інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Сукупна прибутковість акцій і дивідендна політика компанії очима інвестора

У доходах від володіння акціями реалізується мета, яку переслідують більшість інвесторів при купівлі цих паперів. Інвестори, що володіють контрольними пакетами, беруть до уваги можливості, які дозволяють розпоряджатися діяльністю акціонерного товариства. Чим менший рівень цивілізованості акціонерної справи і чим менш педантичні власники контрольного пакета, тим більша ймовірність, що вони не відмовляться призначити себе (своїх родичів, друзів і т.д.) на керівні посади в правлінні компанії й установити таку заробітну плату, у порівнянні з якою зблідне будь-який дивіденд. Тим самим прибуток фактично буде перекачуватися у витрати (зарплата вищих менеджерів з погляду бухгалтерського обліку — така ж частина витрат на оплату персоналу фірми, як і будь-яка інша), а на дивіденди залишиться зовсім мало. Припустимо, що акціонерна справа вже минула такий етап, і відверте оббирання пересічних акціонерів стало неможливим. Акціонерне товариство не занижує (чи не істотно занижує) балансовий прибуток і на очах у власників акцій, на зборах акціонерів, ділить його, вирішуючи питання про рівень дивіденду. Чи дозволяють об'єктивні закономірності розвитку акціонерної справи так багато очікувати від дивідендів? Оскільки купівля акцій — найбільш ризикований вид розміщення коштів, то дохід по акціях має бути найвищим. І дійсно, протягом тривалого часу норма дивіденду (відношення дивідендів до ринкової вартості акцій) була вищою, ніж норма відсотка. Однак потім ситуація змінилася. У сучасних умовах, як про стабільну закономірність, можна говорити про те, що норма дивіденду завжди не просто нижча, а значно нижча за ставку відсотка. Важко не здивуватися — а в чому ж тоді взагалі сенс інвестування в акції?

З погляду власників контрольного пакета нерозподілений прибуток аж ніяк не втілює втрачені можливості одержати більш високий дивіденд. Вирішення питань, що стосуються використання нерозподіленого прибутку, повністю знаходиться в руках тих, хто контролює компанію. Тому вони тиснуть на інших акціонерів, спонукаючи їх погодитися на менший дивіденд. І досягають результату — норма дивіденду знижується. Але це не може бути простим вольовим рішенням, хоча наявність контрольного пакета в принципі дає таку можливість. Адже пересічні акціонери можуть перестати вкладати свої кошти в акції. Коли швидке падіння норми дивіденду супроводжувалося збільшенням кількості акціонерів, пересічні інвестори не "образилися" на акціонерні товариства за поступове зниження рівня дивідендних виплат.
Це пояснюється тим, що динаміка курсу акцій відображає збільшення власних коштів акціонерного товариства за рахунок реінвестування прибутку і появи нематеріальних активів, величина і швидкість поповнення яких також залежать від масштабу реінвестування. Отже, пересічні власники акцій усе-таки зацікавлені в зростанні нерозподіленого прибутку, за умови, що вони будуть винагороджені підвищенням курсу. Звідси також випливає, що прибутковість акцій не зводиться до дивіденду: говорити треба про сукупну прибутковість акцій, що складається з дивіденду і приросту (чи зменшення) курсу акцій.
Сукупна прибутковість набула більшого значення, ніж норма дивіденду. З її визначення випливає, що вона підлягає істотним коливанням — в окремі роки курси акцій знижуються, а це може відбуватися і кілька років поспіль.
Головна особливість показника сукупної прибутковості полягає в тому, що при всіх його коливаннях, що спостерігаються з року в рік, середньорічні значення, узяті підряд, наприклад, 10, 15, 20 років, завжди виявляються вищими, ніж середньорічні ставки відсотка по облігаціях. І ще важливіше — вище темпу інфляції. Багато американських економістів переконані, що саме акції забезпечують найбільш надійний, у порівнянні з іншими широко розповсюдженими і легкодоступними об'єктами інвестування, захист від інфляції. Більш-менш успішно конкурують у цьому відношенні з акціями такі об'єкти розміщення коштів, як рідкісні поштові марки, монети, картини старих майстрів тощо. Але це досить "екзотичні" способи інвестування, доступні далеко не всім. Масовими вони не стануть, у тому числі й тому, що вимагають набагато більше спеціальних знань від інвестора, ніж цінні папери. Поступаються вони цінним паперам, звичайно, і в ліквідності: продати дорогу картину можна, як правило, на аукціонах, що проводяться відносно рідко. Не так просто продати й рідкісні монети чи марки.
Переваги, якими володіють у цьому відношенні акції, очевидні. Але зрозуміло й інше: сукупна прибутковість стає найважливішим показником тільки після того, як, по-перше, з'являється розвинутий вторинний ринок і, по-друге, акції стають придатними для довгострокових вкладень.
Світовий досвід показує, що в багатьох випадках інвестори свідомо купують акції тих компаній, що взагалі не платять дивідендів. Це зазвичай нові фірми, що працюють у наукомістких галузях і розраховують на швидке просування завдяки реінвестуванню одержуваного ними прибутку. Курси акцій таких компаній зростають швидкими темпами, що й приваблює інвесторів. Але все-таки повна відмова від виплати дивідендів буває рідко (зрозуміло, що йдеться про компанії, які одержують достатній прибуток для виплати дивідендів).
На практиці дивідендна політика є об'єктом пильної уваги керівництва акціонерного товариства і детально відшліфовується. Якщо для гравця "картковий борг — борг честі", то для акціонерного товариства борг честі — платити дивіденди. І це не суперечить сказаному вище. Головне — платити, а скільки — це вже інше питання.
У певному сенсі постійна виплата дивідендів настільки ж важлива для прикраси візитної картки компанії, як і "красива" траєкторія її біржового курсу.
Як же працюють компанії, коли прибутки змінюються збитками? Впливу несприятливої економічної кон'юнктури уникнути неможливо і найбільшим компаніям. Логіка дій у таких випадках проста: платити до останньої можливості, навіть незважаючи на збитки. Якщо компанія не одержала прибуток, проте розподіляє дивіденд, то зміст його змінюється — він стає платою акціонерам за вірність компанії, жестом турботи про акціонерів з боку компанії тощо, стає всім, що виникає з прагматичного розрахунку, але не благодійною подачкою. При збитках компанія платить дивіденд із позичених коштів, а їх доведеться повертати, та ще й з відсотком. Це позначиться на майбутній нормі прибутку, а значить і доходах акціонерів. Вони добре знають ціну дивіденду, що виплачується при збитках. Але акціонери завжди цінували і цінуватимуть обов'язковість у виплаті дивідендів.
Крім підтримки безперервності платежів, ще одним компонентом дивідендної політики є забезпечення по можливості постійного, хоча й невеликого, збільшення дивідендів. На зростання норми дивіденду розраховувати важко, але для акціонера важливий буде й абсолютний ріст платежів, що припадають на акцію. У періоди сприятливої кон'юнктури акціонери зазвичай вважають, що компанія просто зобов'язана нарощувати дивіденд. Компанія ж виявляється в парадоксальній ситуації — їй було простіше збільшувати (нехай символічно) дивіденд у період кризи, коли потреба у фінансуванні нових капіталовкладень мінімальна, а у фазі підйому їй не до збільшення дивіденду — активна інвестиційна діяльність вимагає зростання нерозподіленого прибутку.
Виплата дивідендів готівкою — головний, але не єдиний інструмент дивідендної політики. Крім цього існує ще два інструменти: розподіл дивідендів у формі кількості акцій, що випускаються додатково, і створення механізму, що забезпечує автоматичний напрямок дивідендів на придбання акцій. Різниця між останніми двома інструментами полягає в тому, що при виплаті дивіденду у формі акцій вибору немає, усі інвестори отримують акції замість готівки, у той час як в іншому випадку передбачається право вибору — інвестор сам вирішує, у якій формі він хоче одержувати дивіденд. Маневрування інструментами дивідендної політики особливо важливе для нових акціонерних товариств, які ще не встигли зміцніти. Для них дивіденд у формі акцій — зручний спосіб максимізувати частку нерозподіленого прибутку в чистому прибутку.
Розглянемо детальніше дивіденд у формі акцій. Якщо спочатку могло здатися, що він вирішує споконвічну дилему, що стоїть перед акціонерним товариством у зв'язку з розподілом чистого прибутку, то потім з’являються сумніви. Як можна, не виходячи за рамки закону збереження енергії, уявити одночасне одержання дивідендів і перетворення всього чистого прибутку в нерозподілений? У тому й справа, що не можна. Випускаючи додаткові акції замість дивіденду готівкою, акціонер насправді не одержує нічого (крім певного психологічного задоволення). Бухгалтерський аспект розглянутої процедури допомагає прояснити ситуацію. При виплаті дивіденду у формі акцій весь чистий прибуток, стаючи нерозподіленим, зараховується до власного капіталу компанії. А він, згідно з визначенням, і так уже належить акціонерам і представлений тими акціями, які вони мають. Отже, одержання додаткових акцій як сурогату дивіденду лише зменшує величину власного капіталу, що припадає на одну акцію. Для кожного акціонера розмір його паю не змінюється — просто його пай представлений більшою кількістю акцій. Але адже саме цей ефект спостерігається при членуванні акцій на менші акції. Тому досвідчених інвесторів важко піймати на дивіденди у формі акцій. Звичайно, не залишаються байдужими до такої практики і державні органи, що регулюють діяльність акціонерних компаній і фондову торгівлю. Компанії, що активно використовують цей прийом, зобов'язані оформляти такі дивіденди як членування акцій на менші акції, якщо за певний період часу кількість акцій збільшується понад установлену межу (наприклад, більш ніж на V4 за один рік).
Усе це, однак, не означає безповоротного розвінчання дивіденду у формі акцій як чергової лазівки, породженої розвитком акціонерної справи. До такого дивіденду час від часу, якщо це диктується обставинами, можуть вдаватися і цілком поважні компанії. Наприклад, коли вони мають тимчасові фінансові труднощі чи твердо впевнені в тому, що реінвестування нерозподіленого прибутку дозволить настільки істотно збільшити майбутні надходження, що акціонери не почуватимуть себе обділеними.
Надання інвесторам можливості використовувати готівку, отриману в якості дивідендів, на придбання додаткових акцій практикується компаніями, зацікавленими в збільшенні акціонерного капіталу шляхом додаткових емісій. Якщо припустити, що всі акціонери добровільно перетворюють усю готівку, отриману в рахунок дивідендів, в акції, які компанія випускає з цією метою, то тоді відбувається явище, аналогічне щойно розглянутому, — акції дробляться. Але, маючи вибір, далеко не всі акціонери відмовляються від одержання готівки, а якщо й відмовляються, то не від усієї. Дроблення в такому випадку немає — паї, які належать інвесторам, одержують додаткові акції і збільшуються абсолютно та відносно (як частина сукупного власного капіталу компанії). Оскільки в інвестора завжди є можливість купити додаткову кількість акцій на біржі, компанії використовують спеціальні пільги, покликані спонукати інвесторів брати участь у схемах реінвестування дивідендів. Як правило, компанія рятує інвестора від сплати комісійних (на біржі довелося б платити їх брокеру). Крім того, часто практикується знижка в порівнянні з поточною біржовою ціною. Розмір знижки досягає 5% від ціни, за якою їх можна купити на біржі. Зрозуміло, що в таких схемах беруть участь інвестори, які розглядають вкладення в акції як довгострокові.
Виплата дивідендів ставить також низку питань, що стосуються впливу дивідендів на курс акцій напередодні і після виплати, а також прав на дивіденди при переході акцій з рук у руки. Ці питання мають бути чітко врегульовані, інакше не уникнути непорозумінь і претензій. Сформовані у світовій практиці принципи вирішення даних питань базуються на тому, що момент оголошення про майбутню виплату дивіденду відокремлений певним проміжком часу від самої виплати. Оскільки дивіденди платяться щокварталу, такою є і періодичність оголошень про розміри дивідендів, що підлягають розподілу між акціонерами. Разом з тим, немає якогось визначеного фіксованого часу, коли повинне бути зроблене оголошення. Зрозуміло, інвесторів може очікувати розчарування — корпорація оголосить про рішення не платити дивіденди за минулий квартал. Але зазвичай інвестори уявляють собі орієнтовний розмір дивідендів.
Правилами фондових операцій установлено, що з моменту, зазначеного при оголошенні про дивіденди, і до дня виплати акції стають "бездивідендними" (вони іменуються "екс-дивіденд", і в біржових бюлетенях, що публікуються, наприклад, у США, після біржового символу відповідної корпорації ставиться X). "Бездивідендність" акцій означає, що особа, яка купила їх у цей період, не отримує права на дивіденди за минулий квартал — вони надійдуть колишньому власнику. Оголошення робиться за такою схемою: корпорація ABC 15 травня повідомляє про те, що 15 червня будуть виплачені дивіденди тим, хто зареєстрований як власник акцій не пізніше 1 червня. День 1 червня називається в такому випадку "датою реєстрації". На період з 1 по 15 червня акції стануть "бездивідендними". Нью-Йоркська фондова біржа й інші американські біржі ввели додаткове правило: акції, що котируються на них, стають "бездивідендними" за чотири робочі дні до "дати реєстрації". Тому загальноприйнятий термін, протягом якого акція є "бездивідендною", — приблизно три тижні.
Поняття "бездивідендність" має й інший зміст. Оскільки орієнтована дата оголошення і приблизний розмір дивіденду відомі інвесторам, курс акцій зростає на величину очікуваного дивіденду в міру наближення моменту оголошення. Після оголошення і до "дати реєстрації" у курсі врахований уже точний розмір дивіденду. Як тільки дата реєстрації проходить, курс знижується — з нього віднімається розмір дивіденду. Оскільки високих дивідендів зараз не платять, то й зниження незначне.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"