інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Людина, яка критикувала «золотий стандарт» і знала, якою повинна бути банківська система

А.Сочнєв

У 2010 році виповнюється 150 років від дня народження Артура Кітсона (1860–1937), видатного англійського економіста, послідовного супротивника "золотого стандарту" організації грошового обігу. Походження грошей, на думку Кітсона, зумовлюється незручностями, які виникали при бартерній торгівлі. Ці незручності криються в самій природі обмінюваних речей, оскільки більшість з них не мають властивості подільності. Якби усі предмети споживання були однаково здатні до поділу, вони могли б бути виміняні в будь-якій пропорції. Оскільки неможливо зробити так, щоб усі предмети споживання могли обмінюватися в будь-яких пропорціях, виникла потреба в чомусь такому, що дозволило б подолати ці незручності.

Кітсон вважав, що можуть бути запропоновані два способи вирішення даної проблеми.
Перший вважається загальноприйнятим. Кітсон наводить його у викладі Маклеода: "Із часом всі нації натрапили на цей план: вони зафіксували певну матеріальну речовину, яку погодилися зробити завжди обмінюваною між собою, а також за допомогою неї представляти суму боргу". У часи Кітсона цією речовиною було золото й забезпечені ним гроші.
На думку Кітсона цей "план" є хибним. Він зауважує, що майже всі економісти його часу погоджуються з розглядом грошей як товару. Однак коли обмінні угоди відбуваються за допомогою золота, то в цьому випадку про гроші навіть не йдеться – має місце пересічний бартер. Обмін зерна на золото – такий самий бартер, як обмін на вино або що-небудь інше. Це обмін одного товару на інший. Тут немає ніякої появи грошей і про їхню концепцію немає сенсу говорити. Тут просто вирішується проблема пропорційності обміну.
Звичайно, визнає Кітсон, у цьому випадку золоту надається перевага як інструменту, що дозволяє вирішити проблему пропорційного обміну. Але якщо гроші (золото) розглядати як товар, то вони неминуче виявляються такими, що підлягають законам попиту та пропозиції, а, отже, не можуть виступати як міра цінності, тому що їхня купівельна спроможність стає непостійною.
Другий спосіб розв'язання проблеми обміну із самого початку заперечував товарні гроші й ґрунтувався на символічних (паперових) грошах, що не мають самостійної вартості (аби вона була невідповідна з номіналом). Кітсон був прихильником цього способу, хоча в той час дотримуватися такого погляду було однаково, що плисти проти течії. Мотивував він свою позицію в такий спосіб.
При вирішенні проблеми першим способом гроші не існують. Там має місце обмін усіх товарів на один специфічний товар. Коли застосовується другий спосіб, засіб обміну – не товар. Наприклад, обмін зерна на безліч довільних одиниць купівельної спроможності, виражених на папері (банкнотах), не є обміном одного товару на інший, але обміном на право або здатність вимагати послугу або товар у будь-який майбутній момент часу. Щоб такі банкноти стали грішми, необхідна згода членів співтовариства прийняти їх в обмін на продукти.
Таким чином, згідно поглядів Кітсона, гроші – це просте право вимагати певний продукт або послугу.
Його думки отримали підтвердження через кілька десятиліть, коли Шарль де Голль "помацав за вим'я американського золотого тільця" – Франція обміняла в казначействі США $3,5 млрд. на золото в 1967–1969 роках. Приклад французів наслідували керівники інших держав, стало зрозуміло, що США не в змозі забезпечити обмін паперових доларів на золото. Тому що в 1970 році 50 млрд. доларових авуарів нерезидентів протистояли всього лише $11 млрд. офіційних золотих резервів. Саме із цього часу паперові гроші втратили будь-який зв'язок з дорогоцінними металами й перестали бути товарними.
На думку Кітсона, засіб обміну має бути абсолютно нейтральним, тому що повинен служити для безпомилкового вираження обмінних відносин між товарами. Цінності, які виражають гроші, не містяться у грошах, вони не є їхньою частиною. Вони є символами багатства, що стоїть за ними як гарантія їхнього погашення і яке мотивує їхній обіг. Гроші – не саме багатство, але його представники або символи. Обраної для грошей речовини повинно бути достатньо в природі, настільки, щоб вона не могла бути монополізована. Цінність виникає тільки там, де існує дефіцит, де пропозиція обмежена; отже, золото – гірший із всіх можливих матеріалів для грошей.
Власне кажучи, заявляє Кітсон, гроші – просто квиток, знак, марка, наказ; як же вони можуть бути товаром? Чому вони повинні підлягати дії законів попиту та пропозиції? Квитки, жетони, марки не підлягають ніяким законам. Коли я купую квиток на театральну виставу або на потяг, говорить Кітсон, я плачу фіксовану суму, установлену адміністрацією театру або залізничною компанією. Квиток – просте свідчення боргу або зобов'язання з їхнього боку надати мені певну послугу. Цей квиток – не товар, він – усього лише клаптик паперу. Він не має ніякої цінності власне кажучи й не підлягає ніяким змінам.
Це звичайно не означає, що Кітсон визнає можливість необмеженого випуску грошей. Із цього приводу він висловлюється в такий спосіб. Гроші представляють борги, які суспільство або люди погоджуються погашати товарами або послугами, і оскільки існує межа продуктивної потужності кожного, також існує межа для кожної можливості врегулювати борги; отже, має бути межа для випуску грошей. Ця межа, однак, регулюється тільки багатством або продуктивною здатністю тих, хто випускає гроші. Гроші повинні обов'язково бути підтримані багатством, і за умови, що вони не перевищують купівельну спроможність багатства, не може бути ніякої небезпеки зайвої пропозиції. На думку Кітсона, грошей має бути достатньо, щоб відповідати всім потребам бізнесу, і пропозиція їх повинна регулюватися цими потребами замість того, щоб дозволити бізнесу самостійно пристосовуватися до фіксованої пропозиції.
Кітсон вважає, що товарні гроші, які підлягають закону попиту та пропозиції, шукають ту сферу, де вони зможуть реалізувати для себе найкращий дохід. Саме в цих умовах маклери грошового ринку й банкіри можуть вимагати відсоток. Гроші є джерелом прибутку для тих, хто торгує ними як товаром, оскільки товарними грішми управляють закони попиту та пропозиції. Отже, із прийняттям незмінної ідеальної одиниці купівельної спроможності й з можливістю перетворювати в гроші всі форми багатства, відсоток або оплата за використання грошей зруйнувалися б, тому що пропозиція грошей буде завжди рівнятися платоспроможному попиту.
За Кітсоном, кожна комерційна справа повинна обов'язково прийняти одну із двох форм: або форму кредиту, або бартер. Товари обмінюються за товари або за кредит: прямий обмін одного товару на інший товар є бартером, інакше кредит займає місце одного або іншого товару (передоплата або відстрочка (розстрочка) платежу). Практично вся комерція цивілізованого світу здійснюється на кредитній основі. Кредити можуть бути розділені на два класи: постійний і перехідний. Перехідний кредит – це гроші, хоча загальноприйнято застосувати термін "кредит" винятково до постійного класу. Якщо в обмін на товари, що постачаються, людина дає продавцеві свій простий вексель, що підлягає оплаті через шість місяців, і продавець нездатний використати його, щоб купити інші товари, або змусити інших прийняти його в погашення боргів, що лежать на ньому, вексель залишається в його руках до строку платежу; це постійний (стаціонарний) кредит. Такий вексель Кітсон називає кредитною нотою й не вважає його грішми. З іншого боку, якщо продавець може передати вексель, щоб одержати задоволення від бажаного блага; у цьому випадку вексель, вступивши в обіг, стає валютою або грішми.
Згідно Кітсону кредит являє собою купівельну спроможність, що може бути спеціальною або загальною; вона є загальною щоразу, коли передається й приймається більшістю. Таким чином, законний засіб платежу представляє загальну купівельну спроможність; тобто він приймається по всій країні всіма людьми на сплату всіх боргів. З іншого боку, звичайний простий вексель, що, як правило, не перебуває у вільному обігу, являє собою приклад спеціальної купівельної спроможності. Він дається приватній особі в оплату спеціального боргу, і не може використовуватися нею до строку платежу, внаслідок нездатності передати його іншим.
Усі товари мають спеціальну купівельну спроможність, і обмін товарів за гроші є перетворенням спеціальної купівельної спроможності в загальну купівельну спроможність. Тому, кредит, що перебуває в обігу, являє собою загальну купівельну спроможність, а постійний кредит – спеціальну купівельну спроможність. Хоча в торгівлі загальноприйнято розрізняти гроші й кредит, все-таки, стверджує Кітсон, вони мають однакову природу. Кредит – це загальний термін, різновидом якого є гроші. Готівка є лише більш високою й більш загальною формою кредиту.
Дотримуючись цієї точки зору, Кітсон стверджує, що спроби урядів і законодавців зробити із грошей товар є спробою зруйнувати головну функцію грошей. Ідея, що гроші повинні бути "чимось коштовним", "чимось, що має внутрішню цінність", щоб створити "чесні" гроші, показує зовсім неправильну уяву про гроші і їхні функції; оскільки, якщо гроші – коштовний товар, якщо це, власне кажучи, еквівалент для куплених товарів, вони не можуть представляти кредит або борг. Якщо замість товарів передається їхній еквівалент в "повній цінності", то немає ніякого елемента кредиту взагалі; угода являє собою пересічний бартер.
У цей час гроші не фігурують у бартері. Замість обміну існуючими в наявності товарами й/або послугами, використання грошей втягує в обмін безпосереднє задоволення за відстрочене задоволення. Всі товари являють собою безпосереднє задоволення; тобто вони самі задовольняють людські бажання й потреби. Гроші й кредит – просто символи або права на задоволення; отже, коли товар з'являється, відповідне задоволення супроводжує його, як людину супроводжує її тінь; він не відстрочений, він присутній (у наявності). Тому "товарні гроші" – суперечливе поняття. Отже, золоті й срібні монети "повної цінності" з наукової точки зору не є грошима; вони – не представники боргу. Вартість золота й срібла, яке в них міститься, закреслює борг, що вони, як гроші, представляють.
Чи не дивно, запитує Кітсон, що на противагу проектувальникам будинків, мостів та інших інженерних споруд, які намагаються закласти в об'єкт, що будується, значний запас міцності – який значно перевищує гранично припустиме розрахункове навантаження, творці банківської системи дотримуються прямо протилежних принципів, дозволяючи кредитним організаціям видавати позички на суми, що значно перевищують наявні в них резерви? І це в умовах, коли між економістами відсутня єдність з ряду важливих питань економічної науки.
Для банку утримання резерву, що повністю відповідає його боргам, вважається розтратою капіталу й недохідною політикою стосовно акціонерів. Однак резерви необхідні для банків, щоб підтримувати віру клієнтів, змушуючи їх думати, що їхні вимоги можуть бути задоволені щоразу, коли вони будуть представлені.
Критикуючи систему золотого стандарту, Кітсон відзначав, що існуючі закони грошового обігу, які обмежують обсяг валюти кількістю доступного золота, вимагають замінника у формі кредиту, що полягає в обіцянках заплатити золотом, – обіцянках, які за всіх часів були сумнівними, а в часи криз стають неможливими для виконання.
Кітсон вважає, що теорії з банківської справи вводять в оману читачів, особливо студентів, оскільки замість того щоб розглядати гроші як засіб обміну, їх представляють просто як товар, який можна позичати. Мовляв, для банкіра гроші – товар, що купується, продається й здається напрокат. І чим дефіцитніша пропозиція стосовно попиту, тим вища ціна позички. Отже, дорогим грошам банкір також радий, як фермер дорогій пшениці, а м'ясник – дорогому м'ясу. Це, на думку Кітсона, природний результат розгляду банківської справи як "торгівлі" грішми, а грошей як товару. Дивіденди, отримані власниками банківських установ, говорить він, мають набагато більше значення для банкіра, ніж зростання комерції та бізнесу. Збиток, принесений такою банківською системою, незлічимий; саме він – батько промислових криз, застою й банкрутств.
Розумна банківська система повинна бути пристосована до потреб торгівлі, але наша існуюча система – щось протилежне. Торгівля змушена пристосовуватися до певних жорстких правил, сформульованих кілька поколінь тому, коли бізнес не мав нинішніх масштабів.
Отже, виникає питання, чи може бути створена банківська система, що полегшить торгівлю й дозволить бізнесу продовжувати свою діяльність без криз? Чи може бути заснована така система, що дозволить виробникам багатства обмінювати їхні продукти справедливо й без перерахованих втрат? Кітсон дає позитивну відповідь.
На його думку, в основі здорової банківської системи повинні лежати наступні принципи:
– по-перше, банкноти мають випускатися тільки проти багатства, але не проти боргу;
– по-друге, банки не повинні приймати на себе зобов'язання, які вони не можуть виконати в будь-який момент часу;
– по-третє, банки повинні засновуватися й функціонувати для зручності й сприяння комерції, а не для збагачення банкірів й акціонерів.
Як приклад подібної банківської системи Кітсон наводить Взаємну Банківську Систему. Ця система була винайдена не Кітсоном – у якості авторів він називає Бека в Англії, Прудона у Франції й Гріна в США. Взаємний банк – це банк, заснований комерсантами з наміром випуску банкнот або паперових грошей проти достатнього кредиту або багатства з єдиною метою – сприяння торгівлі. Немає ніяких акцій, випущених банком, і, отже, немає ніяких дивідендів. Будь-який член співтовариства може стати членом банку – власне кажучи взаємний банк будується на кооперативних засадах – за умови, що його кредит є привабливим, і він має багатство, що підходить для перетворення в гроші. Ніяка звичайна процентна ставка не стягується для того, щоб перетворити в гроші багатство або за позичені гроші, але стягуються витрати, достатні для того, щоб оплатити витрати з функціонування банку й страхування.
Кожен член банку погоджується приймати його банкноти до оплати за послуги й товари. У випадку надання позичок, банку забороняють надавати в борг більше, ніж фіксована частина закладеного багатства, скажімо 25% від оцінної вартості, залишаючи достатнє поле для коливань. Банкноти підлягають поверненню в межах певного періоду, і за бажання вони можуть бути знову випущені після того, як наступна оцінка майна буде зроблена. Повернення банкнот звільняє майно із застави. Очевидно, що ніяка паніка не може виникнути в рамках такої системи, оскільки банк – просто власник багатства, закладеного з метою повернення випущених банкнот.
Кітсон визнає, що ніякий предмет у сфері економічної науки не хвилював людей настільки довгостроково і масштабно й не викликав такі запеклі суперечки, як відсоток.
Спочатку засуджений як аморальний засновниками християнської церкви, і юридично заборонений протягом багатьох сторіч, він став тим самим підґрунтям, на якому побудована наша так звана християнська цивілізація. Практика плати за позички, що колись називалася лихварством, була заборонена законами Мойсея: "Не віддавай у ріст братові твоєму ні срібла, ні хліба, ні чого-небудь іншого, що можна віддавати в ріст; іноземцеві віддавай у ріст, а братові твоєму не віддавай у ріст, щоб Господь, Бог твій, благословив тебе у всьому, що робиться руками твоїми, на землі, у яку ти йдеш, щоб заволодіти нею" (Второзаконня, 23:19–20).
Однак дозвіл стягувати лихварські відсотки з іноземців був офіційно наданий, і євреї одразу ж цим скористалися. Саме ця обставина, більш ніж будь-яка інша, стала причиною переслідувань, яких вони зазнавали протягом Середньовіччя, а також й у більш пізні часи.
Лихварство або те, що тепер називається відсотком, було засуджено давніми авторами, такими як Платон й Арістотель, а також Кораном.
Захисники відсотка, доводячи його справедливість, стверджують, що капітал сприяє виробництву, роблячи працю більш продуктивною, і, отже, капітал має право на дохід від свого використання. Стверджується, що, якби відсоток був відмінений, виробництво капіталу скоротилося б. Людвіг фон Мізес у роботі "Людська діяльність: трактат з економічної теорії" формулює ще більш сильне твердження: "Ліквідація процентних виплат призвела б до проїдання капіталу", – і тому приходить до висновку про те, що "не може бути й мови про скасування відсотка за допомогою яких-небудь інститутів, законів або механізмів банківського обігу. ... За допомогою законів і декретів можна скасувати тільки право капіталістів одержувати відсоток. Але такі декрети призведуть до використання капіталу для споживання й дуже скоро повернуть людство назад у первісний стан природного нестатку".
Ці твердження, оскільки вони враховують егоїстичну природу людини, є цілком правдоподібними, а тому незаперечними.
Однак Кітсон із цим не згодний. На його думку, першопричина створення капіталу криється не стільки в тому, щоб одержувати відсоток, як нетрудовий дохід, хоча в когось може бути й такий інтерес, а в тому, щоб полегшити фізичну працю й зробити її більш продуктивною. Логіка його міркувань така.
Велике бажання з боку частини людства полягає в тому, щоб звільнитися від обставин, за яких праця є обов'язковою. Саме система відсотка пропонує засіб, за допомогою якого суб’єкт може вийти з галузі виробництва (звільнитися від трудової діяльності). Усюди існує боротьба між виробниками багатства за те, щоб розмістити достатній капітал, відсоток з якого дозволить їм жити, не працюючи. Чим вище процентна ставка, тим менший капітал необхідно створити, щоб досягти цієї мети, і навпаки. Отже, чим нижче процентна ставка, тим менше буде тих, хто виявиться здатний звільнитися від виробництва багатства своєю працею, і тим більшим буде виробництво капіталу. Якби відсоток було відмінено, то сильне бажання уникнути важкої праці було б не менш інтенсивним, тому що це уникання буде залежати від створення достатнього багатства для підтримки споживання вищих прошарків суспільства – керівників і начальників, а їхні потреби не знають меж; з цієї причини, говорить Кітсон, очевидно, що стимул до виробництва багатства був би більшим без відсотка, ніж з ним.
Також вважається звичайною річчю, продовжує Кітсон, що позички припинилися б, якби відсоток був відмінений. Чому людина повинна надавати своє багатство, не маючи певної вигоди понад просте повернення переданого в борг багатства? На думку Кітсона, відповідь на це питання полягає в тому, що багатство тлінне. Якщо ми обмежимося розглядом товарів, крім тих форм багатства, які перебувають у землі у вигляді потенційних можливостей, а також гроші, облігації й права вимоги, то ми побачимо, що багатство неминуче тлінне, тобто підлягає псуванню в результаті дії шкідників, корозії, гниття тощо. Величезна частина багатства споживається невдовзі після його виготовлення.
Уявіть суспільство, де багатство капіталіста складається повністю із тлінних товарів. Знаючи, що таке багатство розпалося б і зникло в межах слушного часу, хіба не буде пропозиція – взяти й повернути його еквівалент у певний момент у майбутньому або, скажімо, частину боргу сплачувати регулярно наприкінці певних періодів. Така пропозиція булла б сприйнята охоче й без відсотка? А можливо саме особа, що прийме таку пропозицію має право розраховувати на винагороду? Хіба людина, говорить Кітсон, яка зберігає для мене багатство, що інакше б загинуло в результаті розкладання, іржавіння, гниття й т.д., не має право на винагороду? На жаль, в сучасних умовах позичка набуває зовсім іншої форми.
Яке виправдання існує для стягнення суми за обмеження (нестачу) грошей? Саме в цьому полягає реальна проблема відсотка в сучасних умовах.
Економісти сказали б, що банк, надаючи позику, втрачає змогу використання грошей, які міг би прибутково інвестувати, щоб одержати дохід. Мовляв, позичальник отримав користь у значній мірі за допомогою позички; при цьому додається, що банк сам міг би вкласти гроші в ті ж самі інвестиції, і одержати весь прибуток, і тому оплата відсотка є справедливою, оскільки без позички позичальник, можливо, не отримав прибуток. Однак, говорить Кітсон, при цьому чомусь замовчується, що нерідко трапляються випадки інвестицій, які є нерентабельними, – їх майже половина, а тому якби банкіри почали прямі інвестиції, то сумнівно, що вони були б більш успішними, ніж середній комерсант або промисловець.
Правильна відповідь щодо того, чому відсоток підлягає оплаті й доступний природі позики, на думку Кітсона, полягає в тому, що попит на гроші практично завжди перевищує пропозицію, а ця обставина обумовлена дією спеціального законодавства. Купівля товарів й оплата боргів здійснюється на основі узаконеного платіжного засобу, тоді як застави такими не є, поки існують банкноти й монети. Тому власник застав і будь-якої іншої форми багатства, крім золота й урядових (або банківських) грошей, виявляється нездатним заплатити свої борги, якщо він не може обміняти своє багатство на гроші за допомогою або продажу, або позички. Позичка, на думку Кітсона, представляє насправді обмін стаціонарного (постійного) багатства на кредит, що здатний до обігу, а відсоток – це податок за привілей перетворення одного в інше. Усе, що банк зробив, це дозволив позичальникові перетворювати своє багатство на "рухоме" (Кітсон не розглядає випадки кредитування без забезпечення). Уряди, що закріпили цей привілей за однією формою багатства – золотом, власне кажучи дали владу тим, хто управляє цим металом, стягувати податок на все інше багатство. Отже, відсоток, – ціна законно створеної монополії.
Позичка грошей, полемізує Кітсон із представниками австрійської школи, не є "обміном існуючих товарів за майбутні товари", але просто обміном однієї форми купівельної спроможності на іншу. Загальна купівельна спроможність законного платіжного засобу – юридично придбаний привілей, поки купівельна спроможність виходить від суспільства й призначена для нього ж.
Зрештою, констатує Кітсон, думка, що має бути висловлена про відсоток як про узаконену систему, залежатиме від її суспільних результатів. Вигідний відсоток для суспільства або шкідливий? Чому він сприяє – процвітанню й щастю націй чи їхньому руйнуванню й стражданням?
Якщо першому, то виникає питання, чому уряди так часто втручаються в процес управління й обмеження відсотків, що підлягають сплаті? І якщо п'ять відсотків є благом для націй, то чому десять відсотків не дадуть ще більшої переваги?
Якщо ж відсоток – явище суб'єктивне і його узаконення відбулося в ході розвитку людської цивілізації під тиском "дітей Сіону", тоді чому б відсоток не викорінити зовсім, як це робила церква в середні віки і як це має місце в ісламському банкінгу?
Якщо відсоток – явище корисне, то навіщо його знижувати? Якщо відсоток – зло, то чому б його не ліквідувати зовсім? Як варто розглядати ставку 6–8%? Адже ставка 3–4% повинна бути ще кращою? Це що – компроміс? І нашим, і вашим? Тоді результатом якого торгу повинна бути ставка 6–8%? Пересічному споживачеві це не зрозуміло...
На думку Кітсона, досвід минулого навчив нації: лихварство небезпечне, і можливо тільки в певних межах. Гроші – основа торгівлі і все, що перешкоджає їхньому вільному обігу, повинне розглядатися як серйозна загроза національному добробуту, як втручання в "кровообіг" людського життя.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"