інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Способи грошової емісії та її сучасні реалії

В.Кізілов, Г.Сапов

Існує один спосіб емісії готівки і три способи емісії безготівкових грошей. Готівку, як усі розуміють, просто друкують на відповідному обладнанні. В економіку вона потрапляє у той момент, коли уряд розплачується свіжонадрукованими купюрами або кому-небудь їх дарує. Якщо ж їх не запускають в обіг, а просто зберігають у сховищах Центрального банку, це рівнозначно тому, що цих грошей ніхто не друкував.

Грошова маса не змінюється й у тому випадку, якщо уряд знищує старі купюри, що потрапили до нього, заміняючи їх новими, тільки що з друкованого станка. Головне, щоб постійною була загальна кількість готівки в обороті – якщо, звичайно, ми не хочемо розгорнути інфляцію.

Друкування готівки
«Типографський» спосіб грошової емісії – найпростіший. Виготовлення готівки на друкарському станку не має ніякого відношення до банківської системи. Напевно, банкірам неприємно, тому можна припустити, що вони просять авторів, які пишуть підручники з економіки, не згадувати про цей занадто простий спосіб збільшення грошової маси.
В усякому разі, в популярних підручниках про друкарський станок не пишуть, а розповідають винятково про «новітні» види емісії, тобто про емісію безготівкових грошей. Сьогодні, напевно, уже будь-який першокурсник-економіст перерахує три інструменти, якими Центробанк може впливати на грошову масу. Це ставка рефінансування, норма обов’язкового резервування та операції на відкритому ринку.

Рефінансування комерційних банків
Ставка рефінансування – це відсоток, що стягується центральним банком за кредитами, які видаються звичайним комерційним банкам. При цьому слово «кредит» не повинно вводити нас в оману. Нормальний кредит підпорядкований залізному закону: якщо я даю комусь у борг, кількість грошей у моєму гаманці зменшується. Не можна одночасно з’їсти цукерку й подарувати її комусь. Але для центрального банку подібних обмежень не існує.
Він видає кредити особливим способом. Замість того, щоб віддати комусь свої гроші, як це робить справжній кредитор, Центральний банк просто повідомляє комерційний банк, що тепер у нього на кореспондентському рахунку з’явилася певна сума, і на ту ж саму суму, з додаванням відсотків, зростає борг комерційного банку перед центральним.
Уявіть собі, що є комерційний банк, активи якого становлять мільярд тугриків і складаються на 10% з готівки, на 10% з цінних паперів і на 80% – з кредитів, виданих різним позичальникам.
Пасиви теж дорівнюють мільярду тугриків. Одну п’яту пасивів складає власний капітал банку, а решта утворюється за рахунок коштів вкладників та інших людей, що позичили банку гроші.
Припустимо, вкладники цього банку внесли свої гроші в середньому під 5% річних, а сам банк видає кредити під 6% річних. Більше бажаючих вкладати під таку ставку немає. Якщо банк хоче збільшити суму депозитів, що зберігаються у ньому, з 800 до 900 млн. тугриків, він повинен підняти ставку до 6%, а щоб залучити внесків на 1 млрд. тугриків, треба платити вже 7%.
Банк на це йти не може, оскільки, позичивши додаткові 200 млн. тугриків, він зможе розмістити їх не під 7%, а тільки, скажімо, під 5,5%. Дотримується рівновага.
І отут з’являється центральний банк держави, який заявляє: «Мені потрібно пожвавлення економіки, тому я готовий видати вам кредит усього лише під 3% річних! Хочете?».
У комерційному банку починають рахувати, яку суму вони могли б позичити під такий відсоток, щоб потім позичити її боржникам за більш високою ставкою. Припустимо, у них є два потенційні позичальники: один згоден взяти 200 млн. тугриків під 5,5% річних (про нього ми вже сказали вище), а другий сподівається одержати таку ж суму під 4%. Виходить, сукупний кредит буде розширений на 400 млн. тугриків.
Комерційний банк позичає цю суму у центрального. Тепер його активи складають 1,4 млрд.: готівкові тугрики.

Довідка
Активи – це майно, що належить банку, а також борги, які будь-хто має перед банком. Пасиви – це джерела, за рахунок яких утворилися активи. Пасиви складаються з капіталу, що належить власникам банку, і боргів (зобов’язань) банку перед його кредиторами. Активи завжди дорівнюють пасивам. Капітал власників дорівнює різниці між активами та зобов’язаннями банку; при нормальному веденні справ його величина позитивна й згодом зростає.
На 100 млн., цінні папери ще на 100 млн., кредити, видані старим позичальникам – 800 млн., і нові 400 млн. на кореспондентському рахунку у центробанку.
Пасиви теж стали складати 1,4 млрд.: 200 млн. – це власний капітал, 800 млн. – борг перед вкладниками й 400 млн. – борг перед центральним банком.
В економіці з’явилося 400 млн. нових тугриків. Проте, поки вони лежать у нашого комерційного банку на кореспондентському рахунку у ЦБ, то вони ні на що не впливають. Але це триватиме недовго.
Незабаром комерційний банк повідомляє, що він знижує відсоток по своїх кредитах з 6% до 5,5% річних. Один з потенційних позичальників, довідавшись про це, відразу бере позичку в розмірі 200 млн. тугриків.
Через якийсь час кредитна ставка знижується ще раз – до 4%. Одночасно треба буде знизити й ставку по депозитах, щоб вона була нижче цього рівня. Але головне не в цьому, а в тому, що інші 200 млн. тугриків також будуть передані позичальникові. І тепер намальовані центробанком 400 млн. нових тугриків уже не спочивають у надрах банківської системи, а знаходяться в руках у небанківських організацій – позичальників банку. Як тільки ці позичальники почнуть витрачати отримані ними гроші, ефект від зниження ставки рефінансування стане безпосереднім. Намальовані гроші почнуть розливатися по економіці, нерівномірно підштовхуючи ціни вгору й створюючи перерозподільний ефект.
Так і збільшується кількість грошей в обігу. Звичайно, формально кредит видається на обмежений строк і повинен бути погашений з відсотками, але на практиці, коли для комерційного банку настане час розплачуватися, він одержить ще одну позику.
Вважається, що чим нижча ставка рефінансування, тим більше подібних кредитів буде видавати центробанк і тим швидше зростатиме грошова маса. У житті, однак, не все так просто. Центральні банки самі вирішують, коли, скільки й кому грошей вони дадуть, і роль неофіційних угод у цьому процесі дуже велика.

Маніпуляції з обов’язковим резервуванням
Друга форма управління безготівковою грошовою масою – це маніпулювання нормами обов’язкового резервування. Розглянемо докладніше, що це таке.
Вкладник приносить у банк 1000 тугриків. З них 500 він кладе на строковий річний депозит під 10%, а інші 500 – на безстроковий депозит під 2% річних. Гроші, що лежать на безстроковому депозиті, вкладник може у будь-який час вимагати назад. Тому у банку завжди повинна бути в запасі відповідна сума – 500 тугриків. З іншого боку, щоб заплатити за цим внеском відсоток, банк повинен їх кудись вкласти й сам одержати відсотки по своїх вкладеннях. Отже, гроші одночасно повинні зберігатися у банку та обертатися десь у руках позичальників банку. Парадокс!
У нормальних ринкових умовах, коли банки не мають ніяких привілеїв, цю проблему не можливо розв’язати. При такому режимі ніяких відсотків по безстроковому депозиту бути не може. Безстроковий депозит означає, що вкладник приніс гроші в банк і залишив їх там зберігатися до запитання. Його кошти ні на секунду з банку не виводяться й жодному ризику не піддаються. Вони дійсно можуть бути повернуті господарю за першим запитом. Але якщо вкладнику не доводиться ні чекати, ні ризикувати, то й ніякого доходу по своєму депозиту він одержувати не може. У цьому випадку банк відіграє роль камери схову, а коли ми здаємо в камеру схову валізу, ми зовсім не очікуємо, що, забираючи її назад, одержимо в якості «відсотків» ще й маленьку сумочку. Аналогічно, здаючи в гардероб пальто й шарф, ми не сподіваємося одержати назад пальто й два шарфи. Наш внесок у цьому випадку не «працює» – він просто зберігається у надійному місці, і добре, якщо з нас не стягують плату за зберігання. А хто хоче одержувати відсотки – той робить внески на певний строк.
Але у реальному світі банки мають привілейований статус. Їхня стабільність проголошена пріоритетом державної політики. Фактично у будь-якій сучасній країні держава дає гарантію, що приватні банки не будуть розорятися. Якщо вони потрапляють у скрутне становище, то національний банк рятує їх, надаючи пільгові кредити за допомогою «рефінансування».
При цьому банки піддаються жорсткому регулюванню, вони зобов’язані виконувати сотні нормативів ЦБ. Вважається, що це підвищує їхню надійність. Однак серед цих нормативів відсутній такий, як «стовідсоткове резервування рахунків до запитання». Будь-який гардеробник розуміє, що він не повинен заробляти, здаючи напрокат ті речі, які принесли йому в гардероб. Але сучасний банкір дивиться на життя інакше. Якщо центральний банк не забороняє видавати кредити за рахунок коштів, залучених по безстрокових депозитах, і навіть обіцяє рятувати всіх, хто, займаючись такими справами, доходить до неплатоспроможності, чому б не робити це?
У результаті банк намагатиметься видати кредити на всю суму 1000 тугриків, включаючи як 500, які прийшли у вигляді строкового вкладу на рік, так і 500, що надійшли у вигляді вкладу до запитання. Припустимо, вся тисяча тугриків була дана в борг фірмі А. Що ми тепер маємо?
Оцінимо грошову масу, яку відомі нам суб’єкти тримали на руках і могли витратити у будь-який день. Спочатку був просто вкладник, який має 1000 тугриків. Потім він поклав 500 з них на строковий депозит, а 500, що залишилися та лежать на рахунку до запитання, він як і раніше може витратити у будь-який день. Але є ще фірма, яка взяла кредит у банку. У неї на рахунку додалося 1000 тугриків, і вона також може витратити цю суму у будь-який день!
Там, де раніше була тисяча, тепер півтори, і грошова маса, таким чином, виросла рівно на 500 тугриків. Це відбулося в той момент, коли гроші, покладені однією людиною на безстроковий депозит, одночасно з’явилися й на рахунку організації, що взяла кредит у банку. З погляду сучасних банкірів, міністрів і більшості викладачів економіки, це вважається легітимним процесом – «створення грошей банківською системою».
Якби платоспроможність комерційних банків не була гарантована державою, таких операцій ніхто б не здійснював. Усі банкіри усвідомлювали б необхідність тримати стовідсоткові резерви під усі залучені вклади до запитання. І не сплачували б по цих внесках відсотків. А от якби держава в особі центробанку давала гарантії комерційним банкам, нічого від них натомість не вимагаючи, то практика «створення грошей» поширилася б. Адже «створення грошей банківською системою» може повторюватися циклічно:
- А відкрив безстроковий вклад у банку № 1;
- Банк, не знімаючи грошей з рахунку А, передав їх у якості кредиту для Б;
- Б витратив ці гроші на товари, куплені у В;
- В вклав отримані гроші на вклад до запитання у банку № 2;
- Банк № 2, не знімаючи грошей з рахунку В, передав їх у якості кредиту для Г…
До цього моменту одні й ті самі гроші одночасно лежать на рахунках А, В і Г! Початковий вклад А, перебуваючи в обігу у банківській системі, виріс утричі, і це тільки початок!
Щоб ця снігова куля коли-небудь перестала збільшуватися, необхідно, щоб кожного разу на стадії видачі кредиту банк передавав позичальникові не всі залучені кошти, а тільки частину, залишаючи собі якийсь резервний залишок. Чим більший цей залишок, тим швидше припиниться «створення грошей». Якщо він становить 100% (чого вимагає здоровий глузд при відсутності державних гарантій), то процес взагалі не почнеться. Але в реальності норма резервування зазвичай складає близько 15%, 20% або 25%. І цю норму встановлює центральний банк.
При бажанні комерційні банки можуть тримати більше резервів під безстрокові депозити, ніж їм запропоновано, але це не настільки важлива обставина. Головне, що центробанк має право змінювати норму обов’язкового резервування на власний розсуд. Якщо вона становить 20%, то з 500 тугриків, покладених на безстроковий депозит вкладником, на кредит підуть тільки 400, а інші 100 – у резерв. Якщо її підвищують до 25%, то на кредит піде 375, а в резерв – 125 тугриків. Чим вища норма обов’язкового резервування за безстроковими вкладами, тим менше створюється нових грошей при видачі кредитів і тим повільніше зростає грошова маса. Але якщо резервування не стовідсоткове, вона обов’язково зростає.

Операції на відкритому ринку
Нарешті, третій спосіб збільшувати безготівкову грошову масу – це так звані операції на відкритому ринку. Їхня суть полягає в тому, що центральний банк виходить на який-небудь фінансовий ринок (найчастіше на той, де торгуються державні облігації або валюта) і починає скуповувати активи, по яким відбуваються торги. При цьому розплачується він з продавцями шляхом штучного збільшення у них на рахунках певних грошових сум, що з’явилися нізвідки.
Уявімо собі ринок державних облігацій. Ринок зручніше за все представляти у вигляді таблиці з двох стовпчиків і величезної кількості рядків. У лівому стовпчику – ціни, за якими різні учасники торгів хочуть купити або продати облігації. У правому – кількість облігацій, яку хочуть купити або продати всі, хто виставив заявку за даною ціною. Найвища ціна, за якою хтось продає – у самому верхньому рядку. Найнижча ціна, за якою є заявка на покупку – у найнижчому. І чим нижче ціна, тим нижче рядок, у який вписуються дані про заявки, виставлені за цією ціною. У середині таблиці знаходяться два особливі рядки – найдешевша заявка на продаж і найдорожча заявка на купівлю.
Наведемо таблицю, яку біржовики називають «котирувальний стакан»

Припустимо, що вони виглядають так: на продаж виставлено 2000 облігацій за ціною 100,1 тугрик, а найдорожча пропозиція на купівлю – це запит на 1000 облігацій за ціною 100 тугриків рівно. Звичайно, кожний учасник торгів у будь-який момент може через електронний термінал зняти свою заявку, виставити нову або змінити ціну й обсяг у своїй вже виставленій заявці. Тому вигляд таблиці досить часто змінюється. Постійний лише принцип, за яким заявки на угоди з високими цінами вгорі, а з низькими цінами – внизу.
Уявімо, що хтось, дивлячись на описану нами картину, вводить у термінал заявку типу «куплю 100 облігацій по 100,1 тугриків за одиницю». Оскільки за цією ціною хтось готовий продати 2000 облігацій, миттєво буде зареєстрована угода, і новий покупець одержить бажане. А продавець із задоволенням відзначить, що із двох тисяч паперів, які він виставив на продаж, сотня вже пішла. У рядку ринкової таблиці, де повідомляється, скільки облігацій виставлено на продаж за ціною 100,1, замість 2000 коштуватиме 1900.
Це і є відкритий ринок. Що ж може зробити центральний банк, щоб з його допомогою збільшити грошову масу? Відповідь елементарна – просто виставити заявку на купівлю, скажімо, 100 тис. облігацій за ціною 100,1. Оскільки за цією ціною продається тільки 1900, вони будуть миттєво скуплені, і в рядку найдорожчої покупки тепер буде стояти заявка центрального банку «куплю 98 100 облігацій по 100,1» (98100 виходить, якщо від 100000 відняти 1900).
Через якийсь час ЦБ змінить свою заявку, піднявши ціну купівлі з 100,1 до 100,2. Тоді він викупить усі папери, які пропонуються по 100,2. Після цього знову підніме ціну купівлі, і так доти, поки не придбає всі 100 тис. облігацій, які йому потрібні. Припустимо, наприклад, що в середньому він купить облігації по 100,5 тугриків, усього витративши на операцію 10,05 мільйонів. Це буде означати, що грошова маса в країні виросла рівно на 10,05 мільйонів тугриків – саме цю суму центробанк випустив в обіг .
Так і зростає кількість грошей в економіці. Загалом подібні операції можна використовувати й для вилучення грошей з економіки, але тоді центральний банк повинен не скуповувати фінансові активи за намальовані гроші, а навпаки, розпродавати свої запаси іноземної валюти та цінних паперів, одержуючи натомість безготівкові незабезпечені гривні.
Найцікавіша особливість усіх перерахованих видів грошової емісії полягає в тому, що нові гроші, які запускаються в економіку, завжди дістаються комусь конкретному, а не розподіляються рівномірно на всіх жителів країни. Їх привозять на інкасаторському автомобілі до визначеного отримувача або державного постачальника.
Гроші, намальовані при рефінансуванні комерційних банків, дістаються, звичайно, конкретним банкірам-позичальникам. Вони ж одержують і ті гроші, що випускаються в економіку при зниженні норми обов’язкового резервування. Проте, якщо уряд захоче, він може дати банкам будь-яке «партійне завдання». Наприклад, Центральний банк надає щойно надруковані гроші, а комерційні банки спрямовують всю отриману суму на пільгові кредити сільському господарству. Якщо за виконанням цих вимог вдасться простежити, то реальними одержувачами вигід від грошової емісії стануть не банкіри, а фермери.
Нарешті, якщо ми говоримо про «операції на відкритому ринку», то й тут очевидний прямий матеріальний виграш цілком конкретних осіб. Припустимо, у нас є ринок державних облігацій і на ньому існує певний рівень цін. Втручання центрального банку, який малює гроші й починає скуповувати на них облігації, різко підвищує попит. Це означає, що ціна облігацій повинна вирости, а отже, їхні продавці отримують перевагу.
Важливо також розуміти, що всі історії збагачення осіб, наближених до центробанку, супроводжуються втратами для всіх інших. Адже якщо ви простий власник гривні, а гривня через емісію знецінилася, то ви стали біднішими. Звичайно, відбувається перерозподіл багатства. Уявіть собі, що грошову масу в Україні збільшили утричі й усі щойно «випущені в обіг» гроші віддали особисто вам. Імовірно, згодом і ціни на всі або майже всі товари виростуть приблизно втроє. Але ваше особисте становище виросте не втроє, а в кілька мільйонів або в кілька мільярдів разів. Ви збагатилися, у той час як усі інші жителі країни стали приблизно втричі біднішими.
І це не жарт. Те, що під час великомасштабних грошових емісій відбувається радикальний перерозподіл багатства – реальна річ. Взяти, наприклад, сучасних олігархів. Було б помилково вважати, що вони стали доларовими мільярдерами насамперед завдяки приватизації. До початку приватизації вони вже управляли найбільшими банками країни, що, власне кажучи, і визначило їхній успіх. А звідки ж узялася могутність цих банків? Тут головну роль зіграла грошова емісія.
Простий перерозподіл багатства – ще не найстрашніше, що буває у житті. Якщо одні збагатилися за рахунок інших, а загальна сума багатства залишилася незмінною, це ще не фатально. По-справжньому сумні речі відбуваються тоді, коли сумарний виграш тих, хто збагатився, є меншим за сумарний програш тих, хто став біднішим. Якщо у вас віднімуть квартиру й віддадуть її Абрамовичу, принаймні, можна утішитися тим, що Абрамович також людина. У нього також є якась гідність. Зрештою, не виключено, що у підсумку це позитивно позначиться на футбольній команді, за яку ви уболіваєте. А от якщо втрачена вами квартира не дісталася нікому, а просто пропала, згоріла, зруйнувалася, то навіть найзапекліший альтруїст змушений визнати, що світ став гіршим. Тим часом, в умовах інфляції подібні речі відбуваються систематично та є неминучими.
Яким чином грошові маніпуляції зменшують реальне багатство суспільства? Коли уряд вкидає гроші в економіку, вони дістаються комусь конкретному. Цей одержувач грошей на щось їх витрачає, у результаті на ринках змінюється структура цін і співвідношення попиту на різні товари. Якщо ці зміни мають відносно довгостроковий характер, вони істотно впливають на те, у які галузі інвестори будуть вкладати гроші, що можуть окупитися тільки за умов державного накачування грошей у конкретні галузі. Усі інші можливі інвестиції при цьому, відповідно, скорочуються.
Якщо ж держава запускає в обіг гроші таким способом, який впливає на процентну ставку, то дисбаланс виявляється ще більш серйозним. Уявімо собі, що, розподіляючи свіжонадруковані гроші у вигляді дешевих кредитів, уряд викликав зниження процентної ставки з 6% до 4% річних. А тепер уявімо людину, у якої є капітал, і яка шукає, куди його вкласти, але кращий з доступних їй проектів принесе тільки п’ятивідсоткову рентабельність. Раніше така людина втрималася б від інвестицій, та, імовірно, віднесла б свої гроші в банк або витратила. Але тепер, коли уряд знизив процентну ставку, його інвестиційна ідея виглядає привабливішою!
Цілком можливо, що тепер він вкладе у цей проект усі свої гроші, та ще відмовиться від купівлі автомобіля та закладе квартиру. У результаті метал, цегла, енергія й час багатьох людей перетворяться у який-небудь завод, верстат, магазин або складну комп’ютерну програму. Виникне комерційне підприємство, обтяжене боргами, але досить рентабельне, щоб з ними розплачуватися. Але при процентній ставці в 4% річних таке підприємство буде прибутковим, а при 6% – збитковим. І доля його буде залежати насамперед від того, чи довго уряд зможе утримати процентну ставку на низькому рівні.
А уряд, щоб дійсно забезпечити низький відсоток, повинен постійно пропонувати ринку дешеві кредити. Місяць за місяцем, квартал за кварталом. Поступово він усвідомлює, що сам загнав себе в пастку. Чим довше він здійснює цю політику, тим більша кількість людей починають вести свої справи, розраховуючи, що вони можуть позичити під низький відсоток. Якщо раптом її припинити, усі ці люди понесуть втрати. А якщо її продовжити, то ситуація тільки погіршиться: адже це буде означати, що ми постійно виготовляємо нові гроші.
Очевидно, якщо робити це безперервно, то рано чи пізно відбудеться серйозне підвищення цін. У цій ситуації безболісного виходу вже немає. Масові руйнування неминучі, а спроби уникнути їх тільки підсилять ефект. Питання в тому, чи хочемо ми додати до цієї купи проблем ще й зростання цін, падіння національної валюти та загальну недовіру до грошей.
Описаний механізм – це ні що інше, як схема всім відомого ділового циклу. Спочатку завдяки заниженим процентним ставкам здійснюються нежиттєздатні інвестиції. Потім уряд накачує економіку грошима, щоб ці низькі відсотки утримувалися довше. Потім стає зрозуміло, що низьку ставку вже не втримати, і гроші друкують, щоб хоч частково відшкодувати втрати тих, хто в умовах ейфорії дешевих кредитів невдало видав позику або вклав гроші у збиткову справу. Потім доходить до того, що якщо продовжувати емісію, починається руйнування національної грошової системи.
На цій стадії уряд звичайно відступає та усвідомлює, що тих бідолах, яких він спровокував на невдалі інвестиції, вже не врятувати. Накачування грошей різко припиняється, процентні ставки підвищуються, і незабаром настає епоха масових банкрутств, коли виробництва всюди закриваються, а люди втрачають роботу. Усі розуміють, що капіталовкладення, які при штучно заниженій процентній ставці здавалися дуже розумними, насправді просто були знищенням статку.
На жаль, перетворити тисячу гарних бетонних плит у збитковий і безперспективний завод набагато легше, ніж зробити навпаки. Тому тепер капітал доведеться накопичувати заново, а про старий забути, як про втрачену ілюзію. І от, тільки-но люди оговталися і почали працювати, на сцені знову з’являється уряд і знову починає висувати нові пропозиції: «Кому дешеві кредити тільки що намальованими грошима? Беріть участь у програмі стимулювання й відновлення економіки!». І все починається спочатку…
Саме так відбувалися усі найбільш відомі економічні кризи. Із сучасних криз особливий інтерес представляють відомі нам випадки у вітчизняній фінансовій сфері. Із криз минулого – Велика депресія у США.
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"