інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Економіка України у контексті посткризової моделі світового розвитку

В.Горбаль

Масштабна фінансово-економічна криза відобразилася майже на всіх економіках світу. Причинами кризи являються декілька факторів, насамперед це зростання цін на продовольчі товари на тлі скорочення запасів в умовах низької інфляції та уповільнене зростання заробітної плати. Ще одним чинником є неефективність політики дерегулювання у фінансовій сфері, що призвело до накопичення спекулятивного капіталу, яке спричинило утворення фінансових пірамід в сфері нерухомості, банківського кредитування і соціального страхування. Також свою негативну роль зіграла система деривативного хеджування цінових або валютних ризиків. Усе це призвело до кризи взаємної банківської заборгованості.

Політичним підсумком кризи стало зміцнення ролі держави як економічного регулятора. Майже скрізь приватний капітал був врятований за рахунок бюджетних коштів. Відбувся так званий процес «націоналізації» збитків компаній, тобто держава націоналізувала борги приватних компаній і переклала тягар витрачених ресурсів на середнього платника податків. В результаті, невеликі країни Європи: Греція, Ірландія, Португалія – швидко вичерпали свої ресурси і опинилися перед необхідністю жорсткої бюджетної економії. Виявилося, що антикризові заходи можуть не тільки не вирівняти, але ще більше посилити тяжкість фінансово-економічної ситуації.

З точки зору посткризового розвитку світової системи капіталізму, її вузлові механізми і далі продовжують працювати у старому режимі. По-перше, зберігається залежність економік від конкурентної боротьби за енергоресурси. Топка світової економіки продовжує працювати на традиційній вуглеводній сировині – нафті, лише частково допускаючи використання нових джерел енергії. По-друге, віддаючи перевагу американському прагматизму та враховуючи світові розклади можливих нових світових лідерів, зокрема Китаю, США, як і раніше, відповідає за збереження балансу у світовій економіці. По-третє, «вхід» і «вихід» з кризи показав, що досі не почалася перебудова інструментів регулювання сучасного капіталізму, хоча таке переосмислення начебто вже відбувається. Промоутери нових трендів ще не в змозі дати більш-менш чітку картину нового посткризового світу, але в той же час вони активно включаються в боротьбу за новий світовий порядок.

Сучасну економічну кризу більш точно визначають як кризу перерозподілу, ніж виробництва і фінансів. Відірваність фінансового сектора від реальної економіки призвела до помітної нерівноваги в маштабах усього глобального економічного господарства. Світове господарство, хоча і складається із замкнутого глобального виробництва, перерозподіляється серед 200 національних економік. Виникає класична пастка між глобальним виробництвом і національним перерозподілом.

У зв'язку з цим існування глобальної неоліберальної моделі капіталізму, сформульованої в 10 тезах Вашингтонського консенсусу (далі – ВК), опинилося під великим питанням. Про це заявив сам Міжнародний валютний фонд, який тепер наполягає на перебудові моделі глобальної економіки. Ключовими позиціями нової моделі повинні стати державне регулювання фінансового сектора і справедливий розподіл благ. Крім того, у МВФ впевнені, що фінансовий сектор необхідно обкласти податками, щоб він ніс частину витрат зі своїх ризикованих операцій, і тим самим обмежити національні бюджети та населення від максимізації посткризових витрат. Що стосується несправедливого перерозподілу, то у МВФ вважають, що необхідна «глобалізація з людським обличчям», тобто блага не можуть присвоюватися привілейованими країнами, а повинні справедливо розподілятися.

Посткризове переосмислення ВК поки перебуває на стадії дискусій і обговорень. Слід зазначити, що вже були спроби перегляду ВК. Не завжди вдалий досвід трансформації планових економік у 90-х роках минулого і на початку нового століття зумовив зміну фокусу у підходах до економічної політики. Можна сформулювати принаймні три зміни курсу. По-перше, було змінено ставлення до антикризової складової економічної політики. Якщо раніше антикризовим, або, як пізніше стали говорити, антициклічним, заходам мало приділялось уваги, то тепер цей сектор став одним з визначальних. По-друге, інституційні зміни і роль інститутів стали основними критеріями при проведенні реформ. По-третє, відбувалося поступове визначення основних принципів нової політики розподільних відносин. Новий світовий економічний порядок був узгоджений та підписаний в Барселоні у 2004 році («Барселонський порядок денний з питань розвитку»), його почали називати Барселонським консенсусом.

На тлі кризи Вашингтонського консенсусу та посткризового переформатування на світовій економічній арені відбуваються спроби кинути виклик ВК і запропонувати інший конкурентний глобальний проект. На такий проект останнім часом зробив заявку Пекін і навіть змалював можливі контури альтернативного Пекінського консенсусу. Характерні його особливості: економічне зростання при збереженні незалежності, прагнення до інновацій, накопичення валютних резервів, захист державних інтересів. І хоча пекінська модель виглядає привабливою, ця привабливість має швидше унікальні китайські риси. У Китаї комуністична партія в умовах авторитарного режиму інституціоналізує ринкову економіку, робить ставку на незалежну від регіональних просторів економічну політику. Поєднання політичного авторитаризму та економічного лібералізму після бурхливої «арабської весни» поставило під сумнів можливу глобальність пекінської моделі. Тим не менш, сам факт появи нових проектів і конкуренція між економічними моделями вказують на ті стратегічні вектори, які будуть формувати світовий порядок дня в найближчі кілька років.

Вектор перший – модель фінансової капіталізації виробництва. Однією з прихованих причин кризи стало домінування інтересів капіталізації над продуктивністю праці, модернізацією виробництва. Гонитва за максимальною концентрацією виробництва в руках кількох глобальних гравців, стратегія злиття і поглинання стали гальмом для зростання продуктивності праці та шлагбаумом для креативної інноваційної діяльності.

Вектор другий – зміна моделі регулювання. Поки що відбувається човниковий біг між дерегулюванням і дирижизмом, тобто моделями, які сьогодні можна назвати застарілими. Зростання ролі держави в регулюванні фінансових ринків актуалізує питання пошуку нових принципів та інструментів. Пошук нової моделі економічного регулювання вже запустив дискусію про резервну валюту, що повинна змінити конфігурацію світової системи фінансових розрахунків.

Вектор третій – зміна ролі глобальних гравців і структури дисбалансів. У зв'язку з необхідністю регулювання глобальних фінансових ринків активізувалася боротьба за вплив у глобальних фінансових структурах. Можливо у питанні регулювання глобальних фінансових ринків необхідно шукати не нову столицю для консенсусу, а нову глобальну формулу. Зберігається невизначеність і конкуренція в боротьбі за геометрію посткризового світового порядку. Поряд з традиційними гравцями G8 політично формалізуются нові глобальні об'єднання типу G20. Україна опинилася серед країн, найбільш постраждалих від світової фінансово-економічної кризи. Про це свідчать загальні макроекономічні показники. Так 2009 рік для української економіки виявився повністю провальним: Україна виробила на 14,8% товарів і послуг менше, ніж у 2008 році. При цьому падіння промислового виробництва впритул наблизилося до позначки в 22%. Тільки через півтора року після початку кризи з’явилися позитивні тенденції: зростання ВВП склало 4,7%, а в першій чверті поточного року воно перевищило 5 пунктів, при цьому промислове виробництво зросло на 9,7%.

Здавалося б, спираючись на ці цифри, можна зробити висновок про подолання кризових явищ. Проте, виникає запитання: за рахунок яких чинників українська економіка змогла вийти на позитивні показники? Адже структура промислового виробництва за останні два-три роки принципово не змінилася. Відповідно, не змінилася і структура зовнішньоторговельного обороту. У передкризові роки близько 70% експорту становили сировина та сільськогосподарська продукція, приміром, сталь, метали, хімікати, зерно і соняшник. У 2011 році частка сировини з низьким рівнем переробки збільшилася до 86%. Іншими словами, Україна міцно зайняла місце непродуктивних, прикордонних, сировинних економік: наша країна практично не виробляє готову продукцію, конкурентну на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тому «виживання» економіки повністю залежить від обсягів зовнішнього кредитування, зовнішньоекономічної кон’юнктури, податкової мобілізації і рівня соціальних виплат. Таким чином уряд вимушений в ручному режимі забезпечувати своєчасне поповнення державного бюджету з метою забезпечення соціальної платоспроможності держави. Збереження фінансово-економічної ліквідності держави – це короткострокове питання, якщо врахувати низький рівень капіталовкладень у реальний сектор і зволікання зі структурними реформами.

За 20 років незалежності не вдалося змінити форму радянської мобілізаційної економіки. Як результат, Україна не змогла реструктуризувати отримані в спадщину від СРСР індустріальні резерви і переорієнтувати економіку на режим роботи в умовах конкурентного ринку. В цьому відношенні причини економічного провалу в 2008-2009 роках слід шукати не в наслідках фінансової кризи, а у незакінчених ринкових трансформаціях. За цей період радянські економічні інститути були зруйновані, проте їхні ринкові аналоги, в першу чергу інститут приватної власності, не були створені.

Радянський тип економічної мобілізації був можливий за рахунок синтезу політичної могутності держави і тотальної експлуатації всіх ресурсів – промислових, природних, трудових. Тим самим економічне зростання забезпечувалося за рахунок реалізації глобальних структурних проектів, або за рахунок експорту сировини, коли мобілізаційні зусилля держави вже були не настільки продуктивними. Україна зараз не має ні мобілізаційних ресурсів, ні експортних можливостей.

Економіка продовжує, як і в радянські часи, орієнтуватися на державу як на центр можливої мобілізації, але ігнорує простих українців як джерело національного багатства. Ринок «по-старому» регулюється адміністративними заходами, а уряд, намагаючись зберегти соціальний і кон'юнктурний баланс, фактично заморожує реформу ринкової інфраструктури. Як наслідок, в Україні не відбулося чіткого розмежування між економічними інтересами приватного капіталу, бюрократичною природою держави та суспільними інтересами. А в результаті глобального капіталізму стало очевидним, що національна економічна криза пов'язана, в першу чергу, з консервацією радянської інституційної моделі національної економіки.

По-перше, криза інфляційної експортно-орієнтованої моделі сировинної економіки. Економічні агенти, орієнтовані на одержання «швидких» прибутків, не зацікавлені в реалізації довгострокових проектів і в розвитку внутрішніх ринків. Інвестиції концентруються або на вирішенні короткочасних завдань, або забезпечують зростання капіталізації персональних бізнес-імперій. Тим самим виникає загроза «закриття» ринків і згортання фінансування інвестиційних проектів. Завдання держави в цьому відношенні полягає у створенні правових, податкових, кредитних та інвестиційних умов для зміни парадигми бізнес-діяльності. Пріоритетом повинна бути не максимілізація прибутків, а розвиток внутрішнього ринку, зростання споживчої платоспроможності українців.

По-друге, криза інвестиційної політики, викликана «офшорним страхуванням» бізнесом своїх політичних та фінансових ризиків. І основна проблема не в тому, що бізнес, прагнучи мінімізувати свої втрати, переводить свої активи в офшорні зони, а потім вже повертається в Україну, а в тому, що український бізнес стає неукраїнським, офшорним і знаходиться поза правовим, фінансовим, податковим полем української держави. Держава не створила достатніх нормативних правил «безпечної гри» і правових гарантій приватної власності. Звичайно, уряд, як показав досвід антикризових заходів останніх двох років, зобов'язаний жорстко регулювати діяльність компаній, що мають бенефіціарів в Україні. Однак без створення інституту приватної власності без формування «тихого» інвестиційного клімату репатріація бізнесу буде залишатися нездійсненним завданням.

По-третє, технологічне зношування більшої частини потужностей українських теплових електростанцій перевищує 76%. Неоптимальна структура паливної складової, відсутність виробничих зв'язків між генеруючими і видобувними підприємствами призвели до падіння ефективності роботи державних ТЕС. За 20 років не було введено жодного нового блоку на теплових та атомних електростанціях, а рентабельність української енергетики, за офіційними оцінками, у кілька разів менша, ніж на аналогічних підприємствах в країнах ЄС.

Вихід зі сформованої ситуації вбачається в демонополізації енергоринку, допуску незалежних гравців та створенні конкурентних умов. Проте в цьому випадку необхідно враховувати два істотні моменти. Демонополізація якщо і можлива, то на рівні генеруючих компаній. Як демонструє європейський досвід, всі розподільні мережі знаходяться в комунальній власності, а приватний капітал працює або на правах міноритарного акціонера, або на правах концесіонера. При цьому неодмінними умовами демонополізації є модернізація мереж і лібералізація тарифної політики, а держава не має права втручатися в цінову політику енергокомпаній.

По-четверте, комунальна інфраструктура українських міст залишається однією з найбільш відсталих і немодернізованих в Європі. Однак тут також криється великий потенціал для економічного зростання. Держава може взяти на себе обов'язки основного інвестора, перенаправивши значні фінансові резерви на будівництво доріг, мостів, транспортних розв'язок, модернізацію енергомереж тих генеруючих компаній, які знаходяться в державній власності. Ці кошти можуть запустити суміжні виробництва. Головне, щоб державні інвестиції працювали не на виробництво інфляційних ризиків, а слугували інвестиційним інструментом вирішення проблеми технологічної та інфраструктурної модернізації української економіки.

Вихід з глобальної кризи для України не означає, що автоматично буде подолана і внутрішня економічна криза. Старі ресурси абсолютно вичерпані, і ще одна хвиля кризи може повністю обвалити економіку. Тому необхідно негайно провести структурні реформи і перейти на нову платформу економічного розвитку.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"