інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Структура банківського сектору та його ефективність

М.Сухов

Головною функцією банків є трансформація заощаджень домогосподарств і корпорацій в інвестиції. Залежно від того, наскільки банки успішно здійснюють цю функцію, можна говорити про ефективність банківського сектору в цілому. Найбільш ефективно роль фінансового посередника реалізують великі банки, у яких працюючі активи досягають 85% сукупних активів. Натомість у міру зниження розміру банків частка ліквідних коштів у їхніх активах збільшується. Це відображає, з одного боку, низькі функціональні можливості малих банків з надання кредитів, слабку диверсифікованість клієнтської бази, необхідність додаткового буфера ліквідності, а з іншого – їхні переваги в бізнесі розрахунково-касового обслуговування.

Укрупнення та консолідація банків дозволяють оптимізувати управління ліквідністю і, як наслідок, – підвищити ефективність роботи банків як фінансових посередників. Разом з тим, фінансова криза виявила небезпеку, яку несуть із собою великі фінансові установи, та значний потенціал живучості малих за розмірами банків. Усе це слід враховувати при визначенні оптимальної структури вітчизняного банківського сектору.

Ціноутворення на кредити
Ринкова структура банківського сектору багато в чому визначає ціноутворення на головний банківський продукт – кредити. Від розміру банку залежить ціна грошей для окремо взятого позичальника та, в остаточному підсумку, – для економіки в цілому. Зі зниженням розміру банку ефект масштабу відходить у небуття, і на вартість кредиту вирішальний вплив справляють постійні (внутрішні) витрати банку на його видачу. Крім того, чим менший банк, тим дорожче у нього фондування. Як наслідок – ціна грошей для клієнтів виявляється вищою.

Доступність банківських послуг та видатки на фінансову інфраструктуру
З погляду підвищення доступності банківських послуг, основні надії покладаються на провідних гравців ринку. Нерідко в банківських колах можна почути, що, спонукаючи малі банки укрупнюватися, регулятор тим самим збільшує проблему доступності банківських послуг. Ті, хто не витримає нових вимог щодо розміру капіталу, будуть змушені піти з ринку, а це створить ще більший дефіцит банківських послуг.
У дійсності, невеликі банки не відіграють значної ролі в подоланні дефіциту фінансування та забезпеченні доступності банківських послуг в економіці. На практиці збільшують активи та пропозицію банківських послуг зовсім не малі банки. Оскільки багато з них вже мають розширену мережу відділень, то вони не схильні до швидкого нарощування точок обслуговування.
У цілому слід виділити два основні види обмежень, що перешкоджають доступності банківських послуг: територіальні (пов’язані з недостатністю розвитку фінансової інфраструктури) і технологічні (полягають у невідповідності технологій фінансового обслуговування потребам широких верств населення, малих і середніх підприємців). Подолати обидва види обмежень можна за рахунок розвитку мережі відділень та багатофункціональних банкоматів, а також технологій віддаленого обслуговування клієнтів. І те, й інше йдуть пліч-о-пліч, оскільки, якщо навіть клієнт використовує систему Інтернет-банкінгу, він продовжує залишатися прив’язаним за базовими операціями (відкриття рахунку, оформлення кредиту тощо) до місцевого відділення.
Роздрібний бізнес – це переважно «іграшка» для великих банків. Невеликі банки зі слабкою капіталізацією, як правило, не можуть дозволити собі займатися роздрібним бізнесом, який є досить витратним (як по процентних витратах, по внесках, так і по адміністративно-господарських витратах на утримання персоналу та офісу), і у відношенні якого значною є роль ефекту від масштабу.

Вплив розміру капіталу на фінансову стабільність банку
Найбільш надійне застосування капіталу вимагає від банків не тільки витрат на розвиток мережі відділень, але й власних коштів певної величини, бізнес-можливостей менеджерів і «реальних власників». Прагнення невеликих за розміром або фіктивно капіталізованих банків заробити виштовхує їх у сферу обслуговування сумнівних операцій або високоризикових фінансових угод. До останньої традиційно відносять фінансування комерційної діяльності власника банку.
Дійсно, не маючи можливості вкласти капітал у масовий банківський бізнес, деякі банкіри використовують залучені банком кошти для власних інвестиційних задумів. У багатьох випадках їх складно відокремити від операцій по фіктивній капіталізації банку. Комбінація провальної венчурної ідеї власників з її завищеною вартістю в активах банку й заплутаними правами на кінцевий об’єкт інвестування призводить до того, що найменше зрушення у платіжному календарі банку викликає втрату ліквідності, яку неможливо компенсувати внаслідок недовіри ринку таким банкам. Поряд з фінансуванням бізнесу власників, у якості єдиного та нерухомого «якоря», що тягне до дна невеликий банк, також виступають вкладення в нерухомість або інші активи, що мають низьку ліквідність.
Загальновідомо, що мінімальна величина капіталу – це не тільки структурна складова регулювання банківського сектору, але й фактор, що прямо впливає на стійкість банку. Проте кризова статистика ілюструє досить пістряву картину фінансової нестабільності банків. Поруч з банкрутством великих системних банків спостерігалися яскраві приклади живучості малих профільних банків.
Одним зі шляхів збереження групи невеликих банків є формування багаторівневої банківської системи, де залежно від класу банку і його власного капіталу, він зможе здійснювати визначений перелік операцій. Це дозволить обмежити ризики банків, привівши їх у відповідність із розміром власного капіталу. Якщо звернутися до міжнародного досвіду, то у всіх країнах, де діють сотні банків, кредитні організації поділяються національними регуляторами на кілька категорій. До кожної з них застосовується окремий режим пруденційного нагляду залежно від профілю ризиків. США, Велика Британія і Росія являють собою винятки, де до всіх банків, незалежно від специфіки їх діяльності, пред’являються однакові вимоги.
Численність банківських систем закордоном пояснюється наявністю класів кооперативних банків і банків взаємного кредитування. У Німеччині їх частка від загальної кількості кредитних організацій становить 61%, в Австрії – 72%, в Італії – 54% і т.д. Ризики кооперативних і взаємних банків обмежені тим, що їхні клієнти є одночасно власниками банків. Високоризиковані операції ними не проводяться, завдяки чому вони не становлять системної загрози для банківського сектору та здійснюють свою діяльність у замкненій ніші. За цим варто згадати, що до цих пір жодного кооперативного банку на вітчизняному фінансовому терені не з’явилося.
Слід зазначити, що офіційні класифікації кредитних організацій, за якими національні регулятори відносять банки до різних класів фінансових посередників, будуються переважно за двома ознаками: організаційно-правовою формою юридичної особи та переліку дозволених операцій. Регіональна ознака класифікації, за винятком класів кооперативних і взаємних банків, відходить у минуле.

Перспектива появи банків з обмеженою ліцензією
Якщо невеликі банки поряд з великими системотворчими банками будуть виділені в окремі класи банків з особливими режимами пруденційного нагляду, головним критерієм класифікації стануть розмір власного капіталу (включаючи мінімальну величину капіталу) та закритий перелік дозволених операцій. У такому випадку невеликі банки будуть являти собою банки з обмеженою ліцензією. Їх не можна буде вважати універсальними банками, однак у рамках обмеженої бізнес-моделі вони зможуть діяти на території всієї країни.
Які рамки можуть накладатися на банки з обмеженою ліцензією? Насамперед, вони пов’язані зі специфікою структури пасивів і профілем ризиків, які вони апріорі не можуть на себе приймати. Мова йде про складні структурні продукти та довгострокові операції – іпотечне кредитування та сек'юритизацію, а також про деривативи та інші забалансовані операції. Усі вони можуть бути заборонені для банків з обмеженою ліцензією. У той же час банки з обмеженою ліцензією зможуть як і раніше здійснювати базові операції по залученню підприємств на розрахунково-касове обслуговування та депозитів населення, а також видавати класичні кредити. Валютне обслуговування клієнтів і власні операції в іноземних валютах також повинні зберегтися, враховуючи експортну спрямованість вітчизняної економіки. Однак викликає сумніви й той факт, що банкам з обмеженою ліцензією слід дозволити виходити на зовнішні ринки капіталу та підтримувати кореспондентські відносини з іноземними банками. Малоймовірно, що вони зможуть адекватно оцінити ринкові ризики, пов’язані з операціями на міжнародних фінансових ринках.
Впровадження класу банків з обмеженою ліцензією, в остаточному підсумку, дозволить вирішити декілька завдань. По-перше, стимулювати власників і топ-менеджерів нарощувати власний капітал для переходу банку в більш високий клас універсальних банків. По-друге, обмежити ризики, привівши їх у відповідність із розміром власного капіталу банків. По-третє, зберегти нішу локальних банків, що дозволить підтримати регіональні ринки та забезпечити послугами місцевий малий і середній бізнес.
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"