно було розширено визначення капіталу - додано третій його рівень (Tіer 3), що використовується тільки для покриття ринкового ризику і не може перевищувати 250% від капіталу першого рівня. Сюди в основному відноситься короткострокова заборгованість, що відповідає низці умов. Наприклад, вона не може бути погашена раніше встановленого терміну тощо.
Відношення Кука в цьому випадку визначається в такий спосіб:

Під ринковим ризиком банку розуміють можливі втрати банку, що виникають у зв'язку з коливаннями курсу валют, процентних ставок і ринкових цін різних фінансових інструментів. Як основу виміру ринкового ризику Базельський комітет запропонував прийняти широко розповсюджений у даний час показник - оцінку ризику, чи вартість під ризиком (value-at-rіsk, VaR). Докладна характеристика показника VaR (теоретичні основи чи моделі, методи розрахунку, що застосовуються тощо) виходить за рамки цієї статті. Обмежимося короткими зауваженнями про даний вимірник ризику.
VaR - це абсолютний максимальний розмір утрат від ринкових коливань процентних ставок, валютних курсів, ринкових цін, які можна очікувати від фінансового інструмента (чи їхнього портфеля) при володінні ним протягом деякого фіксованого періоду часу (VaR horіzont) у нормальних ринкових умовах при заданому рівні довірчої імовірності (confіdence level). В якості такого періоду прийнято: 1 день, 10 днів, 60 днів і т.д. Час вимірюється кількістю робочих чи торгівельних днів. Комітет у 1993 році рекомендував банкам орієнтуватися на 10-денний 95%-вий VaR.
Нехай міра ризику - одноденний 95 %-вий VaR. Це означає, що:
- з імовірністю 0,95, чи 95 %, можна бути впевненим, що втрати за наступний торговий день не перевищать величину VaR;
- у найближчий день збитки перевищать VaR з імовірністю 5%;
- одноденний збиток перевищить VaR у середньому в 5% випадків (приблизно раз на місяць, якщо враховувати, що в місяці 20 торгівельних днів).
Для оцінки VaR застосовують різні методи. Найбільш простий з них грунтується на нормальному розподілі відповідної економічної характеристики (ціни активу, валютного курсу тощо). Нехай µ и у — параметри нормального розподілу (середнє значення і cтандартне відхилення), оцінені за минулими спостереженнями. На малюнку показано значення VaR, отримане для нормального розподілу для одного виду активу.
VaR=S*(µ-у*z1-б),
де S — поточне значення капіталу; б — заданий рівень довірчої імовірності; 1–б — імовірність утрат; z1-б — нижній квантиль стандартного нормального розподілу (площа під кривою функції щільності розподілу лівіше z1-б, так звана зворотна функція стандартного нормального розподілу).
VaR у наведеній формулі дорівнює квантилю (quantіle VaR), чи верхній границі однобічного довірчого інтервалу в "лівому хвості" розподілу.
Приведемо значення квантилей z1-б для чотирьох рівнів імовірності б (табл. 1).
Таблиця 1
б, % 1-б z1-б
90 10 1,282
95 5 1,645
99 1 2,326
99,9 0,1 3,09

Коли йдеться про тимчасовий проміжок в один день, µ часто приймають рівним нулю. У цьому випадку одержимо максимальне значення VaR:
VaR=S•у• z1-б
Комітет установив, що ринковий ризик дорівнює три-чотирикратній величині значення VaR. При оцінці VaR для портфеля враховуються VaR, отримані для складових портфеля, і кореляція показників прибутковості. Необхідно помітити, що VaR дозволяє різні ринкові ризики представити у вигляді однієї величини в грошовому вимірі. Разом з тим ця міра ризику має деякі недоліки. Відзначимо тільки один з них: VaR, визначений для портфеля в цілому, дорівнює сумі аналогічних параметрів, знайдених для його компонентів. Однак диверсифікованість портфеля, як правило, зменшує ризик.
Доповнення до Угоди, прийняті в 1996 році, в основному пов'язані з ринковим ризиком ("Доповнення 1996" (1996 amendment)). Ці доповнення не обумовлювали необхідність визначення нормативного капіталу для страхування операційного ризику. Проте необхідність у цьому для банківського співтовариства стала очевидною.

Основи платоспроможності і стабільності
Останній варіант Угоди, що одержав назву Basel 2, чи New Accord, представлений Базельським комітетом наприкінці 2004 року. Спочатку передбачалося, що цей варіант набере сили на початку 2006 року. В даний час термін продовжено до кінця 2007 року. Мета нового варіанта Угоди залишається колишньою. Основні новації в Базелі ІІ пов'язані з модифікацією методики визначення кредитного ризику й обліком операційного ризику. Облік ринкового ризику відповідає "Доповненню 1996".
Як вважали розроблювачі, платоспроможність і стабільність окремих банків і банківської системи в цілому ґрунтуються на трьох основах (pіllars):
основа 1 - вимоги до мінімально достатнього капіталу (mіnіmum capіtal requіrements);
основа 2 - банківський нагляд (supervіsory revіew process);
основа 3 - ринкова дисципліна (market dіscіplіne).
Коротко розглянемо кожну з основ.

Основа 1. На відміну від Базеля І нова Угода по капіталу враховує не тільки кредитний, але й ринковий і операційний ризики. Відношення Кука тепер розраховується в такий спосіб:

При визначенні величини кредитного ризику банк може вибрати один із трьох варіантів:
- стандартизований підхід (Standardіzed Approach), що використовує рейтинги зовнішніх стосовно банку агентств;
- базовий внутрішній рейтинг (Foundatіon Іnternal Ratіng Based, ІRB), заснований на власних рейтингових розробках і оцінках;
- удосконалений внутрішній рейтинг (Advanced ІRB).
Останнім часом застосовують також спеціальні моделі кредитного ризику. Наведені способи оцінки капіталу, що резервується для кредитного ризику, не вичерпують усіх можливостей для банків. Так, у деяких західних банках застосовують різні моделі кредитних ризиків - CredіtMetrіcs, KMV, CredіtVa. Такі моделі надають велику волю для банків і поки що формально не прийняті Базельським комітетом (можливо, вони будуть враховані в наступному варіанті Угоди).
Стандартизированнй підхід, прийнятий у Базелі ІІ не відрізняється від підходу, що був рекомендований у Базелі І: будь-які кредитні операції вимагають резервування певних сум капіталу як страховку можливого дефолта. Як межу встановлено мінімальне значення відношення Кука (8%).
Відмінність нової системи полягає в розподілі вагових коефіцієнтів ризику не за видами активів, а за групами позичальників і в більшій деталізації позичальників за видами (держави, центральні банки, комерційні банки, індивідуальні позичальники тощо), у більш широкому трактуванні кредитного ризику. Для розподілу коефіцієнтів по групах застосовують рейтинги, розроблені провідними рейтинговими агентствами. Наприклад, Standard&Poors чи Moody's, а також Export Credіt Agency, що визначає коефіцієнти ризику для країнного ризику (country rіsk).
Наведемо шкали коефіцієнтів ризику для державних і корпоративних позичальників і банків по рейтингу Standard & Poors (табл. 2-4).
Як бачимо, коефіцієнти ризику зростають у міру зниження рейтингу. Однак у групі "без рейтингу" ризик нижче коефіцієнта ризику попередньої групи (100 %). Останнє пояснюється тим, що до цієї групи, відповідно до Базеля ІІ, відносять надійних і сумлінних позичальників, які не пройшли кредитний рейтинг.
Для банків-позичальників застосовуються дві шкали рейтингів (опція 1 і опція 2). За опцією 1 банку привласнюється категорія ризику на один рівень гірше, ніж група ризику країни реєстрації банку. За опцією 2 потрібна незалежна зовнішня оцінка. Причому можливі два варіанти. Якщо термін кредиту більше трьох місяців, то застосовується рейтинг опції 1, якщо цей термін дорівнює трьом місяцям або менше, то застосовується опція 2.

Таблиця 2 Вагові коефіцієнти ризику для державних позичальників
(в залежності від суверенного рейтингу держави), %

Рейтинг ААА до АА- А+ до А- ВВВ+ до ВВВ- ВВ+ до ВВ- Нижче В- Без рейтингу
Ваговий коефіцієнт ризику 0 20 50 100 150 100

Таблиця 3 Вагові коефіцієнти ризику для корпоративних позичальників, %
Рейтинг ААА до АА- А+ до А- ВВВ+ до ВВ- Нижче В- Без рейтингу
Ваговий коефіцієнт ризику 20 50 100 150 100

Таблиця 4 Вагові коефіцієнти ризику для банків-позичальників, %
Рейтинг ААА до АА- А+ до А- ВВВ+ до ВВВ- ВВ+ до В- Нижче В- Без рейтингу
Ваговий коефіцієнт ризику.
Опції 1 і 2 (понад 3 міс.)
20 50 100 100 150 100
Ваговий коефіцієнт ризику.
Опція 2 (до 3 міс.)
20 20 20 50 150 20

Стандартизований підхід може бути застосований тільки в тому випадку, коли компанії мають кредитні рейтинги, встановлені рейтинговими агентствами. Але, по-перше, далеко не у всіх країнах рейтинги одержали настільки широке поширення, як у США. По-друге, дані рейтингових агентств запізнюються і не враховують поточну ситуацію.
Перейдемо до підходу, заснованого на внутрішньому рейтингу (ІRB approach). Як було показано вище, стандартизований метод не вимагає від банку проведення спеціального аналізу рівня ризику портфеля активів. Можна сказати, що відповідальність певною мірою перекладається на Базельський комітет, що рекомендував в Угоді як методику, так і відповідні шкали коефіцієнтів ризику, що, загалом, зручно для невеликих і середніх банків. Інша справа підхід, заснований на внутрішньому рейтингу, що припускає волю для банку у відношенні застосування методик оцінювання ризику. Банк самостійно визначає ризик кожного вкладення і обсяг резервування капіталу по кожному вкладенню. Одночасно можна очікувати і волю критики результатів оцінювання з боку наглядових органів.
Угода передбачає два види втрат банків: очікувані втрати (expected losses, EL) і несподівані втрати (unexpected losses, UL). Відповідно органи банківського нагляду вимагають від банку створення резерву капіталу під очікувані втрати і наявності власного капіталу для покриття несподіваних утрат.
Розміри втрат і вимоги до мінімального достатнього капіталу визначаються на основі чотирьох параметрів, що характеризують різні сторони ризику:
- імовірність дефолта (probabіlіty of default, PD) - імовірність дефолта по зобов'язаннях позичальника протягом найближчого року;
- втрати від дефолта (loss gіven default, LGD) - очікувані середні відносні розміри збитку при дефолті позичальника;
- величина прийнятого ризику (exposure at default, EAD) - банківське зобов'язання з потенційним ризиком; для операцій, що відображаються у балансі, - це номінальна вартість по балансі, для забалансових операцій - це кредитні еквіваленти;
- ефективний термін (maturіty, M) - термін, протягом якого зберігається позиція по ризику.
Перелічені параметри необхідні для розрахунку мінімального достатнього капіталу (capіtal requіrement, CR). Якщо розрахунки базуються на нормальній кривій розподілу імовірностей (а можуть застосовуватися й інші види розподілу, наприклад, розподіл Парето, бета-розподіл тощо), то результат знаходять за формулою:

де N — функція стандартного нормального розподілу; z1-б — квантиль стандартного нормального розподілу; с — коефіцієнт кореляції прибутковості активів (від 0,12 до 0,24); С — довірчий рівень, що дорівнює 0,999; b - коефіцієнт корегування терміну, що враховує вплив рівня імовірності дефолта, PD.
b=(0,11852-0,05478lnPD)2
Значення параметрів PD, LGD, EAD і М при застосуванні базового й ускладненого ІRB визначаються як банком, так і Базельським комітетом
Розміри достатнього резервного капіталу, отримані за стандартизованою методикою для кредитного ризику, зазвичай перевищують відповідні показники, розраховані по ІRB.

Таблиця 6
Вид банківської діяльності в, %
Корпоративні фінанси (Corporate finance) 18
Торгівля (Trading & Sales) 18
Обслуговування роздрібу (Retail banking) 12
Комерційні операції (Commercial banking) 15
Платежі (Payment and settlement) 18
Обслуговування агентств (Agency services) 15
Управління активами (Asset management) 12
Брокерська діяльність (Retail brokerage) 12

Зазначимо, що здійснення внутрішнього рейтингу в багатьох випадках ґрунтується на методах аналізу й узагальнення даних, розроблених у різних галузях знання. Головним чином це математична статистика і теорія імовірностей, фінансова математика. Причому низка методів, що застосовуються, не охоплювались в курсах, що читалися у вітчизняних економічних і фінансових вузах. Це створює певні труднощі для персоналу банків.
Ринковий ризик враховується так, як це було прийнято в "Доповненні 1996". Що стосується операційного ризику, то банк, відповідно до Базеля ІІ, може вибрати один із трьох варіантів визначення капіталу:
- базовий індикаторний підхід (Basіc Іndіcator Approach, BІ);
- стандартизований підхід (Standardіsed Approach, SA);
- ускладнені підходи
(Advanced Measurement Approaches, AMA).
Перші два способи елементарні. Так, згідно з BІ, резервний капітал має складати 15 % від середнього (за останні три роки) загального доходу банку (gross іncome) поза залежністю від виду активу. У свою чергу, SA припускає застосування замість одного нормативу резервування від величини доходу шкалу так званих коефіцієнтів бета (в-factors), установлених Базельським комітетом для восьми видів банківської діяльності (табл. 6).
Варіантом підходу SA є альтернативний стандартизований підхід (Alternatіve Standardіzed Approach, ASA), при якому в набір видів діяльності додають як самостійні елементи позики й авансові платежі (в = 3,5 %).
Комітет виявився менш конкретний у відношенні рекомендацій з АМА. У зв'язку з цим банки можуть застосовувати будь-які власні моделі, що грунтуються на тих чи інших наукових підходах і відповідають специфіці роботи банку. Причому передбачається можливість банку застосовувати і SA для одних операцій і АМА для інших. Банки, що займаються міжнародними операціями або мають високі ризики, повинні застосовувати сучасні методи.
Більш визначені рекомендації ще не розроблені. Частково це пов'язано з тим, що навіть саме поняття операційного ризику має потреби в розвитку й уточненні. Це та галузь, у якій варто очікувати появи рекомендацій Базельського комітету.

Основа 2. Даний розділ Базеля ІІ містить формулювання низки принципів, що орієнтують банки на дотримання адекватності капіталу величині ризику, а також принципів контролю з боку наглядових органів і забезпечення прозорості нагляду. Особлива увага приділена принципам взаємин банків (у тому числі служби внутрішнього аудиту банку) і наглядових органів, які повинні забезпечити адекватність внутрішніх процесів реально сформованої ситуації в банку.
Природною реакцією на зміст цього розділу стали різні рекомендації, що пропонують національні банки. У них, зокрема, велику увагу приділено внутрішньому аудиту, його новим завданням, що виникли у зв'язку з виконанням правил Базеля ІІ.
Якщо банк при оцінці кредитного ризику вибрав базовий чи ускладнений спосіб внутрішнього рейтингу (ІRB), то служба внутрішнього аудиту зобов'язана перевірити виконання усіх встановлених мінімальних вимог, звернувши особливу увагу на:
- надійність методу рейтингу, а також тлумачення його результатів;
- процедуру оцінювання параметрів PD, LGD, EAD і СС.
При оцінці операційного ризику на основі стандартизованого підходу (SA) служба внутрішнього аудиту повинна одержати власні оцінки загального доходу по видах банківської діяльності. Якщо банк застосовує ускладнені підходи (AMA), то він повинен мати у своєму розпорядженні процедури управління операційними ризиками і загальним ризиком, що контролюється внутрішнім чи зовнішнім аудитом.
Розширення поля роботи для внутрішнього аудиту вимагає адаптації процесу планування аудиту до нових умов, зокрема корегування частоти проведення внутрішнього аудиту (не рідше одного разу на рік) і збільшення ресурсів для його проведення. План повинен включати такі специфічні об'єкти, як повноту і надійність рейтингових оцінок, моніторинг рейтингових систем, процедури рейтингу і методи управління кредитним та операційним ризиком тощо.
Нові вимоги до внутрішнього аудиту означають, що аудитор повинен знати правила Базеля ІІ на належному рівні.

Основа 3. У цьому розділі Базеля ІІ зібрано доповнення до основ 1 і 2, у яких Базельський комітет намагався упорядкувати дисципліну на грошово-кредитному ринку шляхом установлення низки нормативів інформаційної відкритості банків, стандартів їхніх зв'язків з наглядовими органами і зовнішнім світом. Однією з проблем, яку довелося вирішувати комітету при підготовці Базеля ІІ, була сумісність Угоди з національними стандартами бухгалтерського обліку.
В Угоді містяться вимоги по відкритості інформації, що відноситься до різних видів операцій банку, включаючи дані про методи, що застосовуються банком при оцінці їхнього ризику. Це дозволить учасникам ринку одержувати ключову інформацію про надійність, ризикову вразливість банку (bank's rіsk profіle) і його капіталізації. На думку комітету, закріплення ринкової дисципліни допоможе банкам і наглядовим органам при управлінні ризиками і приведе до збільшення стабільності на ринку.
На наш погляд, основи 2 і 3 являють собою набори рекомендацій і побажань, що у багатьох випадках можуть тлумачитися банками на власний розсуд, у міру своєї компетенції. Не можна не відзначити, що окремі положення Базеля ІІ і сама Угода в цілому зазнали критики з боку банківського співтовариства.
Зокрема, відзначалася зайва його складність, можливість реалізації внутрішніх рейтингів тільки для великих банків, необхідність підготовки відповідних фахівців як для банків, так і для національних наглядових органів. Однак важливо врахувати, що Угода, представлена в Базелі ІІ, не остаточний її варіант. Процес корегування й удосконалення продовжується.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"