інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Негаразди стратегії фінансово-економічного розвитку України

Т. Ковальчук
д.е.н., професор

Україна розпочала формування ринкових відносин, маючи неринковими такі фундаментальні засади фінансово-економічного розвитку, як структура продуктивного потенціалу, менталітет населення, усталені стереотипи правового безкультур'я, непомірно лібералізовані механізми фінансово-правового регулювання, досвід керівників усіх рівнів попирати закони і таке інше. Тому перехід до ринкових відносин був болісним. Економіку і населення гнітила спочатку гіперінфляція, потім примусова «фінансова стабілізація», безгрошів’я та надмірна залежність від зовнішньої фінансової допомоги. Фінансово-економічна криза 1998 року, після якої почалося досить стабільне економічне зростання, нібито знаменувала завершення перехідного періоду і створення дійсно ринкової системи. Однак зростання виявилося несталим, його рушійні сили надмірно залежали від випадкового збігу внутрішніх і зовнішніх чинників. Світова фінансова криза, яка для більшості економічно розвинутих держав мала наслідком лише уповільнення економічного розвитку, виявилась катастрофічною для України. Діючі інституційні структури на всіх рівнях економічного і взагалі суспільного механізму виявилися надмірно чутливими до впливу зовнішнього середовища. Показово, що сама можливість кризи навіть не була предметом обговорення в науковому середовищі до самого початку, а діюча на той час влада деякий час не визнавала наявності кризових явищ навіть після того, як вони почали паралізувати економіку. Все це свідчить про відсутність належного наукового розуміння того стану, в якому знаходиться формування ринкових процесів в Україні, і найголовніше – його адекватність процесу глобалізації світової економіки.

Україна спробувала вступити в глобальний світ, маючи всередині держави кустарно змайстровані, часто випадково запозичені за кордоном анахронічні ринкові структури та методи їх діяльності. Випадкове зростання світового попиту на традиційні товари українського експорту, які по суті являють собою малоперероблені продукти експлуатації природно-ресурсного потенціалу, у нас було сприйнято як органічне входження української економіки у світогосподарський економічний комплекс. Ознаки проявів позитивного інтересу до нашої держави з боку Європейської спільноти, в основному пов’язані з унікальним місцерозташуванням України між Сходом і Заходом і небажанням Західної Європи та США допустити зближення України з Росією, в Україні зрозуміли як готовність прийняття її у склад ЄС и тим самим – визнання завершеності ринково-демократичних перетворень.
Водночас у 2010 році, коли весь світ вже поступово виходить з кризи, наша економіка залишається в глибокій стагнації, і з боку розвинутих країн світу не відчувається прагнення надати допомогу в її подоланні. Більше того, розвинутий світ використовує наші внутрішні труднощі, прагне захопити домінантні позиції в багатьох сферах української економіки. Наша держава поступово все більше перетворюється на аграрно-сировинний придаток, на джерело постачання дешевих трудових ресурсів і одночасно – на ринок збуту другосортного ширпотребу.
Український народ уже відсвяткував своєрідне "повноліття" державної незалежності. Водночас існування України, як суверенного і незалежного суб'єкта міжнародних відносин, змушує констатувати вельми неприємну очевидність. Наша держава досі не має власної домінанти у фінансово-економічній політиці. А такий базовий блок загальнонаціональної економіки, як грошово-кредитна система, цілком і однозначно підпорядкований канонам монетаризму – найавантюристичнішій течії економічної думки ХХ століття. Величезною платою за її практичне застосування стала нинішня глобальна фінансово-економічна криза, а також гострі кризові явища в національній економіці. В Україні на офіційному рівні пропагується архаїчна концепція ліберального ринку, яка насправді не застосовується у жодній розвинутій країні, скрізь існує жорсткий і всеохоплюючий державний контроль та нагляд над стратегічно важливими сферами економіки. Саме відсутність належного розуміння важливості державного регулювання економіки і державного захисту національного виробника стали причиною, через яку Україна не нарощує, а з року в рік втрачає конкурентоспроможність і на внутрішньому, і на зовнішніх ринках. Досить лише згадати капітулянтську позицію України при входженні у СОТ, коли ми без належного опору погодилися відмінити мало не всі захисні бар’єри для ввезення в Україну неякісної, часто навіть шкідливої продукції (на зразок генно-модифікованих продуктів, які нам довго забороняли навіть маркувати), і водночас – не здобувши права на вільний і недискримінаційний продаж своєї продукції на світових ринках.
Ключовими принципами, які переконливо нав’язувалися молодим незалежним державам з боку іноземних носіїв даної ідеології, є декларування "невидимої руки ринку", тобто пануючого ринкового саморегулювання, роль держави як "нічного сторожа" і, таким чином, запровадження максимальної лібералізації виробничих відносин і, нарешті, "ринковий бліцкриг" як модель системних змін для державних утворень на пострадянському просторі. Жодна з держав, яка піддалася ідеології ортодоксального монетаризму, не вийшла на бажану траєкторію поступального розвитку. Навпаки, у переважній більшості з них сформована модель економіки, яка не відповідає статусу незалежної держави.
Унаочнень з цього приводу можна навести чимало. Напревеликий жаль, досить очевидним прикладом у цьому сенсі є Україна. Макроекономічна ситуація в економіці України, за технічною термінологією, – аварійна. Окрім зазначеного вище, вона також зумовлена паралічем національного господарства унаслідок "грошового голодомору", зумовленого монетарною політикою центрального банку. У результаті тенденційної грошово-кредитної та валютно-курсової політики Національного банку перед Україною на повний зріст постала небезпека зовнішньої фінансової (економічної) залежності.
Уже не є секретом, що сучасна фінансово-грошова політика нашої держави здійснюється за рекомендаціями та під постійним наглядом МВФ. Інструментом, що ініціює та заземляє чужоземні вимоги неоколоніального характеру і змісту щодо молодої незалежної держави, безумовно, є "Меморандуми українського уряду для МВФ". Ці останні в першоджерельному варіанті з'являються на англійській мові, а потім у перекладі пропонуються для ознайомлення та схвалення українською стороною. При цьому немов би "отримані" валютні кошти фактично не надходять на терени України, а зараховуються до золотовалютного резерву НБУ, який розміщений у відповідних банках США. Такий механізм – ключова й визначальна передумова так званого "надання" зарубіжних валютних позик.
Золотовалютні резерви української держави мають таку структуру активів: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВФ; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності. Золотовалютні резерви є власністю держави (так має бути) і призначені для розв'язання особливо важливих для національної фінансової системи і економіки проблем.
Жоден центральний банк у цивілізованих країнах не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче, володіння найбільш ліквідним різновидом національного багатства. Однак український центральний банк отримав безпрецедентну за критеріями світової практики індульгенцію – абсолютну і повну безконтрольність щодо умов розміщення і використання золотовалютних резервів країни. Ніхто, ні глава держави, ні парламент, ні уряд України не можуть і не мають права контролювати ситуацію із валютними резервами. Це – непомірно дорога плата за зловісний успіх лобістських зусиль у парламенті при прийнятті у свій час нормативного акту вищої юридичної сили – Закону України "Про Національний банк України".
Усі роки співпраці України з МВФ схема використання валютних позик розписується (знову ж таки, під диктовку МВФ) наперед і в деталях. Ось і відповідь на закономірне питання, чому НБУ утримує десятки мільярдів валютних запасів на теренах США і не використовує їх в Україні в часи найбільших негараздів, зумовлених, зокрема, викликами й загрозами фінансово-економічної кризи. При оформленні угоди про черговий валютний транш валютної позики передбачається його використання на погашення назрілих для повернення зовнішніх зобов'язань, або ж розміщення у валютних резервах НБУ. Таким чином, жоден цент не надходить в українську економіку або на вирішення гострих соціальних проблем.
При цьому, мало хто знає, що Національний банк чітко дотримується домовленості з МВФ та Світовим банком щодо "паритетної емісійної політики", за якою гривнева емісія здійснюється пропорційно до доларових надходжень (зобов'язань) української держави. Чи не тому ніким не контрольована емісійна й валютна політика НБУ перманентно породжує гострі грошові дефіцити, а звідси провокує хронічну вимушеність вітчизняних корпоративних утворень, органів місцевого самоврядування і держави до зарубіжних валютних запозичень. Адже випущена в обіг у мінімальному обсязі гривнева маса лише частково йде на фінансування передбачених бюджетних програм.
Переважна ж маса гривневої емісії продається, на суб'єктивний розсуд керівництва НБУ, комерційним банкам (для цього вживається термін "рефінансування"), які потім кредитують своїх клієнтів. Ось ці мізерні "крихти" грошових коштів під надмірно високі відсотки (зараз біля 30%) потрапляють за залишковим принципом у реальну економіку. Отже, гострий гривневий дефіцит, запрограмований ззовні, компенсується інтенсивним насиченням української території доларовою масою. Через таку політику центрального банку доларизація економіки України досягла загрозливих вимірів.
На жаль, практично жодна з українських гілок державної влади не взяла до уваги ту очевидність, що МВФ свідомо виводить з-під відповідальності свого "агента дії" – керівництво НБУ. Адже упродовж років неприховано демонструється політико-економічний казус – тенденційні зобов'язання, продиктовані МВФ, підписує і бере на себе уряд, однак запозичені валютні кошти переходять в розпорядження НБУ. Виникає логічне запитання, у чому ж тоді вигода уряду? Так звана "вигода" уряду полягає в тому, що Національний банк на заявлену суму валютної позички здійснює гривневу емісію.
Дії базових фінансових інститутів держави – НБУ і Мінфіну – запрограмовані таким чином, що їх діяльність, в окремих проявах, загрожує національній безпеці країни. У цьому сенсі вимагає пояснень питання, з яких інтересів виходить Мінфін, провокуючи останнім часом ренесанс фінансової піраміди з облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП) і, таким чином, інтенсивно нарощуючи внутрішній державний борг, що в 2009 році сягнув за межі 51 млрд. грн. Згадаймо, що саме така політика стала рукотворним чинником фінансової кризи в 1998 році. Водночас у цьому ж сенсі нині актуально запитати керівництво центрального банку, чому в надзвичайно скрутний для національної економіки час НБУ утримує валютні резерви в цінних паперах США під 2-3% річних, змушуючи уряд принизливо випрошувати доларові позики та кредити під 5% та й ще з поступками, що прямо суперечать національним інтересам України.
Світова практика показує, що ринково розвинуті держави розглядають зростання золотовалютного запасу країни вище оптимального рівня швидше як недолік, аніж позитивне явище. Колишній керівник ФРС США Алан Грінспен свого часу зазначив: "Надмірно великий валютний резерв є тягарем для національної економіки". Очевидно, виходячи з цього валютний резерв США вже тривалий час складає просто-таки мізерну частку – всього 40,3 млрд. дол. при ВВП понад 14,5 трлн. дол. США.
У теорії фінансів та фінансового права існує поняття "коефіцієнт Ренді", згідно з яким обсяг валютних резервів має складати не більше 30% державного бюджету. Найбільш розвинуті країни Заходу тримають валютні резерви в мінімальних розмірах. Ось цьому конкретне підтвердження. Так, у 2009 р. валютні резерви Європейського центрального банку складають 52,3 млрд дол. США, Німеччини 38,1 млрд. дол., Великої Британії – 37,1млрд. дол., Франції – 21,7 млрд. дол., Італії – 33,8 млрд.дол.
Винятком є Китай і Японія, золотовалютні резерви яких на сьогодні є найбільшими у світі. Однак золотовалютні резерви Японії складають лише 10% ВВП. Валютні резерви Китаю стрімко зростають і вже сягають 2 трлн. дол. США. Китайська економіка стабільно демонструє (навіть в умовах світової фінансової кризи) безпрецедентні темпи економічного зростання. Значне резервування наявних валютних ресурсів є одним з шляхів захисту від "перегріву економіки". Китай формує авангардні обсяги золотовалютного резерву та розміщує їх у США, вкладаючи у найбільш високоліквідні активи поки що найпотужнішої держави світу. Таким чином, керівництво Китаю формує "могутній фінансовий щит" і вже зараз може суттєво впливати на фінансову політику США.
Керівництво Національного банку України в останнє десятиліття активно резервувало практично всі валютні надходження. Завдяки цьому валютні резерви України станом на серпень 2008 р. сягнули феноменального (якщо мати на увазі мізерну величину державного бюджету) рівня – понад 37,4 млрд. дол. Таким чином, зрозуміло, що правління НБУ, резервуючи такі обсяги валютних надходжень і, утримуючи їх за межами України, перейшло всі розумні межі. Невдовзі після початку світової фінансової кризи в деяких засобах ЗМІ пройшла інформація, що значна сума розміщених на рахунках американських банків валютних резервів української держави, виявилася недоступною. Також стверджується, що внаслідок невдалого розміщення валютних резервів на зарубіжних рахунках, Україна втратила з початком фінансової кризи понад 12 млрд. дол. США. Однак про цей факт керівництво Нацбанку старанно замовчує. Навіть після отриманих у 2009 р. валютних траншів від МВФ (у розмірі 11, 7 млрд. дол.) валютні резерви не наближаються до попереднього рівня і становлять за офіційною статистикою НБУ (яка є вкрай суб'єктивізованою) уже 26 млрд. дол. США (див. Бюлетень Національного банку України, 2010, № 1, с. 79).
До переліку "заслуг" центрального банку можна віднести й чимало інших. Є всі підстави стверджувати, що упродовж усіх років незалежності Національний банк явно і тенденційно занижує номінальну масу "декретних" грошей проти об'єктивно необхідних емісій, провокуючи таким чином гостру потребу у зовнішніх валютних запозиченнях. Щоб не бути голослівними, наведемо такий аргумент. Світова практика розробила й визнала критерій, за яким визначається достатність грошової маси, що супроводжує створення валового внутрішнього продукту (ВВП) в кожній окремій країні. Йдеться про коефіцієнт монетизації, тобто про відношення грошової бази до ВВП. На початок 2009 р. грошова база нашої держави склала 180 млрд. грн.1, а ВВП – 950 млрд. грн. Отже, коефіцієнт монетизації в Україні склав усього 0,19 (або 19%). Для порівняння зазначимо, що даний монетарний показник у зарубіжних країнах є таким: Німеччина – 0,65; Франція – 0,69; Англія – 0,89; США – 1,1; Японія – 1,16; Китай – 1,6. Як бачимо, країни, економіка яких стабільно розвивається, дотримуються ключового принципу – достатнього наповнення економіки грошовою масою. І грошова маса, що знаходиться в загальносуспільному обігу, як правило, наближається, а іноді й перевищує вартісну оцінку ВВП.
Щодо України іноземні "доброзичливці" встановлюють зовсім інші параметри, бо за умов сталого грошового дефіциту (а фактично, грошового голоду) неминучими є зарубіжні валютні позики. Знаючи реальну ситуацію, так звані "зарубіжні інвестори" вміло використовують її на свою користь. На терени України спрямовується "блукаючий капітал", який за своєю природою і ціллю насправді є фіктивно-спекулятивним. Його короткостроковість й імпульсивність, принципове уникнення сфери, де довелося б обслуговувати відтворювальні процеси в економіці, створює суттєві фінансові проблеми для країни заземлення. За своєю істинною суттю даний різновид капіталу є "фінансовим вампіром". Ось саме такими "інвестиціями" перманентно наповнюється українська фінансова сфера.
Важливо зауважити, що розміри грошової бази, тобто мінімальних розмірів гривневої емісії, керівництво НБУ щоквартально узгоджує з МВФ. Таким чином, загальний обсяг недобору національної грошової маси, за нашими оцінками, щорічно складає декілька сотень мільярдів гривень. Водночас штучно сформований гривневий дефіцит активно заповнюється зовнішніми валютними позиками. Хіба це не є ще одним очевидним підтвердженням неоколоніальної фінансової політики? Її пролонгація у найближчі роки прирікає нашу державу на остаточний економічний колапс. Адже, починаючи з цього року і впродовж наступного десятиріччя Україні потрібно буде виплатити зовнішній борг у сумі 117,2 млрд. дол. США.
При цьому щорічні виплати будуть такими (млрд. дол. США): 15,2 у 2010 р., 17,4 – 2011 р., 17,9 – 2012 р., 15,9 – 2013 р., 2,9 – 2014 р., 15.4 – 2015 р., 14,3 – 2016 р., 9,7 – 2017 р., 8,5 – 2018 р. і т.д. Якщо ж мати на увазі, що згідно з урядовим проектом доходи державного бюджету в 2010 р. складуть 284,7 млрд. грн. або (відповідно до запланованого курсу 1 дол. = 7,5 грн.) біля 37,9 млрд. дол., то витрати лише на погашення зовнішньої позики сягнуть у прийдешньому році – 40% бюджетних витрат. Про яке ж збільшення соціальних стандартів при такій ситуації можна вести мову? Риторичне запитання.
Черговою стратегічною помилкою, яку нав'язали нам МВФ та Світовий банк, є "комплекс інфляцієфобії". Українській грошово-фінансовій політиці властивий хронічний острах нібито прямої зумовленості рівня інфляції наявною грошовою масою. Дж. М.Кейнс, Людвіг Ерхард, Франклін Рузвельт, Ден Сяо Пін – визнані реформатори ХХ ст., – активно відстоювали визначальну роль і важливість достатньої кількості грошей в економіці країни. Так, Людвіг Ерхард у своїй книзі "Півстоліття роздумів" зробив однозначний висновок: "Між інфляцією і обсягом грошей, що є в обігу, немає жодного причинно-наслідкового зв'язку. Інфляція породжується єдино тим, що можуть виникнути доходи від діяльності, яка не дає реальної користі економіці". Далі автор попереджає: "В економіці, яка залежить від приватної ініціативи, процесу відтворення загрожує головним чином дефляція".
Звичайно, грошова емісія являє собою потенційну небезпеку. Однак потенційна загроза, наприклад, від електричного струму аж ніяк не зумовлює якихось відмов від його найширшого використання. Гроші – це "кисень" економічного організму, а нормальний грошово-кредитний обіг – його "капілярно-судинна" система. Штучно обмежуючи доступ грошової маси в економіку України, ми власноруч омертвляємо її. Бен Бернанке (нинішній Глава Федеральної резервної системи США), бажаючи особливо наголосити, що головне в монетарній політиці не затята боротьба з інфляцією, а платоспроможний попит, купівельна спроможність населення, – сказав: „Якщо будуть ускладнення з попитом і в людей не буде достатньо грошей, щоб придбавати товари, ми, в крайньому випадку, готові будемо скидати гроші з гвинтокрила".
Повчально, що видатний англійський державний діяч (свого часу, найбільш успішний міністр фінансів Великої Британії) Дж.М.Кейнс, виступаючи в 1928 році перед студентами Кембриджа і Вінчестера, спрогнозував, якими будуть соціальні цінності через 100 років і до якої межі взагалі розумно накопичувати капітал. Він, зокрема, вважав, що "світова економіка розвивається за принципом магніту; вона постійно потребує відчутного поштовху – постійного підвищення сукупного попиту, який напряму залежить від купівельної спроможності населення". Це послання великого вченого і державника варто було б взяти до уваги керівництву фінансово-економічного блоку української держави.
Отже, жорстко пов'язувати рівень інфляції з рівнем емісії, як це робить НБУ, є грубою стратегічною помилкою, від якої відмовилися всі країни, що здійснювали у свій час програми врятування національних економік від загрози фінансово-економічного колапсу. Помірна інфляція – не "велика згуба", а при виваженій економічній політиці, – важливий інвестиційний ресурс. Нинішня суб'єктивно-волюнтаристська монетарна політика Національного банку України знекровлює національну економіку і водночас холоднокровно провокує тотальне падіння купівельної спроможності населення.
Сьогодні ж ми вимушені, напревеликий жаль, констатувати украй неприємну очевидність. Нав'язана ззовні програма максимального послаблення України – однієї з найбільших і в недалекому минулому потенційно могутніх держав Європи, підпорядкування її фінансової сфери впливам та інтересам іноземного капіталу, – практично виконана. І очевидно ніхто з її виконавців відповідальності не понесе. Адже найбільшим дефіцитом української політико-економічної дійсності є невідворотна відповідальність у її конкретно персоніфікованоному вимірі. Якщо Національний банк не виконав свою, визначену Конституцією, основну функцію, – забезпечення стабільності національної грошової одиниці, то за це має відповідати його керівництво.
"Дефолт відповідальності" – це реальна загроза для національної безпеки української держави. Цьому потрібно покласти край. Суспільство не може прогресувати без запровадження невідворотної відповідальності керівників базових державних систем та інститутів за антидержавні дії чи злочинну бездіяльність. Першочергово це стосується тих, хто, порушуючи принцип національної безпеки, впроваджував чи пасивно супроводжував згубну для держави і суспільства валютно-курсову та грошово-фінансову політику.
Також на часі невідкладні й кардинальні зміни Закону України „Про Національний банк України”, який за своїм змістом, закладеними привілеями і свободами суперечить Конституції України. Лише в такому разі з’являться реальні передумови для виходу із критичної фінансово-економічної ситуації, що склалася у країні. Дану пропозицію обґрунтовано висловлюють фахівці з фінансового права (див.: Вісник прокуратури. 2009. – № 12).
Украй назрілим є також вирішення питання щодо налагодження узгодженої взаємодії, чіткого розмежування цілей, функцій і відповідальності Національного банку та Уряду і водночас інституціонального визначення способів координації їх дій Верховною Радою України, що стане реальним підґрунтям для стабілізації розвитку фінансово-економічного сектору країни.

1 Грошова база – це сукупність готівкових коштів, обов'язкових резервів, коштів на кореспондентських рахунках державних і комерційних банків, коштів державних нефінансових корпорацій і домашніх господарств. У деяких країнах передбачена номінальна величина кредитів центрального банку на фінансування дефіциту державного бюджету. Відсутність в Україні (знову ж таки, під тиском МВФ) такої позиції змушує державу брати іноземні фідуціарні (цільові) позики.
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"