інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Еволюція регулювання фінансового сектору: від Базеля І до Базеля ІІІ*

М. Матовников

Світова фінансова криза 2008 року викликала появу регуляторних новацій, значна частина яких знаходить своє відображення в нових документах Базельського комітету з банківського нагляду. Ще до кінця не впроваджений Базель II був доповнений положеннями, що сформували Базель III, який багато в чому розширює положення попереднього документа. Разом з тим, як свідчить практика, багато пропозицій, сформульованих в період кризи, при реалізації на практиці виявляються непродуманими і загрожують негативними побічними ефектами.

Базель І
Перший продукт Базельського комітету – Базельська угода 1988 року, поза сумнівом, була найуспішнішою новацією в банківському регулюванні.
Протягом наступного після її прийняття десятиліття переважна більшість країн – як розвинених, так і тих, що розвиваються, – впровадили у себе методи оцінки достатності капіталу, засновані на принципах, покладених в основу так званого коефіцієнта Кука (за іменем першого голови Базельського комітету).
Документ 1988 року ознаменував собою, по суті, революцію в регулюванні банківської діяльності.
По-перше, традиційний коефіцієнт левериджу (тобто співвідношення капіталу та активів банку) був замінений на більш складний коефіцієнт, в якому різні категорії активів зважувалися з урахуванням ризику з коефіцієнтами від 0 до 100%. Це дозволило диференціювати вимоги до капіталу для банків з різною структурою активів.
Друга новація полягала в поділі капіталу на два рівні. В капітал першого рівня (Tier I) увійшли категорії активів, найбільш близькі за якістю до статутного капіталу (на практиці ця частина капіталу найближче до значення капіталу (Shareholder's Equity) в звітності за МСФЗ.
До складу капіталу другого рівня (Tier II) увійшли більш сумнівні частини капіталу (наприклад, резерв переоцінки нерухомості) і навіть субординований борг. Було встановлено, що частка капіталу другого рівня в сукупному капіталі не може перевищувати його половини.
Важливою передумовою ефективного використання коефіцієнта Кука було правильне створення резервів на можливі втрати за позиками (які зменшували капітал і активи на величину вже виявлених ризиків), таким чином, капітал повинен був захистити банк від реалізації непередбачених ризиків.
Але ще більш радикальною новацією стала сама парадигма Базельської угоди, яка полягала в тому, що головне – стежити за достатністю капіталу.
Якщо банк втратив капітал (наприклад, коефіцієнт достатності опустився до рівня нижче 2%), то потрібно проводити процедуру його банкрутства, а якщо вартість його активів є вищою за вартість зобов'язань, тобто банк платоспроможний, але має труднощі з погашенням зобов'язань, йому треба просто надати ліквідність.
Фактично регулятор міг обійтися без нагляду за ліквідністю банків – достатньо було не втратити головне – достатність капіталу.
Треба сказати, що багато розвинених країн дійсно стали приділяти ліквідності набагато менше уваги, хоча більшість країн, що розвиваються, так далеко не пішли.

Базель II та його дефекти
Наступна версія Базельської угоди (Базель II) була схвалена у 2004 році, і спиралася на угоду 1988 року, при цьому головні ідеї початкової угоди були значно розширені.
По-перше, Базельський комітет (багато в чому під впливом найбільших світових банків) вирішив, що категорії ризику активів в початковій угоді занадто приблизні. Наприклад, інвестиції в цінні папери суверенних позичальників пропонувалося зважувати під 0%, проте суверени можуть бути як високонадійними (і мати рейтинги «ААА»), так і перебувати в стані дефолту. Те саме стосується і всіх інших категорій активів. В результаті було висунуто пропозицію групувати активи не за категоріями контрагента (суверенні та субсуверенні позичальники, банки, компанії тощо), а за рівнем їхнього реального ризику. Оцінювати рівень ризику пропонувалося двома способами: в стандартному підході для цього використовувалися рейтинги міжнародних рейтингових агентств, а в просунутому варіанті – внутрішні рейтинги самого банку, якщо він зумів довести регулятору адекватність системи управління ризиками.
Базельський комітет досить детально прописав вимоги до систем управління ризиками в банках, включаючи навіть основні алгоритми розрахунку ризиків.
Проте, в частині застосування Базеля II майже відразу виникли проблеми. Застосування стандартного підходу в більшості країн виявилося ускладненим через низькі рейтинги самих суверенних позичальників. Більшість країн світу мають спекулятивні кредитні рейтинги. Вимоги до позичальників зі спекулятивними рейтингами пропонувалося зважувати з коефіцієнтом ризику 100%, а вимоги до позичальників з найнижчими рейтингами (категорії «ССС/Саа» і нижче) – з коефіцієнтом ризику 150%. Вимоги до позичальників без рейтингу зважувалися з коефіцієнтом ризику 100%.
Тобто фактично в країнах з низькими рейтингами новий коефіцієнт «відмовлявся» диференціювати ризики, більш того, позичальники з рейтингами рівня «ССС» часто виявлялися найкращими позичальниками, доступними для банків.
У результаті країни з ринками, що розвиваються, не прийняли нову версію Базельської угоди.
Проте, криза 2008 року розкрила і більш серйозні дефекти, що виявилися в процесі реального використання положень нової угоди.
Банки США і Європи ніколи не змогли б акумулювати такі великі обсяги сек'юритизованих іпотечних кредитів, якби цінні папери з рейтингом «ААА» не враховувалися з нульовим коефіцієнтом ризику.
Власне, саме цей приклад і показує суть проблеми Базеля II: незважаючи на складну математику і бездоганні формули, реальні труднощі виникають у сфері отримання точних статистичних оцінок основних вхідних параметрів моделей.
Так, формули, за які була присуджена Нобелівська премія з економіки, призвели до краху фонд LongTerm Capital Management (LTCM) у 1998 році.
Навіть у розвинених країнах виявилося неможливим оцінити ймовірності дефолту цілих класів іпотечних позичальників, що ж говорити про ймовірності дефолту на ринках з набагато більш короткою історією?
Якщо очевидні недоліки Базеля II не дозволили його впровадити в країнах, що розвиваються, то його приховані дефекти, очевидно, сприяли кризі subprime-іпотеки в розвинених країнах. Те, що більш-менш працює в США та Західній Європі (але іноді створює передумови для світової кризи, як, наприклад, ринок subprime-іпотеки), в країнах, що розвиваються, може нанести істотно більший збиток.
Значні макроекономічні зміни в багатьох країнах не дають можливості користуватися більш ранньою статистикою в країнах, які пережили гіперінфляцію, а нові види кредитування та нові типи фінансових інструментів (мікрофінансування, сек'юритизація) не дозволяють користуватися перевіреною статистикою і в розвинених країнах.
Спотворення (або ж просто відсутність) статистики дефолтів не заважають калькуляції ризиків, але отримані результати насправді створюють ілюзію контролю за ризиками, не забезпечуючи їх зниження або ж адекватне включення вартості ризику в процентну ставку.
Два інших «стовпи» нової Базельської угоди – вдосконалений формат нагляду та розвиток ринкової дисципліни – також не допомогли. Регуляторами були допущені серйозні прорахунки в нагляді за банками. Третій же «стовп» – ринкова дисципліна, як виявилося, не працює по відношенню до ринків нових фінансових інструментів. Сек'юритизація – це класичний приклад такого ринку. На слуханнях в Конгресі США, присвячених аналізу причин фінансової кризи 2008 року, багато керівників банків визнали, що насправді не усвідомлювали реального рівня ризиків операцій, пов'язаних з цими інструментами.
При цьому в країнах, що розвиваються, ринкова дисципліна не працює за принципово іншої причини – через відсутність того самого «ринку», який міг би адекватно відображати ризики. Банки найчастіше виявляються найбільш компетентними учасниками ринку, а низька якість інформації ускладнює навіть взаємний аналіз ризиків банками, не кажучи вже про ефективний контроль з боку корпоративних клієнтів та інших контрагентів банків.

Базель III та проблеми нагляду
Через очевидні промахи нагляду і регулювання банків напередодні кризи 2008 року Базельський комітет запропонував нову версію угоди, що отримала назву Базель III.
У новій угоді передбачається багато змін:
1) підвищені вимоги до якості капіталу, тобто збільшена частка статутного капіталу та нерозподіленого прибутку в капіталі першого рівня (Т1) і збільшена частка самого Т1 в сукупному капіталі;
2) підвищені вимоги до достатності капіталу:
- за акціонерним капіталом – з 2 до 4,5%;
- за капіталом першого рівня (T1) – з 4 до 6%;
- за сукупним капіталом (T1 + Т2) вимогу залишено на рівні 8%, але додатково введено буфер консервації капіталу в розмірі 2,5% (що збільшує вимоги до сукупного капіталу з 8 до 10,5%, по Т1 – з 4 до 8,5%, а за акціонерним капіталом – з 2 до 7%);
- запроваджено контрциклічний буфер в розмірі від 0 до 2,5% (тобто вимоги до сукупного капіталу зростають вже до 13%);
- для найбільших банків вводяться додаткові вимоги до капіталу в розмірі від 1 до 2,5% (тобто цільове значення достатності капіталу може зрости для них до 15,5%).
3) суттєво розширилося покриття ризиків у формулі достатності капіталу переважно за рахунок ринкового ризику, підвищення вимог щодо позабіржових операцій, а також перерахунку рівня кредитного ризику з урахуванням стресу тощо.
Всього вимоги до акціонерного капіталу з урахуванням зростання коефіцієнтів і розширення покриття ризиків, за оцінкою самого Базельського комітету, зросли в 7 (!) разів;
4) повернення до коефіцієнта левериджу (відношення капіталу до ризикованих активів, тобто без зважування);
5) повернення до коефіцієнтів ліквідності:
- Liquidity coverage ratio = ліквідні активи/відтік коштів за 30 днів в кризу>100%. Тобто обсягу ліквідних активів повинно вистачити на відтік коштів протягом 30 днів;
- Net stable funding ratio = стабільні пасиви/активи, які потребують стабільних пасивів>100%. Фактично всі довгострокові активи повинні бути забезпечені достатнім обсягом стабільних пасивів;
6) Pillar 2 (регулювання) – посилення нагляду:
- Зокрема, посилення нагляду за розрахунком капіталу, ризик-менеджментом, корпоративним управлінням, прийняттям ризиків, агрегуванням ризиків, впровадженням стрес-тестів;
7) Pillar 3 (розкриття) – посилення ринкової дисципліни:
- Введення підвищеної прозорості за складними фінансовими операціями.
Введення нових вимог щодо капіталу в США і країнах Західної Європи неминуче викличе серйозний дефіцит капіталу і зниження левериджу банківських установ.
Швидше за все, банкам буде простіше знизити темпи приросту кредитування, ніж залучити новий капітал. Найбільш ймовірно, що вже наявні активи будуть йти за баланс (особливо в рамках фінансових конгломератів).
Зростання вимог до акціонерного капіталу неминуче призведе до зниження його рентабельності, що означає одночасне зниження привабливості інвестицій в банківський капітал і зростання потреб в капіталі.
Якщо оцінка Базельського комітету вірна, то очікується зростання вимог до акціонерного капіталу в 7 разів, а це означає, що ROE на рівні 25% може перетворитися менш ніж в 3,5%!
Додатково експерти вказують на те, що впровадження цих заходів відбувається посеред кризи, тобто носить виражений проциклічний характер і може призвести до поглиблення спаду в економіці.
Ліквідність банків зросте, але в умовах кризи суверенних боргів не завжди очевидною є якість ліквідних активів, проте неминучим буде зниження рентабельності.
Крім того, судячи з обсягів запозичень деяких банків в ЄЦБ і ФРС, проблема не в нестачі ліквідності.
Такий великий обсяг запозичень свідчить про те, що таким чином банки намагаються «відбити» збитки та додатково заробити капітал, а не підтримати ліквідність.
В цілому всі заходи Базельського комітету орієнтовані на регулювання депозитних банків і створюють для них додаткові проблеми. Це досить парадоксально, якщо згадати, що в період кризи 2008 року головні проблеми були якраз у інвестиційних банків (брокерів), які не мали власних депозитних банків.
Власне, саме за рахунок об'єднання найбільших інвестиційних банків з великими депозитними банками і було вирішено багато проблем. Проте заходи, покликані запобігти новій кризі, спрямовані саме проти депозитних банків ..
Значні проблеми очікуються при спробі реально використовувати найголовніші новації Базеля III в частині управління капіталом.
Політично складною є проблема контрциклічного буферу.
Хто буде вирішувати, що посткризове відновлення закінчилося і почався передкризовий період?
Не менш суперечливими є вимоги до системно значущих банків.
Поки це визначення стосується лише найбільших міжнародних банків, а не просто найбільших банків в кожній країні, хоча в багатьох країнах лунають заклики обмежувати і національних лідерів – банки, які вже «too big to fail». Дійсно, чи потрібно лімітувати операції найбільшого банку в країні з обмеженою пропозицією кредитів?
Але головна проблема нагляду полягає у тому, що регулятор прагне ретельно відрегулювати непринципові речі, а проблеми, які реально ведуть до системних ризиків, залишаються невирішеними.
Зовсім не ясно, як Базель III може допомогти подолати можливі наступні системні кризи, які, ймовірно, відбудуться і які можуть бути пов'язані, наприклад, з дефолтом великої країни в Європі, потенційним колапсом ринку CDS в разі дефолту великого суверенного позичальника, посиленням інфляції в США з подальшим зростанням процентних ставок і знеціненням цінних паперів.
У реальних умовах більшості пострадянських країн всі новації Базеля марні без вирішення головного завдання – банк повинен бути важливим для акціонерів, а не використовуватися для розвитку власного нефінансового бізнесу (приблизно так само, як найважливішою передумовою Базеля I було створення адекватного розміру резервів на можливі втрати за позиками)
На даному етапі найважливіше вирішити три базові завдання:
- різко знизити частку кредитування з пов’язаними особами в кредитному портфелі банків;
- забезпечити реальне зниження концентрації ризиків на один проект. По суті навіть рівень концентрації в 25% капіталу – високий, не кажучи вже про випадки приховування реального масштабу ризику при використанні підставних компаній;
- і нарешті, важливим є зниження рівня галузевої концентрації, особливо в найбільш ризикованих сферах: в будівництві, на ринку нерухомості, у фінансових операціях.
Розв’язання тільки трьох цих завдань забезпечить 80% потенційного ефекту банківської реформи. На першому місці в цьому контексті – здатність регулятора виявляти реальний напрям використання коштів. У багатьох випадках без мотивованого судження домогтися реального прогресу буде неможливо.
Наступний пріоритет – збільшення частки коштів, що стягуються в рамках банкрутства позичальника.
Тут проблема не в законі, а в його застосуванні, адже банкрутство – головна сфера зловживань в рамках закону.
Іншим проблемним питанням є приватизація банків з державною участю.
Приватизуватися будуть досить великі банки, причому швидше за все методом продажу на ринку, тобто у банку буде багато міноритарних акціонерів і він де-факто буде контролюватися менеджментом. Потенційно це навіть небезпечніше, ніж великий приватний банк, контрольований окремою фізичною особою. Західні країни дають чимало прикладів, як в ситуації навіть порівняно розвинених норм корпоративного управління менеджери реально управляли банками винятково в своїх цілях і недостатньою мірою контролювали ризики.
Без створення працюючих систем контролю за менеджментом (Рада директорів (Наглядова рада), внутрішній контроль, аудит та повне розкриття інформації) приватизація контрольного пакета акцій банків з державною участю буде явно передчасною, хоча правильність самого курсу на їх приватизацію сумніву не підлягає.
В цілому спроба наздогнати світові тренди у вітчизняних умовах поки передчасні – потрібно подивитися, чи спрацюють новації в Базеля III в розвинених країнах світу.

* За матеріалами bankir.ru.

© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"