інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Кейнс Джон Мейнард
Розробник моделі макроекономічної рівноваги
та теорії інвестиційного мультиплікатора

Дж.М.Кейнс народився 5 червня 1883 року в Англії. Він закінчив Кембриджський університет та одержав блискучу математичну і економічну освіту.
Дж.М.Кейнс був надзвичайно обдарованою та різнобічною особистістю. Професор університету, президент інвестиційної компанії, біржовий гравець, редактор впливового економічного часопису, директор Англійського банку, один з ініціаторів заміни золотого стандарту на регульовану валютну систему, член палати лордів та міжнародних фінансових організацій, меценат, колекціонер живопису, прихильник балетного мистецтва – ось далеко не повний перелік напрямів діяльності та інтересів цієї непересічної людини.
Займаючись інвестиційним бізнесом, Дж.М.Кейнс, завдяки вдалим біржовим операціям, накопичив чималі статки. Проте основу його діяльності становила наукова робота.
Дж.М.Кейнс відомий, насамперед, як творець цілісної концепції макроекономічної рівноваги, центральним елементом якої є платоспроможний попит, що має створюватися за участю держави. Важливе місце у цій системі посідає виважена грошово­кредитна політика, основною метою якої, на його думку, має бути забезпечення стабільності грошової одиниці та стримання інфляції.
В Дж.М.Кейнс іанській моделі макроекономічної рівноваги значна роль належить теорії інвестиційного мультиплікатора, згідно з якою зростання інвестицій автоматично веде до пропорційного зростання національного доходу та зайнятості.
Разом з тим Дж.М.Кейнс був філософом-моралістом. Він вважав, що прагнення до багатства виправдовується тільки тим, що останнє дозволяє жити чесно і творити добро.
Основними працями, в яких Дж.М.Кейнс виклав свої ідеї, є: «Трактат про грошову реформу» (1923), «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Джон Мейнрад Кейнс – любов до грошей*

Для Дж.М.Кейнса було вкрай важливим, щоб економічний прогрес як такий не перешкоджав нормальному функціонуванню розуму. На жаль, успіх у справі збагачення вимагав набору особистих якостей, які не тільки відрізнялися від необхідних атрибутів добра, але й нерідко прямо їм суперечать. Звідси конфлікт між одним станом розуму, необхідним для насолоди духовними цінностями, і другим, що дозволяє оволодіти практичними цінностями, потрібними для успішної кар'єри. Коли Дж.М.Кейнс характеризує і, одночасно, засуджує капіталізм як лад, в основі якого лежить «любов до грошей», він погоджується з Біблією: «Коренем всіх бід є сріблолюбство».
«Любов до грошей» Дж.М.Кейнс розумів як надмірне бажання купувати і зберігати багатство. За Аристотелем, це бажання виникає від надлишку двох чеснот: заповзятливості та ощадливості, внаслідок чого виникають два пороки: жадібність і користолюбство. Роздуми Дж.М.Кейнса про це знаходяться в руслі філософської традиції: Аристотель писав, що доброчесне життя виявляється під загрозою, коли любов до багатства починає сприйматися як сутнісна цінність.
Вихідним пунктом у міркуваннях Дж.М.Кейнса була стандартна неокласична точка зору на гроші як на марний сам по собі спосіб отримання корисних товарів. Людям потрібні товари, а не гроші. Однак Дж.М.Кейнс розглядав сучасний йому капіталізм не стільки як машину, яка виробляє товари, скільки як машину, що створює гроші: люди хочуть грошей, щоб робити ще більші гроші. Що повинно було бути засобом, стало метою. Схильність цінувати гроші вище речей, які на них купуються, однаково властива тим, хто робить гроші, і тим, хто їх збирає, однак задоволення від володіння грошима в цих випадках приймає різні форми. Дж.М.Кейнс вважав, що підміна мотивації – прагнення до володіння грошима замість володіння речами – відсуває в далеке майбутнє момент, коли в суспільстві виникне відчуття матеріальної «достатності». Переконатися в тому, що маєш досить матеріальних благ, набагато легше, ніж запевнити себе в тому, що володієш достатньою сумою грошей.
«Функція грошей як мірила цінності, – писав Дж.М.Кейнс в 1925 році, – має тенденцію постійно розширювати ту сферу, де ми прирівнюємо конкретні предмети до абстрактних грошей. Наша уява не настільки багата, щоб запропонувати нам інший вибір, так що абстрактні гроші беруть гору над всім іншим. Фетишизація функції накопичення демонструє небезпечну тенденцію на користь абстрактних грошей; туди ж направлене і збільшення особистих статків.
Було б помилкою жертвувати теперішнім заради майбутнього, якщо ми не можемо визначити ймовірність майбутнього в досить конкретних параметрах, тобто приблизно з тією ж точністю, з якою ми оцінюємо будь-яку нашу жертву в сьогоденні, – для уникнення сумнівів у тому, що остання виправдана. Нам варто було б частіше перебувати в такому настрої розуму, коли думати про гроші зовсім не доводиться... Ми хочемо не розширювати, а зменшити сферу грошових зіставлень».
З часів Дж.М.Кейнса тенденція виявилася протилежною до того, на що він розраховував: фінансові інновації зробили фондові активи ще більш «абстрактними», більшою мірою позбавленими своєї «матеріальної» (тобто виробничої) оболонки.
Той факт, що він зацікавився накопичувальним аспектом «любові до грошей», був пов'язаний з короткою дискусією про ідеї З. Фрейда з цього приводу («батько психоаналізу» побачив у накопиченні ознаки анально-садистського комплексу). Не випадково один з розділів «Трактату про гроші» Дж.М.Кейнс назвав латиною: «Auri Sacra Fames» (у вільному перекладі: «злата проклята спрага»)
Деякий час Дж.М.Кейнс тішив себе думкою, що Радянський Союз, можливо, винайшов протиотруту від «любові до грошей». Відвідавши СРСР у 1925 році і знайшовши комуністичну систему у багатьох відношеннях відразливою, він не виключав, що радянський комунізм міг би «представляти перші боязкі паростки великої релігії». Він думав, що значення більшовизму – не в економіці, що лежала в руїнах, а в спробі будувати суспільну систему, яка засуджує особисте збагачення як мету і робить для всіх неможливим серйозно прагнути до такої мети. Після наступного відвідування Радянської Росії в 1928 році Дж.М.Кейнс все ж прийшов до висновку, що ціна за це кредо занадто висока. Не можна насолоджуватися добрим настроєм, коли ніщо навколо не працює.
Щоб показати, що капіталізм, попри всі недоліки, може створювати умови для благоденства, Дж.М.Кейнс в 1930 році написав футуристичне есе «Економічні можливості для наших онуків». На його думку, «мотор капіталізму» приводиться в рух неврозом (названим Дж.М.Кейнсом «любов’ю до грошей»). Проте той же невроз і слугує засобом досягнення блага, оскільки він створює достаток, в перспективі усуває сам капіталізм. Дж.М.Кейнс вирахував, що за річного зростання капіталу на 2%, підвищення продуктивності праці на 1% і стабілізації чисельності населення через 100 років майбутні мешканці «цивілізованих» країн отримають рівень життя в 4-8 разів вищий, ніж у 1920-х роках, і це буде досягатися меншими, ніж тоді, зусиллями. Після вирішення економічних проблем людство впритул зіткнеться зі своєю справжньою, вічною проблемою: як жити «розумним, гармонійним і добродійним життям».
З настанням періоду достатку «любов до грошей» стала б сприйматися як «відразливе захворювання... займатися яким доручають фахівцям, що лікують душевнохворих». Люди отримають шанс ще раз вільно прийняти «тверді і надійні принципи релігії і традиційної чесноти, цінувати день нинішній вище завтрашнього, цілі – вище засобів їх досягнення, добро вище користі». Однак люди змушені продовжувати прикидатися, ніби «біле – це чорне, а чорне – це біле, тому що чорне нам вигідно, а біле – ні. Ще досить довго нам доведеться культивувати жадібність, ощадливість і лихварство, бо тільки ці сумнівні доблесті зможуть вивести нас з темряви економічної необхідності на світ божий».
З погляду логіки, це має сенс: несправедливість (foul) присутня лише в сьогоденні, справедливості (fair) належить майбутнє. З точки зору психології та соціології, тут набагато менше виправдань. Проблема в тому, що етика Мура вимагає від Дж.М.Кейнса трактувати капіталізм інструментально – лише як засіб пересування з світу потреб в царство достатку. Але припустимо, що людські якості, потрібні для капіталістичного успіху, протилежні тим, що необхідні для добродійного життя. На це у Дж.М.Кейнса є відмовка: слід змиритися з тим, що «несправедливо», щоб швидше досягти того, що «справедливо». Проте незрозуміло, як життя, присвячене «несправедливим» цілям, може підготувати людину до життя «по справедливості». Дж.М.Кейнс заперечував можливість того, що в міру свого дозрівання капіталізм виробить форми добродійного життя або що навіть якщо цього не станеться, то з допомогою урядової політики його хижацький характер вдасться приборкати. Позиція Дж.М.Кейнса по відношенню до недоліків капіталізму була порівняно байдужою, за винятком випадків, коли вони – подібно до хронічного масового безробіття – сповільнювали наближення Дж.М.Кейнсової Утопії.
Дж.М.Кейнс пориває з традицією свого вчителя Альфреда Маршалла, який вбачав у капіталізмі потужні етичні елементи. Зокрема, той вважав, що існує прагнення зберігати щось схоже до самопожертви: в інтерпретації А.Маршалла, це відмова людей від задоволення поточних потреб заради блага майбутніх поколінь. Економічна наука традиційно брала за точку відліку саме задоволення потреб, однак А.Маршалл вірив у те, що із зростанням добробуту характер потреб людини буде все більше пофарбований «етично». У цьому він слідував Дж.С.Міллю, який заперечував грубий бентамівський прагматизм. Різниця, яку Дж.С.Мілль проводив між «низькими» і «високими» насолодами («незадоволений Сократ краще задоволеної свині»), подібна до відмінності між освіченим і неосвіченим егоїзмом, і була покликана – хай і в збиток його цілісності – вбудувати моральний прогрес в рамки утилітаризму.
Все це Дж.М.Кейнс відкидає як повну нісенітницю. Він вважав погляди Ф.Ніцше на утилітаризм філософією крамаря і мріяв про ті часи, коли вже не потрібні будуть «дріб'язкові розрахунки». Різке розходження, яке Дж.М.Кейнс проводив між приземленою філософією справжнього і високою філософією майбутнього, відображає нерозв'язні суперечності в його власному характері та обставини життя. Кожному, хто вивчає спадщину Дж.М.Кейнса, очевидною є та нота іронії в його економічних творах, за допомогою якої він відокремлював себе від свого наукового предмета – економічної теорії, навіть коли намагався її переглянути. Дж.М.Кейнс поділяв життя людське на тлінне «нині» і прийдешнє «на віки віків» – рішення в біблійному стилі. У цьому – дух і літера його «Економічних можливостей». Есе закінчується на іронічній ноті: «Якщо економісти зарекомендують себе як скромні, компетентні фахівці, на кшталт зубних лікарів, то це буде чудово!».
Але повернемося до питання про «достатності». Дж.М.Кейнс обчислив, що при 2%-му річному прирості капіталу, за відсутності кровопролитних воєн і при стабілізації чисельності населення, рівень життя за сторіччя, тобто до 2030 року, підвищився б в середньому у 8 разів. Це дозволяє дізнатися, що Дж.М.Кейнс вважав «достатнім», хоча б для Великої Британії. Наприкінці 1920-х років (до кризи) британський ВВП на душу населення становив приблизно 5 200 фунтів стерлінгів (8 500 доларів) у сьогоднішніх цінах. Відповідно, щоб переключити увагу підданих Корони з прози життя на більш високі предмети, «достатнім» був би подушний ВВП приблизно 40 тисяч фунтів стерлінгів (66 тисяч доларів). Не зовсім зрозуміло, чому Дж.М.Кейнс вважав для Англії достатнім восьмиразове зростання національного доходу на душу населення. Ймовірно, за норму ефективності він прийняв дохід, який мав в ту пору буржуазний рантьє і який перевищував середній заробіток робітника у 8 разів. Досягнувши цього рівня достатності, люди працювали б лише по три години на день, щоб задовольнити свої потреби, але в цілому жили б так, як ростуть біблійні лілії, які «не працюють, не прядуть».
За минулі 80 років розвинені країни значно просунулися до мети, зазначеної Дж.М.Кейнсом. В 2007 році (тобто до нинішньої кризи) МВФ визначив розмір ВВП на душу населення Великої Британії у 46 тисяч доларів. Іншими словами, порівняно з 1929 роком рівень життя в країні виріс у середньому в 5 разів. І це попри те, що виявилися помилковими два Дж.М.Кейнсових допущення: «відсутність війн» і «стабільна чисельність населення» (сьогодні у Великій Британії проживає на третину більше людей, ніж у 1929 році). Причиною прогресу стало річне зростання продуктивності, що перевищило прогнози Дж.М.Кейнса: для Великої Британії – близько 1,6%, для США – трохи вище. У таких країнах, як Німеччина і Японія, справи йшли ще краще, незважаючи на вкрай негативні наслідки війни. Досить ймовірно, що в більшості країн Заходу Дж.М.Кейнсова «планка» в 66 тисяч доларів буде досягнута до 2030 року.
При всьому тому цілком очевидно, що ці досягнення не дозволять скоротити середню тривалість робочого дня до 3 годин. Хоча у Великій Британії, США і Франції кількість відпрацьованих годин на людину в рік за якийсь період зменшувалася (в 1930 році вона була більше 2 тисяч годин, в 1960 році стала менше 2 тисяч годин), надалі ця тенденція припинилася. За період з 1960 по 2001 рік ця кількість – по трьом країнам відповідно – склала: 1913 і 1902 години, 1795 і 1991 годину, 1919 і 1795 годин. Іншими словами, середня тривалість робочого дня наближалася до 7 годин (трохи більше в США, трохи менше у Франції). З цього випливає, що зростання виробництва не зупиниться – якщо тільки сама природа не скаже: «Стоп!» Людство, мабуть, готове і надалі жертвувати вільним часом задля додаткового доходу».
Чому буде відбуватися саме так? Напрошуються самі собою кілька причин. По-перше, Дж.М.Кейнс допустив дивну для нього помилку: не провів відмінності між середнім і медіанним доходами. Середній дохід – це незважене середнє значення для якогось ряду доходів. Значення медіанного доходу – це лінія, що перетинає середину шкали ряду доходів. Цілком можлива ситуація, коли середній, або середньостатистичний дохід (одного чи іншого співтовариства) зростає, але значення медіанного доходу не змінюється. Саме це і сталося в країнах Заходу в 1970-х роках. Гігантське зростання багатства у верхній частині шкали доходів товариства різко підвищило середній рівень доходу в розвинених країнах, однак медіанний дохід у них залишився без зміни. Тому, хоча середній дохід у Великій Британії сьогодні може становити 46 тисяч доларів, більшість людей заробляють набагато менше, що явно не стимулює їх «знижувати оберти», як мріяв Дж.М.Кейнс. Насправді, сім'ї, де працюють і чоловік, і дружина, стали нормою – й не тільки внаслідок емансипації жінок. Дж.М.Кейнс припускав, що розподіл доходів буде більш рівномірним, ніж той, який ми маємо сьогодні. Однак це додаткове припущення, відсутнє в його есе. Все це підтверджує істину, що судити про «добробут» суспільства можна, знаючи лише, як у ньому розподілені доходи.
По-друге, Дж.М.Кейнс спирався, вочевидь, на одну з перших версій закону зниження граничної корисності. У спрощеному вигляді ця версія така: чим більше гамбургерів з'їдає, скажімо, Боб, тим менше задоволення він отримує від чергової порції (корисність якої скорочується). Таким чином, в кінці кінців настане момент, коли замість роботи за наймом Боб віддасть перевагу неробству. Втім, якщо цей закон розуміти як такий, що відноситься не тільки до споживання існуючих в певний період товарів, але і нових або просто інших видів товарів, які з часом запропонує промисловість, то відповідний висновок розсипається. Оскільки можливість появи таких товарів в нашому житті нічим не обмежена, то потреби як окремих осіб, так і суспільства в цілому аж ніяк не втрачають актуальності. Іншими словами, в тривалій перспективі закон Сея зберігає силу.
Дж.М.Кейнс допускав, що на шляху до мети є й інші перешкоди, але зменшував їх значення. Він визнавав, що потреби бувають двох видів – абсолютні і відносні, і що останні, вочевидь, втамувати до кінця неможливо. Однак Дж.М.Кейнс недооцінив вагомість відносних потреб, особливо залежно від зростання добробуту товариств («На ділянці у сусіда трава завжди здається зеленішою»).
Він не брав до уваги цінність роботи як невід'ємної сторони людського благополуччя і погоджувався з теоретичним поглядом на роботу як на необхідне, але безрадісне заняття – поглядом, який склався з уявлень про роботу як про тяжку фізичну працю. Єдиною метою праці, мовляв, є задоволення потреб. По мірі їх задоволення стимул до роботи за гроші буде поступово зменшуватися. Тому «кінець роботи» не повинен нас плутати – навпаки, нам слід його вітати. При цьому ігнорується той факт, що робота задовольняє дві важливі потреби: одна пов'язує людину з продуктом праці, інша – з трудовим колективом. Повністю автоматизоване суспільство, яке, мабуть, ввижалося Дж.М.Кейнсу, не пов’язувало б людей ні з першим, ні з другим.
Дж.М.Кейнс не заперечував наших обов'язків працювати на благо інших людей. «Після того, як відпаде економічний сенс роботи на себе, – писав він, – залишиться сенс роботи на ближнього». Той, хто досяг успіху, повинен допомагати тим, хто виявився менш щасливим. Ймовірно, Дж.М.Кейнс не мав на увазі країни, що розвиваються (в 1930 році велика частина їх ще не існувала). Однак у наші дні завдання боротьби з бідністю в світі накладає на населення благополучних країн додатковий економічний тягар. По-перше, тепер потрібно надавати бідним країнам міжнародну допомогу. По-друге, доводиться терпіти наслідки глобалізації: нестабільність робочих місць і зниження зарплат менш кваліфікованих категорій працівників у багатих країнах.
Дж.М.Кейнс визнавав, але всерйоз не розглядав проблему вільного часу для більшості людей, яким вже не потрібно буде працювати. «Для простої людини, не обтяженої особливими талантами, – писав він, – завдання чимось себе зайняти – страшна проблема, особливо якщо вона втратила коріння, що пов’язувало її із землею, зі звичаями або зі звичними умовами традиційної економіки». Намагаючись жити «доброчесним життям», більша частина багатіїв – «ті, у яких є незалежний дохід, але немає соціальних зобов'язань і зв'язків» – на думку Дж.М.Кейнса, «зазнали повну неспроможність». Чому в цьому повинні будуть досягти успіху ті, хто нині бідний?
Тут Дж.М.Кейнс впритул наблизився до відповіді на питання, яким чином те, що здавалося йому «достатнім», пізніше стало «недостатнім». Накопичення багатства, яке повинне було стати засобом для «добродійного життя», стало метою саме по собі, так як у своєму процесі воно руйнує багато чого з того, що надає сенс життя і що не можна відтворити. За відомими межами – до яких більшій частині населення планети ще далеко – накопичення багатства пропонує нам лише ерзац задоволення – замість справжніх людських відносин, якими доводиться жертвувати. У цьому випадку задоволення не настає ніколи. Сьогодні завдання підтримки слабких соціальних зобов'язань і зв'язків, таких важливих для прогресу суспільства, залишається в розвиненій частині планети невирішеним. А для мільярдів людей, які зробили лише перші кроки на шляху економічного розвитку, таке завдання є ледь помітним. Про це добре сказав Джордж Оруелл: «Будь-який прогрес видається відчайдушним прагненням до мети, яка – треба сподіватися і вірити – не буде досягнута ніколи».

* Матеріали книги Роберта Скидельскі «Дж.М.Кейнс . Возвращение Мастера» М., Юнайтед Пресс, 2011 ( у скороченому викладі)
© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"