інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Золото та економічна свобода

Алан Грінспен

Золото і економічна свобода нероздільні. Для того, щоб зрозуміти, на чому ґрунтується такий висновок, необхідно усвідомити специфічну роль золота у вільному суспільстві.

Гроші – це загальний знаменник усіх економічних операцій. Саме цей товар виступає у ролі засобу обміну і є універсально прийнятним для всіх учасників ринкової економіки в якості оплати за свої товари або послуги, через що може використовуватися як стандарт ринкової цінності і як засіб збереження цінності, тобто як засіб накопичення.

Наявність подібного товару є попередньою умовою існування економіки, заснованої на поділі праці. Якби люди не володіли якимось товаром з об’єктивною вартістю, який не був би настільки ж загальновизнаний в якості грошей, їм довелося б займатися примітивним натуральним обміном (бартером) або вести натуральне господарство на самодостатніх фермах, тобто відмовитися від неоціненних переваг спеціалізації. Якби у людей не було засобу збереження вартості, тобто способів заощадження, то неможливими виявилися б і довгострокове планування, і обмін.

Засіб обміну, який приймається всіма суб’єктами економіки, визначається не довільно. По-перше, засіб обміну повинен мати тривалий термін служби. У первісному суспільстві з обмеженим достатком пшениця могла бути досить довговічною, щоб слугувати в якості подібних коштів – усі обмінні операції здійснювалися в ході збору врожаю або відразу після нього, оскільки надлишків для зберігання не залишалося. Але там, де міркування збереження цінності набувають важливого значення, як це властиво багатшим і більш цивілізованим товариствам, засобом обміну повинен бути довговічний предмет торгівлі, - як правило, метал. Металам перевагу зазвичай надається тому, що вони однорідні та подільні: кожна одиниця відповідає будь-якій іншій, їх можна відливати або штампувати в будь-якому розмірі і кількості. Дорогоцінні камені, наприклад, неоднорідні і неподільні. Ще більш важливо, щоб товар, вибраний в якості посередника, був предметом розкоші. Прагнення людей до предметів розкоші безмежное, тому на них завжди є попит і вони завжди в ціні. Пшениця є предметом розкоші лише в цивілізаціях з мізерним статком, аж ніяк не в процвітаючому суспільстві. Сигарети зазвичай не є грошима, але у повоєнній Європі, коли вони вважалися предметом розкоші, могли використовуватися як гроші. Термін «предмет розкоші» має на увазі рідкість і високу вартість одиниці товару. Відповідно, такий товар буде досить компактним; так, наприклад, вартість унції золота дорівнює вартості півтонни чушкового чавуну.

На ранніх етапах становлення грошової економіки можливе використання одночасно кількох засобів обміну, оскільки вищезазначеним умовам відповідатиме досить широкий спектр товарів. Проте один із товарів поступово витіснить всі інші, оскільки буде прийматися в обмін більш широким колом людей. Переваги стосовно того, щo вважати засобом збереження цінності, будуть зміщуватися на користь товару, що приймається в обмін більш широким колом людей, що ще більше розширить це коло. У кінцевому підсумку цей товар стане єдиним засобом обміну. Використання єдиного товару-посередника є дуже вигідним з тих самих причин, із яких грошова економіка краща від бартерної: це дозволяє здійснювати обмін у значно ширших масштабах.

Єдиним посередником в обмінах можуть бути золото, срібло, морські раковини, рогата худоба або тютюн – це залежить від конкретної ситуації і рівня розвитку даної економіки. Фактично в якості засобу обміну в різний час використовувалося практично все. Навіть у ХХ столітті в якості міжнародного засобу обміну використовувалося два основних товари – золото і срібло – причому золото поступово починало домінувати. Маючи одночасно художнє та функціональне призначення і будучи порівняно рідкісним товаром, золото має значні переваги перед всіма іншими засобами обміну. З початку Першої світової війни воно було фактично єдиним міжнародним валютним стандартом. Якби всі товари і послуги мали оплачуватися золотом, то виникали б труднощі зі здійсненням великих платежів, а це призвело б до обмеження рівня поділу праці та спеціалізації в суспільстві. У зв’язку з цим логічним продовженням створення засобу обміну є поява і розвиток банківської системи та кредитних інструментів (банкнот і депозитів), які діють як заступники золота, але при цьому розмінюються на золото.

Вільна банківська система, заснована на золоті, дозволяє розширювати кредит, випускаючи банкноти (готівку) і створюючи депозити відповідно до виробничих потреб економіки. Приватні власники золота отримують стимул – у вигляді виплати процентів – для приміщення свого золота в банк на депозит (на який вони можуть виписувати чеки). При цьому, оскільки дуже низька ймовірність того, що всі вкладники раптом можуть побажати вилучити все своє золото, банкіру потрібно зберігати лише частину зібраних депозитів у золоті в якості резерву. Це дозволяє йому давати в кредит більше, ніж складає сума його золотих вкладів (тобто в якості забезпечення його депозитів він зберігає не золото, а вимоги на золото). Проте загальна сума кредиту, яку він може надати, не є довільною: він повинен порівнювати цю суму з резервами і з поточним станом своїх інвестицій.

Коли банк виділяє гроші для фінансування продуктивних і прибуткових проектів, позики погашаються досить швидко і банківський кредит продовжує бути загальнодоступним. Однак якщо підприємства, що фінансуються банком, є менш прибутковими і окупаються повільно, банкіри незабаром виявляють, що сума заборгованості за позиками по відношенню до їх золотих резервів стає надмірною і скорочують видачу нових кредитів, - як правило, шляхом підвищення процентних ставок. Це призводить до обмеження фінансування нових підприємств і вимагає від позичальників з непогашеними позиками підвищення їх рентабельності, перш ніж вони зможуть отримати кредит для подальшого розширення. Таким чином, при золотому стандарті вільна банківська система виступає гарантом економічної стабільності та збалансованого зростання. Коли золото прийняте в якості засобу обміну у всіх або в багатьох країнах, недеформований міжнародний золотий стандарт сприяє розподілу праці у світовому масштабі і необмеженому розширенню міжнародної торгівлі. Навіть незважаючи на те, що в різних країнах прийняті різні одиниці засобу обміну (долар, фунт, франк тощо), коли всі вони мають вираження в золоті, економіки різних країн функціонують як єдине ціле – за умови відсутності будь-яких обмежень на переміщення товарів або капіталу. Умови кредитування, процентні ставки і ціни у всіх країнах формуються, як правило, за однією і тією ж моделлю. Наприклад, якщо банки в будь-якій країні розширюють кредит надто щедро, процентні ставки в цій країні повинні піти вниз, спонукаючи вкладників переводити своє золото в закордонні банки, які виплачують високі проценти. Це одразу спричиняє скорочення банківських резервів у країні з «легкими грошима», що викликає посилення умов кредитування і повернення до колишніх, більш високих процентних ставок.

Домогтися повністю вільної банківської системи і послідовного золотого стандарту ніде ще не вдавалося. Тим не менш, перед Першою світовою війною банківська система Сполучених Штатів (так само, як і багатьох інших країн) базувалася на золоті, і навіть, незважаючи на окремі випадки державного втручання, банківську галузь можна було назвати вільною, а не регульованою. Періодично в результаті занадто стрімкої кредитної експансії банки вичерпували ліміт своїх золотих резервів, процентні ставки різко зростали, подальше кредитування припинялося і економіка переживала період гострої, але короткострокової рецесії. (У порівнянні з депресіями 1920 і 1932 років, ці більш ранні економічні спади були насправді помірними.) Саме обмежені золоті резерви призводили до припинення незбалансованого зростання ділової активності, не дозволяючи йому перерости в катастрофу на зразок тих, що відбувалися після Першої світової війни. Періоди коригування були нетривалими, і в економіці швидко відновлювався міцний фундамент для її зростання.

Але цей процес лікування був помилково охарактеризований як хвороба: якщо недолік банківських резервів призводить до спаду, як вважали прихильники державного втручання, то чому б не знайти спосіб розширення банківських резервів, щоб банки ніколи не відчували нестачу. Якщо банки зможуть позичати гроші без жодних обмежень, як стверджувалося тоді, то й ніяких криз в економіці чекати не доведеться. Для цього в 1913 році й була заснована Федеральна резервна система. Вона складалася з дванадцяти регіональних Федеральних резервних банків, що номінально належали приватним банкірам, але насправді їх фінансувала, контролювала і підтримувала держава.

Проведене цими банками розширення кредиту підкріплювалося на практиці (хоча це не було оформлено юридично) правом оподаткування, що належить федеральному уряду. Технічно золотий стандарт зберігався; приватні особи, як і раніше, мали право володіти золотом, а останнє продовжувало використовуватися як банківськоий резерв. Однак тепер, окрім золота, ув якості законного засобу для виплат по депозитах міг слугувати розширюваний Федеральними резервними банками кредит («паперові резерви»).

Коли в 1927 році Сполучені Штати зіткнулися з невеликим зниженням ділової активності, Федеральний резерв збільшив обсяг паперових резервів у прагненні передбачити будь-який можливий дефіцит банківських резервів. Однак більш згубні наслідки мала спроба Федерального резерву надати допомогу Великобританії, чиє золото витікало в США, оскільки Банк Англії відмовився допустити зростання процентних ставок, коли це диктувалося ринковими силами (що було неприйнятно з політичної точки зору). Аргументація влади була такою: якщо Федеральний резерв підкачає в американські банки додаткові паперові резерви, процентні ставки в США впадуть до рівня, порівнюваного з рівнем ставок у Великобританії, а це повинно допомогти зупинити витік британського золота і уникнути політичних проблем, пов’язаних із необхідністю підвищення процентних ставок. Федеральний резерв досяг своєї мети; витік золота був припинений, але були майже зруйновані економіки багатьох країн світу. Надмірний кредит, який ФРС вкачала в економіку, просочився на фондовий ринок, спровокувавши небачений біржовий бум. Керівництво Федерального резерву запізнилося у спробі вилучити надлишкові резерви і в результаті все ж зуміло пригальмувати розвиток буму. Але було надто пізно: до 1929 року біржові диспропорції набули настільки незворотного характеру, що ця спроба лише прискорила різкий спад і подальшу деморалізацію в ділових колах. У результаті американська економіка зайшла в глухий кут. У Великобританії справи були ще гірші. Там, замість того, щоб винести уроки з попередньої нерозсудливої помилки, в 1931 році повністю відмовилися від золотого стандарту, тим самим знищивши залишки довіри і спровокувавши цілий ряд банківських крахів по всьому світу. Світова економіка вступила в смугу Великої депресії 1930-х років.

Етатисти стверджують, що саме золотий стандарт був основною причиною кредитної катастрофи, що поклала початок Великій депресії. Якби золотого стандарту не було, стверджують вони, то скасування розміну на золото в Британії в 1931 році не спричинило б руйнування банків по всьому світу. (Іронія в тому, що з 1913 році у нас був встановлений навіть не золотий стандарт, а те, що можна визначити як «змішаний золотий стандарт»; тим не менш, вся провина покладається саме на золото.)

Але опозиція золотого стандарту в будь-якій формі – з боку зростаючого числа прихильників «держави загального добробуту» - була викликана набагато проникливішим міркуванням: з’явилося усвідомлення того, що золотий стандарт несумісний із хронічним дефіцитом бюджету (відмінною ознакою такого типу держави). Якщо позбутися від наукового жаргону і називати речі своїми іменами, то держава загального добробуту – це механізм, через який держава конфіскує багатство у продуктивних членів суспільства для підтримки різних програм соціального забезпечення. Значною мірою ця конфіскація здійснюється через оподаткування.

Але прихильники державного добробуту досить швидко зрозуміли, що якщо вони хочуть зберегти політичну владу, розміри оподаткування потрібно обмежувати, і у зв’язку з цим їм доведеться вдаватися до програм великого дефіцитного фінансування, тобто для фінансування великомасштабних витрат на соціальне забезпечення їм буде потрібно позичати гроші за допомогою випуску державних облігацій.

В умовах золотого стандарту той обсяг кредитування, який економіка здатна забезпечити, визначається реальним основним капіталом економіки, оскільки будь-яке кредитне зобов’язання в кінцевому рахунку є вимогою на деяку кількість реального капіталу. Однак державні облігації не підкріплені матеріальними цінностями, за ними приховується лише обіцянка уряду розрахуватися за рахунок майбутніх податкових надходжень, тому їх поява на фінансових ринках не проходить безслідно.

Велика кількість нових державних облігацій може бути розміщена лише за умови поступового збільшення процентних ставок. Таким чином, масштаби дефіцитного фінансування державних витрат в умовах золотого стандарту суворо обмежені.

Скасування золотого стандарту дозволяє прихильникам державного добробуту використовувати банківську систему як інструмент необмеженого розширення кредиту. Вони створюють паперові резерви у формі державних облігацій, які – через складну послідовність кроків – приймаються банками замість реальних активів і розглядаються ними як справжній депозит, тобто як еквівалент того, чим колись був золотий депозит.

Власник державної облігації або банківського депозиту, створеного за допомогою паперових резервів, переконаний, що володіє законним правом вимоги на реальний капітал. Але насправді обсяг випущених вимог тепер перевищує суму реального капіталу.

Закон попиту і пропозиції не можна обдурити. Якщо обсяг грошової маси (вимог) починає перевищувати обсяг реального основного капіталу в економіці, то ціни неминуче зростають. Таким чином, заощадження, накопичені продуктивними членами суспільства, починають знецінюватися в товарному вираженні. Коли в облікових книгах економіки будуть підведені підсумки, то виявиться, що ці втрати у вартості представлені товарами, придбаними урядом програмами соціальної допомоги на гроші, отримані від продажу державних облігацій, забезпечених за рахунок розширення банківського кредиту.

За відсутності золотого стандарту відсутні і способи захисту заощаджень від конфіскації шляхом інфляції. Відсутній безпечний засіб збереження цінності. Якби він існував, державі довелося б оголосити володіння ним незаконним, як це сталося у випадку із золотом.

Якщо кожен, наприклад, вирішить конвертувати всі свої банківські вклади в срібло, мідь або будь-який інший товар, після чого відмовиться в якості оплати за товари приймати чеки, то банківські вклади втратять свою купівельну спроможність, а створений державою банківський кредит втратить будь-яку цінність як вимога на товари. Фінансова політика держави добробуту вимагає, щоб у власників багатства були відсутні будь-які способи захистити себе.

У цьому й полягає головне підґрунтя всіх атак на золото. Дефіцитне фінансування державних витрат – це лише спосіб конфіскації багатства. Золото є перешкодою для цього ганебного процесу. Воно стоїть на захисті прав власності. Той, хто це усвідомлює, зможе без особливих зусиль зрозуміти причини різкої неприязні «державників» стосовно до золотого стандарту.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"