інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Проблеми валютного кредитування та шляхи їх розв’язання

І.Голосенін

Бурхливий розвиток валютного кредитування в країнах з перехідною економікою у зв’язку з настанням фінансової кризи призвів до погіршення стану банківських установ через знецінення місцевих валют та виникнення прострочених позик. Для подолання негативних наслідків важливо знати причини їх виникнення та враховувати світовий досвід розв’язання проблем валютного кредитування.

До кризи мало хто усвідомлював повною мірою ризики валютного кредитування, особливо такого, що здійснювалось із застосуванням техніки досвідчених інвесторів – так званої стратегії «carry trade», яка заснована на використанні існуючих різниць у процентних ставках для різних валют в різних країнах світу.

У багатьох країнах з перехідною економікою кредити в іноземних валютах є значно дешевшими, ніж у національній валюті. За таких обставин позичальник постає перед наступним варіантом дій: залучити ресурси, припустимо, в євро під 5% річних, перевести їх у гривню та покласти на депозит під 12% річних. Потім отримати дохід, повернувши вклад, та прибуток на чистому процентному доході. Можливість таких дій зумовлена тим, що в різних країнах діють різні валютні режими та по-різному змінюються процентні ставки за депозитами в національних валютах. Це дозволяє здійснювати запозичення коштів у валюті тієї країни, яка встановила низькі процентні ставки з наступною їх конвертацією та інвестуванням у валютах тих країн, які встановили високі процентні ставки.

Ризиками такої стратегії є можлива несприятлива зміна обмінного курсу використаних валют та ускладнення або унеможливлення їх трансферту. Кристалізація цих ризиків може призвести до значних збитків, а якщо таким інструментом користувалося багато гравців ринку, то й до масового фінансового краху. Це сталося у жовтні 2008 року, коли пузир «carry trade» лопнув слідом за іншими бульбашками фінансових ринків.

Негативні наслідки застосування цієї стратегії інвесторами мають враховувати центральні банки держав при управлінні ставкою рефінансування. Її підвищення без врахування ситуації на світових ринках може викликати масований приток в країну спекулятивного капіталу.

До запозичення коштів у низькодохідних валютах зверталися корпоративні та роздрібні клієнти казахських, російських, українських, прибалтійських банків та банків країн Центральної і Східної Європи, щоб придбати активи у валюті, яка, ймовірно, забезпечить більш високу прибутковість. Для покупців житла це здавалося вдвічі гарною ставкою, а перспектива входження в єврозону викликало бум ринку житла і зміцнення місцевих валют. Однак фінансова криза перетворила ці добрі наміри на протилежне, знецінюючи вартість кредитів в іноземній валюти, виражену в злотих, форинтах, кронах, леях або гривнях, навіть вартість застави.

Валютне кредитування в країнах, що розвивалися, активно просували іноземні банки та їхні дочірні структури для того, щоб скористатися своєю конкурентною перевагою дешевих ресурсів в відповідних валютах. Іноді банки аргументували надання кредитів в іноземній валюті фізичним особам тим, що прийнятними позичальниками в такому разі виступають дуже заможні особи. Однак масштабне валютне кредитування спростовує цей аргумент, оскільки неможливо забезпечити високу частку заможних осіб серед клієнтів банківських установ.

Банки виправдовують валютне кредитування бажанням збалансувати свої пасиви і активи за видами валют. Деякі аналітики схильні вважати, що саме пропозиція валютних ресурсів провокує збільшення валютних кредитів. Взагалі причини домінування кредитування в іноземних валютах більшою мірою знаходяться в частині попиту, а саме зумовлюються бажанням позичальників отримати економію на обслуговування боргу завдяки перевищенню процентних ставок у національній валюті над ставками у іноземній валюті.

Основною реакцією банків на зростання частки прострочених кредитів в іноземній валюті було формування підвищених резервів та реструктуризації таких кредитів. Остання здійснюється у формі пролонгації валютних кредитів, а також їх трансформації і кредитів, що номіновані у національній валюті.

Однак досвід країн, які проводили масштабну реструктуризацію кредитів в іноземній валюті, показав, що третина таких кредитів згодом знову стає простроченою.

Успіх реструктуризації проявляється лише згодом, після того, як банк може переконатися у здатності і готовності позичальника погашати кредит. Поспішність, з якою багато банків в усіх країнах проводили пролонгацію або надавали відстрочку погашення, призводила до серйозних помилок. Однак, необхідно було не тільки враховувати достатність фінансової маржі (яка є різницею між чистим доходом домогосподарства та вартістю життя і загальних видатків на обслуговування боргу) або часткою загальних витрат позичальника на обслуговування боргу в доходах (не менше 30% або 40%), але й проводити стрес-тестування складових таких показників: підвищення вартості життя та витрат на обслуговування боргу, скорочення або тимчасова втрата доходу.

Як правило, борг вважається дуже ризикованим, якщо фінансова маржа від’ємна, однак при цьому важливо враховувати зазначені стресові події. Наприклад, аналіз показує, що підвищення процентної ставки на 5 процентних пунктів (результат переводу боргу у національну валюту або підвищення процентної ставки за ініціативою банку) збільшує питому вагу домогосподарств, яким загрожує неплатоспроможність з 2% до 4%, а показник обслуговування боргу зростає з 10% від доходу до 20%.

При реструктуризації кредитів слід враховувати, що позичальники з високим рівнем доходів з більшою імовірністю будуть сплачувати підвищені платежі за кредитом, ніж бідніші. Тому ефект реструктуризації буде залежати і від структури позичальників за рівнем дохідності: чим більше частка заможних позичальників, тим меншим є ризик перетворення кредитів у проблемні, і навпаки. У кожного конкретного банку є історично складена база клієнтів-позичальників (залежно від вимогливості до позичальників, майнового цензу клієнтів). Тобто, якщо банк проводив до кризи агресивну маркетингову кампанію продажу кредитів, то існують великі шанси, що основну масу позичальників будуть складати особи з граничним рівнем здатності погашати борги. Саме тому в процесі реструктуризації кредитів банкам слід диференціювати позичальників на вразливих і не вразливих до важких умов кредитування або макроекономічних параметрів (курсу валюти, ринкових ставок, рівня безробіття, закриття робочих місць).

Урегулювання проблеми з погашенням валютних кредитів має враховувати також ступінь збалансованості в розрізі валют кредитів і депозитів. В умовах фінансової кризи у багатьох банків в країнах з перехідною економікою раптово зросла довга валютна позиція через перевищення активів над пасивами в однорідних валютах. Щоб привести валютну позицію до допустимого рівня банки можуть зменшувати валютний ризик шляхом конвертації валютних кредитів у кредити в національній валюті, закриття розриву запозиченнями в іноземних валютах на міжбанківському ринку або шляхом позабалансових операцій, таких як валютні свопи. Однак при цьому слід враховувати, що хеджування підвищує залежність банків від стабільності фінансового ринку.

В умовах системної банківської кризи масові випадки дефолтів примусили країни з перехідною економікою знаходити альтернативні шляхи ліквідації і банкрутства позичальників. Для сприяння реструктуризації боргів уряди таких держав, як Чехія, Індонезія, Малайзія, Мексика, Таїланд, Туреччина ініціювали механізм позасудового урегулювання стосунків між кредиторами і боржниками.

Реструктуризацію може доповнювати так званий «лондонський підхід» в роботі з проблемними кредитами. Він ґрунтується на трьох засадах: по-перше, мінімізації збитків кредиторів від краху компанії шляхом добре відпрацьованого механізму урегулювання ситуації; по-друге, уникненні ліквідації життєздатних компаній шляхом реорганізації підприємства та збереження зайнятості і виробничих потужностей; по-третє, знаходженні шляхів надання фінансової підтримки тим компаніям, які здаються життєздатними в тих випадках, коли кредитори не можуть погодитися на умови для урегулювання боргів. Виходячи з таких принципів, кредитори разом, часто у формі координуючого провідного банку та наглядового комітету, до складу якого входять найбільші кредитори даного боржника, погоджуються на обмежений період призупинення дії умов кредитного договору (наприклад, в Кореї він може тривати 30-90 днів, в Малайзії 90 днів, до 180 днів в Туреччині). Протягом цього періоду боржник може продовжувати працювати в нормальних умовах, а інформація про активи, пасиви і перспективи боржника збирається і розповсюджується серед усіх кредиторів з метою розробки пропозицій, які можуть допомогти подолати фінансові труднощі боржника. Під час цього періоду кредитори утримуються від кроків на реалізацію своїх вимог до боржника, в той час як сам боржник уникає заходів, що могли б негативно вплинути на будь-кого з кредиторів. Потреба в новому фінансуванні у випадку дефіциту ліквідності в період призупинення дії кредитних умов може задовольнятися всіма існуючими кредиторами або шляхом отримання коштів від розпорядження активами за умови погодження. План з урегулювання ситуації, погоджений більшістю кредиторів, підлягає реалізації. У випадку непогодження утворюється арбітражний комітет для подолання розбіжностей між боржником і кредиторами, а також спорів між кредиторами щодо розподілу збитків і ризиків.

Стосовно реструктуризації іпотек краща світова практика передбачає розробку урядом (регулятором) упорядкованих процедур або єдиних вимог до реструктуризації, оскільки житлова проблема має велике соціальне значення для будь-якої країни. Наприклад, у Великій Британії був розроблений протокол дій для кредиторів, якого вони мають дотримуватись перш ніж звернуться до суду з позовом про стягнення вимоги на заставлене майно. Мета такого протоколу – сприяти переговорам між кредиторами і боржниками шляхом встановлення чітких цілей і варіантів рішень щодо того, як реструктуризувати іпотечні кредити. Обговорення проблем сторонами може включати збільшення терміну іпотеки, зміну виду іпотеки, перенесення сплати процентів, капіталізацію нарахованих доходів (приєднання до суми основного боргу). Передбачено, що банки мають оцінювати платоспроможність позичальника при реструктуризації. Такий протокол має встановлювати мінімальні вимоги щодо реструктуризації кредитів, визначати неприпустимі методи реструктуризації, давати пояснення щодо тлумачень регулятором реструктуризованих позик.

При цьому програми підтримки іпотечних позичальників державними гарантіями мають бути обмежені і правильно спрямовані, адекватно оцінюючи випадок дотацій. Державні гарантії слід розглядати дуже обережно, щоб уникнути надмірних витрат та зловживань, а також проводити стрес-тести за різними сценаріями на предмет прийнятності, щоб запобігти виникненню невиправданих зобов’язань. Крім того, дефолти за іпотекою повинні відшкодуватися банками. Інструменти державної підтримки повинні використовуватися лише тоді, коли інші варіанти не проходять, і коли домогосподарства відповідають жорстким критеріям. Слід також враховувати глибину погіршення стану бенефіцара допомоги і не породжувати стимули для банків та позичальників до невиконання зобов’язань.

Успіх системи позасудового урегулювання проблеми заборгованості на добровільній основі залежить від здатності кредиторів щодо перенесення збитків на позичальників. Без загрози визнання відповідальності за відшкодування збитків згідно національного законодавства про банкрутство не буде існувати зацікавленості для підприємств-позичальників погоджуватися на такі заходи, як продаж активів, розмивання акціонерного капіталу (у випадку обміну боргу на акції боржника), втрата вирішального контролю.

Важливою вимогою для позасудового процесу є реальність загрози вилучення активів та ліквідації згідно звичайної процедури банкрутства. Інакше кредитори не зможуть примусити боржників до добровільної участі в урегулюванні заборгованості. В той же час механізм неплатоспроможності потребує балансу заохочення та покарання. Боржники повинні бути зацікавлені у реструктуризації як альтернативі ліквідації. В процесі позасудового урегулювання заборгованості важливу роль можуть відігравати посередники між кредитором і боржником з достатньою кваліфікацією в сфері бухгалтерського обліку, правил резервування.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"