інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Кредит як джерело нестабільності*

Ми можемо далеко просунутися в розумінні світової капіталістичної системи, зрозумівши роль, яку відіграють у ній гроші. Гроші – не просте абстрактне поняття, і ми досить багато чого знаємо про них. У підручниках говориться про три основні функції грошей: це – міра вартості, засіб обігу та засіб нагромадження. Названі функції добре відомі й докладно проаналізовані, хоча наявність третьої функції можна заперечувати.

Класична економічна теорія вважає гроші засобом досягнення мети, а не самоціллю, вони являють собою мінову вартість, але не мають власної вартості. Іншими словами, вартість грошей залежить від вартості товарів і послуг, на які їх можна обміняти. Але які справжні цінності, що вочевидь повинні лежати в основі економічної діяльності? Це – складне питання, яке так і не одержало дотепер задовільної відповіді. В остаточному підсумку економісти вирішили, що їм взагалі непотрібно відповідати на це запитання; вони можуть прийняти цінності економічних агентів як даність. Їхні переваги, якими б вони не були, можна уявити у вигляді кривих байдужості, а останні – використовувати для визначення цін.
Але проблема полягає в тому, що в реальному світі цінності не задані. У відкритому суспільстві люди мають право самостійно робити вибір; але при цьому вони не завжди знають, чого насправді хочуть. В умовах швидких змін, коли традиції втратили колишню владу, а людей з усіх боків осаджують пропозиціями, розмінні мінові цінності цілком здатні замінити справжні. Сказане є особливо точним відносно капіталістичного ладу, де наголошують на конкуренції, а успіх вимірюють грошима. Люди прагнуть мати гроші і готові майже на все, щоб їх одержати, тому що гроші – це влада, а влада може стати самоціллю. Ті, хто має статок, можуть навіть не знати, що робити зі своїми грошима, але вони щонайменше можуть бути впевнені, що інші заздрять їхньому успіху. Цього може виявитися достатньо, щоб продовжувати робити гроші нескінченно, незважаючи на відсутність якого-небудь іншого мотиву. Ті, хто продовжує прагнути одержати багато грошей, зрештою мають значну владу та вплив у капіталістичній системі.
Переважною цінністю у світовій капіталістичній системі виступає погоня за грошима. Я вважаю правомірним робити таке припущення, тому що існують економічні агенти, єдина мета яких – робити гроші, і вони переважають у сучасному економічному житті, як ніколи раніше. Я маю на увазі відкриті акціонерні товариства. Цими компаніями тепер управляють професіонали, що застосовують принципи менеджменту з єдиною метою – максимізувати прибуток. Ці принципи застосовуються до всіх сфер діяльності, і вони приводять до того, що менеджери компаній купують і продають підприємства точно так само, як управляючі портфельними інвестиціями в брокерських фірмах (portfolіo managers) купують і продають акції. Корпорації, у свою чергу, належать професійним управляючим портфелями; а єдина мета володіння акціями полягає у тому, щоб робити на них гроші.
Згідно з теорією досконалої конкуренції, фірма створюється саме для максимізації прибутку, але насправді максимізація прибутку не завжди була єдиною метою підприємства. Приватні власники підприємств нерідко керуються іншими цінностями. Але навіть на чолі відкритих акціонерних товариств (корпорацій) часто стоять менеджери, які почувають себе настільки впевнено, що вони можуть керуватися іншими мотивами, крім прибутку. Такими мотивами бувають не тільки власні блага та примхи, але й альтруїстичні або навіть націоналістичні міркування. Управлінці великих багатонаціональних компаній у Німеччині традиційно вважають себе відповідальними перед працівниками та суспільством у цілому, так само як і перед акціонерами. Японська економіка характеризується участю, «що переплітається» через акції, причому особистим відносинам часто віддається перевага перед прибутком. Корея довела японську ідею до крайності та збанкрутувала, намагаючись здобути частку на ринках ключових галузей.
Проте в сучасній капіталістичній системі спостерігається явна тенденція до максимізації прибутку й відповідно – до загострення конкуренції. У міру глобалізації ринків становище приватних компаній стає менш вигідним з погляду забезпечення або збереження частки на ринку; вони потребують капіталу акціонерів, щоб скористатися можливостями, які відкриває світовий масштаб діяльності. У результаті на ринках домінують відкриті акціонерні товариства, які усе більш наполегливо прагнуть прибутку.
У США акціонери починають вимагати більше прибутку, розраховуючи на акцію, а фондовий ринок значною мірою сприяє менеджерам, зосередженим на максимізації прибутку. Успіх оцінюється за короткостроковими результатами, менеджерів частіше винагороджують акціями, ніж грошовими преміями. У Європі компанії схильні применшувати значення прибутку як в ім'я створення позитивного іміджу в очах громадськості, так і реально – в опублікованих балансах. Справа в тому, що за більш високими прибутками йшли вимоги працівників підвищити заробітну плату, тому вважалося недоцільним привертати велику увагу до прибутковості підприємства. Однак під тиском міжнародної конкуренції вимоги підвищення заробітної плати довелося стримати, а основна увага змістилася убік необхідності фінансувати зростання фірми. Утворення єдиного ринку з єдиною валютою викликало в Європейському союзі загострення боротьби за частку на ринку. Ціни акцій набули набагато більшого значення як з погляду одержання капіталу, так і для можливостей придбання підприємств (або ж у випадку низької ціни – як стимул бути скупленим). Соціальні цілі, наприклад забезпечення зайнятості, повинні були піти на другий план. Конкуренція змушувала консолідуватися, спрощувати структури та переводити виробництво закордон. Такі важливі фактори високого рівня безробіття, що зберігається в Європі.
Отже, основним критерієм, що відрізняє сучасний капіталізм від його колишніх етапів, слугує всепоглинаюче прагнення до успіху: посилення мотиву прибутку та проникнення його в сфери, де раніше переважали інші міркування. Колись у житті людей нематеріальні цінності відігравали більш значну роль: зокрема, вважалося, що представники культури та вільних професій керуються культурними та професійними цінностями, а не комерційними міркуваннями. Щоб зрозуміти відмінність сучасного капіталізму від його колишніх етапів, необхідно визнати зростаючу роль грошей як самодостатньої цінності. Не буде перебільшенням сказати, що гроші правлять тепер життям людей більшою мірою, ніж коли-небудь раніше.

Кредит як джерело нестабільності
Гроші тісно пов'язані із кредитом, однак роль кредиту вивчена менше, ніж роль грошей. І не дивно, оскільки кредит – це теж рефлексивне явище. Кредит надають під заставу або інший доказ платоспроможності, а цінність застави, як і показники платоспроможності, за своїм характером рефлексивна, тому що платоспроможність залежить від оцінки кредитора. На цінність застави впливає доступність кредиту. Сказане належить до нерухомості – це найбільш широко прийнята форма застави. Банки звичайно схильні видавати позички під заставу нерухомості без права регресу на позичальника, а основним фактором визначення цінності нерухомості виступає сума, яку банк готовий під неї надати. Як не дивно, рефлексивний зв'язок не визнаний поки в теорії і її часто випускають з уваги на практиці. Для будівництва характерне чергування буму та спаду, і після кожного спаду управляючі банків стають украй обережними й зарікаються ніколи більше не піддаватися спокусі. Але коли в них знову накопичуються вільні гроші, які вони відчайдушно прагнуть примусити працювати, починається новий цикл підйому. Аналогічну схему можна спостерігати й у міжнародній кредитній діяльності. Платоспроможність суверенних позичальників вимірюють за допомогою низки коефіцієнтів: заборгованість/ВНП; витрати на обслуговування боргу/експорт тощо. Ці показники – рефлексивні, тобто взаємозалежні, оскільки процвітання країни-позичальника залежить від її здатності позичати, але цей зворотний зв'язок часто ігнорують. Саме це й відбулося під час великого кредитного буму 70-х рроків. Після кризи 1982 року можна було думати, що фаза надмірного кредитування більше не повториться; проте вона знову повторилася в Мексиці в 1994 році і, як ми бачили, в Азійській кризі 1997 році.
Більшість економістів-теоретиків не визнають рефлексивності. Вони прагнуть визначити умови рівноваги, а рефлексивність – це джерело нерівноваги. Джон Мейнард Кейнс добре розумів суть явища рефлексивності – він порівнював фінансові ринки з конкурсами краси, де люди змушені вгадувати, що інші люди вгадують про те, що вгадують інші люди. Але навіть він викладав свою теорію в термінах рівноваги, щоб зробити її прийнятною в науковому відношенні.
Улюблений спосіб уникнути рефлексивності, притаманної кредиту, полягає в тому, щоб зосередити увагу на грошовій масі. Остання піддається кількісному виміру, тому передбачається, що кількість грошей відображає умови кредитування, – і таким способом можна ігнорувати явище рефлексивності, що пояснює розширення та стиснення кредиту. Однак стабільність грошової маси не означає стабільності економіки, про що свідчить досвід впровадження золотого стандарту. Ексцеси, можливо, піддаються саморегулюванню та корегуванню, але – якою ціною? XІX століття характеризувалося кризами спустошливої паніки, за якими йшли спади в економіці. Зараз ми близькі до того, щоб повторити цей досвід.
Кейнс розвінчав монетаризм у 30-ті рр., але після смерті його ідеї були відкинуті, тому що його рецепти лікування дефляції призвели до виникнення інфляційних тенденцій. (Був би Кейнс живий, він, можливо, змінив би рецепти). Замість цього першочерговим завданням стало забезпечення та збереження стабільності грошової бази. Це привело до відродження монетаристської теорії Мілтоном Фрідменом. Теорія Фрідмена порочна, тому що вона ігнорує рефлексивний, тобто взаємозалежний, аспект розширення і стиснення кредиту. На практиці монетаризм пропонував цілком пристойні рецепти, але в основному – завдяки ігноруванню теорії. Центральні банки не покладаються винятково на монетарні показники, а враховують велику кількість різних факторів – включаючи ірраціональну надлишковість ринків, коли вони приймають рішення щодо того, як зберегти монетарну стабільність. Центральний банк Німеччини всіляко прагне вселити ілюзорну ідею, начебто він керується грошовими агрегатами. На відміну від цього Федеральна резервна система більш прагматично та відкрито визнає, що кредитно-грошова політика – це питання здорового глузду. Саме так практику вдається примирити з теорією, яка не визнає рефлексивності. Однак в умовах нинішньої світової фінансової кризи неспроможними виявилися і теорія, і практика.
Кредит відіграє важливу роль в економічному зростанні. Здатність запозичати суттєво підвищує прибутковість інвестицій. Очікувана норма прибутку звичайно вище, ніж безризикові процентні ставки, – інакше інвестицій і не робили б – тому запозичення обіцяють позитивну норму прибутку. Чим вище частка позичкових коштів у даній інвестиції, тим вона є привабливішою, за умови, що вартість позикових коштів залишається незмінною. Тому вартість і доступність кредиту стають важливими факторами, що впливають на економічну активність; більше того, можливо, це – найсуттєвіші фактори, що визначають асиметрію циклу підйом-спад. Можуть зіграти роль і інші фактори, але саме через стиснення кредиту спад стає значно більш різким, ніж попередній бум. Коли справа доходить до вимушеної ліквідації боргів, то застава продається за заниженою ціною, а це дає поштовх самоприскорюваному процесу, який значно коротший, ніж фаза підйому. Сказане справедливе, незалежно від того, чи наданий кредит банками, або позички отримані на фінансових ринках – під заставу цінних паперів або фізичних активів.
Ситуація на міжнародному ринку кредитів нестабільна, оскільки тут немає такого жорсткого регулювання кредитної політики, як на вітчизняних ринках кредитних операцій, – особливо в економічно розвинених країнах. З початку зародження капіталізму періодично відбувалися фінансові кризи, нерідко – зі спустошливими наслідками. Щоб попередити їхнє повторення, банки та фінансові ринки були піддані регулюванню, але заходи регулювання звичайно орієнтувалися на останню, а не на майбутню кризу, так що кожна нова криза формує нові заходи регулювання. Таким чином, центральні банки, органи нагляду за банками та фінансовими ринками набули своєї нинішньої вкрай складної форми.
Їхній розвиток був непростим. Крах 1929 р. і наступний збій у банківській системі США обумовили впровадження досить жорстких заходів регулювання стосовно як до фондового ринку, так і до банків. Після закінчення Другої світової війни почався процес послаблень, спочатку розвиток ішов досить повільно, але поступово процес набирав швидкості. Розподіл діяльності банків та інших фінансових інститутів, впроваджений згідно із законом Гласса-Стіголла, ще не було скасовано, однак і банки, і фінансові ринки стали поступово регулюватися менш жорстко.
Дерегулювання та глобалізація фінансових ринків ішли поряд один з одним, і процес цей розвивався рефлексивно, тобто взаємозалежним чином. Більшість правил регулювання мали національний характер, так що глобалізація ринків означала ослаблення регулювання й навпаки. Але це не була вулиця з однобічним рухом. Навіть коли заходи регулювання усередині окремих країн слабшали, у міжнародному масштабі вводилися нові правила. Обидва Бреттон-Вуддських інститути – МВФ і Світовий банк – адаптувалися до нових умов і стали більш активно діяти у якості міжнародних контролерів. Органи кредитно-грошового регулювання провідних індустріальних країн налагодили канали співробітництва, були введені деякі нові справді міжнародні заходи регулювання. Найважливішою з них є вимога до мінімальних розмірів власного капіталу комерційних банків, установлена під егідою Банку для міжнародних розрахунків (Bank for Іnternatіonal Settlements, BІS) у Базелі у 1988 р.
Дійсно, без втручання органів кредитно-грошового регулювання міжнародна фінансова система терпіла б крах принаймні чотири рази: у 1982,1987,1994 і 1997 рр. Проте масштаб міжнародного контролю усе ще зовсім незадовільний у порівнянні з політикою регулювання, що переважає в розвинених країнах. Крім того, країни в центрі системи більш схильні реагувати на кризи, які торкаються їх безпосередньо, ніж на кризи, основні жертви яких перебувають на периферії. Примітно, що крах фондового ринку США у 1987 р., який був обумовлений винятково внутрішніми факторами, призвів до змін у політиці регулювання, а саме введення так званих «розмикачів або запобіжників», що дозволяють убезпечити внутрішні ринки від безладдя на міжнародних фінансових ринках. Хоча введення нормативів BІS стало запізнілою відповіддю на кризу 1982 р., залишається фактом те, що міжнародні правила регулювання не встигали за процесом глобалізації фінансових ринків.
Запізнювання введення заходів регулювання в міжнародному масштабі частково можна пояснити нездатністю зрозуміти рефлексивну природу кредиту, частково – переважними настроями проти регулювання, але головним чином – відсутністю відповідних міжнародних інститутів. Національні фінансові системи контролюються центральними банками та іншими фінансовими органами усередині країн. У цілому вони працюють непогано; фінансові системи основних індустріальних країн не переживали краху от уже протягом декількох десятиліть. Але хто відповідає за міжнародну фінансову систему? Міжнародні фінансові інститути та національні органи кредитно-грошового регулювання співробітничають у часи криз, однак міжнародний центральний банк і міжнародні органи регулювання, порівняно з інститутами на національному рівні, відсутні. Важко також зрозуміти, як їх можна було б створити: як гроші, так і кредит тісно пов'язані з питаннями національного суверенітету та економічної переваги країн, які не збираються відмовлятися від свого суверенітету.

*Глави з книги Дж.Сороса «The crisis of Global Capitalism» (1999)
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"