інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Прийдешні зміни в міжнародній валютній системі

О. Буторіна,
завідувачка кафедрою європейської інтеграції МГІМО МЗС РФ

У найближчі десять-п'ятнадцять років світову гегемонію долара буде зруйновано. На зміну прийде не єдина світова валюта, як пропонували Кейнс і Манделл, не множинність грошових одиниць у межах однієї держави, як вважав Хайек, і не розподіл світу на декілька валютних зон. Основу нової міжнародної системи складуть два-три десятки валют, що за допомогою новітніх технологій будуть замкнені у високоефективну мережу швидкісних розрахунків. Така зміна формату може значно змінити орієнтири національної валютної політики.
Від золота до долара
Історії людства відомі чотири міжнародні валютні системи. Перша – Паризька – створена в 1867 році і проіснувала до Першої світової війни (в цілому 47 років). Найнедовговічнішою виявилася Генуезька: виникнувши в 1922 році, вона розпалася вже в 1931 році з початком Великої депресії. Бреттон-Вудська система протрималася з 1944 до 1971 року, коли США припинили обмін доларів на золото, – тобто 27 років. Стільки ж діє нинішня Ямайська система, офіційно оформлена нарадою країн – членів МВФ у Кінгстоні в січні 1976 року.
Зміна валютної системи завжди означала скасування одних елементів міжнародного грошового пристрою і введення інших. Паризька система припинила своє існування зі скасуванням золотомонетного стандарту. З розладом Генуезької системи обмінні курси перестали фіксуватися стосовно золота. За Бреттон-Вудськими угодами лише долар зберіг зв'язок із золотом, а всі інші валюти приєднувалися до нього. Ямайська система остаточно скасувала зв'язок грошей із золотом – світ раз і назавжди перейшов до плаваючих курсів.
Сучасний світовий валютний ринок дуже відрізняється від того, яким він був під час створення Ямайської системи. Однак спосіб його регулювання залишився незмінним.
Валютно-фінансові ринки: глобальна зміна клімату
В останній чверті XX століття валютні ринки виявилися під впливом п'яти нових факторів:
1) загальна лібералізація руху капіталів;
2) розвиток інформаційних технологій;
3) зміна курсоутворення;
4) розпад соціалістичної системи;
5) введення євро.
На розмах валютної лібералізації вказує такий факт: у 1976 році зобов'язання за VIII ст. Статуту МВФ (вона забороняє обмеження за поточними платежами, дискримінаційні валютні режими і бар'єри на шляху репатріації коштів іноземних інвесторів) виконувала 41 країна, у 2002 році – 152. Нещодавно навіть найрозвинутіші країни Заходу мали безліч валютних обмежень. Так, наприклад, в Англії до середини 1970-х резидентам заборонялося отримувати готівкову іноземну валюту понад установлений дуже низькій ліміт, а у Франції в 1983 році було введено правила репатріації експортного виторгу, купівлі валюти для імпорту, покриття валютних операцій на термін фінансування інвестицій за кордоном.
Для багатьох країн, що розвиваються і країн з перехідною економікою результати валютної лібералізації кінця минулого століття виявилися не однозначними. За твердженням МВФ, валютна лібералізація мала сприяти інтеграції у світову економіку і збільшенню конкурентноздатності. На практиці скасування валютних обмежень часто випадало з макроекономічного контексту і його темпи не порівнювалися з темпами формування механізмів та інститутів ринку. Як наслідок, було створено основу для доларизації, витоку інвестиційних ресурсів, безладного руху спекулятивних капіталів.
Революція в засобах зв'язку й обробки інформації зробила міжнародні фінансові потоки ще рухливішими. У 1970–1980-і роки в багатьох країнах було створено загальнонаціональні системи розрахунків у режимі реального часу (Real Time Gross Settlement – RTGS). У 1990-і між ними виникли сполучні ланки. Наприклад, у Гонконзі існують такі системи розрахунків у гонконгських доларах, у доларах США, а з квітня 2003-го року – у євро, до того ж вони функціонально доповнюють один одного. Також удосконалено традиційні системи міжнародного клірингу, підвищено їхню надійність, збільшено ліміти кредитування, розширено коло учасників і набір функцій. Це дозволило переміщувати величезні суми грошей з однієї країни в іншу простим натисканням клавіші.
За останню чверть століття відбулася й інша серйозна зміна: обмінний курс тієї чи іншої валюти перестав формуватися в зовнішній торгівлі. Це викликано сторазовим збільшенням обсягів міжнародних валютних ринків. Дійсно: якщо в 1970-і щоденний обсяг валютних операцій у світі складав 10 – 20 млрд дол. (тобто наближався до вартості ВВП, що виробляється в розвинутих країнах протягом одного робочого дня), то в 2001 році – 1,2 трлн дол. На обслуговування товарних угод тепер припадає всьго 2% від валютообмінних операцій, що відбуваються у світі. Тому можливість відхилення ринкового курсу валюти від паритету купівельної спроможності, за яким курсове співвідношення двох валют має відображати співвідношення цін у цих країнах, значно збільшилась.
Незважаючи на глобалізацію і наявність розвинутого світового ринку (він складає менше 20 % від світового ВВП), сьогодні немає й натяку на вирівнювання внутрішніх цін між країнами. Інакше кажучи, можливі коливання курсу тієї чи іншої валюти різко збільшилися. Миттєве знецінення валюти у два або в чотири рази тепер нікого не дивує.
На межі 1980 – 1990-х років розпалася соціалістична система, колишні країни РЕВ переходили до ринкової економіки. Більшість з них відразу зробили конвертованими свої валюти і зняли основні обмеження за поточними операціями. До світових валютних ринків додався не існуючий раніше сегмент. Це значно змінило вигляд міжнародної валютної системи, хоча на вказані регіони припадає тільки 2 % конверсійних операцій, що відбуваються у світі. Досить згадати, що всі нові валюти пережили період найвищої інфляції і різкого знецінення. Одночасно відбулася глибока доларизація пострадянського простору. Американські гроші, будучи набагато сильнішими і надійнішими, ніж місцеві валюти, витіснили останні з великої частини внутрішнього обігу.
Ще один новий фактор сучасних валютно-фінансових відносин – введення з 1 січня 1999 року єдиної європейської валюти. Протягом перших років існування вона втрачала в ціні, а вже на межі 2002–2003 років євро став коштувати дорожче від долара. Це показало приватним і державним інвесторам, що європейська валюта може використовуватися як засіб диверсифікованості їхніх нагромаджень. Ніколи ще європейські грошові одиниці не використовувалися в міжнародному масштабі настільки широко, як теперішній євро. І якщо курс єдиної валюти залишиться стабільним, то її привабливість зростатиме.
У той же час для світових фінансових ринків євро став ще одним фактором турбулентності. Це пов'язано з тим, що в операторів з'явилася реальна альтернатива долара (хоч і не у всіх сферах), а в Євросоюзу – можливість проводити більш незалежну від США економічну і валютну політику. У 2001 році, за даними Банку міжнародних розрахунків у Базелі волатильність (короткострокова мінливість) курсу євро стосовно долара США була втричі (!) більша, ніж аналогічний показник для німецької марки в 1998 році. Одночасно збільшилася амплітуда і частота коливань у більшості інших найважливіших валютних пар.
Усі ці процеси сприяли в 1990-х роках зростанню нестабільності міжнародної валютної системи. Низку регіональних криз розпочала криза Європейської валютної системи 1992 – 1993 років. Тоді нападу вперше піддалися валюти навіть тих країн, уряд яких дотримувався цілком адекватного курсу. Економісти заговорили про кризу «другого покоління», коли вирішальним виявляється не якість національної політики, а співвідношення коштів, які уряд з одного боку і валютні спекулянти з іншого готові кинути в сутичку. Спекулянти розраховують, яку суму держава може витратити на інтервенції, і якщо їхні власні можливості виявляються вагомішими, то гра на зниження починається.
У 1997 – 1998 роках сталася чергова низка фінансових потрясінь. Почалося з Південно-Східної Азії й Росії, потім завібрували валютні системи Латинської Америки, у 2001 році вибухнула криза в Туреччині, у 2002 – в Аргентині. Ці події не випадкові. Справа не в безвідповідальності влади і не у фатальному збігу обставин, а в зміні глобального валютно-фінансового клімату як такого.
Управління валютними курсами: класика жанру
Основними методами управління курсами дотепер були валютні інтервенції, зміна процентної ставки, регулювання поточного балансу і прив'язка національної грошової одиниці до більш сильної. Однак з кожним із них протягом останніх півтора десятиліття відбулася глибока метаморфоза.
Кількість коштів для інтервенцій зменшилася, проте це не означає, що вона в цілому знизилась (навпаки, з 1990 по 2002 рік валютні резерви всіх країн світу збільшилися з 640 до 1730 млрд – майже втричі) – їх мало відносно обсягу ринку. Якщо необхідно буде підтримувати курс євро або долара, то запасів (усі валютні резерви Європейської системи центральних банків складають 300 млрд євро, а Федеральної резервної системи (ФРС) США – 60 млрд дол.) вистачить лише на косметичні заходи. Восени 2000 року Європейський центральний банк чотири рази проводив інтервенції щодо підтримки євро. Результат виявився мінімальним: після першої інтервенції, проведеної разом із ФРС і Банком Японії, курс піднявся з 0,86 до 0,89 дол. за один євро, а після останньої – котирування коливалися навколо оцінки 0,85. Про обсяг коштів, витрачених єврозоною на інтервенції, можна судити з того, що за листопад 2000 року валютні резерви ЄЦБ зменшилися на 13 млрд євро.
Найбільшими у світі власниками золотовалютних резервів є країни Південно-Східної Азії. У середині 2003 року офіційні валютні запаси Японії збільшились до 540 млрд дол., Китаю – до 350 млрд дол., Тайвань, Південна Корея і Сянган (Гонконг) мали по 100 млрд. Отже, головні світові валюти емітують одні країни, а основною частиною резервів володіють інші. У випадку падіння курсу долара або євро навряд чи азіатські держави пожертвують великими коштами заради зміцнення хоч і важливих для них, але чужих валют.
Вплив процентної ставки на обмінний курс теж досить обмежений. Зв'язок між двома показниками чітко прослідковується тільки для валют, що мають міжнародне визнання, в основному для долара і євро. (В Японії останнім часом процентні ставки наближені до нуля, і на тлі млявої кон'юнктури влади не швидко зможуть їх підвищити. У Великій Британії природним обмеженням росту ставки є висока заборгованість домогосподарств, більшість британських родин виплачує іпотеку. У Швейцарії ставка традиційно низька завдяки банківській таємниці, власники капіталів сумнівного походження примиряються з нульовою або негативною прибутковістю депозитів, забезпечуючи швейцарським підприємствам дешевий доступ до зовнішнього фінансування). Але і це відбувається не завжди. Так, з літа 2001 року ринкові ставки в зоні євро перевищили американські, але зростання євро почалося через півтора року. Для нерезервних валют підвищення ставки рефінансування мало сприяє припливу іноземних капіталів, складному не тільки через відсутність довіри, але і внаслідок слабкості місцевих фінансових ринків. Зовнішні оператори побоюються, що, вклавши в рідкісну валюту або номіновані в ній цінні папери, вони не зможуть у потрібний момент продати дані активи за колишньою ціною. Адже різкі коливання кон'юнктури – звичайна справа для нерозвинутих ринків.
Найважливішим фактором курсоутворення вважається стан балансу за поточними операціями. Видання кредитів на врегулювання поточних балансів країн-членів – один з основних інструментів МВФ у сприянні курсової стабільності. Однак ненегативний баланс за поточними операціями у країнах, де валюти не беруть участі у міжнародному обігу, на практиці не гарантує рівної курсової динаміки, хоча і сприяє їй. У державах, де валюта домінує у світі, негативний поточний баланс може компенсуватися припливом довгострокового капіталу, що й відбувається в США протягом багатьох років.
До криз у Південно-Східній Азії та Росії МВФ наполегливо рекомендував країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою прив'язувати свої валюти до найсильніших валют світу, особливо до американського долара. Вважалося, що такий режим валютного курсу відновлює довіру інвесторів до місцевої грошової одиниці, придушуючи інфляцію і збільшуючи приплив капіталів із-за кордону. Події 1997 – 1998 років показали, наскільки важкими можуть бути середньо- і довгострокові наслідки такої політики.
Нові проблеми – нові рецепти
Якщо випробувані методи діють з меншою ефективністю і не відповідають вимогам часу, значить потрібні нові рішення. Нові або значно модернізовані способи валютно-фінансової стабілізації можна розділити на три групи:
1) регіональне співробітництво;
2) міжнародне регулювання;
3) використання нових операційних технологій.
Крім того, на стадії обговорення знаходиться ще один засіб міжнародної валютної стабілізації – ув'язування курсів основних валют.
Валютна стабілізація в межах окремого регіону – процес відпрацьований. Таким шляхом йшла Західна Європа після Другої світової війни: у 1950 році було створено Європейський платіжний союз, у 1972 році – під егідою Європейського економічного співтовариства – «валютна змія», у 1979 році – Європейська валютна система, нарешті, у 1999 році – Економічний і валютний союз.
Європейський досвід став зразком для наслідування: ним спробували скористатися у Центральній Америці (в 1964 році Гватемала, Коста-Ріка, Нікарагуа і Сальвадор підписали Угоду про Центральноамериканський валютний союз) і в Африці (у 1975 році 16 країн Економічного співтовариства Західної Африки створили Західноафриканську клірингову палату). У листопаді 1997 року 14 країн Південно-Східної Азії створили Манільську рамкову групу (Manila Framework Group), яка повинна була розробити механізми управління кризами. Потім Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур і Таїланд уклали Своп-угоду (ASEAN Swap Arrangement) про кредити. Система (аналогічна діяла в ЄС у 1980–1990-і роки) дозволяє країні, валюта якої піддалася нападу, одержати іноземну валюту для інтервенцій під заставу державних цінних паперів. У травні 2000 року всі країни АСЕАН, а також Китай, Японія і Південна Корея підписали в Таїланді угоду про відповідне розширення зони дії даного механізму. Документи одержали назву «Ініціативи Чіанг-Май» (Chiang Mai Initiative). До весни 2003 року діяло вже 10 двосторонніх кредитних ліній на загальну суму 29 млрд дол. і ще три знаходилися в процесі узгодження.
Обсяг кредитів, наданих у межах ініціативи не великий. Проте організатори вважають, що вона дає важливий сигнал ринкам, тому що центральні банки, не збільшуючи резерви, одержують додаткові можливості протистояння спекуляціям. Кредити МВФ завжди є жорстко обумовленими. Уряди не поспішають звертатися за ними, боячись морального тиску, втручання у внутрішню політику і посилення відтоку капіталів із країни.
З інших регіонів світу, де планується валютне співробітництво, реальний шанс є, хіба що, у СНД. Хоча в найближчі 20 – 30 років єдина валюта тут напевно не з'явиться, проте країни Співдружності здатні значно розвинути консолідацію свого валютно-фінансового простору. Певних результатів уже досягнуто. У 2000 році почали діяти банківська асоціація «Об'єднана платіжна система Співдружності» і Міжнародна Асоціація бірж (МАБ) країн СНД. У 2001 році Міжпарламентська асамблея СНД прийняла модельні закони «Про ринок цінних паперів» і «Про валютне регулювання і валютний контроль», також було розроблено Угоду про принципи організації і функціонування валютних ринків країн Євразійського економічного співтовариства. У 2002 році дев'ять країн СНД домовилися про створення Ради керівників державних органів з регулювання ринків цінних паперів, було розроблено Конвенцію про інтеграцію фондових ринків країн СНД.
З міжнародних інструментів валютно-фінансової стабілізації найвідомішим є податок Тобіна. У 1972 році американський економіст, майбутній лауреат Нобелівської премії Джеймс Тобін виступив з ідеєю обкласти в масштабах усього світу спекулятивні рухи капіталів особливим податком у розмірі до 0,1 % від суми операції, а отримані кошти спрямувати на потреби країн, що розвиваються. Після фінансових криз 1997–1998 років дискусія про цей податок нарешті перейшла в практичну площину. Про його необхідність офіційно заявили уряд Фінляндії, парламент Канади, президент Бразилії, а також парламентські фракції США, Великій Британії, Франції, Бельгії, Італії. У 2001 році 40 членів Європейського парламенту і національних парламентів Євросоюзу призвали ввести в ЄС податок Тобіна, установивши його на двох рівнях: нормальному й екстреному. Останній міг підвищуватися до 50 % при загрозі різкого знецінення тієї чи іншої валюти. Однак керівництво Союзу відхилило ініціативу, зіславшись на те, що податок змусить бізнес піти в офшорні зони й у результаті він швидше дестабілізує ринки, ніж упорядкує їх. Зараз міри, аналогічні податку Тобіна, застосовуються на деяких фондових площинах: у Сінгапурі угоди обкладаються податком у розмірі 0,2 %, у Сянгані – 0,4 %, у США – 0,0034 %, у Франції – від 0,3 до 0,6 %. Перспективи того, що податок Тобіна буде введено відразу в усьому світі – а тільки в цьому випадку він має сенс, – дуже розмиті.
Ще один тип методів валютної стабілізації – застосування нових інформаційних технологій. Тут основне навантаження має приватний бізнес, а не держава. Як відзначалося вище, у 1990-і роки багато країн створили системи швидкісних розрахунків, спочатку національні, а потім трансграничні. У ЄС зараз діє дві великі міжнародні системи. Перша з них – ТАРГЕТ – проводить двосторонні розрахунки між банками з різних країн через їхні центральні банки і спеціальну стикувальну платформу. Друга – Євробанківська асоціація – працює на основі багатобічного клірингу між комерційними банками-учасниками, а роль розрахункової палати виконує Європейський центральний банк. Ці системи не тільки скоротили час проходження платежів (до декількох хвилин), але й усунули валютні ризики, оскільки вони можуть працювати тільки в одній валюті.
Стосовно страхування валютних ризиків, це ще одна сфера де вимагаються і вже почалися зміни. Такі давно існуючі на ринках інструменти страхування валютних ризиків, як форварди, ф’ючерси, опціони, вже не здатні задовольнити вимог бізнесу до інфраструктури ринку. З вересня 2002 року в США почав діяти БППР – Банк продовжених пов'язаних розрахунків (Continuous Linked Settlement Bank), створений найбільшими банками світу при взаємодії з сімома центральними банками. Цей механізм дозволяє значно знизити ризик при проведенні багатовалютних платежів (що виникає з потенційної можливості не одержати куплену валюту після постачання проданої). У системі беруть участь фінансові інститути США, Європи і Південно-Східної Азії – їхня кількість збільшилася з 42 у листопаді 2002 року до 70 у липні 2003 року. Протягом цього періоду частка нового банку в загальному обсязі світового валютообмінного ринку збільшилася з 16 до 50 %, тепер він щодня здійснює угоди на суму понад 600 млрд дол. Операції проводяться в сімох валютах: доларах США, євро, японських ієнах, фунтах стерлінгів, швейцарських франках, канадських і австралійських доларах. До них планується додати ще шість валют: шведську, датську і норвезьку крони, а також сінгапурський, гонконгський і новозеландський долари.
Ще один широко обговорюваний засіб міжнародної валютної стабілізації – ув'язування курсів долара, євро і, можливо, ієни. У 1985 і 1987 роках країни «великої сімки» уклали спочатку Угоду «Плази» (Plaza Agreement), а потім Луврську угоду (Louvre Accord) з метою знизити завищений тоді курс долара і вирівняти курсову динаміку. При відхиленні котирувань на 2,5 % починалися добровільні однобічні інтервенції, при відхиленні на 5 % – обов'язкові багатобічні.
Наприкінці 1998 року (перед введенням євро) знову з’явилася ідея об’єднати курси двох або трьох основних валют. Можливість створення коридору довго обговорювалася лідерами США, ЄС і почасти Японії, але зрештою її було відкинуто. Головна перешкода полягає в тому, що моделі ринкової економіки в США, ЄС і Японії значно відрізняються одна від одної. Не збігаються і не збігатимуться їхні економічні цикли, що унеможливлює синхронізацію інфляції і процентних ставок. Питання про ув'язування курсів знову піднімалося на зустрічі «великої вісімки» у Евіані, однак імовірність того, що таке ув'язування дійсно відбудеться, мінімальна. Кращим результатом цієї дискусії може бути закрита домовленість про координацію загальних напрямків валютної політики, наприклад про управління офіційними резервами.
Здавалося б, у рішенні специфічних валютних проблем країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою одну з головних ролей повинні відігравати МВФ та інші міжнародні організації. Проте вони майже нічого не зробили у цій галузі. Наявність у таких країн особливих механізмів курсоутворення, що відрізняються від тих, які характеризують промислово розвинуті держави, дотепер не одержала офіційного визнання. Їм ще пропонуються методи, придатні для долара, євро, ієни та інших міжнародних валют. При цьому ігноруються очевидні факти, а саме те, що інфляція там може зростати і при затиску грошової маси (вона поповнюється за рахунок іноземної валюти); що внаслідок доларизації цілі сегменти грошового ринку виводяться з-під впливу центрального банку; що імпорт не оплачується національною валютою.
Регіональні кризи кінця 1990-х років, точніше нездатність їх передбачати, стали основою для різкої критики МВФ з боку як постраждалих держав, так і лідерів промислово розвинутих країн, ділових кіл і світової еліти в цілому. З'ясувалося, що фонд, який мав висококваліфікованих фахівців і проводив «виховну роботу» із країнами, що розвиваються, виявився безпорадним у ситуації, коли від нього вимагалося рішучих дій.
Наприкінці 2001 року МВФ опублікував доповідь про методи запобігання кризі. Подані в ній міри стосуються переважно фінансових ринків, а валютному регулюванню присвячено лише один підрозділ – про золотовалютні резерви. В центрі уваги Форуму фінансової стабільності, створеного в 1999 році «великою сімкою» знаходиться фінансовий і пруденціальний нагляд, координація дій і обмін інформацією в цій галузі. (Форум збирається двічі на рік на рівні міністрів фінансів, представників центральних банків і органів банківського нагляду країн «великої сімки», Нідерландів, Сінгапуру, Австралії і Гонконга.) Курсова динаміка залежить від економічної політики, від стану фінансової сфери і поведінки закордонних інвесторів. Але справа не тільки в цьому. У 1990-х роках природа валютних криз змінилася.
На шляху до п’ятої валютної системи
Послідовна зміна чотирьох міжнародних валютних систем містила в собі два паралельних процеси: вилучення з обігу золота і перехід валютного лідерства від однієї країни до іншої. У першому випадку маємо справу з еволюцією власне грошей, у другому – з використанням національної валюти як світової.
Вище було показано, що сучасна Ямайська система стає менш ефективною. Порожнечі, що виникають через зниження активності традиційних інструментів, заповнюються лише частково. Що може спровокувати припинення існування системи? Дотепер таким поштовхом були війни або важкі економічні кризи, однак, як показав досвід Югославії й Іраку, локальний характер військових конфліктів XXI століття, у яких застосовується високотехнологічна нелетальна зброя, тільки деформує траєкторію обмінних курсів.
Ямайську систему похитнуть не катаклізми, а високі технології. Вони заявлять про свої інституціональні права. До XIX століття, коли світовими грошима були срібло і золото, покупця і продавця не цікавило, чий герб красувався на монетах. У міру відступу золотого стандарту одні валюти здобували функції світових, а інші ішли з міжнародної арени. Критерієм добору було те, наскільки ті чи інші національні валюти могли виконувати функції грошей на зовнішніх ринках. До кінця XX століття більшість національних грошових одиниць стали конвертованими, однак вони як і раніше не обслуговують світову торгівлю.
Таким чином, долар, євро і кілька інших загальновизнаних валют працюють як світові гроші саме тому, що врегулювання гігантської павутини міжнародних платежів технічно неможливе в полівалютному режимі. Це стосується не тільки торгівлі й інвестицій, але і валютних ринків, на яких дев'ять угод з десяти відбуваються з метою купівлі чи продажу доларів. Оскільки більшість валют не обмінюються одна на одну прямо, долар США виконує функцію грошей на ринках, де продаються і купуються гроші інших країн.
Коли вдасться налагодити полівалютні багатобічні платежі, попит на головні валюти, особливо на долар, зменшиться, а міжнародне значення інших валют зростатиме. Технічне рішення, очевидно, буде знайдено протягом десяти років – до нього, як видно на прикладі застосування оптико-волоконних технологій, уже наближаються. Балансувати платежі в 150 валютах не обов'язково – для радикального перелому досить зробити це у валютах 20–30 країн, на які припадає понад 4/5 світової торгівлі і фінансових потоків.
Ця система значно зменшить трансакційні витрати. Нова парадигма означатиме, що світові гроші будуть розвиватися. Єдина світова валюта стане непотрібною.
У цілому п'ята валютна система може мати такий вигляд: розвинута мережа полівалютних платежів для двох-трьох десятків найбільш значеннєвих грошових одиниць і декілька регіональних ареалів розвинутого валютно-фінансового співробітництва. Перший ключовий елемент схеми має шанс матеріалізуватися до кінця десятиліття. Можливо, це відбудеться і раніше, принаймні в окремих сегментах фінансових ринків.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"