інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Фінансовий моніторинг по-українськи

О. Романченко,
начальник Управління фінансового контролю,
аналізу і моніторингу ризиків Акціонерного банку “Діамант”, к.е.н.

Фінансовий моніторинг – справа для України нова. В інтересах нашої країни - організувати цей процес якісно і отримати користь не тільки з точки зору визнання світовою спільнотою.
Але чи така вже й безпроблемна наша практика?
Фінансовий моніторинг, враховуючи тлумачення Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” існує у вітчизняних банках трохи більше півроку. Цей період є достатнім для того, щоб окреслити проблеми і труднощі у розбудові нового бізнес-процесу. Деякі проблеми можуть бути вирішені безпосередньо Національним банком України або за його участі.
Отже, що хвилює банкірів?
Законодавство
Спочатку було слово, і це слово визначило подальші події.
Найважливіша, найсуттєвіша частина Закону України “Про протидію легалізації (відмиванню) коштів, одержаних злочинним шляхом” (базовий закон), - це визначення критеріїв для фінансового моніторингу. Вони неодноразово піддавалися критиці з боку фахівців через нечіткість і неконкретність.
Фінансовий моніторинг як такий – досить відоме явище. Протидія банківському шахрайству існує стільки ж часу, скільки існують банки. Підтримку цього напрямку діяльності традиційно здійснюють служби безпеки, які займаються питаннями фальсифікації недобросовісними клієнтами документів, надання банку недостовірної інформації тощо.
Запобігання фінансуванню тероризму – хоч і не вітчизняна, але теж досить давня практика, що тривалий час була поза увагою громадськості. Будь-який фахівець у галузі міжнародних розрахунків знає чим може закінчитись для банку платіж, наприклад, на користь особи, яку внесено до стоп-листа Державного казначейства Сполучених Штатів.
Тільки фінансовий моніторинг як протидія відмиванню брудних грошей – винахід нашого часу.
Усе це відомі та очевидні речі. Однак зазначені у базовому законі критерії обов’язкового фінансового моніторингу, навіть для елементарної зручності, законодавці не здогадались згрупувати за напрямами.
Другий важливий момент стосовно базового закону – його акцент на протидію відмиванню коштів. Вочевидь, така позиція є наслідком необдуманого копіювання закордонних аналогів. Однак якщо країни з інвестиційно привабливою економікою потерпають від припливу брудних грошей, що там “відмиваються”, то мають бути країни, де ці гроші “забруднюються”. Проблемою країн Східної Європи (України також) є саме “забруднення коштів”. Тому у Законі України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” необхідно було б зробити акцент на протидії перетоку капіталу між легальною та нелегальною (тіньовою) економікою.
Стаття 12 базового закону, де визначено критерії внутрішнього фінансового моніторингу, викликає непорозуміння. Внутрішній фінансовий моніторинг за своїм змістом – це моніторинг, який здійснюється для власних, внутрішніх потреб з урахуванням ризиків суб’єкту такого моніторингу. Визначати його критерії законодавчо – майже те саме, що встановити Законом “Про банки та банківську діяльність” вимоги до управлінського обліку, скажімо, депозитів. Єдиний реверанс щодо внутрішніх потреб суб’єкта первинного фінансового моніторингу, який робить законодавство - це дозвіл на здійснення внутрішнього фінансового моніторингу і “щодо інших фінансових операцій, коли у суб'єкта первинного фінансового моніторингу виникають підстави вважати, що фінансова операція проводиться з метою легалізації (відмивання) доходів” (стаття 12 базового Закону).
Організація фінансового моніторингу
Законом України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) коштів, здобутих злочинним шляхом” передбачено організацію первинного фінансового моніторингу шляхом запровадження інституту відповідальних працівників. Статус та функції відповідального працівника визначені базовим законом таким чином: “Відповідальний працівник має бути незалежним у своїй діяльності і підзвітним тільки керівнику суб'єкта первинного фінансового моніторингу та зобов'язаний щомісяця інформувати керівника про виявлені фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, та заходи, які були вжиті, у тому числі щодо:
- розробки та постійного поновлення правил внутрішнього фінансового моніторингу і програм його здійснення з урахуванням вимог чинного законодавства та нормативних актів Уповноваженого органу;
- підготовки персоналу до виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу відповідно до цього Закону, шляхом проведення освітніх та практичних заходів;
- забезпечення проведення внутрішнього фінансового моніторингу” .
Така організація цілком виправдана, якщо сприймати фінансовий моніторинг як сталий, постійно і якісно функціонуючий бізнес-процес. Насправді, все логічно: є особа яка організовує, координує і контролює специфічний напрямок діяльності банку – фінансовий моніторинг. Він є комплексним і потребує участі у тій чи іншій формі певної кількості співробітників банку тому, що покласти відповідальність і за організацію, і за виконання цього процесу на одного працівника об’єктивно неможливо.
Однак Національний банк України дотримується іншої думки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про здійснення банками фінансового моніторингу” відповідальний працівник банку (член правління за посадою) має виконувати такі функції:
1) методичні - підготовка внутрішніх нормативних актів з питань фінансового моніторингу, навчання персоналу;
2) контрольні - проведення перевірок діяльності підрозділів та співробітників банку;
3) операційні - безпосередня участь в ідентифікації клієнтів, моніторинг операцій клієнтів, інформаційний обмін з уповноваженим органом, документування власної діяльності.
Функцію інформаційного обміну з уповноваженим органом закріплено за відповідальним працівником буквально. У пункті 5.4. згаданого Положення НБУ зазначається: “Інформація щодо фінансової операції, яка надається уповноваженому органу в складі файла-повідомлення, підписується електронним цифровим підписом відповідального працівника банку (філії) за допомогою засобів накладання (перевірки) електронного цифрового підпису, наданих Національним банком України та вбудованих у систему автоматизації банку.” Вимоги НБУ щодо заходів інформаційної безпеки є цілком слушними, закріплені у нормативно-правових актах і категорично забороняють передачу ключа для генерації електронного цифрового підпису та паролів іншим особам. Отже, відповідальний працівник банку, член правління за посадою, мусить робити це особисто.
Таким чином, зміни, що внесені постановою Правління НБУ “Про здійснення банками фінансового моніторингу” до базового закону, зводять нанівець ідею сталого процесу фінансового моніторингу в українських банках. Натомість цей бізнес-процес виявляється цілком суб’єктивною діяльністю, яка забезпечується та здійснюється однією людиною.
Ще одне болюче для банків питання – статус та функції відповідальних працівників філій. Єдине послаблення, яке робить для них НБУ – те, що вони не є членами правління банку за посадою. Але всі інші функції та вимоги, які висуваються до відповідального працівника банку, розповсюджуються і на відповідальних працівників філій. Це, зокрема, організація розробки та подання до затвердження, а також реалізація правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм здійснення фінансового моніторингу (абзац “д” пункту 6.9. Положення про здійснення банками фінансового моніторингу). У цьому Положенні зазначається, що правила фінансового моніторингу “затверджуються органами управління банку в порядку, визначеному установчими документами банку за поданням відповідального працівника” (пункт 2.6.).
Цікаво, чи дійсно Національний банк України допускає можливість плюралізму в межах одного банку правил фінансового моніторингу? Адже, якщо погодитися з Положенням, то банк має жити за принципом: “Кожній філії – власні правила”. Навряд чи така ситуація влаштує керівника і відповідального співробітника банку. Будь-який процес, у тому числі й процес фінансового моніторингу, є контрольованим і керованим тоді, коли він відбувається за єдиними для всієї системи правилами.
Банківський нагляд
Нагадаємо, що фінансовий моніторинг – це один із бізнес-процесів сучасного українського банку, причому, процес сталий і обов’язковий. Як будь-яка стала і обов’язкова діяльність банку, фінансовий моніторинг підлягає нагляду, що здійснюється:
- шляхом узгодження кандидатур відповідальних працівників банків та відповідальних працівників філій;
- шляхом здійснення виїзного нагляду.
Практика узгодження з НБУ кандидатур керівників банків та філій існує досить давно. Згодом це (за умов підтвердження кваліфікаційного рівня) було розповсюджено на внутрішніх аудиторів банків. Тепер до таких осіб, для яких обов’язковим є узгодження з Національним банком, належать відповідальні працівники банків та філій. Як не прикро визнавати, але загальний кваліфікаційний рівень, у тому числі і співробітників НБУ, в галузі фінансового моніторингу залишає бажати кращого. Жодних стандартних вимог до кваліфікації відповідальних працівників, які були б формалізовані і визначалися, наприклад, переліком питань, у яких ці особи впевнено орієнтувалися, немає. Отже, маємо практично стовідсотковий суб’єктивізм при узгодженні установами Національного банку України кандидатур на посади відповідальних працівників банків та філій. Особливо помітно цей суб’єктивізм у регіонах України.
Проблеми недостатньої кваліфікації та суб’єктивізму є актуальними і відносно виїзного нагляду. Наприклад, у листі Дніпропетровського регіонального управління НБУ банкам та філіям, розташованим на території області, рекомендувалось провести аудит фінансового моніторингу. За умов законодавчо закріпленого підпорядкування підрозділів внутрішнього аудиту спостережним радам банків така рекомендація, висловлена керівництву філії, є досить дивною. Її може бути адресовано тільки до головного офісу у формі побажання.
У програмі інспектування однієї з філій Дніпропетровського регіону було зазначено питання про “роль системи внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту з питань легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом”. Соромно має бути банкам, аудитори яких не беруть участі у легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом!
Проблеми недосконалої методології
Фінансовий моніторинг у його сучасному вигляді є новим бізнес-процесом для українських банків. Це об’єктивно. Вище йшлося про те, що окремі, історично перші напрямки фінансового моніторингу традиційно забезпечувались службами безпеки та підрозділами міжнародних розрахунків. Банки були поставлені перед фактом не тільки генерації нового бізнес-процесу (причому одразу з винятковою якістю), але й реінжинірингу вже існуючих робочих процедур.
У вітчизняній економічній літературі поняття психологічної структури організації є поки що екзотичним, однак вплив такої структури на якість і результат функціонування бізнес-одиниці є безсумнівним. Під психологічною структурою банку ми розуміємо внутрішньобанківську культуру, прийняту систему цінностей та стереотипи, що склалися. Для світової історії десять років – мить, для бурхливо зростаючої банківської системи України – майже вічність. За цей час сформувалися та закріпились стандартні функції певних підрозділів. При всьому розмаїтті структур українських банків, функція запобігання шахрайству є компетенцією служб безпеки, верифікація трансграничних платежів – функцією підрозділів міжнародних розрахунків, ідентифікація клієнтів – функцією операційних підрозділів та юридичних служб. З появою та законодавчим закріпленням інституту відповідальних працівників ці функції фактично доручені їм. Але перерозподіл функцій і реорганізація бізнес-процесів не можуть бути здійснені миттєво, тому що це потребує часу та методологічного забезпечення. Методична підтримка Національного банку України з цього питання обмежується розділом “Методичне забезпечення” сторінки “Фінансовий моніторинг” на офіційному сайті НБУ. Нічого подібного до методичних рекомендацій, опису кращих практик, світового досвіду з цих питань зацікавлений спостерігач не побачить, якщо не вважати методичною підтримкою роз’яснення щодо правил підрахунку тегів у файлі-повідомленні, який направляється до Уповноваженого органу.
Але відсутність методологічної підтримки не є такою вже страшною. Значно гірший ефект дає неузгодженість нормативно-правових актів НБУ. У вже згадуваному “Положенні про здійснення банками фінансового моніторингу” наголошується на необхідності ідентифікації власників клієнтів-юридичних осіб. При цьому, достатній для ідентифікації власників обсяг відомостей, не визначається. Одночасно Інструкція НБУ “Про відкриття та ведення рахунків в національній та іноземній валюті” надає всі підстави для висновку про цілковиту достатність для відкриття рахунку юридичної особи документів та відомостей щодо неї, без згадки про власників. Таким чином, вимогу відомостей про власників фактично переведено самим НБУ до розряду внутрішніх (а у розумінні клієнта – забаганок) банку. Чи можливо на такій базі будувати нормально функціонуючий процес ідентифікації клієнтів?

Проблеми мультирегулювання
Сучасний український банк - це як правило, універсальна фінансова установа. Тому крім банківських операцій він здійснює інші види діяльності. Майже обов’язково вітчизняний банк (а часто – і його філії) має статус торговця цінними паперами. Досить часто банківська установа має у своєму складі зберігача або реєстратора цінних паперів. За професійною діяльністю на ринку цінних паперів наглядає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Керуючись своїми правами та обов’язками регулятора фондового ринку, Державна комісія рішенням № 359 від 13.08.2003 р. затвердила “Положення про здійснення фінансового моніторингу інститутами спільного інвестування, фондовими біржами та іншими професійними учасниками ринку цінних паперів”. Слід зауважити, що систему організації фінансового моніторингу (тобто статус відповідального працівника та його обов’язків) викладено у документі більш виважено, ніж у Положенні НБУ “Про здійснення банками фінансового моніторингу”.
Але навіть ця обставина не усуває головної проблеми: банк підзвітний кільком регуляторам, вимоги яких в частині фінансового моніторингу не тотожні. Найгостріше питання - ідентифікація клієнтів. НБУ та ДКЦПФР вважають за достатнє різну якість документів, що необхідні для ідентифікації. Якщо НБУ формулює свої вимоги більш-менш чітко, то про значення слів “належним чином завірені документи” у положеннях ДКЦПФР можна тільки здогадуватись.
Найбільша проблема полягає у тому, що немає жодного документу, жодного натяку у законодавстві, що у випадку мультирегулятивності суб’єкту первинного фінансового моніторингу виконання ним вимог одного з регуляторів позбавляє його необхідності пристосування до вимог іншого регулятора. Отже, банки змушені задовольняти усіх.
Діяльність Уповноваженого органу
Роль Уповноваженого органу виконує в Україні Державний комітет фінансового моніторингу Міністерства фінансів. Необхідність Уповноваженого органу доведена світовою практикою. Керуючись, очевидно, тією ж світовою практикою Дрежкомфінмоніторингу, він побудував методи своєї діяльності. Однак, навіть орієнтація на світовий досвід не дала можливості уникнути проблем.
Кінцевим етапом процесу фінансового моніторингу є інформаційний обмін з Уповноваженим органом, тобто надсилання повідомлення про операцію. Повідомлення складається з сукупності електронних платіжних документів, які свідчать про здійснення операції, та спеціальних ознак цих документів, які визначаються довідниками ДКФМ. Перелік і зміст довідників визначається наказами Уповноваженого органу і призначені вони для аналізу обсягу одержаної інформації, зокрема:
- її сортування відповідно до критеріїв обов’язкового або внутрішнього фінансового моніторингу;
- визначення змісту операції та її додаткових характеристик.
Однак, довідники Уповноваженого органу вочевидь мало сприяють аналізу одержаної інформації, що підтверджено, численними запитами цього органу на адресу суб’єктів первинного фінансового моніторингу, а, також відсутністю результатів діяльності Уповноваженого органу.
Як результат діяльності Державного комітету фінансового моніторингу банки та інші суб’єкти первинного фінансового моніторингу бажали б одержати щось на зразок стоп-листа Державного казначейства Сполучених Штатів та можливість он-лайнової перевірки потенційного клієнта щодо приналежності до цього листа. Поки що маємо тільки розмови.
Довідники Уповноваженого органу у тому вигляді, в якому вони існують, фактично перекреслюють роботу суб’єктів первинного фінансового моніторингу щодо розробки та підтримки в актуальному стані ознак операцій, які підлягають моніторингу. Врешті-решт ці ознаки доведеться пристосовувати до довідників ДКФМ.
Банки потерпають від інформаційної некоректності Уповноваженого органу. Майже нормою життя стала модифікація процедур перевірки без повідомлення про зміни, не оголошується режим роботи у вихідні та святкові дні (особливо це відчувається під час новорічних свят), є спроби надсилати запити банкам письмово при встановленому ДКФМ порядку електронного документообігу.
Окремі посадовці Національного банку поділяють обурення банківської громади, але жодних спроб щодо переговорів з Державним комітетом не робиться. Не наводячи жодних аналогій, хотілося б згадати П’ятницю, який дійшов висновку у теологічних дебатах з Робінзоном: “Чому Бог не переможе диявола? А-а-а, диявола сильніша...”
Підсумки
Вітчизняними банками представлено наймасовіший прошарок суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Від процесу моніторингу в банківський системі залежить стан та якість моніторингу в Україні в цілому. Для нормалізації фінансового моніторингу доцільно було б найближчим часом реалізувати низку заходів, найважливішими з яких є такі:
1. Приведення статусу та обов’язків відповідальних працівників банків у відповідність до вимог базового закону і скасування нормативно закріпленої за ними функції безпосередньої особистої реалізації усього комплексу процедур з фінансового моніторингу.
2. Проведення чіткої межі між обсягом функцій і повноважень відповідального працівника банку і відповідального працівника філії банку з урахуванням об’єктивних можливостей, підпорядкованості і функцій філій.
3. Усунення суб’єктивізму банківського нагляду у питаннях фінансового моніторингу, зокрема, шляхом підготовки та опублікування програми співбесіди з кандидатами на посаду відповідального працівника.
4. Проведення ревізії нормативно-правових актів Національного банку з метою виявлення та усунення неузгодженості між ними у питаннях ідентифікації банками клієнтів.
5. Законодавче вирішення проблеми мультирегулятивності банків: банк - цілісна і неподільна організація і має керуватись в організації фінансового моніторингу одними вимогами.
6. Започаткування конструктивного діалогу між НБУ та Державним департаментом фінансового моніторингу щодо вирішення найістотніших проблем банків у частині інформаційного обміну з Уповноваженим органом.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"