інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Можливість виникнення валютних криз в Україні
в контексті руху фінансових потоків

Н. Рєзнікова,
Інститут міжнародних відносин
Київського національного університету ім. Т. Шевченка

Проблеми залучення в Україну іноземного капіталу є дуже важливими на сучасному етапі розвитку країни. Ситуація ускладнюється тим, що Україна нагадує острів, який омивають світові фінансові потоки, але не проникають у середину.
Макроекономічна ситуація й оптимістичні прогнози Національного банку України, здавалося б, не мають викликати особливих побоювань. Однак загроза валютних криз у країні зберігається.
Звернемо увагу на парадоксальну закономірність. Рух фінансових ресурсів у світі пов'язаний з виникненням економічних криз, причому, з огляду на специфіку міграції капіталу, власне рух фінансових потоків може бути джерелом як виникнення валютних криз, так і їхнього подолання. У контексті валютних криз рух фінансових потоків залежить від міжнародних фінансових відносин, інтернаціоналізації системи соціально-економічних і грошових відносин з акумулювання, розподілу і перерозподілу інтернаціональних фінансових ресурсів і міжнародних фінансових потоків.
Рух фінансових потоків є актуальним як з боку загальної, так і фінансової глобалізації зокрема. Від інтеграції фінансових потоків залежить можливість інтеграції національної економіки окремих країн. Враховуючи неоднорідність розвитку національних економік, у тому числі й їхніх фінансових систем, фінансова інтеграція є важливою складовою підвищення зрілості національних економік окремих країн, основою для їхньої поступової гармонізації й уніфікації.
Основні економічні й політичні процеси у світі стають більш взаємозалежними. При цьому глобалізація охоплює всі галузі сучасного життя і робить його структурованішим. Світові економічні центри, що сформувалися після Другої світової війни, здаються майже незламними. Сьогодні можна говорити лише про зміни питомої ваги економік США, Західної Європи і Японії в загальному світовому господарстві, але ні в якому разі про те, що якийсь із названих центрів зникне чи утворяться нові. Навіть із введенням євро всі суперечки зосереджуються на перспективах його співвідношення до долара, а не на тому, чи виникне новий конкурент євро.
Для нинішньої фінансової глобалізації характерний рух фінансових ресурсів за межами державних кордонів, тобто вона регулює сукупність відносин, пов'язаних з формуванням, акумулюванням і використанням ресурсів у міжнародному масштабі.
За останні два сторіччя протягом тривалих тимчасових періодів капітал переходив туди, де в ньому була потреба, і так впливав на економічний розвиток. Наприклад, в останній чверті ХІХ ст. британський капітал у розмірі, що перевищував 5% вітчизняного ВВП, щорічно направлявся до США, Канади, Австралії й Аргентини. Франція і Німеччина також експортували капітал, хоча й у менших, ніж Англія, обсягах. Ці потоки складали помітну частину інвестицій у країни-імпортери капіталу.
Перша світова війна розірвала фінансові зв'язки, що відновилися лише згодом. Потім більше ніж на півстоліття – з часів Великої депресії до 1970-х років – міжнародний потік приватного капіталу був практично нульовим. У 70-х роках чистий приплив приватного капіталу в найбідніші країни світу складав трохи більше 1% від ВВП країни його походження. Цього вистачало лише для фінансування 5% потреби інвестиційних вкладень найбідніших країн. Протягом 1970-х років приплив капіталу збільшувався, але йому було далеко до інвестиційного бума XIX ст.
Хрест на відродженні інтересу інвесторів поставила боргова криза 80-х років. До кінця 1990-х років експортери капіталу задовольнялися таким станом справ. Більше того: їм довелося пережити девальвацію мексиканського песо в 1994 році і східно-азіатську кризу 1997 – 1998 років.
Порівнюючи ці десятиліття, відзначимо, що у 1980-х потік капіталу був майже на рівні 1970-х років, а в 1990-х роках, незважаючи на відомі потрясіння, значно перевищував його. До кінця 1990-х щорічний приплив капіталу відносно розміру ВВП країн, що розвиваються, втроє перевищував показники 1970-х років. Проте у порівнянні з можливостями інвестування в такі країни, а також з рівнем ХІХ ст. приплив капіталу був незначним. До кінця 2001 року (останній рік, за який є відповідні дані) накопичений обсяг світових трансграничних банківських кредитів і депозитів складав 9 трлн дол. З них лише 700 млрд дол. складала частка позичальників із країн, що розвиваються. Накопичений обсяг трансграничних інвестицій у цінні папери оцінювався приблизно у 12 трлн дол., з яких позичальникам із країн, що розвиваються, припадало лише 600 млрд дол. Як і в XIX ст., велика частина капіталу продовжує експортуватися в обмежене коло країн.
Наведені дані спростовують тезу про те, що капітал переходить від багатих країн до бідних безперервним потоком. Але, незважаючи на уповільнення економічного росту, США продовжують інвестувати багато, не зберігаючи практично нічого: економіка цієї країни залучає значний обсяг капіталу з-за кордону, а її чисті іноземні зобов'язання сьогодні складають понад 20% ВВП.
Зростання мобільності капіталу, як один з неминучих наслідків всеосяжної глобалізації, стало однією з причин валютних потрясінь, що впевнено пройшли світом у 90-х роках ХХ ст. Так, спекулятивні атаки проти валют спровокували валютні потрясіння в межах Європейської монетарної системи в 1992 році, у Мексиці та Латинській Америці в 1994 — 1995 роках, у Східній Азії — в 1997 році, у Бразилії — в 1999 році, а в Аргентині і Туреччині — у 2000 – 2001 роках.
Більшість з цих потрясінь були несподіваними, вони змінили уявлення про валютні кризи, які ще в 1980-х роках вважалися передбачуваними. Відповідно до традиційних поглядів, що сформувалися на основі досвіду, отриманого деякими латиноамериканськими країнами протягом цього десятиліття, країні загрожує виникнення кризи в ситуації, коли монетизація зростаючого бюджетного дефіциту призводить до розмивання її валютних резервів. Також у випадку досягнення певної критичної оцінки починається атака на фіксований валютний курс. Переоцінка реального валютного курсу і зростаючий дефіцит балансу поточних операцій вважалися ознаками можливих потрясінь. Таким чином, було підтримано думку про те, що атака на валюту з боку спекулянтів відбувається лише тоді, коли існує загроза неможливості дотримання існуючої монетарної політики, що має за мету утримання фіксованого валютного курсу.
Однак потрясіння 90-х років виявили інші причини виникнення криз. Стало зрозумілим, що початок спекулятивних атак може бути спровоковано не стільки існуючими внутрішніми невідповідностями обраної економічної політики, скільки можливістю здійснення непередбачених кроків з боку керівництва країн. Більшість західних учених відзначають, що східноазіатська криза 1997 – 1998 років і навіть кризи в Латинській Америці 1994 – 1995 років відрізнялися від тих, що відбувалися в 1980-ті роки. Якщо причини останніх були в невідповідності між напрямками економічної політики (найчастіше це спроба зафіксувати курс валюти центральним банком на рівні, що суперечить іншим цілям монетарної політики), то кризи дев'яностих є швидше прикладом самореалізованих чекань, що викликали різкі і непередбачені зміни в русі капіталів, ніж неспроможною економічною політикою.
Нестабільний економічний розвиток — одну з причин виникнення постійно зростаючого дефіциту платіжного балансу — можна назвати й однією з головних причин виникнення валютних криз у Латинській Америці у 1980-і роки і, разом з тим, їх загальною рисою. Мінусовий економічний розвиток, падіння обсягів експорту, значне збільшення зовнішньої заборгованості і відтік капіталу — складові поняття «рецесія» — спостерігалися в країнах Південного конуса ще з кінця 1970-х років.
Рух світових фінансових потоків передбачає облік як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Не ставлячи за мету обговорення того, які саме фактори є головними, відзначимо: саме внутрішні фактори, на нашу думку, спричининили приплив іноземного капіталу на ринки, що розвиваються. До них належать:
- стабільність економічного розвитку;
- політична і позаекономічна стабільність;
- параметри фінансового ринку;
- система валютного і грошово-кредитного регулювання тощо.
Зміни зовнішніх факторів, у першу чергу – валютно-фінансове позиціонування країни у світі і її здатність до протидій світовій і регіональній економічній кризам, не збігалися, навіть з деяким запізненням реагували на зміни в багатьох країнах. Крім того, факт відхилення початку інвестицій за часом, за інтенсивністю і відносними обсягами для кожної з країн вказує на те, що інвестори зважали насамперед на фактори, специфічні для тієї чи іншої країни.
У дослідженнях Світового банку велика увага приділяється саме внутрішнім факторам і визначенню їхнього домінування над зовнішніми. Так, основні макроекономічні показники національної економіки впливають на рівень ставок за довгостроковими інвестиціями. Країни з кращими макроекономічними даними (тобто, високим коефіцієнтом інвестицій до ВВП, низьким рівнем інфляції, стабільністю реального курсу національної валюти) залучили найбільший обсяг іноземних інвестицій у процентному відношенні до ВВП, а країнам з негативними макроекономічними показниками практично не вдалося залучити іноземних інвесторів.
Прямі іноземні інвестиції є основним компонентом інвестицій на ринки, що розвиваються. Це явище хоч і залежить від макроекономічних показників, але не пояснюється лише рівнем процентних ставок у глобальному масштабі.
На нинішньому етапі розвитку світової фінансової системи закордонні портфельні інвестиції є домінуючою формою міжнародних фінансових потоків, залишивши позаду і за абсолютними обсягами, і за темпами зростання як прямі іноземні інвестиції, так і звичайні міжнародні кредити. Саме портфельні інвестиції є більш чуттєвими до рівня процентних ставок. Хоча, незважаючи на збільшення останніх, обсяг портфельних інвестицій зростав з 1992 – 1993 років.
Таким чином, зазначені положення дозволяють стверджувати про існування можливостей залучення іноземних капіталів у великих обсягах, хоча останнє не є однозначно позитивним явищем, тому що часом викликає швидке збільшення грошової маси, інфляційний тиск, підвищення реального валютного курсу, рівня ризиків у національному фінансовому секторі і зростання дефіциту платіжного балансу. Крім того, як свідчить досвід Мексики в 1994 – 1995 роках, Азії в 1997 році і Росії в 1998 році, фінансова інтеграція може спричиняти більшу непередбачуваність капіталу і більший відтік інвестицій при зміні очікуваної прибутковості активів шляхом так званої стадної поведінки інвесторів і в міру глобального впливу регіональних криз.
Особливого значення набуває питання інтеграції світових фінансових потоків в економіку України. Це пов'язано з необхідністю загальної інтеграції економіки України в сучасні світогосподарські відносини і з визначенням адекватного єдиного місця економічної системи України у світі. Крім цього, рух світових фінансових ресурсів в економіку України пов'язаний з розумінням сутності й основних напрямків фінансової стабілізації, що відзначена в Україні.
З одного боку, це пов'язано з тим, що на попередніх етапах у колишніх соціалістичних країнах сформувалися серйозні фінансові диспропорції, з іншого – фінансова нестабільність посилювалася внаслідок розпаду колись єдиного економічного комплексу СРСР і господарських зв'язків між країнами СЕВ, формування власних економічних і політичних систем у нових, незалежних державах. Ця специфіка пояснює особливості не тільки макроекономічної ситуації в країні і спрямування до неї фінансових потоків, а й можливості виникнення валютних криз.
Сучасна ситуація в країнах Центральної і Східної Європи дозволяє зазначити певні успіхи в напрямку стимулювання надходження фінансових потоків до країн регіону. Така досить енергійна економічна активність у Східній Європі і СНД у першу чергу пояснюється переходом від зовнішніх до внутрішніх джерел зростання. Активність внутрішнього попиту була одним з головних факторів, що перешкоджають подальшому уповільненню зростання виробництва. Однак така модель розвитку має для економіки країн східної Європи і СНД як позитивні, так і негативні наслідки. Стійкість внутрішнього попиту є ознакою довіри до майбутніх перспектив економіки цих країн з боку споживачів та інвесторів. Вона демонструє значний прогрес, що досягнуто деякими з цих країн у своїх ринкових реформах, про це свідчить пропозиція східноєвропейським країнам вступити до Європейського союзу у 2004 році. Однак в деяких країнах СНД кілька років високих темпів зростання зумовили збільшення доходів і добробуту населення, що, в свою чергу, зміцнювало внутрішню підтримку економічної активності.
За деякими винятками, для більшості країн Східної Європи і СНД характерні великі хронічні дефіцити за поточними операціями, у деяких випадках це супроводжувалося бюджетним дефіцитом (проблема подвійного дефіциту). Надмірна переорієнтація, заснована на розвитку внутрішніх джерел зростання, очевидно, не може бути відповідною стратегією обмеження цих дефіцитів.
Зміни реального чистого експорту в цілому не зробили позитивного внеску до збільшення ВВП у 2002 році, хоча висока постійна динаміка східноєвропейського експорту спостерігалася в умовах слабкої економічної активності у західній Європі: у середньому експорт швидше збільшувався у порівнянні зі зростанням імпортного попиту і сукупного світового експорту. Крім того, відносно висока динаміка спостерігається протягом другого року. Наслідком цього стало збільшення східноєвропейської частки західноєвропейських ринків. Такий результат, очевидно, зумовлений кількома факторами. З початку економічної трансформації понад 10 років тому в багатьох східноєвропейських країнах відбувався великий приплив прямих іноземних інвестицій, значну частину яких було розміщено експортоорієнтованими багатонаціональними компаніями. Такі нові зростаючі виробництва використовують економічні порівняльні переваги цих країн стосовно дешевої робочої сили (зокрема, дешевої кваліфікованої робочої сили), а також їхньої наближеності до великих ринків західної Європи. Ця основна конкурентна перевага, очевидно, є одним з факторів, що, незважаючи на слабкість західного попиту, дозволила східноєвропейським експортерам збільшувати свою частку експортного ринку з деяких товарів.
У період глобального економічного гальмування (як у 2001 і 2002 роках) значення східноєвропейських порівняльних переваг, можливо, посилювалося глобальним натиском на норму прибутку, що змусило багатонаціональні компанії прискорити перебазування частини свого глобального обсягу виробництва до країн з нижчими витратами, у тому числі деякі східноєвропейські країни. У той же час Східна Європа піддається натиску з боку країн, які пропонують ще конкурентноздатніші економічні умови (з точки зору оплати праці або вигіднішого розташування до інших великих ринків, на що вказує недавнє переміщення деяких виробництв зі Східної Європи в південно-східну Азію). Тому факт зростання ринкової частки східноєвропейських експортерів — це середньостроковий феномен, що ілюструє зміни в міжнародному поділі праці. Враховуючи характер властивих їм базових порівняльних переваг та існуючих розбіжностей у вартості робочої сили, східноєвропейські країни, ймовірно, збільшать у короткостроковій і середньостроковій перспективах свою частку західноєвропейських і глобальних ринків. Однак у довгостроковій перспективі порівняльні нинішні переваги не статичні, і в міру «підтягування» рівня доходів у східній Європі до рівня промислово розвинутих країн необхідно буде освоїти нові джерела міжнародної конкурентноздатності на основі нагромадження фізичного і людського капіталу.
Сучасний стан розвитку національної економіки України свідчить про її неінтегрованість у світову економіку протягом періоду незалежності. Це допомогло державі пережити світову фінансову кризу 1997 – 1998 років і події 11 вересня 2001 року. З огляду на загальностратегічні орієнтири нашої держави з точки зору необхідності її інтеграції у світову економіку, доцільно визначити можливості здійснення орієнтування фінансових потоків в Україну.
Якщо виходити з економічних реалій, а також рівня розвитку фінансової інфраструктури, і особливо фондового ринку України, найбільш реальною є інтеграція фінансових потоків шляхом залучення в Україну іноземних інвестицій.
Очевидно, залучення в Україну фінансових потоків у вигляді іноземних інвестицій не виключає необхідності спрямування до України капіталу за рахунок розвитку кредитних відносин у банківському секторі, виходу акцій українських підприємств на світові фондові ринки, розміщення в Україні акцій іноземних корпорацій тощо. У той же час особливості залучення в Україну фінансових потоків за рахунок іноземних інвестицій передбачає облік цілої низки факторів. А це вимагає визначити основні етапи, що дозволяють не тільки з теоретичної, але і з практичної точки зору стимулювати інтеграцію фінансових потоків. Можна говорити про три етапи державної політики сприяння руху капіталу й інтеграції фінансових потоків.
Початок залучення світових фінансових потоків передбачає лібералізацію руху капіталу і відкриття секторів національної економіки іноземним інвесторам. Залучення фінансових потоків у цьому напрямку зумовлює необхідність не тільки лібералізації руху іноземного капіталу до країни, а й руху національного капіталу за межі держави.
Подальший розвиток залучення фінансових потоків передбачає необхідність для країни активно проводити маркетинг і просування своєї території як місця перебування транснаціональних корпорацій і місця надходження інвестиційних ресурсів. Ця політика пов'язана зі створенням національних агентств зі стимулювання інвестицій. У цьому контексті досить важливим є створення умов для необоротності залучення фінансових потоків.
Більш зрілий етап залучення фінансових потоків пов'язаний з чітким визначенням пропозицій іноземним інвесторам на галузевому і секторальному рівні національної економіки, з маркетинговим розвитком адміністративно-економічних регіонів і секторів. Основна мета цієї кампанії – гармонізувати вигоди місця розташування країни з потребами іноземного інвестора. Саме останній етап передбачає подальшу інтеграцію країни в міжнародні економічні відносини.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"