інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Банківська система в умовах глобалізації інвестиційної діяльності: проблеми та перспективи*

О. Кірєєв,
директор Центру наукових досліджень НБУ

Результати вивчення стану та аналіз тенденцій розвитку банківської системи України дають підстави стверджувати, що вона практично сформована і в цілому відповідає вимогам перехідного періоду та враховує рекомендації Базельського Комітету. Національним банком України було розроблено необхідну нормативно-правову базу, запроваджено нові принципи діяльності банків, організовано ефективну систему банківського нагляду, менеджменту, використаний зарубіжний та накопичений власний досвід – тому банківська система України стала важливою складовою фінансово-кредитної системи держави. Поряд з цим масова приватизація, підвищення рівня концентрації капіталу в усіх галузях народного господарства, розширення зовнішньоекономічних зв’язків, поставили нові завдання перед банківською системою. Виявилось, що для їхнього вирішення банки є малопотужними, характеризуються низьким рівнем капіталізації, ліквідності, слабо пов’язані з реальним сектором економіки, вразливі та мають низьку якість менеджменту. Така ситуація призвела до банкрутства кількох великих банків, а також суттєвого реформування багатьох малих, що свідчить про очевидне накопичення проблем та необхідність їх негайного вирішення.
Зважаючи на те, що стратегічною метою України є набуття членства в Європейському Союзі, важливим є досвід країн, економіка яких наближається до європейських стандартів, і зокрема – у фінансовому секторі. Проаналізувавши структуру фінансових інститутів у країнах, які навесні 2004 р. стали членами ЄС, слід зазначити розвинутість кооперативних та спеціалізованих кредитних інститутів.
В Україні відсутні системний підхід та розробки щодо забезпечення кредитними ресурсами сільськогосподарських виробників. Останнім часом держава приділяє увагу питанням кредитування зерна: розроблені законодавчі акти, виділяються кошти для відшкодування банкам витрат, пов’язаних з кредитуванням сільгоспвиробників, але такі сегменти, як кредитування тваринництва, фермерських господарств, малого і середнього бізнесу та сільського населення є майже незаповненими.

Особливості банківського сектору України:
1. Всі банки є універсальними.
2. Діяльність здійснюється на всій території України.
Тому є об’єктивна необхідність структурування банківської системи України, оскільки сьогодні відбувається "вимивання" регіональних банків шляхом поглинання їх іншими. Тобто відбувається перерозподіл сфер впливу між великими банками. У результаті маємо нераціональну структуру банківського сектору.
Станом на 1 червня 2004 р. банківська система України налічувала 161 банк, що діє, з них: 106 – відкриті акціонерні товариства при повній відсутності відкритого вільного продажу акцій.
Через проведення банками політики консолідації спостерігається фінансове послаблення регіонів, особливо тих, в яких сьогодні взагалі не існує своїх банків. Має місце ситуація, коли у регіонах діють філії системних банків або невеликі "кишенькові" банки, які не задовольняють попит на банківські послуги.
У місті Києві на початок червня 2004 р. діяло 100 банків, при тому що в 9 областях: Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій немає жодного місцевого банку.
В Україні зареєстровано 1449 філій банків. Слід зазначити, що останнім часом спостерігалася тенденція до скорочення кількості філій банків (на 1176). Закривалися збиткові філії банків та філії ліквідованих банків.
Водночас деякі великі банки здійснюють реструктуризацію своєї філіальної мережі, у зв’язку з цим 932 філії були реорганізовані у територіально відокремлені банківські відділення (ТВБВ). Така ситуація призводить до того, що малі та середні підприємці з регіонів мають певні труднощі з отриманням кредитів (рішення про кредит, як правило, приймається у головному офісі банку), тому що філії сприймають регіони, перш за все, як ресурсну базу для головного офісу, а "кишенькові" банки вирішують проблеми своїх акціонерів.
Слід зазначити, що банківські установи розташовані у містах та районних центрах, у сільській місцевості таких установ практично немає.
Найбільш розгалужену мережу установ, наближену до споживачів банківських послуг, має ВАТ “Державний ощадний банк України”, а саме: 452 філії та близько 6000 відділень. Його установи були практично в усіх населених пунктах, а їх кількість перевищувала 11 тисяч. Проте останнім часом свої позиції банк поступово втрачає. Відповідно до програми оптимізації мережі банку, закрито збиткові відділення та філії, що, як правило, розташовані у сільських населених пунктах, де відділення Ощадбанку були єдиними банківськими установами. Таким чином, більшість сільських населених пунктів сьогодні не мають банківських установ, а їх населенню недоступні банківські послуги.
У зв’язку з ліквідацією банку “Україна” в 2001 р. припинили роботу його 1142 установи, в тому числі 511 філій та 630 ТВБВ, які були максимально наближені до села.
Незважаючи на те, що законодавством передбачені засади створення та функціонування кооперативних банків, що є базою для становлення та зростання малого і середнього бізнесу, сьогодні в Національному банку України не зареєстровано жодного такого банку.

Структура банківського сектору Німеччини
Як приклад співіснування різних типів банків для забезпечення їхньої стабільності та цілісності, в Німеччині склалася така структура банківської системи:
монобанки – 229;
кредитні кооперативи (Райффайзенбанки та Фольксбанки) – 1490;
ощадні банки – 519;
приватні банки – 354.
Історична довідка
Кооперативні банки Німеччини мають давні традиції. Вони виникли в ХІХ столітті для потреб дрібних підприємців та сільського господарства. Історія їхнього розвитку пов’язана з іменами Германа Шульце-Деліша, який заснував кооперативні товариства в промисловості, та Фрідріха-Вільгельма Райффайзена – він зробив те саме у сільськогосподарській сфері. Тому багато кооперативних банків до цього часу мають назву “Райффайзен-банк”, а чия історія пов’язана із Шульце-Делішем, називаються “Народними банками” (Фольксбанки).
Кількість кооперативних банків у Німеччині поступово зменшується: якщо у 1961 р. діяло 12 000 банків, то до 2003 р. – 1492 (з них у 2002 р. за рахунок злиття – 135). На думку Союзу кооперативних банків Німеччини, оптимальна кількість кооперативних банків має бути близько 800, що забезпечуватиме економію витрат і конкуренцію з ощадними та приватними банками. Проте частка цієї групи кредитних установ залишається на банківському ринку стабільною – 20-25%.
Кооперативні банки Німеччини є кредитними установами у повному обсязі, тобто банками. На них розповсюджуються ті ж вимоги, що і до комерційних, приватних та ощадних банків, зокрема, щодо нормативів.
Вищим органом управління кооперативними банками є загальні збори акціонерів (для банків до 1500 членів) або, починаючи з 1500 членів та на добровільній основі, – збори представників, наглядова рада та правління. Кооперативні банки існують у багатьох країнах, зокрема, у Франції, Італії, Фінляндії, Індії.
Кредити кооперативних банків, як правило, носять коротко- та середньостроковий характер.
Формування їхніх ресурсів здійснюється шляхом продажу акцій, залучення вкладів та запозичень у центрального кооперативного або великого комерційного банку. Оскільки всі кооперативні банки є дрібними, вони зазвичай створюють регіональні асоціації, що виконують функції клірингової палати, а також кредитують своїх членів.

Надмірна концентрація банківської діяльності:
- збільшення частки чистих активів банків, що припадає на 22 найбільших банки (банки І та ІІ груп);
- частка капіталу банків І та ІІ груп не збільшується;
- темпи зростання активів (кредитів та інвестицій) перевищують темпи зростання власного капіталу.
Зауважимо, що балансовий капітал українських банків на початок 2003 р. становив лише 4,5% від ВВП, в той час, як у Росії – 5,4%, США та ФРН – по 5%.

Сільське господарство
Частка сільського господарства у ВВП України сьогодні складає близько 15%, в той час, як кількість економічно активного населення у сільському господарстві в 2001 р. становила 5 млн, або 23,8% економічно активного населення країни. Менше половини зайнятих працюють на аграрних підприємствах, решта вважаються самозайнятими в особистих селянських господарствах.
На початок 2002 р. кількість великих аграрних підприємств становила 12818, з яких:
- ТОВ – 6970;
- приватні підприємства – 2967;
- кооперативи – 2165.
У середньому на одному аграрному підприємстві працює 187 осіб, а середня площа сільськогосподарських угідь становить 2002 га. Існує також 42 тисячі зареєстрованих фермерських господарств із середньою земельною площею 62,2 га. Більша частина сільськогосподарської продукції виробляється в особистих господарствах (58,7%), частка яких становить 50,1% у загальному обсязі продукції рослинництва і 72,6% – тваринництва.
Протягом 1999–2000 рр. колективні сільськогосподарські підприємства стали переважно приватними – і 6,86 млн осіб отримали права власності на частину землі цих господарств.

Малі та середні підприємства МСП
Звичайно, МСП є основою ринкової економіки, роблячи значний внесок в економічне зростання та функціонування економіки. На початку життєвого циклу більшість МСП не потребують значних інвестицій та початкового капіталу, а також підприємницьких навичок, велика частина малих фірм з часом переростають у середні за розміром, а деякі – у великі. МСП є рушійною силою конкуренції та основою середнього класу.

Розвиток системи кооперативного кредитування
Кредитні спілки вже протягом 150 років відіграють важливу роль в економічному житті ринкових економік. Нині інститут кооперативного кредитування є активним учасником ринків фінансових послуг у більшості країн світу. Однак, як свідчить досвід багатьох країн, правове регулювання утворення та діяльності кредитних спілок відстає від розвитку цього інституту.
Форми кооперативного кредитування виникли та розвинулися у результаті поєднання демократичних принципів та економічних інтересів. Кооперативний кредитний рух ґрунтується як на філософських, так і економічних ідеалах, таких як взаємодопомога, довіра, співпраця, економічна свобода або демократія та почуття спільноти. Такі переконання стали рушійною силою утворення та процвітання тисячі кредитних спілок.
Основи системи кооперативного кредитування в Україні закладено у перші роки незалежності. Розвиток кооперативного руху був визнаний як один з важливих напрямів реалізації структурних змін в економіці України, Президент України видав Указ від 19 грудня 2000 р. “Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах”.
У законодавстві України закладено два типи систем кооперативного кредитування: кооперативні банки та кредитні спілки.
Кооперативні банки, відповідно до чинного законодавства України, не мають значних відмінностей від звичайних банків. Створення, діяльність та ліквідація кооперативного банку регулюється Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
Цей Закон визначає особливості створення кооперативного банку, а саме:
- кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки;
- мінімальна кількість учасників місцевого банку (в межах області) кооперативного банку має бути не менше ніж 50 осіб;
- статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюються Національним банком України. Кожний учасник кооперативного банку, незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паї), має право одного голосу.
Крім того, законодавством України встановлені такі особливості діяльності кооперативного банку:
- обмеження, встановлені для операцій з пов’язаними особами не поширюються на операції кооперативного банку;
- клієнтами кооперативного банку можуть бути тільки його учасники.
Разом з тим, незважаючи на впроваджену у законодавстві можливість утворення та функціонування кооперативних банків, зараз у банківській системі України відсутні такі банківські установи.
Стосовно кредитних спілок необхідно відзначити, що перші кредитні спілки незалежної України створені ще в 1992 р.. Але активне зростання кількості та зміцнення руху кредитних спілок відбувалося після прийняття Указу Президента України від 20 вересня 1993 р. “Про Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні”, а також Закону України “Про кредитні спілки”, який набрав чинності 22 січня 2002 р.
Нагляд за діяльністю кредитних спілок здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. За інформацією Держкомпослуг, в 2003 р. діяло близько 500 кредитних спілок. З 1994 р. кредитні спілки об’єднані у Національну асоціацію кредитних спілок України. У 2003 році їх кількість становила 132, а обсяг виданих ними кредитів – 245 млн грн. Багато кредитних спілок мають проблеми з ліквідністю, працюють неприбутково, система нагляду за їх діяльністю є недосконалою.
З огляду на значний потенціал кооперативного руху та досвід з питань регулювання та контролю за діяльністю фінансових установ, вбачається доцільним переглянути державну політику щодо підтримки кооперативного руху, надаючи перевагу банкам. Це також потребує удосконалення правової бази та внесення змін до чинного законодавства.

Іпотечне кредитування
Історична довідка
Державні спеціалізовані іпотечні банки вперше були засновані в 1769 році у Пруссії Фрідріхом Великим. Першим приватним іпотечним банком став французький “Креді Фонсьє”. Приватні та державні іпотечні банки залучали кошти, приймаючи вклади та отримуючи кошти від продажу цінних паперів. Діяльність одних була обмежена наданням кредитів міському та сільському населенню під заставу нерухомості, інших – жителям окремих районів. Деякі банки надавали кредити ширшому колу позичальників (фермери, міські землевласники, підприємці, зайняті у сільському господарстві тощо). В США іпотечні банки з’явилися у 20-х рр. ХХ століття, вони надавали довгострокові кредити фермерам.
Розвиток банків, що спеціалізуються на іпотечному кредитуванні, пов’язаний з тривалими строками іпотечних кредитів, які часто досягають 30 років, бажанням держави забезпечити попит на іпотечні кредити з мінімальними процентними ставками, а також забезпечити позичальникам доступ на інвестиційні ринки.
Незважаючи на те, що стосовно іпотеки нещодавно в Україні створено правову базу, але вона є недостатньою для розвитку цього ринку, потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, стримує розвиток іпотечного кредитування відсутність єдиної централізованої і доступної громадськості системи реєстрації прав власності та обтяжень на нерухоме майно. Відтак кредитор не має юридичних гарантій щодо однозначного встановлення права власності позичальника та наявних обтяжень на запропоноване для передачі в іпотеку нерухоме майно. Залишаються невирішеними такі важливі проблеми, як залучення довгострокових ресурсів для іпотечного кредитування, розвиток вторинного іпотечного ринку, створення іпотечних банків. Низька платоспроможність населення стримує розвиток іпотечного житлового будівництва, робить його недоступним для широких верств населення.

Ощадні банки
Історична довідка
Багато типів ощадних установ з’явилися на початку ХІХ століття у Західній Європі. До них належать поштові ощадні банки (перший з них було засновано в 1861 р. у Великій Британії), міські та районні ощадні банки, а також приватні чи взаємоощадні банки. Незалежно від юридичної форми, вони виконують подібні функції: сприяють накопиченню заощаджень, особливо вкладників з невеликими доходами, та інвестують вкладені кошти у заставні (іпотечні зобов’язання), державні облігації та середньо- або довгострокові облігації промислових компаній. Форми інвестицій ощадних банків часто регулюються законом.
У європейських країнах ощадні банки зазвичай об’єднуються в асоціацію, яка керує банком. Для ощадних банків вона виконує функції центрального банку. Залучаючи невеликі заощадження та здійснюючи їхнє спільне інвестування, ощадні банки відіграли важливу роль в економічному розвитку Західної Європи.

Проект Світового банку “Фінансування розвитку села”
Світовий банк надав Україні для опрацювання концепцію Проекту “Фінансування розвитку села”. Метою цієї програми, розрахованої на 7 років, є розвиток економіки регіонів та інфраструктури фінансово-кредитного ринку в сільській місцевості. Передбачається забезпечити доступ до фінансових послуг, насамперед, фермерам, підприємцям, малим і середнім підприємствам у сільській місцевості (як сільськогосподарських, так і не зайнятих у сфері сільськогосподарського виробництва).
Однією із стратегічних цілей проекту є зростання обсягів і видів фінансових послуг, що використовуються підприємцями та підприємствами у сільській місцевості. Для цього, зокрема, необхідно:
- зростання кількості та обсягів кредитів, наданих підприємствам та домогосподарствам в сільських регіонах;
- зростання обсягів кооперативного, мікро- та споживчого кредитування;
- збільшення кількості філій приватних підприємств в сільській місцевості;
- фінансова життєздатність філій у сільській місцевості, можливість вирішення питань щодо отримання кредитів на місцевому рівні.
За цими напрямками інтереси Світового банку та України збігаються і доцільно їх підтримати на державному рівні.

Заходи
Для розвитку мережі регіональних банків, пожвавлення кооперативного руху, заохочення створення спеціалізованих банків, забезпечення потреб у кредитуванні малого і середнього бізнесу та соціально незахищених верств населення, в тому числі для забезпечення здійснення державних соціальних програм, необхідно об'єднати зусилля законодавчих, регулюючих служб держави. Кредитування малого та середнього бізнесу доцільніше проводити через регіональні банки, в яких клієнти обслуговуються та мають кредитну історію.
Роботу доцільно проводити одночасно та паралельно у трьох напрямках:
- по-перше, слід проаналізувати існуючу юридичну базу для здійснення таких перетворень, тобто виявити законодавчо визначені передумови;
- по-друге, оцінити очікуваний ефект проведення структуризації банківської системи України, розробити імітаційну модель наслідків таких нововведень;
- по-третє, змінити психологію – відношення населення та місцевої влади до малих банків.
Такий механізм реорганізації не матиме негативного впливу на ефективність діяльності існуючої сьогодні банківської системи. Більше того, підвищиться рівень якісної конкуренції в регіонах.
Важлива роль у створенні ефективного конкурентного середовища у банківській сфері України належить виваженій державній політиці. Банківська діяльність в конкурентних умовах повинна здійснюватися на єдиних принципах, встановлених для кредитних організацій, базуватися виключно на комерційних інтересах і відповідати пруденційним та іншим вимогам нормативно-правового характеру.
Необхідними елементами створення ефективного конкурентного середовища у банківському секторі мають бути:
- гарантії невтручання третіх осіб у поточну діяльність кредитних закладів за виключенням випадків, передбачених законом;
- недопущення будь-яких переваг для роботи окремих банків;
- забезпечення державою чіткого дотримання законодавчо встановлених принципів антимонопольного регулювання та сприяння розвиткові конкуренції на фінансових ринках.
Позитивним наслідком розвитку мережі спеціалізованих та регіональних банків може стати наближення банківської установи до клієнтів (розвиток таких банківських продуктів, як споживче, іпотечне кредитування тощо).
Отже, для розвитку української економіки необхідно стимулювати створення регіональних банків, які б склали ядро банківської системи країни. Крім того, необхідно чітко визначити операції регіональних банків:
- ці банки не повинні мати кореспондентських відносин із закордонними банками, а відкривати коррахунки лише в уповноважених українських банках;
- проводити операції з клієнтами, які зареєстровані та діють на території регіону. Це стосується як відкриття та ведення рахунків, так і здійснення операцій з кредитування та операцій з цінними паперами емітентів, які зареєстровані на території регіону;
- використання гарантій місцевих органів влади, підтверджених казначейськими зобов’язаннями.

Напрямки структуризації банківської системи:
- Стимулювання створення місцевих, регіональних та кооперативних банків.
- Створення та розвиток банків для малого та середнього бізнесу.
- Встановлення більш низьких вимог щодо достатності капіталу цих банків (в межах 8%) та можливості формування статутного капіталу до мінімального рівня поступово протягом 5–10 років, відповідно до розробленого плану капіталізації.
- Примусова реорганізація банків, які втратили значну частину капіталу через ризикові активи, що не були повернуті своєчасно.
Для банківської діяльності, внаслідок її специфіки, невід’ємною складовою є ризик. Тому мову слід вести не просто про уникнення ризику, а про його передбачення та зведення до мінімально рівня.

* Матеріали виступу на Другому Міжнародному фінансовому форумі
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"