інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Інфляційна політика та її соціально-економічні наслідки*

А. Сочнєв

Протягом багатьох століть – відтоді як виник товарний обмін і з'явилися гроші – людство вбачало причини зміни цін виключно на боці товарів і послуг, але ніяк не на стороні грошей. Однак зараз ніхто не сумнівається в тому, що об'єктивна мінова цінність грошей (їх купівельна спроможність) постійно змінюється.

Якщо підходити до справи чисто теоретично, то можна уявити, що динаміка зміни купівельної спроможності грошових коштів може розвиватися таким чином: по-перше, купівельна спроможність грошей може знижуватися (інфляція); по-друге, купівельна спроможність грошей може збільшуватися (дефляція); по-третє, вона може залишатися незмінною (стабільною).
На практиці спостерігається, як правило, тільки перший варіант, тобто має місце інфляція, темпи якої можуть змінюватися від країни до країни: від повзучої інфляції, коли ціни ростуть поступово, приблизно на 3–5% (максимум на 10%) на рік, як це відбувається в більш-менш розвинених країнах, до гіперінфляції, коли зростання цін перевищує 50% на рік і може досягати астрономічних значень. Між цими двома крайностями знаходиться зона галопуючої інфляції, яка характерна, головним чином, для країн, що розвиваються.
Інфляційну політику дуже часто виправдовують, причому нерідко методом «від супротивного»: мовляв, якби ми жили в світі, де ціни знижуються день за днем внаслідок збільшення купівельної спроможності грошей (дефляції), то всі психологічно прагнули б заощаджувати свої гроші і відкладати покупку на пізніший час, коли вона буде коштувати дешевше. Це може призвести до ситуації, в якій всі неохоче витрачають гроші, що, у свою чергу, спричинить зменшення пропозиції через скорочення попиту, а це викличе зменшення добробуту, оскільки багатство країни безпосередньо залежить від пропозиції. Інакше кажучи, деякі вважають, що для того, щоб економічна система прогресувала, в ній обов'язково повинна спостерігатися невелика, хоча і безперервна інфляція, щоб змусити людей купувати речі зараз, перед тим як цінність їхніх грошей знизиться. Ось чому буде краще, якщо ціни і заробітна плата завжди будуть йти вгору. (Щоправда, якщо виходити з такої логіки, то незрозуміло, чому інфляція має бути саме невеликою – адже чим більшою є інфляція, тим більше буде у людей бажання позбуватися грошей і «тікати в реальні цінності», що в свою чергу буде інтенсифікуватиме виробництво).
Таке міркування здається досить розумним і правдоподібним, проте, якщо згадати діалектику або, простіше кажучи, той факт, що все на світі має свої плюси і мінуси, то можна прийти і до інших – не найгірших – висновків. Потрібно тільки подивитися на все з іншої точки зору.
Ще Сократ говорив: «Як багато є в світі речей, які мені не потрібні!». Іншими словами, відкладання покупок на пізніший час призвело б до того, що природні і людські резерви не використовувалися б хижацьким чином. Майбутнім поколінням залишилося б набагато більше ресурсів. Стало б менше сміття і шкідливих виробничих відходів. Екологія значно покращилася б. З'явилося б більше струнких людей. Хіба це погано?
Без необхідного людина не обійдеться – все рівно буде купувати, отже, необхідне буде вироблятися, а надмірності шкідливі – про це знають всі більш-менш грамотні люди. Таким чином, виправдання інфляції тією обставиною, що, мовляв, в інших умовах – умовах дефляції – господарська система почне пробуксовувати і, врешті-решт, застопориться, не відповідає істині.
Аналогічно не відповідає істині точка зору, згідно з якою інфляція стимулює економічний розвиток. Збільшення кількості грошей, в результаті якого відбувається зниження їхньої купівельної спроможності, тобто коли має місце інфляція, не призводить до зростання запасів споживчих благ, що знаходяться у розпорядженні членів суспільства. Його наслідки виражаються в зміні розподілу економічних благ між людьми, але не в збільшенні сукупного обсягу багатства, що знаходиться в їх розпорядженні. Тож загалом інфляція не підвищує економічний добробут населення.
Зрозуміло, підвищення добробуту може бути досягнуто непрямим шляхом. Зміна розподілу економічних благ може впливати на виробництво – в тому випадку, коли ті суб'єкти, на користь яких було здійснено перерозподіл, розпоряджаються додатковими грошима для того, щоб акумулювати більший капітал, ніж той, який був би акумульований тими особами, у яких ці гроші були вилучені. Інакше кажучи, якщо умови конкретного процесу знецінення грошей складаються таким чином, що багатство перетікає від бідних до багатих, то створюється певний стимул до заощадження (і, тим самим, до накопичення капіталу), який може зробити деякий стимулюючий вплив на виробництво з подальшим збільшенням багатства. Саме це мало місце в ранні епохи економічної історії: помірна інфляція могла здійснювати такий вплив. На цей приклад посилаються захисники стимулюючого впливу інфляції на економіку. Однак варто розуміти, що знецінення грошей, оскільки воно знижує мотивацію до заощаджень, підриває процес накопичення капіталу. Бум, викликаний знеціненням грошей, має ілюзорний характер. Більше того, він призводить до «проїдання» капіталу внаслідок спотворення економічного розрахунку.
Неважко помітити, що в умовах падіння цінності грошей звичайна бухгалтерська практика, яка не бере до уваги знецінення грошей, показує фіктивний прибуток, бо прибуток розраховується як балансова різниця між сумами виручки, отриманої від продажів і виміряної в грошах зниженої цінності, і витрат на виробництво, які обчислені в грошах більш високої цінності. Крім того, практика врахування списань капіталу полягає в тому, що з балансової вартості, оціненої в грошах більш високої цінності, списуються її компоненти, оцінені в грошах зменшеної цінності. Таким чином, те, що помилково трактується як прибуток, а насправді є використаною частиною накопиченого капіталу, або спожито підприємцем, або передане споживачам через занижені ціни, які не враховують знецінення грошей, або працівникам у формі завищеної заробітної плати, причому держава обкладає все це податком на прибуток (або дохід). Останню обставину особливо важливо враховувати з точки зору аналізу ставлення держави до інфляції, але про це нижче. Так чи інакше, спотворення бухгалтерським обліком рахунку капіталу призводить до його «проїдання». У ряді випадків відповідний спад капіталу і збільшення споживання частково можуть бути компенсовані тим, що знецінення грошей може призводити і до збільшення реального прибутку (наприклад, боржників), який не споживається, а накопичується у складі резервів. Однак це може лише в деякій мірі зменшити ступінь руйнування капіталу, викликаного знеціненням грошей.
Хтось може заперечити, мовляв, є Міжнародний стандарт фінансової звітності (IAS) 29 «Фінансова звітність в умовах гіперінфляції», який регламентує порядок внесення поправок у фінансову звітність для обліку інфляції. Стандарт 29 не встановлює абсолютного рівня інфляції, за якого вона вважається такою, що переходить у стадію гіперінфляції – згідно з названим стандартом те, в який момент виникає необхідність перерахунку фінансової звітності, визначається на основі професійного судження, – однак у ньому наводиться ряд ознак, які вказують на наявність гіперінфляції в країні. У число цих ознак крім інших входять, наступні:
1) основна частина населення воліє зберігати свої заощадження в немонетарних активах або у відносно стабільній іноземній валюті; наявні суми в національній валюті негайно інвестуються для збереження купівельної спроможності;
2) основна частина населення розраховує грошові суми не в місцевій валюті, а у відносно стабільній іноземній валюті; ціни можуть наводитися в цій іноземній валюті (згадайте горезвісні українські у.о. – умовні одиниці еквівалентні долару США);
3) продаж і покупки з відстрочкою платежу здійснюються за цінами, які компенсують очікувані втрати купівельної спроможності протягом періоду відстрочки платежу, навіть якщо цей період короткий;
4) процентні ставки, заробітна плата і ціни прив'язані до цінового індексу;
5) сукупний рівень інфляції за три роки наближається до 100% або перевищує цей рівень.
Якщо, скажімо, останній пункт не дотримується, то названий стандарт не застосовується, але це не означає, що інфляція зовсім «не працює» і не бере участі у формуванні фіктивного прибутку.

***
Головна причина інфляціонізму як певної політики криється в тому, що в інфляції зацікавлена насамперед держава, як би вона не заперечувала цього факту і не проголошувала боротьбу з інфляцією. Справа тут не тільки в тому, що знецінення грошей забезпечує вигоду привілейованим групам боржників (а держава сама нерідко виходить на ринок запозичень в якості боржника) за рахунок кредиторів (негативне ставлення до кредиторів зберігається з часів появи перших лихварів), бо таке можливо тільки в тому випадку, якщо знецінення грошей є раптовим і непередбаченим.
Якщо ж інфляційні заходи і зменшення купівельної спроможності очікувані, тоді ті, хто дають гроші в кредит, будуть вимагати підвищену ставку процента – щоб компенсувати можливу втрату капіталу, а ті, хто прагнуть отримати позику, будуть готові платити підвищений процент, позаяк вони розраховують на збільшення капіталу. Оскільки передбачити ступінь знецінення грошей неможливо в принципі, то в окремих випадках кредитори дійсно можуть нести збитки, а боржники – мати прибуток, незважаючи на підвищені процентні ставки. Проте, загальна закономірність полягає в тому, що ніяка інфляційна політика, якщо тільки вона не починається раптово і несподівано, не в змозі забезпечити перевагу боржникам по відношенню до кредиторів за допомогою простого збільшення кількості грошей. Щоб уникнути збитків, ті, хто позичають гроші, повинні будуть або видавати кредити в іноземній валюті, цінність якої більш стабільна, ніж цінність національної валюти, або збільшувати надбавку до ставки процента, що представляє собою спробу компенсувати деякий прогнозований темп знецінення грошей, на певну величину, яка відображатиме ризик менш ймовірного, але прискореного (порівняно з прогнозованим) зниження купівельної спроможності грошей. А якщо ті, хто прагне отримати кредит, матимуть намір відмовитися платити цю компенсаційну надбавку, то таких потенційних позичальників прийняти ці умови змусить зниження пропозиції.
Популярність інфляційної політики пояснюється, звичайно ж, не прагненням нашкодити кредиторам, а тим, що вона відкриває нові джерела поповнення державних фінансів. Інфляція є досить ефективним засобом позбавлення від бюджетного дефіциту, тоді як дефляція, проведена у формі вилучення грошових коштів з обігу (або шляхом емісії облігацій, або через податки) вимагає від держави деяких жертв. Зокрема, припинення емісії в період зростання попиту на гроші передбачає, щонайменше, відмову від потенційних доходів казни. Тому зрозуміло, чому держави воліють проводити інфляційну політику і уникають дефляції. Інфляція має перевагу в порівнянні з іншими способами фінансування державних витрат, оскільки вона супроводжується ознаками економічного процвітання і збільшення багатства, фальсифікуючи всі розрахунки в грошовому вимірі, та приховуючи факт «проїдання» капіталу.
Вище було показано, як інфляція породжує штучний прибуток у суб'єктів господарської діяльності, що сприймається як дохід, який підлягає оподаткуванню, дозволяючи тим самим приховувати від громадськості, а іноді і від самих платників податків той факт, що таким чином через податки вилучається частина капіталу.
Саме тому держава вважає прийнятним вдаватися до інфляції щоразу, коли вона не може здійснити запозичення і не наважується на пряме збільшення податків, оскільки має причини побоюватися, що її політика не матиме підтримки, якщо фінансові та економічні наслідки такої політики виявляться занадто рано, наприклад, перед виборами, коли правляча еліта хоче утриматися при владі. Ось чому інфляція розглядається як найважливіший ресурс будь-якої економічної політики, наслідки якої мають бути приховані. Вводячи в оману громадську думку, інфляція дозволяє продовжити існування такої системи правління, на яку люди ніколи не дали б своєї згоди, якби зрозуміли її наслідки. У цьому полягає політична функція інфляції.
До того ж збільшення грошової маси, будучи головним методом реалізації інфляційної політики, веде до збагачення тих верств суспільства, до яких потік додаткових грошей спрямовується в першу чергу, і до утисків інтересів тих, кого цей потік досягає в останню. Це пов'язано з тим, що ті, до кого додаткові грошові кошти доходять в першу чергу, мають можливість здійснювати покупки і укладати угоди ще за «старими» (нижчими цінами), оскільки ринок ще не адаптувався до «вкидання» в економіку додаткових коштів (перехідний процес, пов'язаний з цим, ще не завершився). У міру адаптації ринку починається зростання цін, обумовлене збільшенням попиту, і ті, до кого вкинуті додаткові грошові кошти дійдуть в другу і наступні черги, змушені будуть здійснювати покупки і укладати угоди за зростаючими (вищими) цінами, поки перехідний процес не завершиться.
У зв'язку зі сказаним у читача може виникнути питання, чому традиційні способи залучення коштів для фінансування державних витрат – збільшення запозичень та/або посилення податкового тягаря – є неможливими або небажаними?
Запозичення не безкоштовні і можливість їх збільшення має свої межі, які залежать від економічної ситуації. Держава, яка допустила дефолт, неминуче втрачає довіру інвесторів, на відновлення якої іноді потрібно чимало часу – якщо економічна обстановка не сприяє відновленню такої довіри.
Якщо ж говорити про податки, то збільшити їх можна тільки тоді, коли ті, на кого падає тягар додаткового оподаткування, погоджуються з цілями, для досягнення яких будуть витрачені ресурси, що оплачуються зі збільшених надходжень. До того ж необхідно зауважити, що чим важчим стає тягар податків, тим складніше переконати суспільство в неможливості повністю покласти податковий тягар на невелике число членів суспільства, які належать до заможних верств. Оскільки податки на багатих або на власність впливають на все суспільство в цілому, то кінцеві наслідки для малозабезпечених можуть виявитися більш суворими в тому випадку, коли податковий тягар падає тільки і виключно на багатих, а не розподілений більш-менш рівномірно між усіма членами суспільства. Ці наслідки важче розпізнати, коли податки низькі, але коли податки високі, ці наслідки стають відчутними, якщо не для всіх, то для багатьох. Крім того, розширення бази оподаткування неможливо приховувати так, щоб гарантувати йому суспільну підтримку. Держава, яка реалізує масштабні соціальні програми, потребує грошей, щоб здійснювати проекти, що не приносять доходу, щоб виплачувати компенсації безробітним і тощо. Така держава теж не має можливості забезпечити себе фінансовими ресурсами за допомогою податків, оскільки в цьому випадку довелося б сказати людям правду, а саме: «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих»; інакше кажучи, шановні громадяни, спочатку вам необхідно збільшити надходження до бюджету, а вже потім рідна держава для вас постарається.
Боротьба з бюджетним дефіцитом – не єдина мета проведення інфляційної політики. Інфляціонізм може переслідувати різні цілі, і це зумовлює різноманітність тих прийомів, якими політика інфляції здійснюється на практиці. Якщо знецінення грошей потрібне для того, щоб забезпечити переваги боржникам за рахунок кредиторів, то відповідним практичним завданням є нанесення несподіваного удару по інтересах кредиторів. Саме несподіваного, бо як було показано вище, в тій мірі, в якій воно є очікуваним, передбачуване знецінення не може змінити відносні позиції кредиторів і боржників, і політика поступового зменшення цінності грошей не здатна забезпечити останнім ніяких переваг.
Якщо ж знецінення грошей задумане для того, щоб «стимулювати виробництво», полегшити експорт, утруднити імпорт і підняти конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг, то необхідно мати на увазі, що абсолютний рівень цінності валюти, тобто її купівельна спроможність, виражена в товарах і послугах, і її курс обміну на інші валюти – не мають значення для зовнішньої (як і для внутрішньої) торгівлі. Справа в тому, що процес зміни об'єктивної мінової цінності грошей впливає на бізнес тільки до тих пір, поки він не завершений. Знецінення грошей здійснює на торгівлю «стимулюючий ефект» тільки до тих пір, поки знецінення не торкнулося всіх товарів і послуг. Із завершенням процесу адаптації «стимулюючий ефект» зникає. Якщо мета полягає в тому, щоб надати йому постійного характеру, то до зниження купівельної спроможності грошей необхідно вдаватися знову і знову. Абсолютно недостатньо знизити її один раз, здійснивши якусь одну серію заходів, як це недалекоглядно рекомендується в творах деяких авторів – прихильників інфляції. Тільки прогресуюче знецінення грошей може забезпечити постійне досягнення проголошуваних інфляційною політикою цілей.
У зовнішній торгівлі альтернативу інфляційній політиці складають такі протекціоністські заходи, як ставки митних зборів і транспортні тарифи, що застосовувалися для утруднення імпорту та заохочення експорту. І взагалі, за допомогою інструментів, альтернативних інфляційній політиці такі самі цілі досягати простіше, швидше і без небажаних наслідків, властивих інфляції. Скажімо, якщо мета полягає в наданні допомоги боржникам, то можна встановити тимчасовий мораторій або взагалі проголосити повну або часткову відміну зобов'язань з погашення позик – згадаємо 1998 рік у Росії чи останні події на Кіпрі (якщо вкладників розглядати в якості позичальників). Якщо метою є заохочення експорту, можна було б заснувати експортні премії. Якщо потрібно ускладнити імпорт, то можна ввести пряму заборону на ввезення тих чи інших товарів або обкласти їх високими митами. Зрозуміло, всі ці заходи передбачають дискримінацію окремих груп і осіб, галузей і регіонів, але це саме те, що є недосяжним в разі проведення інфляційної політики. Інфляція винагороджує всіх боржників, включаючи багатих, і негативно позначається на всіх кредиторах, включаючи малозабезпечених, тоді як заходи щодо полегшення боргового тягаря, реалізовані за допомогою спеціальних постанов, дозволяють проводити селективну політику. Інфляція заохочує експорт усіх товарів і обмежує всіх імпортерів; замість неї можна було б використовувати дискримінаційні, тобто діючі вибірково премії, мита і заборони.
Все вищесказане не слід розглядати як заклик до здійснення політики дефляції, оскільки економічна наука не нав'язує ні політику інфляції, ні політику дефляції. Проводячи інфляційну або дефляційну політику, держава не сприяє добробуту суспільства, суспільному благу або інтересам всієї країни. Вона лише виявляє прихильність щодо однієї чи кількох груп населення за рахунок інших. Якщо ж порівнювати політику інфляції з політикою дефляції, то виявиться, що остання дорого обходиться казначейству та непопулярна в народі, тоді як інфляційна політика для казначейства – це благо, і є дуже популярною серед неосвічених мас. У цілому ж практична небезпека дефляції незначна, чого не можна сказати про інфляцію. Той факт, що політика інфляції має своїх прихильників, пояснюється виключно тією обставиною, що це така політика, щодо цілей і намірів якої населення може обманюватися протягом тривалого часу. Насправді популярність політики інфляції корениться в труднощах повного розуміння всіх її соціально-економічних наслідків.

* За матеріалами bankir.ru.
© 2003-2013  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"