інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Фінансові міфи на шляху економічного розвитку

І.Костіков, М.Бєляєв

Низка постулатів існуючої фінансово-економічної політики, що одержали поширення не тільки в теорії, але і на практиці, мають міфічний характер. Над їхньою справедливістю навіть не прийнято замислюватися. Разом з тим деякі з них далеко не безперечні.

Міф перший:
у кризу інвестиції заморожуються
Дійсно, у більшості праць, присвячених економічним проблемам, відзначається, що для кризових періодів характерні низькі рівні інвестицій. Однак це твердження не містить "заборони" на інвестиції. Навпаки, виходом з кризи є пожвавлення інвестиційного процесу, що ускладнений внаслідок різкого зниження ділової активності, труднощів із збутом готової продукції, а отже, загальним дефіцитом коштів для підтримки ділового обороту. Основну проблему виходу з кризи пов'язують насамперед з відсутністю грошових ресурсів. Зрозуміло, що для окремих ділових корпорацій, які навіть мають вільні кошти, індивідуальні капіталовкладення можуть стримуватися іншими обставинами. Прикладом може бути загальна невизначеність подальшого розвитку. Однак на національному рівні при реалізації державної політики виходу з кризи таких сумнівів не може бути. Криза закінчується тоді, коли внаслідок ділової і підприємницької активності з'являються кошти для вкладень, які відроджують виробництво. При цьому роль держави полягає у стимулюванні його розвитку.

Міф другий:
пожвавлення почнеться, коли стабілізується ситуація у США
Безперечно, стабілізація і вихід з кризи головного світового виробника і споживача є дуже важливими для нормалізації світових економічних процесів. Однак необхідно звернути увагу й на інші аргументи. Внутрішні капіталовкладення у вітчизняній економіці, що орієнтовані на внутрішній попит, практично не пов'язані із заокеанською діловою кон'юнктурою. Виробництво та реалізація товарів і послуг у національному масштабі виглядають наступним чином (реальна, хоча і надто спрощена схема): здійснені інвестиції - виготовлені товари і послуги - працівники одержали заробітну плату - товари реалізовані на рівні корпорацій чи кінцевих споживачів готової продукції - підприємства, що одержали виторг, готові до випуску чергової партії продукції. Мимоволі виникає запитання: де місце для третьої сторони в цьому ообігу товарів? Знайти її вкрай важко, якщо мова, звичайно, не йде про продукцію, орієнтовану на експорт. Висновок простий і однозначний: вихід з кризи за наявності коштів та значного внутрішнього ринку цілком можливий на власній основі.

Міф третій:
кошти накопичених фондів не можна витрачати, оскільки існує дефіцит бюджету і негативне сальдо платіжного балансу
Бюджет і платіжний баланс - далеко не одне й те саме, однак проблеми балансування цих фінансових документів мають багато спільного. Дійсно, якщо не орієнтуватися на перспективи розвитку, підвищення ефективності внутрішнього виробництва, то витрачати накопичені кошти недоцільно. Але якщо розраховувати на позитивну динаміку і докладати всіх зусиль для її реалізації, то картина виглядає інакше. Розвиток власного внутрішнього виробництва на основі внутрішніх інвестицій сприяє зростанню надходжень до бюджету по лінії збільшення податкових виплат як корпоративного сектора, так і населення. Одночасно знижується навантаження на соціальні статті бюджету, у першу чергу пов'язані з виплатами по безробіттю. Розглядаючи проблему балансування доходних і видаткових частин, як бюджету, так і платіжного балансу, треба підкреслити, що для нормального функціонування економіки є необхідним їх врівноваження. Зайві і стійкі профіцити так само шкідливі, як і хронічні дефіцити. У бюджеті, наприклад, доходні статті для вирішення проблем державного рівня, у тому числі соціальних, наповнюються за рахунок податків, що скорочують можливості корпорацій для розвитку, а громадян – для споживання. Доходи від експорту і руху капіталу, що відображаються в платіжному балансі, призначені для придбання необхідних для країни товарів і послуг закордоном. Надлишкові доходи від зовнішньоекономічної діяльності означають недоспоживання і викликають негативні коливання валютних курсів.

Міф четвертий:
збільшення грошової маси в економіці призводить до інфляції
Насамперед слід уточнити, що інфляцію спричиняють не тільки грошові фактори, тобто збільшення грошової маси. Крім того важливо, що інвестиційні витрати не тільки не мають ніякого інфляційного тиску на економіку, але і значною мірою допомагають уникнути цієї економічної проблеми. Інвестиції у реальний сектор економіки не є "вкиданням" порожніх коштів, навіть якщо вони здійснюються з державних (бюджетних) джерел. Адже кошти беруться з накопичених фондів, сформованих з надходжень попередніх періодів, чи з поточних доходів. Їх необхідно відрізняти від дійсно інфляційних коштів, "надрукованих" під дефіцит бюджету. Крім того, інвестиції дають можливість придбати обладнання та устаткування, найняти робочу силу для здійснення проектів. Іншими словами, капіталовкладення означають збільшення попиту в переважній більшості випадків на вже виготовлену продукцію. Це на першому етапі. На наступному - після реалізації капіталовкладень відбувається збільшення пропозиції товарів і послуг, які протистоять грошовій масі, що підриває інфляційні тенденції. З цією тезою не сперечаються ані класики, ані монетаристи.

Міф п’ятий:
ставка рефінансування, що визначає рівень відсотків за банківськими кредитами, не може бути нижчою за рівень інфляції
Прихильники даної позиції виходять з того, що ресурсна база банків, яка є основою кредитування, складається з депозитів населення, яке не довірить свої гроші кредитним організаціям, якщо дохід не буде перевищувати показники інфляції. Але по-перше, у середньому ресурсна база банків у даний час формується за рахунок коштів населення не більш ніж на половину від загального обсягу пасивів, а по-друге, у період кризи для громадян важливим є не стільки заробити, скільки зберегти нагромадження і мінімізувати втрати. Це підтверджується, у тому числі, наявністю депозитних коштів в державних банках, де ставки по внесках є помітно нижчими за офіційні показники інфляції, однак ці банки користуються найбільшою довірою. Крім того, варто врахувати, що в умовах нерозвиненості (і ризикованості!) інших інструментів фінансового ринку у населення в більшості випадків просто немає альтернативних можливостей розміщення коштів.
Виправдуючи високу ставку рефінансування (обов'язково вище рівня інфляції), нерідко посилаються на необхідність одержання прибутку банками, які є комерційними організаціями. Однак прибуток банку формується не за рахунок висоти ставки відсотка, а завдяки різниці між "ціною" ресурсів, до яких включаються депозити, і "платою" клієнтів за надані банком послуги, у першу чергу - кредити. Рівень інфляції у формулі утворення прибутку просто відсутній, якщо не зважати на можливість знецінення вже отриманого прибутку.
Високі процентні ставки негативно впливають на процес кредитування - насамперед реального сектора економіки, що має дуже скромні показники рентабельності, особливо в умовах кризи. Якщо розглядати ситуацію до кінця, то необхідно відзначити, що висока ставка рефінансування ускладнює діяльність самих банків. Високі рівні відсотків знижують рівень розміщення кредитних коштів, підвищують ризики кредитних операцій у зв'язку із загрозою неповернень, ускладнюють отримання денних кредитів і кредитів овернайт, призначених для відновлення ліквідності, яка є необхідною умовою продовження операційної діяльності банку.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"