інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Світова війна друкарських верстатів*

С.Глазьєв

Безмежна емісія провідних світових валют не може залишити осторонь від цього процесу жодну країну. Надмірний обсяг деривативів, з яким пов'язували причини глобальної фінансової кризи, знову почав зростати. Він досяг квадрильйона доларів, на порядок перевищивши обсяг світової грошової маси. До яких наслідків може призвести черговий вал іноземних спекуляцій? Над цими та іншими питаннями розмірковує відомий російський економіст Сергій Глазьєв. Його думки і висновки майже повністю відповідають ситуації, що має місце і в Україні.

Ми живемо в умовах відкритої економіки, що підкоряється нормам ліберальної глобалізації. У цій ситуації розвиток будь-якої країни визначається поєднанням внутрішніх і зовнішніх джерел пропозиції грошей. Наша економіка в цьому сенсі виявилася за останні два десятиліття в залежному становищі. Гроші емітуються під пропозицію іноземної валюти або під приріст валютних резервів.
Іншими словами, у розвитку вітчизняної економіки ключову роль відіграють зовнішні джерела: чи то попит на нашу продукцію або пропозиція іноземного капіталу. Наслідком такої зовнішньої залежності стали очевидні для всіх проблеми економічного стану держави. І перш за все – сировинна спеціалізація. Відомо, що економіка розвивається в тих напрямках, звідки приходить попит. Якщо попит йде з боку тих, у кого є іноземна валюта і хто зацікавлений у купівлі сировини, це неминуче веде до гіпертрофії сировинного комплексу, який домінує в економіці. Другим наслідком є панування іноземного капіталу на фондовому ринку. Протягом тривалого часу більшість операцій на ньому здійснювалися на користь іноземних суб'єктів. Третім і цілком закономірним наслідком є офшорізація економіки. Якщо основні джерела грошової пропозиції знаходяться за кордоном, то відповідальний капітал, пристосовуючись до цієї обставини, йде в офшорні зони. Звідти легше працювати зі світовим ринком капіталу. Останній наслідок, що логічно підсумовує попередні, – це втрата внутрішніх джерел розвитку.
В гострій фазі фінансової кризи всі ці слабкі місця вітчизняної економіки оголилися. Ми маємо стрімке падіння фондового ринку. У нас майже рекордне падіння ВВП. Також спостерігається рекордне падіння промисловості і насамперед машинобудування.
У цьому проявилася слабкість існуючої грошової системи, яка тривалий час генерувала гроші під приплив іноземної валюти в обмін на вітчизняну сировину і у вигляді іноземних інвестицій. У цій ситуації грошова влада відповіла кардинальними змінами у фінансовій політиці. Ми вперше за двадцять років перейшли до внутрішніх джерел кредиту як до основних. На якийсь час ці джерела стали домінуючими, і такий стан справ зберігається до цих пір.
Вперше ми спостерігаємо, що рефінансування банків за рахунок емісії Центрального банку стало головним каналом грошової пропозиції. Разом з тим зберігаються кількісні обмеження, зовнішня залежність і ситуація, коли кредити на внутрішньому ринку є дорожчими, ніж пропонують зарубіжні джерела. Ця залежність відтворюється вже в нових умовах.
Одночасно й провідні зарубіжні емітенти відповіли на кризу різким накачуванням грошей в економіку своїх країн. Грошова база провідних емітентів великої четвірки – США, Англії, ЄС та Японії – збільшилася у 3-5 разів. І це сталося протягом якихось трьох років. Незважаючи на фінансові колапси, грошове накачування економіки триває.
Це створює умови для подальшого зростання фінансових пірамід, підкріплюваного грошовою емісією. Ознакою цього є стрімке збільшення обсягу активів, що є наслідком існуючого банківського регулювання.
Обсяг деривативів – вторинних цінних паперів – знову досяг квадрильйона доларів. Більш того, він виріс за останні три роки ще на третину.
Грошова влада провідних країн перейшла до тривалої політики від'ємних процентних ставок. Тобто грошей дають стільки, скільки потрібно для підтримки економічної активності. І перш за все – для збереження на плаву банківського сектора.
Ми ж зі своєю жорсткою монетарною політикою, яка відображається у відносно високих процентних ставках, опиняємося в уразливому становищі, оскільки не беремо участі в конкуренції світових друкарських верстатів. Довгострокові гроші, які держава отримує від продажу сировини, ми вкладаємо під 2-3% в іноземні цінні папери. Наші позичальники там же, за кордоном, через відповідні банки одержують кредити під 6-8% річних.
У цій світовій фінансовій війні національна економіка втрачає щорічно до 100 млрд дол. При цьому 35-50 млрд дол. ми втрачаємо просто на різниці процентних ставок. Як довго може тривати ця фінансова алхімія, коли гігантські гроші створюються просто з нічого? Європейський центральний банк, наприклад, за день емітує більше трильйона євро. Щоб заробити ці гроші шляхом експорту сировини, нам потрібно десять років.
Поточна фінансова ситуація не є чимось новим у світовій історії. Це процес, який трапляється періодично. Сучасна теорія довгих хвиль розкрила механізм переходу економіки зі стаціонарного режиму росту в режим фінансової турбулентності. Він виникає завжди, коли існуючий технологічний уклад сягає меж свого розвитку. Економічна структура костеніє. Вибухають ціни на монопольно вироблені товари, насамперед на енергоносії. Після цього значна частина підприємств реального сектора банкрутує.
Промисловість потрапляє в зону низької рентабельності, що тягне виведення капіталу з реального сектора економіки і його концентрацію в спекулятивному секторі. Така фінансова турбулентність може тривати 10-15 років.
Вихід на новий стаціонарний режим або нову довгу хвилю економічного зростання виникає тоді, коли капітал, що залишився після колапсу фінансових бульбашок, пробиває собі дорогу до нового технологічного укладу. Цей процес супроводжується загостренням міжнародної конкуренції. Країни-лідери намагаються скинути свої структурні проблеми на периферію.
Це пов'язано з тим, що перехід на нові технологічні траєкторії в таких масштабах вимагає гігантських інвестицій. Приватний сектор їх, як правило, організувати не може. В умовах фінансової турбулентності він орієнтується на короткострокові цілі виживання від спекулятивного прибутку.
У такі часи різко зростає роль держави. Державний капіталізм, який сьогодні обговорюється, – дуже характерне для цього періоду явище. Дійсно, в такий період, коли потрібен потужній імпульс, держава починає відігравати більш активну роль в економіці. В умовах демократичної держави ця роль, як правило, реалізується через мілітаризацію економіки.
Відбувається це тому, що ліберальна теорія не залишає державі великих можливостей для участі в економіці. І тільки національна безпека залишається тією сферою, яка не викликає відторгнення.
А ініціюючий імпульс з боку держави є дуже важливим з точки зору попиту на нові технології, які ще не відпрацьовані ринком. Історія показує, що інвестиції в проривні напрями нового технологічного укладу досі проходили через глибоку мілітаризацію економіки.
У попередню епоху це вилилося в жахливу катастрофу – Другу світову війну. Наступна така структурна криза відбулася через гонку озброєння в космосі, в яку були вкладені гігантські кошти.
У США за рахунок цих державних витрат було створено ядро нового технологічного укладу в інформаційно-комунікаційних технологіях. 25 років воно тягнуло економіку вперед, розширюючись на 25% щороку.
Зараз ми бачимо розгортання фінансової війни, яка, сподіваємося, не буде переходити в таку ж ескалацію військових витрат. Просто з тієї причини, що новий технологічний уклад має гуманітарний характер. Найбільшою галуззю економіки стає охорона здоров'я, і разом з освітою і наукою вони дають основний попит на новітні технології. Сама по собі гонка озброєнь не дає того імпульсу, який вона давала раніше для технологічної модернізації економіки.
Однак нинішня фаза фінансової війни дуже небезпечна. Економіка не використовує внутрішні джерела грошової пропозиції. Фактично грошова маса формується за рахунок зовнішніх джерел. При цьому щорічно втрачається близько 100 млрд дол. в нееквівалентному зовнішньоекономічному обміні. Це гігантська «втрата крові» в економіці. Вона тягне за собою втрату здатності до самостійного розвитку і поразки на новому витку економічної конкуренції.
Країни, що розвиваються, виступають донорами світової фінансової системи, де односторонню перевагу отримують країни-емітенти світових резервних валют, перш за все США. Але донорство саме по собі не було б таким небезпечним, якби не супроводжувалося деіндустріалізацією і деградацією економіки.
Китай також є донором, але його банківська система у кінцевому рахунку спирається на внутрішні джерела кредиту. Вони отримують безмежний доступ до «довгих» грошей і контролюють їх використання для модернізації і розвитку.
Китайський досвід і приклад інших країн, що успішно розвиваються, змушує нас думати про істотні зміни у внутрішній і зовнішній економічній політиці. Потрібен перехід до внутрішніх джерел пропозиції грошей. При цьому слід багаторазово розширювати масштаби і терміни кредитування.
Одночасно з цим для підкріплення джерел кредиту ми повинні мати і внутрішні активи. А якщо 60% великих власників цих активів зареєстровані в офшорах, то самі по собі внутрішні джерела не спрацюють.
Необхідно переконати власників фінансових активів повернути їх в країну і дати можливість збільшити заставне забезпечення під внутрішні джерела кредиту. Розширення внутрішнього кредиту має супроводжуватися відновленням валютного контролю.
Гроші не повинні йти на іноземний ринок, як це було у гострій фазі кризи, а мають спрямовуватися в реальний сектор економіки для його модернізації.
Одночасно ми повинні думати про те, щоб зовнішня економічна активність була більш самодостатньою і розвивалася в тих напрямках, які дозволяли б нам отримувати надприбутки за рахунок науково-технологічних переваг.

* За матеріалами epravda.com.ua.
© 2003-2013  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"