інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Сучасний стан, фінансові чинники та перспективи розвитку вітчизняної економіки

Т.Ковальчук
д.е.н., професор

Ринок, попри те, що є найвагомішим досягненням людської цивілізації, за своєю суттю й атмосферою – явище прагматичне. Він не визнає категорії «вітчизна», «соціальна справедливість», «патріотизм» і тощо. Їх за своєю суттю має відстоювати держава, запроваджуючи відповідну ідеологію та адекватну економічну політику.

Сформована на теренах України ринкова економіка – результат хибної моделі стосунків бізнесу і влади. Однак сьогоднішню ситуацію не можна пояснити тільки цим. Як і процесами приватизації. Що стосується останньої, то це вже справи минулих років. Практично найбільш перспективні й цінні об'єкти і навіть цілі галузі перейшли в приватні руки. Однак це не стало чинником економічних успіхів.

Одним з більш вагомих і дієвих факторів, що зумовили нинішні негаразди є психологія тимчасовості, якою керувалися як великий бізнес, так і практично всі уряди. Історія української урядової, а, отже, і владної ротації – є цьому підтвердженням. Твердо усвідомлюючи свою тимчасовість, кожен склад уряду звернувся за позиками «добрих» сусідів, охоче брав у борг, знаючи, що його «керівний вік» дуже короткий і розплачуватися за надані позички (і не лише за це) буде наступна команда. Кожен позичений долар, ввезений в Україну, фактично зупиняв виробництво еквівалентного за вартістю національного продукту. У нас жоден цент із валютних кредитів не втілився у матеріальне виробництво – всі вони були нераціонально витрачені на поточні потреби або поповнили валютні резерви НБУ, доцільність утримання яких в таких масштабах за межами України взагалі викликає багато запитань. У свою чергу, власники фінансового капіталу активно переганяли його в офшорні зони. У кінцевому підсумку, справи складалися таким чином, що нарощування внутрішніх, ще гірше – зовнішніх боргів, позначалося на національній економіці украй негативно.

Фінансово-боргова ситуація в країні на сьогоднішній день дуже складна. В цілому, Україна має 120 млрд. доларового боргу, тобто майже стільки, скільки створює економіка за повний рік. Мається на увазі не ВВП, оскільки даний показник переповнений статистичною «половою», а національний доход, який є більш точним вимірником річного здобутку.

Якби український державний борг був інвестований у капітальні вкладення, то його можна було б розглядати як позитивне явище. При цьому, важливо акцентувати увагу не стільки на розмірах валютних боргів, скільки на коефіцієнті корисної дії від їх використання. Основним позичальником валюти для нас виступає Міжнародний валютний фонд. З ним наша держава вимушена підписувати Меморандуми співпраці, які забороняють залучені кошти спрямовувати в реальний сектор національної економіки. Саме в цьому полягає причина згубного впливу нагромаджених валютних боргів. Парадокс в тому, що домовленості про надання чергових кредитів, особливо з МВФ, подаються як видатне досягнення; нібито не розуміючи, що тоді кредити – це не благодійна допомога, а звичайна комерційна операція, у якій кредитор переслідує передусім свої власні інтереси. Надання так званої «кредитної допомоги» дає змогу МВФ висувати досить жорсткі вимоги стосовно формування та проведення економічної політики на теренах нашої країни. Така «співпраця» з МВФ неприховано демонструє явні ознаки неоколоніальності. Заяви ж деяких членів уряду про те, що співпраця з МВФ – «це позитивний сигнал для зарубіжних інвесторів» сприймається широким загалом як цинічний глум над реальністю.

Важливо при цьому брати до уваги те, що кредити Міжнародного валютного фонду взагалі не надходять до бюджету. Так звані валютні позички МВФ і Світового банку цільовим спрямуванням обліковуються на рахунках НБУ і призначені виключно для поповнення його валютних резервів. Валютні ж резерви української держави (а це на сьогодні величезна сума – майже 38 млрд. дол.) більшою частиною розміщені на закордонних рахунках в формі цінних паперів США. Окремі з них мають на сьогодні «сміттєві» ознаки. Умови розміщення та використання валютних резервів мають зацікавити Главу української держави. Отримана інформація за умови її об'єктивності була б, м'яко кажучи, не дуже райдужною.

Що ж стосується ремарки про можливу загрозу фінансового дефолту, то, як це парадоксально не звучить, було б на руку національній економіці. Бо за таких умов так звані закордонні «інвестори» змушені будуть піти на серйозні поступки. І значно лібералізують нинішні жорсткі умови валютних запозичень. Тут варто згадати приклад Аргентини, яка у свій час активно прислуховувалась до порад МВФ і в кінцевому підсумку вимушена була оголосити фінансовий дефолт. Відмовившись від контактів з МВФ, вона невдовзі поповнила список країн «великої двадцятки». У разі ж продовження звичної боргової політики – українську фінансову систему чекає системний дефолт. І це є навіть не передбаченням, а простою констатацією фактичного перебігу не таких уже й далеких подій. Безпрецедентно висока відкритість національної економіки – фатальна помилка державної політики попередніх років.

Якщо ж говорити про перспективи розвитку національної економіки, то все залежить від нинішньої влади, яка, в цілому, прагне кардинальним чином змінити ситуацію на краще. І в цьому сенсі прослідковуються обнадійливі кроки. Так, за надзвичайно короткий час було розроблено і прийнято «Основні засади внутрішньої і зовнішньої політики», а також затверджені Бюджетний і Податковий кодекси. А це нормативно-правові акти, юридичну силу яких і вплив на розвиток економіки важко переоцінити.

Разом з тим, треба назвати ще декілька напрямків, які дуже важливі для більш успішного поступу у наступні роки. При цьому для свої реалізації вони не потребують ніяких бюджетних витрат. Навпаки, за умови їх реалізації влада значно покращила б фінансово-кредитну ситуацію в країні.

Мова йде про один з очевидних резервів, який під тиском зарубіжних порадників не береться до уваги, а, навпаки, подається в спотвореному вигляді. Йдеться про сприйняття проявів інфляції, як нібито «найбільшого зла», з яким необхідно вести безкомпромісну й жорстку боротьбу. При цьому ключовою причиною інфляції в Україні вважається кількість грошей, що знаходиться в обігу. Звідси породжується емісієфобія, тобто страх випустити в обіг ту кількість національних грошей, якої вимагають принципи здійснення «Основних засад внутрішньої і зовнішньої політики».

Українська влада має відійти від стратегії максимальних монетарних обмежень. Адже такі позики й «інвестиції» насправді вигідні лише зарубіжному спекулятивному капіталу. Більш того, нами ігнорується світова практика, що виробила критерій, за яким визначається достатність грошової маси, необхідної для ефективного господарювання. Йдеться про так званий коефіцієнт монетизації, тобто відношення грошового агрегату М2 до ВВП. На середину поточного року грошова маса України за цим показником у кращому випадку наближається до 50%. В інших країнах цей важливий показник на сьогодні є таким: Німеччина – 65 %; Франція – 69 %; Англія – 89 %; США – 110 %; Японія – 116 %; Китай – 160%. Країни, економіка яких стабільно розвивається, дотримуються ключового принципу – достатнього наповнення економіки грошовою масою. В Україні ж, штучно сформований гривневий дефіцит, зумовлений штучно нав'язаним страхом інфляції. Ціна останньому – активне заповнення грошового дефіциту зовнішніми валютними позиками.

Звичайно, грошова емісія являє собою певну потенційну небезпеку. Однак потенційна загроза, наприклад, від електричного струму, аж ніяк не зумовлює відмови від його активного і повсюдного використання. Гроші – це «кисень» економічного організму, а нормальний грошово-кредитний обіг – його «капілярно-судинна» система. Штучне обмеження доступу грошової маси в економіку фактично зумовлює її параліч. Через це сьогодні ситуація в національній грошово-кредитній системі країни є аварійною. Адже саме інфляція з'їдає грошові кошти, що лежать «під подушкою», а не вкладаються в підприємницькі проекти чи хоча б, знаходяться на банківських депозитах. Тобто інфляція – це свого роду «санітар», який підчищає не задіяну грошову масу.

У цьому контексті цікавими є думки Людвіга Ерхарда Як ідеолог післявоєнних реформ, він відіграв найбільш помітну роль в стрімкому оздоровленні зруйнованої вщент німецької економіки. Його однозначний висновок: «Між інфляцією і обсягом грошей, що є в обороті, нема жодного причинно-наслідкового зв'язку. Інфляція породжується єдино тим, що можуть виникнути доходи від діяльності, яка не дає реальної користі економіці».

«В економіці, яка залежить від приватної ініціативи, – попереджає автор, – процесу відтворення загрожує головним чином дефляція».

Дефляція – це прихована, жорстко затиснута інфляція. Це приблизно те саме зняти з парового котла манометр і жити ілюзіями, що пар не нагнітається і котел не вибухне.

Ще одним важливим резервом для оздоровлення національної економіки й прискорення назрілої модернізації є об'єктивна оцінка такого важливого фінансового інструменту, як бюджетний дефіцит. Міф про жорстку необхідність максимального обмеження й зниження бюджетного дефіциту фактично загрожує національним інтересам та національній безпеці країни. До речі. це є одна з передумов надання валютного кредиту Україні з боку МВФ. При цьому ігнорується той факт, що упродовж останніх років розвинуті країни закладають досить високий рівень бюджетного дефіциту: Велика Британія – 12%, США – 10%, Росія – 7% і більше. Історичний огляд переконливо свідчить, що практично в усіх випадках прискореного економічного зростання в тій чи іншій країні бюджет знаходився в стані дефіциту, і навпаки – прагнення подолати дефіцитність за всяку ціну нерідко припиняло висхідну тенденцію економічного зростання. Для економік, що вирішують складні соціально-економічні та еколого-техногенні проблеми (до яких відноситься Україна), дефіцит бюджету в розмірі 7-10% є абсолютною необхідністю. МВФ вимагає знизити його до 3-4 %. Таким чином національна економіка не зможе отримати, щонайменше, декількох сотень мільярдів гривень. І цей грошовий дефіцит уряд змушений буде покривати зовнішніми запозиченнями.

Перехід до нової моделі суспільних відносин пов'язаний із визнанням того факту, що основною соціальною проблемою України є рівень оплати праці, тобто проблема подолання бідності працюючого населення. Без радикальної реформи політики заробітної плати проблему бідності широких верств населення вирішити неможливо. Однак пояснити – не означає виправдати. У зв'язку з цим одним з найбільш невідкладних завдань законодавчої діяльності є забезпечення виконання заробітною платою її відтворювальної та стимулюючої функцій. Дешева робоча сила є не перевагою України, а її суттєвою вадою. Значне підвищення насамперед погодинної оплати спричинить зростання номінальної заробітної плати, а звідси зростуть відрахування до пенсійного фонду. Об'єктивною основою зростання пенсій має бути зростання заробітної плати, а не суб'єктивно встановлені надбавки до пенсій.

Можна було б назвати й інші невідкладні заходи. Зокрема, актуальною проблемою є здійснення територіальної реформи, а не так званої «адміністративно-територіальної», що породжує управлінський хаос і знову ж таки відтворює психологію тимчасовності. Неприпустимо й надалі не реагувати на наявну територіальну розпорошеність, що зумовлює надмірну кількість місцевих владних інституцій та структур, які поглинають бюджетні кошти без урахування реальних інтересів та потреб місцевого населення. По суті, нині чинна владна вертикаль виконавчої влади побудована не знизу догори, як це має бути за цивілізаційними критеріями, а навпаки – згори донизу. Така система налаштована і здатна лише відбирати. Цьому потрібно, врешті-решт, покласти край.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"