інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Чарльз Понці – фундатор сучасних фінансових пірамід

С. Віраскін

Таких людей, як Чарльз Понці, за всю відому нам світову історію фінансів існувало небагато. Прославився він не тільки й не стільки тим, що зумів заробити багатомільйонний статок – можна навести не один десяток прикладів історичних персонажів, які були в сотні, і навіть у тисячі разів багатші й успішніші за Понці. Геній легендарного італійця полягає саме в тому, що йому вдалося придумати й реалізувати на практиці свою власну, ніким не використану до нього, систему феноменального збагачення, порівняну, хіба що, тільки з такими мильними бульбашками, як сучасні національні валюти, пенсійні фонди і транснаціональні кредитно-фінансові інститути. Щоправда, і вони не можуть зрівнятися із системою Понці за своєю оригінальністю та прибутковістю, оскільки за ними завжди стояли й будуть стояти держави, армії й поліція, а Понці завжди прагнув діяти поодинці. Тим грандіознішою виглядає фігура цього пройдисвіта та афериста, який встигнув попрацювати провідним фінансистом навіть при дворі свого співвітчизника Беніто Муссоліні.

Чарльз, він же Карло, він же Чарлі, він же Карліто, він же Б’янкі, він же містер П’єтро, він же Рікардо-Річард-Рік, він же Карло П’єтро Джованні Гільєрмо Тебальдо Понці народився в Італії 3 березня 1882 року в містечку Лугу, що неподалік від Равенни. Народився він у родині чи то успішного торговця ювелірними прикрасами, чи то поштового службовця, чи то звичайного карткового шулера, який втратив багатство своєї дружини, її батька й братів, а потім тікав від поліції Східною Європою. Як би то не було, за свідченнями самого Карліто, з батьком йому пощастило, оскільки той не шкодував ні грошей, ні зв’язків, щоб улаштувати сина спочатку на посаду управляючого ювелірним магазином, а потім і керівника поштового відділення в Равенні.
Як бачимо, Понці аж ніяк не лукавив стосовно свого батька, оскільки незабаром він залишає Равенну та вступає у римський університет, де часто відвідує столичні ресторани, гральні будинки і відділення римських карабінерів. Тут він знайомиться із творами Чарльза Діккенса, деякі ідеї яких згодом будуть покладені Понці в основу його концепції фінансового будівництва піраміди. Прямо з університету, звідки він через кілька місяців після вступу був із ганьбою виключений за організацію «гуртка», Карліто направляється до найближчого порту, бере квиток на корабель і відпливає в США.
У Бостон Понці прибуває 15 листопада 1903 року із трьома жалюгідними доларами в кишені. Решта грошей, за його власними словами, він безславно програв у карти ще на борті «Ванкуверу» якомусь шахраєві з Болоньї. Кілька років Карліто перебивався випадковими заробітками, працюючи то вантажником, то натирачем підлоги, то мийником посуду. Потім йому пощастило стати офіціантом у досить пристойному ресторані, звідки незабаром він був звільнений за обман клієнтів та викрадення грошей із каси.
Пізніше у своєму одкровенні, опублікованому виданням «Нью-Йорк Таймс», Понці зізнається, що відразу усвідомив усі райдужні перспективи свого життя у цій країні: «Америка – країна світла й щедра, а американці – добрі й порядні громадяни, на відміну від тих самих європейців, які за кожною справою бачать тільки власну вигоду. Я відразу зрозумів, що в союзі з американськими громадянами, тобто за моєї заповзятливості та за їхньої щедрості, ми зможемо втілити в життя наші найпотаємніші мрії. Я настільки був закоханий тоді в Америку, що мені було просто соромно з’являтися перед американцями з розповідями про майбутні мільйони та заробіток скромного рознощика холодних закусок, яким я на той час був». Тому, недовго думаючи, Понці відправляється в Канаду, де в цей час монреальські банки починають практикувати видачу кредитів і позичок італійським імігрантам та їхнім родинам.
Склавши на біржі зайнятості іспит на банківського службовця, і пройшовши кілька кіл співбесід, Карліто влаштовується на посаду менеджера в кредитний відділ банку «Нова Траст». За правилами банку, одержати позичку за рахунок так званих «підйомних» коштів, що видавалися імігрантам на час облаштованості в новому місці проживання, могли лише ті італійці, які мали рекомендаційні листи від родичів – громадян США або Канади та запрошення на роботу, завірене керівництвом підприємства, зареєстрованого на території кожної із цих двох країн.
Подібні обмеження, що не обіцяли банку великих потоків клієнтури й зростання попиту на імігрантські позички, із самого початку не влаштували Понці, і він їх трохи підкорегував так, як сам уважав за потрібне. Коли Понці перше звільняли з банку за розтрату фондів і зловживання посадовим становищем, з’ясувалося, що більшість угод він здійснював на своїй орендованій квартирі, де пояснював співвітчизникам, які імігрували, що всі бюрократичні зволікання й необхідний пакет документів з легкістю можна замінити на невелику суму пожертвувань на його користь.
У 1907 році Понці влаштовується на посаду касира в приватній кредитній установі «Зароцці Банк». Можна вважати, що тут Карліто вперше зрозумів усю силу процентної політики й швидко зробив запаморочливу кар’єру, зайнявши посаду заступника управляючого відділу з розвитку та зовнішніх відносин Луї Мірандо, який пізніше був засуджений до позбавлення волі терміном на 27 років як головний організатор навмисного банкрутства кредитної організації. Сам банк на той час перебував на межі краху через практично провалену програму іпотечного кредитування. Грошей у банку не було, борги зростали, а керівництво серйозно замислювалося над втечею з країни. Не дивно, що за п’ять місяців роботи Карліто з рядового касира вибився на керівну посаду, пообіцявши своїм босам, що постарається витягнути банк, доклавши максимум зусиль. Він зміг виконати обіцяне, і банкрутство вдалося відкласти на невизначений час.
Перше, що зробив Карліто, вступивши на нову посаду, – це вдвічі підвищив відсотки по банківських депозитах. Тепер прибутковість по внесках могла доходити до восьми відсотків річних. Зрозу-міло, такі умови разом із рекламою, яку Понці сплачував із власної кишені через скептичний настрій за-сновників, швидко привернули увагу вкладників, які нічого подібного раніше не бачили. На розпитування свого начальства щодо того, яким чином банк, що майже розорився, зможе виплатити такі нечувані відсотки, Понці загадково відповідав, що це звичайна європейська практика, а збитковість процентної політики багаторазово буде компенсована за рахунок популярності внесків серед населення.
У підсумку Понці й тут виявився правий: за двадцять місяців такої роботи банк зміг залучити від населення близько $ 6 млн., не займаючись при цьому нічим іншим, окрім оформленням депозитних договорів. Саме тоді Карліто задумує створення на базі кредитної установи кас взаємодопомоги – нового фінансового інструмента, що обіцяв небачені потоки клієнтів і надприбутки. У якості матеріальної основи для таких кас Понці запропонував банку низку інвестиційних програм, що зачіпали, насамперед, сферу засобів масової інформації.
У свою чергу, голова банку Луї Зароцці, який сприймав свого провідного менеджера не інакше як психічно й розумово відсталу людину, навідріз відмовився від запропонованої йому авантюри, забрав зі своїми наближеними більшу частину банківських активів та виїхав від гріха подалі у Мексику. На цьому славні дні «Зароцці Банку» закінчились, але Понці не поспішав відступати від задуманого. Допомагаючи слідству розібратися в подробицях зникнення банківських вкладів (Понці виступив головним свідком у справі щодо Луї Мірандо), Карліто вів активні переговори з тимчасовою адміністрацією прогорілої банківської контори, які стосувалися тих самих кас взаємодопомоги.
Думка членів арбітражної комісії щодо психічного стану Понці не занадто відрізнялася від думки новоспеченого мексиканця Луї Зароцці. Тому у відповідь на всі представлені проекти фінансового оздоровлення банку Понці одержав відмову. Численні позови та чвари з банківським керівництвом закінчилися тим, що він видав сам собі довгострокову безпроцентну позику на досить велику на той час суму й став спішно збиратися в Сполучені Штати, де вже домовився через своїх знайомих про прибуткове місце брокера на товарній біржі. Однак в Америку він так і не потрапив, оскільки був заарештований та засуджений до тюремного ув’язнення.
Коли Карліто у 1911 році вийшов на волю, але відновити свою діяльність у сфері банківської спекуляції йому не вдалося. У всіх канадських кредитних установах, куди він потім звертався в пошуках роботи, йому було відмовлено з позначкою про неблагонадійність та ймовірне божевілля з ухилом до клінічної шизофренії. Тільки згодом ідеї Понці певними незначними відхиленнями від першоджерела знайшли своє відображення при створенні сучасних національних пенсійних систем та страхових фондів, не говорячи вже про контори таких фінансових комбінаторів, як Мавроді, «Властіліна» тощо. В той же час прогорілий фінансовий магнат, після кількох невдалих афер та відсиджувань у в’язниці, практично без цента в кишені й без усяких надій на світле майбутнє повертається до США.

Поштова конвенція, обмінні купони та фінансова піраміда Чарльза Понці
Приїхавши до Бостона, Понці у спробах улаштувати свої фінансові справи одружується на дочці успішного бакалійника Юджина Гнекко Розі Марії. Уже через півроку бакалійник Гнекко перестає бути процвітаючим, а Карліто одержує три місяці виправних робіт за шахрайство з бухгалтерією свого тестя з метою покриття заборгованості організованої ним рекламної контори. Одержавши свободу, Понці приступає до розсилання рекламних каталогів. Саме ця нехитромудра та зазвичай безперспективна справа (у Бостоні існував не один десяток контор, подібних до тієї, що організував Понці) наводить його на думку про створення найграндіознішої фінансової афери за всю історію Бостона, та й усієї Америки в цілому.
Одного разу, отримуючи поштою замовлення від своїх ділових партнерів на рекламний каталог із перерахуванням бостонських компаній, їхньої продукції, цінової політики та інших відомостей, Понці знайшов усередині конверта дивний квиток. Квиток називався обмінним марочним купоном, у масовому порядку випущеним у наявний обіг на початку XX століття за рішенням загальних зборів учасників конференції Всесвітнього поштового союзу, оформленого поправками до Універсальної поштової Конвенції. Прийшовши на пошту, Понці з’ясував, що купон, за який у Римі можна було одержати лише одну одноцентову поштову марку, у Бостоні прирівнювався до шести одноцентових марок. У той час Понці ще не до кінця розумів, як саме ця обставина може бути вигідною для нього, однак уже тоді відчув, що дещо суттєве у цій справі є.
Даний купон дійсно міг обмінюватися у всіх країнах Всесвітнього поштового союзу на одну або кілька поштових марок, що являють собою вартість оплати простого листа, який відправляється за кордон наземним шляхом. У свою чергу, поштові адміністрації мали право продавати міжнародні відповідні купони, що випускаються Міжнародним бюро, і обмежувати їхній продаж, відповідно до їхнього внутрішнього законодавства. Якщо внутрішнє законодавство країни обміну цього не забороняло, відповідні купони могли обмінюватися, що траплялося вкрай рідко, на цілі поштові знаки оплати або на інші відмітки чи штемпелі оплати.
Адміністрація країни-учасниці могла зберегти за собою право вимагати одночасної подачі відповідних купонів і відправлень, що підлягають сплаті, в обмін на ці відповідні купони. При цьому головне, на чому згодом зіграв Понці, полягало в тому, що сама ціна продажу купона не була ніде зафіксована – вона визначалася зацікавленими адміністраціями країн-учасників поштової конвенції і не могла бути нижчою за собівартість купона, на той час вона становила близько чверті американського цента. Купон міг бути обміняний на поштову марку, а марка – на національну валюту.
Після чергової невдалої спроби розбагатіти, Понці продає свою рекламну контору, позичає у кількох своїх знайомих грошей і бере в банку кредит під пристойний маєток в Равенні, що дістався йому в спадок від дядька. Потім він відправляє суму своїм родичам в Італію із докладною інструкцією про те, як слід розпорядитися даними грошима. Згодом, отримавши кілька посилок з поштовими купонами, Понці схопився за голову: жодне поштове відділення, до якого він звертався, не погоджувалося міняти марки в таких кількостях. Щоб не викликати зайвої підозри до своєї особи з боку правоохоронців, він залишив цю витівку. Тим часом посилки продовжували приходити, все майно фінансиста-невдахи було закладено, а кредитори раз у раз квапили з виплатою боргу.
Понці здійснює відчайдушний вчинок у своєму житті: реєструє свою горезвісну згодом контору під назвою «Компанія з обміну цінних паперів», або скорочено – SEC, а також розміщує в десяток газет і журналів оголошення про прийом тимчасово вільних грошових коштів від населення Бостона. Чекати напливу зацікавлених можливістю швидкого заробітку вкладників довго не прийшлося, тому Понці в нагальному порядку орендує просторе приміщення, наймає на службу п’ятьох операціоністів і приступає до прийому інвестицій.
У буклетах, із якими знайомилися вкладники, намагаючись дійти суті процесу подвоєння вкладу за 90 діб, повідомлялося, що дана операція опосередковується укладанням звичайних арбітражних угод. Виходило, що, купуючи поштові купони в Старому Світі та переводячи їх у готівку в Новому, цілком можна було розраховувати на кінцевий прибуток у 400 %. Насправді ж в основі нового підприємства Понці лежав все той же принцип кас взаємодопомоги, виношений ним ще в роки служби в комерційному банку свого співвітчизника – прибуток тут також забезпечувався за рахунок постійного залучення грошових коштів від нових учасників піраміди.
Однак Понці намагався не розповсюджувати інформацію про це. Замість цього, пояснюючи найбільш недовірливим і завбачливим інвесторам, за що саме виплачуються такі божевільні відсотки, службовці Понці повідомляли, що, по-перше, компанія дякує своїм клієнтам за надану їй довіру і сподівається на довгу і плідну співпрацю з метою загальної користі. По-друге, виплачувані вкладникам відсотки включали в себе плату за рекламу, тобто інформацію про новий спосіб швидкого заробітку, яку клієнти компанії, без жодного сумніву, миттєво розповсюдять серед своїх рідних, близьких і добрих знайомих. Відповідно до концепції, за-кладеної в основу фінансової моделі Чарльза Понці, для успішного функціонування і постійного розвитку піраміди кожному інвестору достатньо було розповісти про вигідну схему всього лише десяти особам.
У результаті інформаційної обробки місцевих жителів фінансова схема спрацювала: у січні 1920 року дохід фінансового комбінатора склав $ 5000, у лютому вже $ 30000, у березні – $ 400000, а у квітні капітал піраміди перевищив $ 3 млн. До середини липня 1920 року сума приватних вкладень у підприємство Понці перевищувала $ 200 тис. на день. Про масштаби комедії, що розверталася у Бостоні, говорить уже той факт, що в списку інвесторів компанії шахрая-рецидивіста перебувало приблизно три чверті всієї штатної чисельності бостонської поліції.
Але, незважаючи на грандіозний успіх заходу, його кінець був близький. З 26 липня 1920 року на вимогу окружного прокурора Массачусетса компанія Понці припиняє залучення внесків від приватних інвесторів. На цей момент капітал піраміди перевищував $ 10 млн., а вкладниками Понці були понад 10 тис. громадян. Прийшов час платити за рахунками. Намагаючись уникнути відповідальності за фінансові махінації, Понці виплатив на той час близько $ 8 млн. тим вкладникам, термін платежів по яких вийшов або був найбільш близьким. Однак це не врятувало пірамідобудівельника від арешту, суду й тюремного ув’язнення, оскільки у компанії залишалося ще близько трьох мільйонів доларів у грошах, розкиданих по рахунках різних американських банків, а також у нерухомості (Бостон, Спрінгфілд, Олбані). Більше того, Понці ще був винний близько $ 7 млн. своїм інвесторам за укладеними раніше договорами.
Судова система була невблаганною до прославленого шахрая, що прославився. Щоб переконати суд і пресу в шахрайському характері фінансової схеми Понці та посадити останнього за ґрати років на двадцять, державним обвинувачам Джеремі Уотсону та його заступникові Брендону Крейбену не було потрібно багато зусиль. Надавши переконливі докази того, що на землі просто не існує такої кількості поштових марок, щоб можна було хоча б на соту частину виправдати обороти компанії, обвинувачення перейшло до розвінчення легальності такого феномена, як піраміда Понці. Тут досить було лише розкрити сутність самої схеми – показати, як вона працює й чому в підсумку ніколи не спрацьовує.
Зі слів Уотсона виходило, що для того, щоб сплатити стовідсотковий прибуток першій тисячі інвесторів, Понці необхідно було одержати нові інвестиції від 2 тис. інших інвесторів. На наступному етапі було потрібно розрахуватися вже за трьома тисячами векселів, які потребували залучення коштів від 6 тис. нових інвесторів. Наступний прошарок фінансової піраміди Понці поміщав у себе вже 18 тис. нових вкладників, що вимагалися з метою погашення вимог перших 9 тис. вкладників. Десятий оборот піраміди містив у собі внески 13122000 приватних інвесторів. У результаті, як розрахували американські прокурори, уже після 15 етапу обороту схеми кількість інвесторів перевищила б населення Землі на той час. При цьому сама схема починала давати збої вже на 7 етапі фінансової операції. Шахрайство було наявним, і суд засудив Понці до трьох років тюремного ув’язнення з повною конфіскацією рухомого та нерухомого майна й штрафом у $ 250 тис.
Так починалася історія створення фінансових пірамід.
© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"