інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Історія стосунків кредитних спілок і банків США

В. Кобзар,
голова правління кредитної спілки “Поміч" НаУКМА

Перша кредитна спілка у США почала діяти у 1909 році. На той час, перш ніж остаточно закріпився термін “кредитна спілка", кредитні кооперативи називалися по-різному: “народними банками", “кредитними банками" тощо. Цей термінологічний різнобій цілком слушно грунтувався на уявленні про спорідненість кредитних кооперативів і банків.
Перша атака на кредитівки відбулася ще в січні 1916 року за підтримки комісіонера банків, коли на розгляд законодавців штату Масачусетс було подано законопроект про вилучення з початкового закону про кредитні спілки пункту про їхнє звільнення від оподаткування. Пропозиція грунтувалася на тому, що кредитвіки виплачують високі дивіденди, а отже, не є неприбутковими кооперативними асоціаціями. Насправді ж тільки 8 кредитних спілок виплатило від 8 до 16,8% на акціонерний капітал, а 27 спілок (із 45) взагалі не виплачували дивідендів за 1915 рік. Пропозицію про звільнення від пільг було відхилено.
Перші десять років становлення кредитноспілкової кооперації відбувалося повільно і хаотично. У 1920 році американський бізнесмен і філантроп Едвард Файлін залучив до організації руху юриста Роя Бергенгрена. Відтоді рух набув динамічного розвитку. На 1930 рік у США існувало вже понад 1000 кредитних спілок, а закони про кредитні спілки було прийнято майже у всіх штатах. 1934 року ухвалено федеральний закон про кредитні спілки і створено першу самоврядну організацію американських кредитівок: Національну асосоціацію кредитних спілок (НАКС).
Пропагуючи ідею запровадження законодавства про кредитні спілки, Р.Бергенгрен шукав підтримки в різних верствах американського суспільства, в тому числі серед банкірів. На той час, особливо у 20-х роках, банкіри не мали єдиного уявлення про кредитні спілки. Так, у штаті Джорджія місцева асоціація банкірів навіть випустила брошуру, в якій характеризувала кредитні спілки як самодопомогові установи, які потребують сприяння, оскільки навчають принципам банківської діяльності людей, які доти не мали про цю діяльність жодного уявлення. Водночас в окремих штатах (Коннектикут, Колорадо) банкіри чинили значний опір законопроектам про кредитні спілки.
Протягом 1924 року Р.Бергенгрену вдалося завоювати більшу підтримку серед банкірів. Навесні 1924 він, разом з іншими прихильниками кредитноспілкового руху, звернувся до виконавчої ради Асоціації американських банкірів (ААБ) із закликом: підтримати кредитні спілки, передав їм видання Національного бюро розиширення кредитних спілок, яке він тоді очолював, і примірники своєї брошури про кредитну кооперацію. Метою діяльності прихильників спілок у цьому випадку було зменшення ймовірності негативної характеристики кредитних спілок у щорічному звіті ААБ. Пізніше цього ж року Р.Бергенгрен звернувся до 2000 делегатів, які приїхали до Балтімору на зустріч американського інституту банківської справи, а також зустрівся з президентом цього інституту.
Хоча AАБ відкрито не підтримала кредитні спілки, вона не була й ворожою до руху. Редактор журналу Асоціації навіть запропонував Е.Файліну написати статтю, щоб розвіяти хибну думку про те, що кредитна спілка є банком. Е.Файлін передав Р.Бергенгрену план викладу своїх ідей та попросив підготувати статтю під назвою “Кредитні спілки – рух проти лихварства". У статті наголошувалося, що кредитні спілки впливатимуть на широкі кола громадськості, надаючи їм більше можливостей для саморозвитку, який матиме на меті зростання благополуччя. Стаття закликала банкірів підтримати рух як такий, що здатен пом’якшити соціальне незадоволення до того, як воно набуде загрожуючого характеру.
Стаття Е.Файліна найбільше сприяла поширенню інформації про кредитні спілки серед банкірів. Проте більшість із них не цікавилися кредитними спілками, оскільки цей тип фінансових установ був не достатньо розвинутим для того, щоб бути небезпечним для їхніх інтересів.
На початку 50-х років, коли кредитівки об’єднували вже понад чотири з половиною мільйони членів і мали в сукупних активах один мільярд доларів, ситуація змінилася.
У 1951 році була перша спроба розглянути питання про оподаткування кредитних спілок у Конгресі. НАКС одразу зайняла щодо цього чітку позицію: кредитні спілки не повинні платити корпоративний податок на прибуток, оскільки вони, як кооперативи не отримують прибуток як такий, а всі так звані прибутки чи збереження повертаються членам, які у свою чергу платять постійний податок на прибуток. Крім того, НАКС зазначала, що кредитні спілки є волонтерськими асоціаціями, які виконують функції громадських служб, а не діють заради прибутків. У 1951 році НАКС вдалося переконати Конгрес у тому, що кредитні спілки є організаціями громадської самодопомоги, а не власне бізнесовими структурами, спрямованими на одержання прибутку.
Нові суперечки щодо податкових пільг для кредитних спілок спалахнули у 1953 році. І цього разу НАКС знову вдалося відкинути законопроект, що передбачав скасування пільг. Зокрема, представники НАКС, виступаючи перед конгресменами та сенаторами, посилалися на загальний висновок з листів, які надійшли від кредитних спілок та ліг. Крім “бомбардування" листами, керівництво НАКС рекомендувало лідерам місцевих кредитних спілок зустрічатися з конгресменами своїх штатів, роз’яснювати їм позицію
стосовно оподаткування, а також тактовно (ні в якому разі не шантажуючи) пояснювати, що кредитівки представляють мільйони виборців. Для відстоювання своїх інтересів, крім власного активу, НАКС почала більше уваги приділяти зв’язкам з громадскістю, особливо газетам. На той час, у розпал “холодної війни", противники кредитних спілок поширювали в засобах масової інформації тезу про те, що, мовляв, кредитні спілки складають несправедливу конкуренцію традиційним американським підприємствам, оскільки пропагують соціалістичні ідеали, не сумісні з ідеалами вільного підприємництва.
НАКС наполегливо і послідовно спростовувала цю тезу. Її представники відвідали ААБ та інші організації, писали тисячі листів з роз’ясненням своєї позиції, публікували різноманітні брошури. НАКС підкреслювала, що всі члени кредитних спілок, як власники, діють у власних інтересах, а самі спілки є інституціями, створеними у справжніх традиціях вільного підприємництва. Зусиллями НАКС вдалося запобігти об’єднанню противників кредитних спілок, що дозволило б цим противникам пролобіювати законодавство, несприятливе для кредитноспілкового руху.
У 1960-х роках кредитні спілки зіткнулися з проблемою зростаючої конкуренції з боку інших установ, передусім комерційних банків та ощадно-позичкових асоціацій, які приваблювали до себе нових клієнтів за рахунок різноманітних інструментів фінансового ринку, яких на той час ще не могли запропонувати кредитні спілки. Конкурентна боротьба ще більше загострилась у 1970 році, коли зросли інфляція і процентна рента. Клієнти стали ще більше клопотатися про найвигідніше місце розміщення своїх заощаджень та найнижчі процентні ставки на кредити в різних фінансових установах.
У 1980-х роках економіка США мала найбільші проблеми від часів Великої депресії. Економічні труднощі відбилися і на кредитних спілках. У 1981 році близько 500 федеральних кредитівок збанкрутувало або було ліквідовано. З метою позитивно вплинути на ситуацію Національне управління кредитних спілок (НУКС), створене в 1970 році, як державний регулятор діяльності крединих спілок, дозволило засновувати кредитні спілки ще й із представників різних професій. Така новація дозволила кредитним спілкам урізноманітнювати свою діяльність, уникаючи залежності виключно від професійної приналежності своїх членів. Це також дало змогу стати членами кредитівок працівникам компаній, які були занадто малими для того, щоб створювати власні кредитні спілки.
Із 1983 року почався новий розквіт кредитних спілок, який триває і донині (див. табл.1). Протягом цього року до федеральних кредитівок вступило 7000 нових членських груп, які представляли 2,6 млн. осіб. Загальний ріст склав 21%.

Таблиця 1. Показники середньої кредитної спілки США
Рік Активи Кількість членів Заощадження одного члена Середня позика Чисельність персоналу
1950 94464 435 186 147 2
2000 40706818 7330 4800 3790 15

Таке бурхливе зростання викликало незадоволення банкірів. Зокрема, вони заявляли, що розширене спільне членство у кредитних спілках порушує принцип справедливої конкуренції.
У 80-х роках банки обрали нову тактику боротьби з кредитними спілками: вони почали подавати позови на ті кредитні спілки, які набирали собі нових членів за межами прилеглих сусідніх територій (зазвичай більшість спілок починає з обслуговування невеликих житлових масивів або співробітників якої-небудь компанії). Банкіри домоглися 20 судових рішень на свою користь у 14 штатах. Згодом відбулося навіть слухання Національного управління кредитних спілок у Верховному суді США. Банкіри стверджували, що кредитні спілки є пережитком великої депресії, і їхню роль як “банків" слід обмежити; що зростання кредитних спілок відбувається внаслідок нечесної конкуренції; що кредитні спілки не обмежені правилами так званого справедливого кредитування, а НУКС надає перевагу чисельному зростанню кредитних спілок замість зміцнення їхньої надійності.
Використовуючи наведені аргументи, ААБ у 1990 році розпочала дві кампанії: законодавчу – з метою знищити податкові пільги для кредитівок, і битву в суді, щоб обмежити членство у кредитних спілках. ААБ поширила проект закону, яким передбачалося відмінити податкові пільги для кредитівок із активами понад 10 млн. Цей проект стосувався б також менших кредитних спілок, що не дотримувалися чітких рамок прийому нових членів, які отримували депозити від урядових організацій або надавали будь-які послуги комерційним фірмам чи урядовим організаціям тощо.
На замовлення ААБ було написано дослідження на 285 сторінках, яке у висновку містило вимогу зробити кредитні спілки частиною банківської системи. Комітет Конгресу в своєму річному огляді включив кредитні спілки до списку джерел додаткових податкових надходжень. Таким чином кредитівки постали не лише перед небезпекою оподаткування, але й перед загрозою втрати свого незалежного регуляційного та страхового фонду.
Чергова загроза втрати пільг та самоврядування стала в 1991 році поштовхом до організації масової кампанії кредитних спілок. Зокрема, близько 12000 активістів кредитноспілкового руху прибули того року до Капітолійського пагорба у Вашингтоні, і приблизно така ж кількість громадян прийшла до місцевих адміністрацій по всій території США. Серед тих, хто підтримав кредитівки та виступив за збереження їхньої незалежності, були відомі і впливові конгресмени й сенатори. Судові атаки ААБ тривали аж до 1998 року.
І лише 7 серпня 1998 року, після років непевності щодо свого майбутнього, кредитноспілковий рух гучно святкував велику перемогу: у цей день президент Білл Клінтон підписав так званий H. R. 1151 – найвизначніший в історії кредитних спілок законодавчий акт з часів першого Закону про федеральні кредитні спілки 1934 року. До підписання президентом H.R.1151 був підтриманий у Сенаті 92 голосами зі ста і двома третинами голосів у Палаті представників.
H.R.1151 скасував рішення Верховного Суду від 25 лютого у справі родинної федеральної кредитної спілки "Ей-Ті енд Ті", що забороняло кредитним спілкам приймати нові групи працівників. Цей же закон
- дозволив кредитним спілкам приймати групи до 3000 членів;
- затвердив чинних членів і групи у їхньому членстві на 7 серпня, день прийняття закону;
- дозволив кредитним спілкам приймати групи більше 3000 за певних умов, наприклад, якщо група неспроможна самостійно створити життєздатну кредитну спілку;
- уможливив використання до 12,25% активів спілки для бізнес-позичок;
- дозволив не включати до 12,25% ліміту окремі бізнес-позички до 50 000 доларів;
- визначив статус найближчих родичів і членів домогосподарства;
- дозволив раді НУКС визначати обсяги членства;
- визначив принцип "член спочатку – член завжди";
- уповноважив НУКС застосовувати негайні оздоровчі заходи у разі значного зменшення капіталу кредитної спілки;
- встановив стандарти статутного капіталу;
- зобов’язав до щорічного аудиту застраховані кредитні спілки з активами понад 500 мільйонів доларів;
- полегшив процес реорганізації кредитних спілок у банки взаємного заощадження.
Проте банки не здаються. Так, банківський журнал “Північно-Західний фінансовий огляд" (штат Айова) у номері від 15 серпня 2002 року повідомляв про те, що конгресмен Том Летхем (Tom Latham) закликав банкірів взяти участь у боротьбі з кредитними спілками. Інакше банки можуть програти, – зазначив конгресмен, додавши, що нині кредитні спілки підтримуються 350 конгресменами з 435, і якщо банки займатимуть очікувальну позицію, кредитні спліки одержать підтримку всіх 435 конгресменів. А президент Техаської асоціації банкірів Рік Сміт у своєму зверненні до техаських банкірів під назвою “Кредитні спілки: нова загроза" сказав: “Якщо ви ще не почали непокоїтись через кредитні спілки, то вам варто почати це робити". Він додав численні статистичні дані, щоб переконати у необхідності запровадити оцінювання відсотку оподаткування кредитівок, виходячи не з неприбуткового статусу, а з їхнього розміру: “Ми повинні дати знати нашим законодавцям за допомогою наших голосів та гаманців про те, що коли кредитні спілки виглядають і поводяться як банки, то вони мусять оподатковуватись так само, як і банки. "
Насправді, навіть могутньому кредитно-спілковому рухові США дуже далеко до банківської індустрії цієї країни (див. графіки 1 – 3). Хоча, зрозуміло, що навіть за кількома процентами фінансового ринку США стоять мільярди. Для одних це – відповідні прибутки, для інших – такі ж збитки.
Битва за такі прибутки не вщухатиме ніколи. І така битва між різними фінансовими установами є загалом корисною для суспільства, оскільки в кінцевому результаті приводить до покращення й розширення спектру різноманітних фінансових послуг.
http://www.cujornal.com






© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"