інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Гельмар Шахт – головний фінансист Третього Рейху та засновник Банку міжнародних розрахунків

Ю. Бистрова
С.Віряскін

Державний діяч, організатор німецької економіки, президент рейхсбанку й економічний радник з переозброєння Німеччини. Гельмар Шахт народився 22 січня 1877 року в Тінглефі, Шлезвіг (нині Тінглев, Данія). Вивчав медицину в Кілі, німецьку філологію в Берліні й політекономію в Мюнхені. Після закінчення навчання в 26 років Шахт почав працювати в Dresdner Bank – одній з найбільших фінансових структур Німеччини. Під час 1-ї світової війни Шахт працював в економічному управлінні німецької окупаційної влади в Бельгії. В 1916 році став директором Національного банку Німеччини. Гельмар Шахт мав репутацію видатного професіонала-фінансиста. Будучи людиною егоїстичною, амбіційною і дуже талановитою, він швидко отримав високу репутацію в банківських колах.
Проте, аж до серпня 1923 року Шахт був у Німеччині практично нікому не відомий. Однак скромний банкір уже починав поволі готувати собі політичну кар'єру. Незважаючи на те, що за своїми переконаннями Шахт був монархістом, у 1919 році він брав участь у створенні Німецької демократичної партії, де став членом виконавчого комітету.
Усе в житті Шахта змінилося, коли він вступив у публічну дискусію з людиною, що вважалася основним авторитетом у німецьких державних фінансах – Карлом Хелферіхом. У цій дискусії ліберал Шахт відстоював ортодоксальну ідею, відповідно до якої стабілізація можлива лише на основі позик, Хелферіх же пропонував єретичний варіант, заснований на випуску рентної марки, золотом не забезпеченої. Тієї самої рентної марки, завдяки якій незабаром прославився Шахт.
Шахт не виграв теоретичної суперечки, але завдяки стійкій впевненості у власних силах і гарних контактах зі Штреземаном переміг у суперечці бюрократичній. Хелферіх мав репутацію націоналіста, тоді як Шахт – помірного демократа. Для уряду Штреземана був прийнятний тільки другий варіант, і Шахт очолив Центробанк. Співробітникам емісійного центра країни, для яких новий начальник зовсім не був фігурою авторитетною, довелося змиритися із призначенням. В 1923 був здійснений план Шахта, як фахівця з валютної політики міністерства фінансів. Тоді він зіграв головну роль у приборканні інфляції в країні й стабілізації національної грошової одиниці. Монетарна реформа Шахта була зведена до наступного комплексу заходів.
З одного боку, 16 листопада 1923 року в Німеччині була емітована нова грошова одиниця – рентна марка. Стара паперова марка продовжувала вважатися офіційною грошовою одиницею країни, тоді як для рентної марки було придумано нове найменування – офіційний засіб платежу. Довіра до рентної марки визначалося тим, що нова грошова одиниця гарантувалася реальними державними цінностями – землею й нерухомістю. Оскільки розмір емісії рентної марки був жорстко обмежений, довіру не було втрачено, і нова грошова одиниця стала стабільною.
З іншого боку, принципово змінилася політика іноземних держав стосовно Німеччини. Виникало розуміння того, що німці не здатні в найкоротший термін виплатити репарації.
У грудні 1923 р. Шахт був призначений президентом рейхсбанку, де і проявив свої головні таланти. Він не був догматиком. Більше того, він був людиною, яку труднощі тільки активізують. Зумівши оцінити складність ситуації й зрозумівши, що реалізувати ортодоксальний план однаково неможливо через відсутність кредитів, головний банкір країни взяв на озброєння ідеї свого супротивника Хелферіха, хоча вони й здавалися занадто теоретичними, занадто відірваними від тогочасної практики. Для контролю за ходом відновлення економіки в Німеччину прибув американський емісар Патрік Гілберт. Потім у країну пішли великі іноземні кредити. Грошовий обіг повністю стабілізувався, і в 1924 році нова рейхсмарка стала розмінюватися на золото. Знову почав функціонувати Рейхсбанк, що очолив Шахт, який зберіг свою тверду емісійну політику й стосовно до випуску нової рейхсмарки. Таким чином, основою німецької фінансової стабілізації стали перехід до жорсткої фінансової й монетарної політики, а також зміна психологічного клімату, пов'язаного з появою плану Дауеса й припливом іноземного капіталу, що кардинально поліпшив стан платіжного балансу країни. Завдяки цьому плану, а також заходам щодо здійснення фінансової стабілізації з'явилася впевненість у тому, що німецька економіка все-таки зможе, нарешті, почати нормально функціонувати.
У цьому немає нічого незвичайного. Дивно інше. У березні 1930 у знак протесту проти прийняття плану Юнга з репатріаційних платежів і збільшення ставок по іноземних кредитах Шахт пішов у відставку. Був головним німецьким представником американської фінансової корпорації Дж. Моргана. В 1930 році, ознайомившись зі змістом книги Гітлера "Майн кампф", Шахт прийшов до висновку, що це саме той політик, який здатний врятувати Німеччину, "створивши міцну економіку в сильній державі". Ця віра зміцнилася в ньому ще більше, коли нацисти одержали першу велику перемогу на виборах 14 вересня 1930 і стали другою за кількістю депутатів партією в рейхстазі. Коли Гітлеру потрібна була фінансова підтримка, Шахт зумів залучити до нього увагу рейнландських промисловців. Із цього часу почав надавати підтримку нацистському руху, сприяв зближенню Адольфа Гітлера з великими монополістами, забезпечив фінансову підтримку НСДАП. 11 жовтня 1931 Шахт став членом Гарцбургського фронту, що виступав проти Веймарської республіки. "Я не націонал-соціаліст, – заявляв Шахт, – але основні ідеї націонал-соціалізму наповнені істиною". Він зумів забезпечити Гітлеру підтримку фінансових і промислових магнатів на його шляху до політичної влади. 20 лютого 1933 р. з його ініціативи відбулася зустріч Гітлера з керівниками німецької промисловості, за власною заявою Шахта на цій зустрічі він зібрав для підтримки НСДАП 3 млн. марок. 27 жовтня Декретом уряду був відмінений постійний сорокапроцентний резервний фонд із золотої та іноземної валюти для забезпечення банкнот Імперського банку, а в 1934 році Шахт установив повний контроль над усією кредитною системою Німеччини. 30 вересня він представив Гітлеру доповідь "Про хід роботи з економічної мобілізації", у якій відзначив, що на його міністерство покладена "економічна підготовка до війни". До оголошення Гітлером збільшення вермахту Шахт 16 березня 1935 року проводив фінансування озброєнь за рахунок випуску нових грошових знаків, а також коштів, конфіскованих у німецьких євреїв. За секретним Законом про оборону 21 травня Шахт був призначений генеральним уповноваженим з військової економіки і йому було доручено почати "економічну підготовку до війни". Управляючи одночасно й Міністерством економіки й Імперським банком, використав можливості гри курсами марки для фінансування воєнної промисловості. У цілому саме Шахт заклав основи німецької воєнної промисловості, що дозволила Німеччині вести світову війну.
Втім, незважаючи на те, що в публічних виступах Шахт виступав з підтримкою ідеології Гітлера, він засуджував каральну політику НСДАП, а також відсторонення від влади представників армійської еліти й фінансової аристократії. 22 червня 1936 року одночасно зайняв пост імперського міністра економіки. У вересні, після призначення Г. Герінга керівником Управління за чотирирічним планом, Шахт багато в чому був змушений поступитися своїми функціям з керівництва військовою економікою. Він вважав чотирирічний план нездійсненним завданням. Після того як Гітлер не прислухався до його думки, Шахт звернувся до фюрера із проханням передати керівництво економікою в руки Герінга, а йому дозволити піти у відставку. Був досягнутий компроміс – 5 вересня Шахт пішов у відпустку, а 26 листопада замінений на пості міністра економіки В. Функом.
За вимогою Гітлера Шахт залишився у складі уряду як імперський міністр без портфеля і зберіг пост президента Імперського банку. В 1938 році після аншлюсу Австрії керував конфіскацією коштів Австрійського національного банку і включенням банківської системи Австрії в загальнонімецьку. 7 січня 1939 р. надіслав Гітлеру лист, у якому вказував на те, що курс, проведений урядом, призведе до краху фінансової системи Німеччини й гіперінфляції, і вимагав передачі контролю за фінансами в руки Імперського міністерства фінансів та Рейхсбанку.
У вересні Шахт різко виступив проти планів війни з Польщею і навіть намагався натиснути на командування армією. Після початку війни зі СРСР став ще більш критично ставитися до режиму. 30 листопада 1942 року він надіслав Гітлеру різкий лист із критикою режиму, заявивши, що Німеччина програє війну, після цього 22 січня 1943 був відправлений у відставку з поста імперського міністра. Позиція Шахта залучила до нього увагу змовників, і хоча він сам не був членом змови, його кандидатура розглядалася на керівні пости в галузі економіки й банківської справи в складі майбутнього уряду Німеччини.
21 липня, після провалу Липневої змови 1944 року, Шахт був арештований. Утримувався в концтаборах Равенсбрюк, Флоссенбург і Дахау. У травні 1945 року він був арештований американськими військами в Австрії. У якості головного військового злочинця притягнутий до суду Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, але був виправданий і 2 вересня 1948 року звільнений. Після звільнення працював у банківській сфері, був власником банкірського будинку "Schacht Gmb" (Дюссельдорф). Помер у Мюнхені 3 червня 1970 року.
Г. Шахт є ініціатором створення Банку міжнародних розрахунків, який був заснований в результаті домовленості керівництва Нью-Йоркського федерального резервного банку з керівництвом найбільших європейських банків у 1930 році. У велику й різношерсту раду директорів нового банку увійшли представники банківської еліти Великої Британії, Італії, Франції, Бельгії та Німеччини.
Банк, що планувався своїми батьками-засновниками як кредитна установа, чия діяльність спрямована виключно на забезпечення технічної можливості стягування репараційних платежів, накладених на Німеччину після першої світової війни, досить швидко здолав кордони своєї статутної діяльності, перетворившись на сполучну ланку між фінансовими магнатами Старого і Нового світу. Офіційно на банк були покладені так звані "нейтральні" функції з розвитку співпраці між центральними банками іноземних держав і створення нових можливостей для міжнародних фінансових операцій. Тут же був організований науковий центр грошово-кредитних досліджень. Крім того, банк почав здійснювати діяльність у якості довіреної особи й агента при проведенні міжнародних платіжних операцій, переданих йому на підставі договорів із сторонами-учасниками.
Вже приблизно з другої половини 1930 року через банк починають проводити грошові кошти на переоснащення німецької промисловості і відновлення зруйнованої інфраструктури. Як того і слід було очікувати, головним інвестором в цій галузі виступили Сполучені Штати. Офіційний звіт міністерства торгівлі США середини тридцятих років минулого століття говорив, що в період з 1930 до 1935 року німецька промисловість отримала від корпорацій США понад півтора мільярда доларів.
Водночас рада директорів Банку міжнародних розрахунків бере в свої руки управління над всією мережею кредитних установ, що працюють по обидва боки барикад. Банк міжнародних розрахунків забезпечує цим комерційним структурам державну підтримку і свободу дій. З цього моменту жоден національний уряд, чиї представники засідали на зборах БМР, не зможе звинуватити банківських ділків у нещирості та зраді державних інтересів. Саме такий карт-бланш і був необхідний ініціаторам міжнародного банку. І вони його отримали.
Так, наприклад, паризьке відділення банку "Чейз Нешенел", що належить клану Рокфеллерів, безкарно полягало в кореспондентських відносинах з процвітаючим у той час німецьким банком Шредера, що обслуговував рахунки підрозділів СС, а філія компанії "Стандард Ойл-Нью Джерсі" у Франції відкрито співпрацювала з пронацистським банком "Уормс". Керівники "Стандард Ойл" в окупованому німцями Парижі входили до ради директорів Паризько-Нідерландського банку, який за сприяння "Чейз Нешенел Бенк" здійснював операції із золотом і дорогоцінним камінням, награбованими в концентраційних таборах.
Зі свого боку німці за допомогою банку "Чейз Нешенел" надавали прихильникам Гітлера в США можливість купувати німецькі марки за спеціальною, пільговою ціною. Спеціальну ціну можна було отримати, давши рокфеллерському банку письмову обіцянку в майбутньому інвестувати отримані марки в економіку Німеччини. При цьому німецьке посольство у Вашингтоні повинно було переконатися в тому, що бажаючий придбати марки підтримує фашистську політику. З метою збільшення продажів на території Америки національної валюти Німеччини рокфеллерівські найманці розгорнули широку рекламно-пропагандистську акцію, в ході якої поряд з німецькою маркою прославлявся особисто Гітлер і його найближче оточення. У результаті курс марки значно зріс, а вартість долара США, як того і слід було очікувати, впала до небачених з часів кризи показників.
Нерідко "Рейхсбанк" вдавався до послуг міжнародного банку при відмиванні награбованого золота до Швейцарії. Золото для нацистів представляло в той час мало цінності – металом було важко розраховуватися за угодами, як з міжнародними партнерами, так і всередині самої Німеччини. Навіть у розпал військових дій ніхто, за рідкісним винятком, не бажав отримувати золото, на якому була чиясь кров. Цей виняток уособлював БМР.
Тому у Швейцарії нацисти отримували можливість обмінювати золото на будь-яку валюту. Відібране у захопленого в полон населення і в'язнів концентраційних таборів золото спочатку відправлялося в "Рейхсбанк" для переплавлення, а потім йшло на спеціально відкритий у Швейцарії золотий рахунок Банку міжнародних розрахунків. У сховища міжнародного банку, що розташовуються в Базелі, також звозилося золото спустошених німецькими солдатами національних банків Голландії, Австрії, Бельгії і Чехословаччини.
Загалом, на діяльність банкірів керівники воюючих з німцями держав просто закривали очі. Банк міжнародних розрахунків був непідконтрольний жодній державі, що брала участь в його долі. Він не контролювався навіть самою Німеччиною. Поправки, внесені до статуту банку відразу після його заснування, свідчили, що його капітал недоторканний і не залежить від жодних зовнішніх факторів. У разі війни між державами-партнерами банк юридично не міг бути конфіскований або ліквідований. Країни, на території яких розміщувалися корпорації, що перебувають з банком у ділових відносинах, могли зовсім припинити своє існування – банк від цього нічого не втрачав. Таким чином, банку на міжнародному рівні гарантувався статус-кво за будь-якого збігу обставин. Світова війна тут не була винятком. З деякими коригуваннями в стилі свого функціонування та адміністрування Банк міжнародних розрахунків, всупереч повоєнному рішенню про його ліквідацію, продовжує діяти і сьогодні.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"