інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Дж. М. Кейнс про вплив зміни вартості грошей на виробництво та інфляцію як засіб оподаткування*

Гроші є нічим іншим, як освяченим державою платіжним засобом для виконання грошових зобов’язань. Не існує країни з історичним минулим, де, починаючи з витоків господарського розвитку ми б не спостерігали незмінного падіння реальної вартості платіжних засобів, що виконували роль грошей. І це прогресивне падіння вартості грошей в процесі історичного розвитку не є випадковим; його можна пояснити двома обставинами – потребою в грошах урядів та вирішальним політичним впливом класу боржників.

Будь-який уряд може існувати тривалий час, друкуючи паперові гроші. Це означає, що він може отримати таким чином владу над ресурсами такими ж реальними, як і ті, котрі надходять податковим шляхом. Засіб цей дискредитований, але дієвість його у відомих межах є беззаперечною. Уряд може за його допомогою існувати, якщо іншим чином він більше існувати не може. Він є тією формою оподаткування, ухилитися від якої найважче, і яка разом з тим є доступною для будь-якого найслабшого уряду, якщо навіть він ні на що більше не здатний. Кількісна теорія грошей стверджує, що кількість готівкових грошей, у якій суспільство має потребу, — припускаючи, що відомі навички в комерційній та банківській сфері, а також визначений рівень і розподіл багатства, — залежить від величини товарних цін. Якщо споживання і виробництво товарів залишаються незмінними, то при збільшенні вдвічі цін і заробітної плати для обороту необхідна подвійна проти попередньої кількість готівки. Теорія робить з цього висновок, що сукупна реальна вартість всіх паперових грошей, що обертаються, залишається приблизно однаковою незалежно від кількості одиниць, що знаходяться в обігу, за умови, що звички та добробут суспільства залишаються незмінними, тобто суспільство у формі грошової готівки має більш-менш незмінну масу готівкових реальних благ.
Припустимо, що в обігу знаходиться 9 млн. паперових знаків і що в сукупності вони представляють вартість у 36 млн. зол. дол. Далі припустимо, що уряд додатково випустив в обіг 3 млн. папірців, так що загальна сума їх стала дорівнювати 12 млн. Відповідно до вищезазначеної теорії 12 млн. паперових грошей повинні мати ту ж вартість, тобто 36 млн. дол. Таким чином, у першому випадку кожен папірець має вартість 4 дол., а в другому — 3 дол. У результаті 9 млн. папірців, які спочатку були на руках у населення, мають тепер вартість 27 млн. дол. замість 36 млн., а 3 млн., додатково випущених урядом, — вартість в 9 млн. дол. Таким шляхом уряд, надрукувавши додатково паперові гроші, отримав від населення суму, яка дорівнює 9 млн. дол., так само, якби він цю суму одержав через податки.
На кого ж упав цей податок? Очевидно, на власників первинних 9 млн. паперових грошей, які знецінились на 25%. Інфляція звелася до податку в 25% на всіх власників папірців у міру їх наявності в кожного. Тягар податку розподілений, від нього неможливо ухилитися, він не пов'язаний з витратами по утриманню і вражає свою жертву згідно з її багатством. Нема нічого дивного в тому, що поверхові переваги цього податку так приваблюють міністрів фінансів.
Упродовж деякого часу подібний податок дає уряду навіть більше, ніж можна було очікувати відповідно до наведених розрахунків. Адже спочатку нові паперові гроші можна збути за тією ж ціною, начебто існує лише 9 млн. папірців. Лише коли нові папірці з'являться в обігу і їх почнуть витрачати, тоді помічають, що вартість папірців менша, ніж раніше.
Що ж може примусити уряд відмовитися від повторювання цього процесу? Як зазначалося вище, загальна вартість паперових грошей все ще дорівнює 36 млн. дол. Якщо уряд надрукує ще 4 млн. папірців, то всього їх виявиться 16 млн., кожна з яких згідно вищенаведеного розрахунку матиме вартість 2,25 дол. замість 3 дол. Уряд шляхом випуску цих 4 млн. папірців так само, як і раніше одержав з населення 9 млн. дол. Власники папірців знову сплатили відповідно до суми своєї готівки 25% податку.
Як і інші види податків, це оподаткування, якщо воно надмірне, повинно зменшити добробут суспільства та знизити рівень його життя, а при більш низькому рівні життя загальна вартість циркулюючих грошей падає; але для обороту вона все ще достатня. Однак, ця обставина мало позначається на податковому впливі інфляції. Навіть якщо загальна вартість обороту падає вдвічі або на дві третини колишньої величини, що пов'язано зі значним зниженням життєвого рівня, то це означає тільки, що кількість папірців, яку повинен емітувати уряд, щоб досягти певного результату, відповідно повинна бути збільшена. І все-таки за допомогою цього засобу уряд ще може вилучати значні частки суспільного багатства.
Але хіба нема у населення ніяких шляхів, щоб захистити себе від подібного витонченого грабунку? У нього залишається тільки один вихід — змінити свої звички в користуванні грошима.
Незмінність звичок суспільства в користуванні грошима була передумовою, на якій базувалась наша аргументація.
Досвід засвідчує, що населення в цілому дуже повільно усвідомлює своє становище і знаходить з нього вихід. Спочатку зміна звичок відбувається навіть у зворотному напрямі і полегшує життя уряду. Населення так звикло до думки, що гроші є кінцевим мірилом вартості, що в початковий період підвищення цін воно вважає його скороминучим і тому заощаджує гроші і намагається не втрачати впевненості, що воно стало власником більшої реальної вартості в грошовій формі, ніж раніше. Аналогічним чином, коли падіння реальної вартості грошей відображається у вексельних котируваннях, іноземці вважають, що падіння є тимчасовим, і скуповують валюту, очікуючи її підвищення.
Але рано чи пізно настає друга фаза. Населення переконується, що власники папірців сплачують особливий податок і покривають урядові витрати, і воно починає змінювати свої звички і намагається звести до мінімуму свою паперову готівку. Цього можна досягти різними засобами; 1) замість зберігання резервів у грошовій формі населення розміщує їх в коштовності або предмети домашнього вжитку; 2) населення може скоротити суми, призначені для домашніх витрат, а також середній період часу, упродовж якого ці суми витрачаються, часто навіть ціною значних особистих незручностей. У багатьох угодах, де природніше і зручніше було б користуватися вітчизняною валютою, звертаються до іноземної валюти. За допомогою всіх цих заходів можна дещо поліпшити своє становище і обійтись кількістю папірців, що мають в цілому значно меншу реальну вартість, ніж раніше. Так, наприклад, паперовий обіг може мати вартість 20 млн. замість колишніх 36 млн., і новий податок на інфляцію, що припадає таким чином на меншу вартість, повинен бути у відсотковому відношенні більш високим, щоб зібрати потрібну суму.
Якщо населення піддається паніці скоріше, ніж змінює свої звички, і для уникнення втрат намагається свої ресурси в грошовій формі звести до рівня, нижче можливого мінімуму, а щоденну потребу в готівкових грошах покривати кредитом, то воно розраховується за це жахливими ставками за грошовий кредит. Ставки зростають, поки вони не зрівняються з прогнозованим знеціненням грошей або навіть не обженуть його. Завжди під час швидкого знецінення грошей можливе виникнення гострої нестачі платіжних засобів, що повторюються, оскільки населення у своєму прагненні звільнитися від грошей забуває зробити запаси того мінімуму, у якому воно дійсно має потребу. Економісти зазвичай називають це явище, що виникає внаслідок втрати довіри до грошей, "зростаючою швидкістю обороту".
На останніх етапах інфляції величезне зростання швидкості обороту справляє на підвищення цін та погіршення валютних курсів такий же або навіть більший вплив, ніж саме зростання паперового обігу. Органи, що емітують паперові гроші, часто скаржаться на несправедливість та ненормальність того факту, що паперові гроші за своєю вартістю впали нижче, ніж це відповідало б збільшенню паперового обігу. Але в дійсності це не так: тут ми маємо справу тільки з результатом особливого способу уникнути важкого оподаткування, поки ще доступного населенню, котрий сам по собі, перш ніж фінансисти це виявлять, може зменшити еластичність попиту на гроші.
Проте, оскільки населення взагалі користується грошима, уряд і далі може вилучати кошти шляхом інфляції. До того ж звичка до вживання грошей у повсякденному житті є такою великою, що населення скоріше сплачуватиме інфляційний податок, ніж відмовиться від використання грошей. Як і всі життєві потреби, користування грошима також може бути обкладене податком, і хоча з різних причин застосування такого податку є досить шкідливим, все ж уряд йде на тривале використання інфляційних заходів навіть тоді, коли це стає очевидним для населення, однак отримувані таким чином суми не повинні бути занадто великими. Так само, як може бути підвищено дорожній збір за користування шляхами або податок з обороту при торгових операціях, може бути підвищено і податок за користування грошима. Чим вищим є дорожній збір або податок з обороту, тим менше руху на дорогах або торговий оборот і тим менше вкладається сюди грошей. Але користування шляхами інколи таке необхідне, угоди здаються настільки вигідними, а грошові платежі такі зручні, що тільки зовсім високі податки можуть паралізувати будь-який рух, усякий торговий оборот, будь-які грошові сплати. Уряд повинен усвідомлювати, що податок може виявитися невигідним, і що помірне оподаткування скоріше забезпечить зиск, ніж надмірне.
Стосовно інших завдань, виконанню яких служать гроші в сучасному суспільстві, інфляція справляє свій паралізуючий вплив на значно більш ранній стадії. Наприклад, гроші перестають бути засобом накопичення, як тільки виявляється неминучість їх подальшого знецінення. Як одиниця вартості для звітів, договорів та балансів гроші швидко втрачають своє значення, хоча монопольний характер грошових знаків, що знаходяться в обігу, як законних платіжних засобів для погашення боргів перешкоджає їх зникненню з договорів та балансів, як це повинно було б статися.
На останній стадії інфляції, коли використання законних грошей для всіх цілей, окрім дрібних витрат, зникає, сам по собі інфляційний податок стає неможливим. Адже в цьому випадку загальна вартість паперових грошей, достатніх для задоволення мінімальних потреб населення, виражається відносно невеликою цифрою, і уряд може розраховувати на подальший дохід від інфляції лише в цих межах, якщо він не хоче довести її до тієї точки, після якої гроші перестануть використовувати. Так руйнується потужне знаряддя в руках тих, хто ним користується.

* Скорочений виклад І та ІІ розділів твору Дж. М. Кейнса “Трактат про грошову реформу”.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"