інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Банки у системі фінансового моніторингу: видання 2005 року

О.Романченко
начальник Управління мідл-офісу АКБ "Діамант", к.е.н.

24-го березня 2005 року у Британській Раді, розташованій у Києві по вулиці Григорія Сковороди, відбулась зустріч банкірів, на якій обговорювалися проблемні питання фінансового моніторингу у вітчизняних банках. Фахівці були одностайні: вимоги Національного банку України перетворюють фінансовий моніторинг в полювання на відьом, коли процес стає самоціллю, а мета і результати діяльності ігноруються.
Фінансовий моніторинг не просто виник – він вибухнув у нашій країні з неймовірною силою, змусивши рахуватись з собою навіть тих, хто вважав себе непричетним до фінансів. Намагаючись встановити нові вимоги та правила щодо банківської діяльності, наші законодавці та регулятори забажали бути більшими католиками, ніж папа римський, встановивши найжорсткіші у світі вимоги та найсуворіший контроль за їх виконанням. У результаті вийшло навіть не так, як завжди, а гірше, ніж завжди.
Знай свого клієнта
По-перше, слід зауважити, що ідентифікація клієнтів не є для нас абсолютно новим явищем. Ми ніколи не працювали з анонімними особами. Навіть той невеликий проміжок часу, коли нормативно-правовими актами НБУ було дозволено відкриття номерних рахунків, банки не працювали із людьми з вулиці. Інша справа – наскільки доступною була ця інформація співробітникам банку і третім особам. Таким чином, потрібно визнати факт, що ідентифікація клієнтів – це не сучасна мода. Вона існувала завжди.
По-друге, так склалась операційна техніка на пострадянському просторі, що для ідентифікації клієнтів ми вимагали не інформацію, а документи, у яких заздалегідь містились потрібні нам відомості. Перевіряти їх не було необхідності, отже, не сформувалось ані відповідної практики, ані відповідних звичок.
По-третє, клієнти українських банків дуже розбещені. Причин тому кілька. Відіграє свою роль жорстка конкуренція між банківськими установами, "боротьба за клієнта", яка призводить до фактичного диктату споживачів фінансових послуг. Диктат цей виявляється, зокрема, у відмові клієнтів надавати документи та відомості, які, на їхню думку, витребуються необґрунтовано.
Дискутуючи з банком на предмет обґрунтованості його вимог клієнти посилаються на нормативно-правові акти Національного банку України з питань відкриття та ведення рахунків1 і цілком слушно. Адже у цих документах немає жодного слова про те, що клієнт на етапі відкриття рахунків має надати банку інформацію про своїх засновників та бенефіціаріїв їх діяльності.
Ситуація має доволі дивний вигляд. Законодавство дає банківським установам досить широкі права щодо одержання інформації для ідентифікації клієнтів, але не зобов’язує клієнтів подавати таку інформацію. Уся відповідальність покладається на банк або на іншого суб’єкта фінансового моніторингу і цей суб’єкт у боротьбі з клієнтом одинокий. Більше того, законодавство наше побудовано так, що банк фактично використовується державою для усунення недоліків власної діяльності. Насправді можна було б написати цілу сагу про тяжкий труд офіцерів фінансового моніторингу, але ми обмежимось лише найяскравішими прикладами.
Діяльність усіх державних органів та установ, які у той чи іншій спосіб беруть участь у реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, орієнтована на суто формальні ознаки або відомості. Фактичну адресу клієнта (юридичної або фізичної особи) насправді з’ясовують тільки банкіри. Відомості про основні види діяльності у довідці Держкомстату фіксуються або зі слів або з текстів статутів, у яких зазвичай пишуть усе – від будівництва до торгівлі. Для чого банки зобов’язали вимагати від клієнтів копію довідки про реєстрацію у Пенсійному фонді і Фонді соціального страхування – взагалі загадка. Банк з цими документами не працює, вони не є підставою для розрахунків або здійснення якихось контрольних функцій.
Разом з тим суттєва для ідентифікації клієнта інформація не згадана напряму у документах регуляторів. Перш за все, це стосується відомостей про акціонерів, учасників, засновників, власників істотної участі. Жоден державний орган – ані Національний банк України, ані Державний комітет фінансового моніторингу, ані Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку – не надали методичних рекомендацій або роз’яснень щодо того, як саме з’ясувати особу контролера. Питання для суб’єктів фінансового моніторингу далеко не останнє. Специфіка вітчизняного бізнесу полягає, зокрема, у відкритті однією особою великої кількості фірм різного формату і різного ступеня віддаленості від реального власника. Орієнтуючись на текст засновницьких договорів і статутів встановити особу цього власника просто неможливо. Якщо хтось думає інакше – хай перший кине каміння в автора цієї статті! Вихід у суб’єктів первинного фінансового моніторингу, звісно, є. Причому, аж два:
1) займатись оперативно-пошуковою роботою самотужки. Це означає найом персоналу (чисельність невідома, кваліфікація – досить специфічна) та порушувати чинне законодавство, оскільки ексклюзивне право на здійснення оперативної роботи мають відповідні державні органи – і це правильно;
2) застосувати аутсорсинг, тобто просто заплатити спеціалізованому підприємству за збір відомостей. Наразі це неможливо, оскільки законодавства про детективні агенції у нас немає, а платити міліції, яка нас береже – неетично.
Тож доводиться нам виконувати просто-таки сальто-мортале, балансуючі між двома глобальними завданнями: боротьба з відмиванням коштів та конкуренція з метою одержання прибутку. Адже банки – не благодійні установи, вони фінансують свою діяльність за рахунок надходжень від бізнесу. Щодо бізнесу, то фінансовий моніторинг – взагалі цінна річ. Банки та інші суб’єкти первинного моніторингу виконують тут функції сита, полегшуючи життя держави в цілому. А що ж держава? А держава нам не дуже допомагає. Держава оголосила закони, відповідні державні органи довели до нас відповідні ж нормативно-правові акти. З іншого боку, держава зацікавлена в економічному зростанні і розвитку бізнесу, отже, іншою рукою вона піклується про наших клієнтів. Результат не забарився. Настільки розбещених привілеями клієнтів, як в Україні, потрібно ще пошукати. Так, Україна одна з небагатьох європейських країн, де платежі проходять у поточний день. І цей привілей утворив Національний банк України, а не банківські установи. Тільки у вітчизняному законодавстві поряд з правом банку відмовитись від проведення операції клієнта керуючись критеріями фінансового моніторингу2 міститься стаття про недопустимість обмеження банком права клієнта розпоряджатися рахунком.3
Банківська таємниця
Практика існування фінансових розвідок (установ на зразок Державного комітету фінансового моніторингу України) у світі є новою. Виникнення нових суб’єктів у фінансовій діяльності з широкими правами щодо одержання відомостей про клієнтів спровокували активні та емоційні дискусії щодо того, чи існує ще банківська таємниця. Незважаючи на пишні похорони, які влаштувала преса і усілякого роду та кваліфікації коментатори цьому феномену, жодна країна світу не скасувала у своєму законодавстві положення про банківську таємницю і порядок її розкриття.
Той прикрий факт, що вітчизняні банки позбавлені доступу до офіційних баз даних для перевірки достовірності відомостей про клієнта або одержання відсутньої інформації про нього, спонукає їх до співпраці. Найпростіший її варіант – листування з метою одержання ідентифікаційних даних від іншого банку. Загалом банки дотримуються двох протилежних позицій: прихильники обміну інформацією наголошують на відсутність інших джерел і традиції співпраці банків. Супротивники посилаються на банківську таємницю.
Звернення до банку за ідентифікаційними даними про його клієнта є цілком законним. У статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність"4 зазначається:
"Для ідентифікації і вжиття заходів, достатніх, на думку банку, для підтвердження особи клієнта - юридичної особи та для забезпечення спроможності банку виконувати правила внутрішнього фінансового моніторингу і програми його здійснення, у тому числі щодо виявлення сумнівних фінансових операцій, банк має право витребувати передбачену законодавством інформацію, що стосується ідентифікації цієї особи та її керівників, у органів державної влади, які здійснюють нагляд та/або контроль за діяльністю цієї юридичної особи, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законодавством заходи щодо збору такої інформації з інших джерел. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію."
Однак, статті 60, 61 та 62 того ж Закону визначають поняття банківської таємниці, наголошують на обов’язку банку щодо її збереження і встановлюють жорсткий порядок її розкриття. У переліку установ, які мають право на одержання відомостей, що становлять банківську таємницю, банки не значаться. Можна посилатись і на законодавчі акти більш високого рівня. Так, стаття 1076 Цивільного кодексу України5 юридично сухо викладає постулати банківської діяльності:
"1. Банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.
Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.
2. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди."
Нібито обговорювати більше нема чого. Висновки напрошуються самі собою. По-перше, законодавцям є сенс розібратись з текстами законів. Наразі це нагадує інструкцію "стій там, біжи сюди". По-друге, банкам потрібно розібратись з концепцією своєї діяльності. Якщо банківська таємниця як парадигма роботи залишається актуальною, не може йтися про довільний обмін інформацією про клієнта.
P.S.
Вже у період написання цієї статті відбувся інцидент, який яскраво продемонстрував неадекватність практики обміну інформацією між банками. Один з банків з іноземним капіталом розіслав іншим банківським установам лист, короткий зміст якого зводиться до наступного: банки України за законом мають обов’язок ідентифікувати своїх клієнтів, зокрема, одержувати інформацію про власників істотної участі. Далі у листі наводилась назва клієнта (причому клієнта вашого банку, а не банку – автора листа), щодо якого він має зацікавленість у відповідній інформації. І насамкінець містилось нагадування, що інформація (документи) має бути належним чином засвідчена і надіслана безкоштовно протягом 10 днів. Наприкінці листа висловлюється вкрай люб’язне сподівання, що банк-адресат усвідомлює всю міру відповідальності за неподання інформації.
У перекладі на нормальну людську мову цей лист має, вочевидь, означати приблизно наступне: "Ми такі собі розумні, що вирішили попрацювати вашими руками та вашим коштом. Тож сформуйте, завірте надішліть нам юридичну справу по рахунку клієнта. І дякувати вам немає за що – ви зобов’язані за законом."
Програмне забезпечення
Спеціально виділити серед низки проблем відсутність спеціалізованого програмного забезпечення для фінансового моніторингу автора спонукав вислів одного з чиновників Державного комітету з фінансового моніторингу, який, як то кажуть, при усьому чесному народі, заявив, що на ринку програмного забезпечення нібито безліч кустарних програм, які автоматично присвоюють операціям коди. І, що характерно, правильно присвоюють. На запитання щодо наявності у згаданих програм належної сертифікації, урядовець довго і емоційно висловлювався з приводу абсурдних вимог Національного банку України до програмного забезпечення, яке використовуються банками, і необхідності їх скасування.
Залишаючи поза обговоренням питання обізнаності чиновників ДКФМ щодо принципів інформаційної безпеки, вважаю за потрібне обговорити кілька питань:
1) Чи потрібно взагалі спеціалізоване програмне забезпечення для здійснення фінансового моніторингу і яке воно має бути?
2) Чи є на вітчизняному ринку насправді вагомі пропозиції такого ПЗ, а якщо немає, то чому?
3) Чи впливає на роботу суб’єктів первинного фінансового моніторингу технічне забезпечення Державного комітету фінансового моніторингу, методологія структурування інформації та її обробки?
Банківські установи знаходяться, по суті, у привілейованому становищі відносно інших суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Вони працюють з системами автоматизації, які дозволяють більшою або меншою мірою за допомогою формальних ознак відбирати операції, які відповідають законодавчо визначеним критеріям фінансового моніторингу. За останній рік навіть найменші за масштабом та рівнем технологічного розвитку банківські установи вчинили кроки для автоматизації специфічних завдань. Але слід пам’ятати, що автоматизовані банківські системи призначені для виконання функцій обліку операцій і формування статистичної та фінансової звітності.
Автоматизовані банківські системи можна було б використовувати для вирішення тривіальних завдань. Але фінансовий моніторинг тривіальним завданням вважати не можна. Наприклад, присвоєння категорії ризику клієнту – це доволі складна методологія скорингу, визначення категорії ризику банківського продукту – методологія рейтингування. Хочу підкреслити, що якісні методики передбачають складні математичні моделі і подолати їх кавалерійськими атаками не вийде6.
Таким чином, логічно було б поставити питання про застосування програмного забезпечення іншого рівня – рівня аналітичної системи.
Для тих, хто не дуже знається у технічних питаннях достатньо пояснити, що облікові записи здійснюються банком у кількох автоматизованих системах (щонайменше це операційний день банку та модуль емісії платіжних карток). З метою подальшої обробки інформація про облікові записи має бути зведена в одному місці – перекладена (або, як виражаються, фахівці в ІТ- технологіях, завантажена) у сховище даних – окремий програмний комплекс, який не виконує жодних інших функцій крім накопичення та сортування інформації. Якщо ж мова йде про застосування аналітичних методів (наприклад, методу нейронних мереж для визначення категорії ризику клієнта), то йдеться про аналітичну систему, яка, власне і обробляє інформацію зі сховища даних.
Аналітична система складається з двох частин: безпосередньо програмного забезпечення, тобто інструменту, який дозволяє виконувати ті чи інші дії, та знань, тобто методик обробки інформації. Найбільшу цінність аналітичної системи становлять саме знання, а не технологічна платформа. Підрахувати мінімальні витрати на такий комплекс не дуже важко. Вартість самого "софта" порахувати неважко, складність – в оцінці вартості знань.
Але навіть якщо банк (або інший суб’єкт первинного фінансового моніторингу) вирішить працювати якісно і готовий витратити заради цього n-у суму грошей, він не зможе нічого придбати, тому що на вітчизняному ринку програмного забезпечення немає аналітичних систем, адаптованих для задач фінансового моніторингу. Причини, на думку автора, є дві.
Перша – об’єктивна. Фінансовому моніторингу в Україні з натягом два рочки, він ще не дуже впевнено тримається на ніжках, його хитає з боку в бік, тож тут не до комп’ютерної грамотності – навчитися б олівця тримати.
Друга – суб’єктивна. Вітчизняні розробники не дуже охоче (це м’який вираз, застосований автором з урахуванням рівня виховання читацької аудиторії) платять консультантам – постановникам технічних завдань або методологам. Вони намагаються обійтися власними силами або поцупити методику безоплатно. Останнє є цілком реальним і зазвичай має вигляд масонських угод з певним банком або іншим замовником на предмет уступки у ціні програмного забезпечення в обмін на методики, які розробник зможе надалі продавати іншим. Нічого кримінального або неетичного у цьому немає. Питання тільки у тому, що співпраця з банком не гарантує якість постановки завдання. Таку якість гарантує співпраця з експертом7, а експертові треба платити.
Безумовно ситуація зі спеціалізованим програмним забезпеченням для реалізації завдань фінансового моніторингу є прикрою, але її виправлення – тільки питання часу. Вже зараз є спроби розробки повноцінних програмних комплексів, отже варто дочекатись результату.
А от що стосується програмного забезпечення, яке використовується Державним комітетом фінансового моніторингу – це проблема назавжди. Вочевидь перед встановленням цього програмного комплексу ніхто не поцікавився специфікою збору інформації суб’єктами первинного фінансового моніторингу в Україні і, зокрема, особливостями роботи найбільшого постачальника інформації – банківської системи. Результат не змусив себе чекати. Не відволікаючись на деталі, хотілося б звернути увагу на два важливих методологічних моменти.
Перше. Державний комітет фінансового моніторингу свято вірить, що банки надають йому інформацію про операції клієнтів. Насправді ж те, що накопичується в базі даних банку – це облікові записи, тобто трансакції по рахунках внутрішнього плану рахунків. Банки в якості повідомлення про операцію надсилають трансакцію. Операція ж може складатись з великої кількості трансакцій. Все б нічого і можна було б пережити, але:
- ДКФМ формує в себе власну базу даних і вважає, що це база даних про операції. Для аналізу взаємозв’язків використовуються певні алгоритми, які побудовані як методики перебору операцій, але перебирають вони трансакції. Цікаво, яких результатів чекає фінансова розвідка країни від своїх аналітичних зусиль?
- спеціальну увагу ДКФМ приділяє пов’язаним операціям. Чи усвідомлює це відомство, що натомість пов’язаних операцій вони одержують інформацію про зв’язані трансакції (які утворюють операцію), а не про пов’язані операції.
Друге. Методологія програмного забезпечення ДКФМ побудована на сприйнятті операції як комплексу "поставка проти платежу". Відповідним чином організовані і довідники, на базі яких заповнюється інформація про операцію. Однак, аналітики фінансової розвідки забули, що банки обслуговують виключно розрахунки і жодним чином не контролюють поставку. Те, що ми знаємо про активи, які купуються або продаються нашими клієнтами, обмежується змістом призначення платежу, яке банками перевіряється суто формально і з первинними документами (а тим більше з документами про поставку товарів, робіт та послуг) не звіряється. Чи є така інформація стовідсотково достовірною? Це просто письмова заява клієнта.
Насправді зазначені проблеми – це проблеми ДКФМ, яка на підставі не зовсім коректних даних намагатиметься виявити схеми відмивання коштів. Але голова болить і в суб’єктів первинного фінансового моніторингу.
До нас їде ревізор
Безсмертна комедія Гоголя для нас більш, ніж актуальна. Перш за все тому, що інспектори Національного банку України мають власне уявлення про практику фінансового моніторингу. Кількість таких уявлень дорівнює кількості інспекторів у штаті НБУ.
Національний банк України оголосив курс на нагляд на основі оцінки ризиків. Ризик здійснення клієнтами діяльності з відмивання брудних капіталів за своїм змістом є операційним ризиком. Операційний ризик за загальноприйнятим визначенням полягає у можливості втрат доходу та (або) капіталу внаслідок помилок персоналу, шахрайства, неадекватності систем контролю та процедур. Це найменш вивчений вид ризику. Поки що світова банківська громадськість додумалась до двох важливих речей:
1) операційний ризик не тотожний фінансовим. Для управління ним не можуть бути застосовані ті самі методи, що й для управління фінансовими ризиками (валютний, процентний, ліквідності);
2) операційний ризик не може бути усунений остаточно, оскільки його усунення означає припинення діяльності. Мова може йти про мінімізацію операційного ризику і доведення його до прийнятного рівня.
Отже, інспекторам Національного банку України слід погодитись, що інциденти зі спробами відмивання брудних доходів через установу банку (будь-якого, навіть іноземного, навіть з унікальними і просунутими практиками) будуть завжди. Це потрібно сприймати як нормальне явище, яке є прямим наслідком того факту, що банк працює. Інша справа, що оцінюючи рівень цього виду операційного ризику інспектор має пересвідчитись у наявності в банку адекватних процедур ідентифікації клієнтів та моніторингу їхніх операцій. А отут виникає цікаве питання: як саме інспектор визначить, що наявні у банку практики і процедури є адекватними? Поки що вони здійснюють це в такий собі інтуїтивно-суб’єктивний спосіб. Тобто жодних методик або опису кращих практик або навіть вимог до організації у банківській установі процедур фінансового моніторингу інспектори не мають. Якщо, звісно, не вважати такими методиками тексти нормативно-правових актів НБУ, які носять частково характер рекомендацій (як, наприклад, форми анкет клієнтів).
На жаль, Національний банк України як інституція вважає за краще виступати у ролі ревізора, головна мета якого – не оцінити рівень та тенденцію ризику, а знайти порушення і покарати. Це й зрозуміло: методологічні розробки – справа складна. Виступати у ролі поліцейського значно простіше. Але такий підхід до справи дискредитує саму ідею фінансового моніторингу. За що ми, врешті-решт, боремось – за недопущення фінансування тероризму та злочинності, чи за підшиття папірців?! Виходить, що папірці важливіші.
Знання – сила
Якщо ви бажаєте помилитись – забудьте про методологію. Якщо вам подобається жити за принципом "за дурною головою і рукам горе" – забудьте про методологію. Якщо ви не маєте на меті одержати в результаті своєї праці щось пристойне – забудьте про методологію. Сперечатись з цією думкою може тільки той, хто не пробував розробляти внутрішні нормативні документи, описи процедур або інші правила. Той, хто хоч раз це робив, погодиться.
Взагалі методологія – не наш коник. Ми як країна та система ліпше ставимося до шляху спроб та помилок. Це повною мірою стосується і практик фінансового моніторингу. Добре, якщо вам пощастило потрапити на цю посаду до 12.06.2003 року – ви мали змогу навчатись у процесі розбудови системи фінансового моніторингу у країні. Тоді дитячі з сьогоднішньої точки зору проблеми певного банку були проблемами усіх і їх не соромно було обговорювати. А от якщо посада офіцера фінансового моніторингу спіткала вас у середині 2005 – це велике нещастя. У країні немає жодного посібника, який би послідовно і повно викладав усі аспекти цього суспільного явища – від огляду історії та міжнародних тенденцій до специфіки організації фінансового моніторингу у фінансових установах України та адресів сайтів за списками терористів.
Можна до певної міри вважати методологічною спробою видання Державного комітету фінансового моніторингу "Боротьба з відмиванням коштів: правовий, організаційний та практичний аспекти"8, якби не одне АЛЕ. 65% видання – текст законодавчих та нормативно-правових актів. 33 сторінки (15%) – це огляд завдань та загальних засад боротьби з відмиванням брудних коштів. 45 сторінок (біля 20%) – викладення актуальних для України схем відмивання брудних капіталів. Звичайно, можна висловлювати зауваження та нарікання щодо цього видання, але, принаймні, їх є до чого висловлювати.
Методологічні зусилля Національного банку України існують фактично у двох формах
- Листи з роз’ясненнями щодо практик фінансового моніторингу у вітчизняних банках, у яких, як у Біблії, можна знайти підтвердження будь-чому;
- Інформація на сайті Національного банку України з роз’ясненнями щодо здійснення банками фінансового моніторингу. Роз’яснення є, по суті, компіляцією законодавчих та нормативно-правових актів Національного банку України і листів останнього.
Загалом схильність видавати цитати із законодавства та нормативно-правових актів за методологічні розробки – це хвороба державних органів та їх посадовців. Вочевидь, силами Державного комітету та Департаменту фінансового моніторингу НБУ методологічну проблему не подолати. Тоді, може, є сенс звернутись до співробітників банків, які можуть виступати експертами, по допомогу?
Пани б’ються ...
Найактивнішу участь у діяльності з фінансового моніторингу з об’єктивних причин беруть дві державні установи: Державний комітет фінансового моніторингу (що цілком зрозуміло) та Національний банк України (теж зрозуміло, банки наразі – найбільші та найактивніші суб’єкти первинного моніторингу, а НБУ є їх основним регулятором).
Далеко не останнім джерелом інформації для фінансових установ є усілякого роду, якості (на жаль, але з пісні слова не викинеш) та представництва семінари і круглі столи. У межах подібних заходів левина частка думок, рекомендацій та коментарів висловлюється представниками державних установ в усній формі. Дивно, що взаємні нападки та суперечки ДКФМ та НБУ, озвучені устами їх співробітників, ще не стали темою для анекдотів! До речі, в середині цих відомств також відсутня єдина позиція щодо проблемних питань фінансового моніторингу.
Ситуація прикра, оскільки за умов гострого дефіциту офіційних методологічних та методичних видань усні заяви чиновників сприймаються як керівництво до дій. А далі суб’єкт первинного фінансового моніторингу з гарантією потрапить між вогнем та полум’ям (тобто між ДКФМ та НБУ, або між усними заявами чиновника НБУ та думкою інспектора тієї ж установи). Питання тільки – наскільки швидко це відбудеться.
Взаємні непорозуміння двох відомств були б їх власною проблемою, якщо б не впливали прямо і безпосередньо на роботу банківської системи України. Отже, це не питання симпатії або антипатії – це питання бажання або небажання розвивати здорову та зважену практику фінансового моніторингу в країні. Але сісти за стіл переговорів цим відомствам чомусь не вдається.
На сам кінець
Ідея про тимчасовий характер фінансового моніторингу у суто політичний характер цього явища, яка у середині 2003 року оселилась у головах певної частки топ-менеджерів банків та інших фінансових установ, перевірки часом не витримала. Вочевидь функція первинного фінансового моніторингу розвиватиметься і довго існуватиме. А якщо щось робити надовго, то є сенс робити якісно. Якісна ж розбудова практики у масштабах країни означає увагу до проблем ти виробітку зважених та послідовних заходів з їх усунення. Поки що про такий підхід можна тільки мріяти – наш розвиток нагадує кавалерійські наскоки. Але дорогу подолає той, хто йде.

1. "Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах", затверджена постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492; зареєстровано в Мінюсті 17.12.2003 р. за № 1172/8493.
2 Пункт 15 розділу ІІ "Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", затвердженої постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р. № 135.
3 Цивільний кодекс України, стаття 1074, № 435-IV від 16.01.2003 р.
4 Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000р. № 2121-ІІІ.
5 Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.
6 Складні методологічні завдання щодо реалізації процедур фінансового моніторингу сприймаються деякими службовцями НБУ необґрунтовано просто: "Ви дані ввели і машина вам порахувала...". Можливо автору цієї статті не пощастило у житті і траплялись мені виключно нерозумні і погано виховані машини, але жодна з них жодного разу нічого не зробила сама. Я вже не кажу про випадки відвертого нахабства з їхнього боку, зокрема, виведення на екран повідомлень про відсутність або недостатність даних...
7 Питання щодо експертів розглядалось детально у статті автора "Хто такі експерти і навіщо вони потрібні" у №3(17) журналу "Фінансовий ринок України" за березень 2005 р.
8 Боротьба з відмиванням коштів: правовий, організаційний та практичний аспекти / С.Г.Гурій, О.Л.Копиленко, Я.В.Янушевич та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2005. – 216 с.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"