інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Фундатори фінансових пірамід: історія та сучасність*

Сучасна людина на кожному кроці потрапляє у залежність від себе самої, інших людей, обставин або грошей. Матеріальні блага часто спонукають на особливо безглузді вчинки. Наприклад, до участі у фінансових пірамідах. Від діяльності шахраїв страждає величезна кількість людей, тим не менш, вони регулярно з’являються на фінансовому ринку і при цьому не скаржаться на відсутність клієнтів.

За якими ознаками можна розпізнати фінансову піраміду?
- Висока гарантована прибутковість. На практиці мало хто може гарантувати стабільну прибутковість інвестицій.
- Реєстрація в офшорних зонах. Багато шахрайських організацій мають власників в офшорах та іноземних топ-менеджерів з вигаданими заслугами та регаліями.
- Нестандартна ліцензія. Основна маса фінансових пірамід не обтяжує себе отриманням державної ліцензії. Найчастіше демонструються свідоцтва про реєстрацію юридичної особи, ліцензії екзотичної країни або банальні підробки справжньої ліцензії.
- Підробка назв і організаційно-правових статусів. Можливе також маскування під фінансові бренди або експлуатація приналежності до державних структур.
- Непрозора структура активів, куди вкладені гроші інвесторів. Замість красивих декларацій повинна бути конкретна інформація на сайті управляючої компанії у вигляді списку активів.
- Використання договорів позики. Саме так більшість пірамід оформляють відносини зі своїми жертвами. Договори позики повністю відповідають Цивільному кодексу і захищають піраміду від можливих фінансових претензій. Роздільний облік відсутній, клієнт може ознайомитися з договором тільки в офісі при особистій зустрічі.
- Використання принципів мережевого маркетингу. Клієнт може отримати додатковий дохід, якщо залучить своїх друзів або знайомих. Завдяки цьому кількість людей в афері зростає в геометричній прогресії.
Наявність хоча б кількох з перерахованих ознак – це вже серйозний привід задуматися. Варто пам’ятати, що висока прибутковість завжди пов’язана з відповідним ризиком.

Історія та засновники перших пірамідальних фінансових схем
Фінансові піраміди, що обіцяють величезні прибутки з невеликих внесків, користувалися популярністю в минулому й користуються нею зараз. Вони працюють за принципом, коли широке коло учасників передає гроші до рук невеликої групи осіб, які побудували цю піраміду.
Перші фінансові піраміди відомі з початку XVІІІ ст., причому створювалися вони не з шахрайськими цілями, а на благо держави.
Британська Компанія південних морів з’явилася у 1711 р. Заснував її лідер правлячої партії – торі Роберт Харлі, який увійшов в історію як граф Оксфорд. Він народився у 1661 році у родині великого землевласника й впливового політика Едварда Харлі. Багатство батьків допомогло Робертові отримати відмінну освіту в приватній школі у Шилтоні (графство Оксфордшир). У 1689 році Роберта обрали до нижньої палати парламенту, де він спочатку приєднався до вігів, як вимагала сімейна традиція, а потім перейшов до табору торі, виявляючи невдоволення зовнішньою політикою короля Вільгельма ІІІ, у воцарінні якого брала активну участь родина Харли. Через кілька років Роберту вдалося стати головою парламенту. Завдяки неабиякому інтелекту й спритності Харлі 1710 року отримав контроль над усіма фінансами країни, зайнявши пост канцлера казначейства. А у травні наступного року йому подарували титул графа Оксфорда, призначивши на одну з вищих державних по­сад – лорда­скарбника, як іменувалися тоді прем’єр-міністри.
У той час величезний інтерес Британії стала викликати Південна Америка з її незліченними скарбами. Створювана Харлі торговельна Компанія південних морів повинна була стати провідником британського впливу на континенті, де господарювала Іспанія. Принаймні, так усе виглядало збоку.
Насправді ж Харлі, який завідував казначейством, прагнув створити інструмент для швидкої виплати державного боргу Британії, який у ті роки досяг колосальної суми у 30 млн фунтів стерлінгів і продовжував зростати. Він не міг за законом організувати банк, тому довелося придумати торговельне підприємство. Не можна сказати, що воно не виконувало ніяких торговельних функцій: Компанія південних морів успішно переправляла до Південної Америку рабів, куплених у Західній Африці. Але основна її діяльність все-таки полягала у продажу акцій населенню для погашення державного боргу (у якості оплати за цінні папери приймалися урядові облігації). Компанія обіцяла більш високі виплати, ніж приносили облігації, а оскільки за нею стояв лорд, усі цьому повірили. За перші роки діяльності компанії вдалося акумулювати облігації на суму більше 10 млн фунтів стерлінгів, за якими уряд сплачував набагато менше, ніж довелося б власникам облігацій. Такий стан справ усіх влаштовував: держава виплачувала борг із низькими відсотками, правління Компанії південних морів одержувало стабільний і чималий прибуток, а англійці продовжували вірити, що належні їм акції згодом принесуть їм набагато більший прибуток, ніж облігації.
Однак погашення державного боргу відбувалося все-таки повільніше, ніж його збільшення. До 1719 року він досяг астрономічної суми – 50 млн фунтів стерлінгів. Потрібні були термінові заходи для його скорочення. Компанія південних морів заявила про намір викупити у населення облігації на суму більше 30 млн фунтів стерлінгів. Але для успішної реалізації цієї схеми торговельному підприємству була потрібна гарна рекламна кампанія.
У 1720 році в британський парламент був внесений білль про розширення сфери діяльності Компанії південних морів, який надавав їй виключні права на торгівлю з іспанськими колоніями в Америці. Паралельно в суспільстві почали поширювати чутки про швидку угоду з Іспанією, яка відкриє доступ до золотих ресурсів Південної Америки. Правління Компанії південних морів знову пообіцяло своїм акціонерам величезні дивіденди, і в результаті вартість акцій компанії зросла з номінальних 100 фунтів стерлінгів до 130 ще до голосування по біллю в парламенті.
Британці – від простолюдинів до аристократів – попалися на цей гачок. Емісії цінних паперів компанії проводилися кілька разів: спочатку акції продавалися по 300 фунтів стерлінгів, потім – по 400 фунтів стерлінгів. Усього за кілька днів були зібрані мільйони фунтів стерлінгів. На ринку цінних паперів почалося божевілля: акції зростали у ціні щодня, їхні власники ставали багатшими, підштовхуючи до купівлі цінних паперів своїх друзів та сусідів. У підсумку до середини 1720 року за кожну акцію Компанії південних морів платили сплачували у 10 разів більше від її номінальної вартості. Англійці із задоволенням обмінювали урядові облігації на акції компанії, що обіцяли величезні прибутки. У підсумку більше ніж 80% облігацій опинилося у руках торговельного підприємства. При цьому ніяких привілейованих торговельних операцій з Іспанією компанія не проводила – усі кошти, що були у неї в запасі, були коштами вкладників.
На піку зростання курсу цінних паперів стали з’являтися чутки, що керівництво компанії позбувається своїх часток – нібито справи у підприємства йдуть погано. Ціна акцій упала до 900 фунтів стерлінгів. Спроби членів правління заявити про успіхи компанії викликали ще більші підозри, й вартість цінних паперів впала до 400 фунтів стерлінгів. Втручання короля й Банку Англії не допомогло зібрати достатніх коштів для порятунку компанії. Вартість її акцій упала до 130 фунтів стерлінгів, розоривши десятки тисяч людей.
Проблему державного боргу було вирішено. Але через масове невдоволення ошуканих вкладників, серед яких виявилися й члени парламенту, почалося розслідування діяльності Компанії південних морів. За рішенням Палати громад було створено спеціальний комітет для вивчення операцій цієї фінансової піраміди. У підсумку майже всі члени правління Компанії південних морів опинилися за ґратами.
Роберт Харлі, граф Оксфорд, уникнув усіх напастей, пов’язаних із крахом створеної ним компанії. До того моменту, коли виникнув скандал з акціями, він уже не приймав діяльної участі у її долі: коли у 1714 році престол перейшов до Георга І, Харлі відійшов від державних справ і переїхав у свій маєток у Херефордширі. Незабаром проти нього висунули обвинувачення в державних злочинах, не пов’язаних із Компанією південних морів, визнали винним і посадили до Тауеру на два роки. Помер граф у 1724 році.
В основу будь-якої фінансової піраміди повинна бути закладена легенда про те, як саме гарантуватимуться високі прибутки вкладників. Справжнім майстром подібних легенд була одна хитромудра француженка, яка зуміла обвести круг пальця й простого торговця, і президента.
Тереза Ембер (при народженні Дорин’як) народилася у 1856 році в забезпеченій родині у селі Оссон на півдні Франції. Її батько Гійом був диваком і вигадником, захоплювався езотерикою і лікуванням за допомогою навіювання. Мати Терези, Роза, володіла магазином нижньої білизни, відвідувачами якого були в основному дружини промисловців із розташованої неподалік Тулузи.
Коли Терезі було 14 років, її мати померла, залишивши родину майже без засобів до існування. Зрозумівши, що розраховувати на батька не можна, дівчина вирішила використовувати власну природну чарівність й розвинену уяву, щоб переконувати продавців у різних магазинах давати їй кредит на покупки. Вона змушувала їх повірити, що незабаром їй перейде у спадщину розташований на кордоні з Іспанією замок Маркот або що вона заручена із сином торговельного магната з Бордо, – їй із легкістю вдавалося перетворювати неправдиву інформацію на правдоподібну. Але через три роки терпінню купців, які так і не побачили своїх грошей, настав кінець. Вони об’єдналися й розкрили обман, позбавивши родину Терези всього, навіть рідного маєтку. Невдалій аферистці довелося переїхати з батьком у Тулузу, щоб спробувати знайти там роботу.
Але замість заробітку, Тереза знайшла там чоловіка. Тітка Терези Марі Тенье була одружена з Густавом Ембером, професором права у Тулузькому університеті. Він був захоплений політикою й зробив відмінну кар’єру, ставши спочатку мером Тулузи, а потім французьким міністром юстиції. З Терезою одружився їхній син Фредерік. Весілля влаштували розкішне: тільки сукня нареченої коштувала 5 тис. франків – гроші, на які можна було знімати квартиру у Парижі цілий рік. За традицією, витрати на церемонію брала на себе родина нареченої, і Терезі знову вдалося зібрати кілька кредитів, більша частина яких так і не була виплачена. Однак це можна вважати легкою розминкою перед грандіозним обманом, який готувала Тереза.
За допомогою свого свекра вона змогла отримати кілька іпотечних кредитів на сотні тисяч франків, закладаючи майно у Франції й за кордоном, яке ніколи їй не належало, – відомий замок Маркот, наприклад. Густав Ембер знав про незаконність цих операцій, але вони обіцяли йому занадто великі прибутки, тому він не міг від них відмовитися. У короткий термін, викуповуючи й перезаставляючи маєтки, Ембери перетворилися на дуже великих власників, які володіли апартаментами у Парижі й замком із власним озером неподалік від столиці.
Чоловік Терези йшов по стопах свого батька: він став де­путатом французького парламенту. Згодом їхня родина придбала чотириповерховий особняк на авеню де ла Гранд Армі, – одній з найбільш престижних вулиць Парижа. У них на прийомах бували не тільки багаті буржуа, але й найвпливовіші політики Франції, а також діячі мистецтва: письменники Еміль Золя й Марсель Пруст, а також акторка Сара Бернар. Для Терези зачарувати нових знайомих і заручитися їхньою довірою було не складніше, ніж обманути сільських торговців. Для них вона теж вигадала казку: про те, як у 1879 році, опинившись в одному вагоні потяга з американським мільйонером Робертом Кроуфордом, вона зберегла йому життя, врятувавши від серцевого нападу. На подяку він нібито заповів їй увесь свій статок у 100 млн франків – 300 млн євро за сучасним курсом. Але вона не могла отримати його доти, поки її молодша сестра (яка теж була у потязі) не досягне 21 року й не вийде заміж за одного з синів Кроуфорда. У цю історію, що стала основою гарної репутації Терези, повірили її багаті друзі, які охоче допомагали аферистці зібрати необхідні 6 млн франків приданого для сестри, що вимагалися у заповіті. Їй усі вірили на слово, не сумніваючись, що заповіт дійсно лежить у її сейфі.
Однак зібраних мільйонів Терезі виявилося недостатньо, і в 1893 році вона вирішила створити банк Rente Vіagere. Він обіцяв клієнтам одні з найвищих відсотків по вкладах, і незабаром до Великої Терези, як її стали називати, понесли свої гроші як дрібні інвестори, так і справжні магнати з кола її оточення. Ні в кого не виникало сумніву в тому, що підприємство цієї світської левиці, яка незабаром повинна одержати величезну спадщину, виплатить належні дивіденди вчасно.
Насправді банк Терези Ембер нікуди не вкладав кошти, він їх просто накопичував й іноді роздавав у вигляді дивідендів. Коли один з керуючих Банку Франції Жуль Біза запитав у Терези, як вона розпоряджається інвестиціями, вона відповіла, що купує на них урядові облігації. Але Біза, перевіривши це, переконався, що Тереза обманює. Він доповів про свої підозри прем’єр­міністру Франції П’єру ВальденуРуссо. Банк Rente Vіagere до того моменту став однією з найбільших фінансових установ країни, і Вальден­Руссо побоювався особисто звинувачувати його власників у шахрайстві, щоб не виявитися причетним до скандалу. Він вирішив діяти через пресу, доручивши газеті Matіn провести розслідування операцій банку. Досить швидко з’ясувалося, що на його рахунках накопичилися такі кошти, що для виплати відсотків по них не вистачить і величезного багатства Ембер, одержання якого вона, до того ж, відтягувала. Це їй вдавалося за допомогою нескінченних судових позовів щодо деталей спадкування, які вона вела із представниками неіснуючих синів Роберта Кроуфорда. Протягом майже 20 років Тереза різними способами переносила справу з одного суду до іншого. Але з появою викривальних матеріалів в Matіn суд наказав їй 8 травня 1902 року продемонструвати вміст сейфа й заповіт.
Терезі стало зрозуміло, що їй загрожує тюремне ув’язнення, і за день до призначеного розкриття сейфа вона виїхала зі своєю родиною з Парижа. Проте сейф розкрили, і перед очима здивованої публіки постав його вміст: італійська монета, стара газета й ґудзик. Одну з найбільших фінансових махінацій XІX ст. було розкрито. Новина про це блискавично розповсюдилася по всій Франції, але відшукати Терезу відразу не вдалося. Тільки через кілька місяців її знайшли у Мадриді. На суді з’ясувалося, що заборгованість її банку перевищила 100 млн франків. Тисячі людей втратили майже всі свої нагромадження. Вирок, утім, виявився не таким вже суворим: п’ять років в’язниці. Вийшовши на волю, Тереза емігрувала у США, де померла у 1918 року в Чикаго.
Батьком сучасних фінансових шахраїв та пірамід по праву вважається Чарльз Понці (див. статтю про нього у 11 «Фінансовий ринок України» за 2010 рік), а найбільшою за обсягом вкрадених коштів є фінансова піраміда, що була побудована одним із засновників Нью-Йоркської фондової біржі, Бернардом Медоффом.
71-річний Медофф протягом багатьох років вибудовував свою «фінансову піраміду» насамперед за рахунок нью-йоркських багатіїв та голлівудських зірок. Але серед клієнтів шахрая були також банки, інвестиційні фонди та благодійні організації. Загальний обсяг афери – декілька десятків мільярдів доларів.
Піраміда Медоффа «завалилася» у грудні 2008 року, у розпал світової фінансової кризи. Схема багато років працювала за принципом «снігової кулі» – попри збиткові операції на біржі та відчуження багатомільйонних сум на особисті потреби засновника, вкладники безперебійно отримували високі прибутки. Це було можливо доти, доки з’являлися все нові вкладники­мільйонери. Медофф ніколи не проводив рекламних кампаній у ЗМІ – він залучав інвесторів методом «усної пропаганди» у колах багатіїв. Вкладати гроші у структури «зіркового фінансиста», як називали Медоффа наївні клієнти, вважалося модним серед представників нью-йоркських засобів масової інформації.
Медофф народився 29 квітня 1938 р. у небагатій родині в районі Нью­Йорка під назвою Квінс. Про його батьків – Ральфа й Сільвію Медофф – відомо тільки те, що вони в якийсь період займалися торгівлею цінними паперами, але це не приносило їм великих прибутків. Берні, як його називають друзі, вчився у школі Far Rockaway Hіgh School, яка протягом десятиліть випускала відомих учених, спортсменів і політиків. Він одержував гарні оцінки, але видатним учнем не був, принаймні, не отримав жодної нагороди за успіхи з якого­небудь предмету. Як кажуть його колишні однокласники, Медофф надавав перевагу плаванню у школі. Його тренер надав йому першу роботу – рятувальника – на пляжі Atlantіc на Лонг­Айленді.
Свою освіту майбутній мільярдер продовжив в Університеті Алабами, а звідти перевівся до приватного нью­йоркського університету Хофстра. Одержавши у 1960 р. диплом політолога, Медофф вирішив організувати власний бізнес. У нього в розпорядженні було $5 тис., накопичених ще під час роботи рятувальником, і він вирішив відкрити компанію Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes, у справах якої йому допомагала дружина Рут Альперн Медофф. Їхнє підприємство займалося торгівлею акціями недавно створених або дрібних компаній, які не могли торгуватися на біржі. Ця діяльність приносила стабільний, але невеликий прибуток.
Шлях до справжнього багатства Медоффа почався із появою перших комп’ютерів – він зрозумів, що з їхньою допомогою проводити операції з торгівлі акціями набагато практичніше. При вдалому збігу обставин електронна торгівля цінними паперами дозволила б створити біржовий майданчик, здатний конкурувати з Нью­йоркською фондовою біржею, яка працювала за старими технологіями. Цю ідею підтримала Національна асоціація фондових дилерів, і 1971 року при ній була створена біржа NASDAQ, яку очолив Медофф. Він також став одним з головних гравців на новому торговельному майданчику, почавши заробляти сотні тисяч, а згодом і мільйони доларів у рік. Разом із цим Медофф став заводити надзвичайно корисні знайомства у Вашингтоні. Згодом він перетворився на впливову людину, одного з керівників Асоціації фондової індустрії США, і багато політиків прагнули приятелювати з ним, а пізніше – й довірити йому свої гроші.
Компанія Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes майже весь час свого існування була сімейною справою: брат Бернарда Медоффа Пітер став працювати в ній з початку 1970­х років Отримавши вищу освіту, у компанію прийшли й сини її засновника – Ендрю й Марк. Але ніхто з них не підозрював, що, крім брокерської діяльності, Бернард Медофф займався ще й безпосереднім управлінням коштами клієнтів. Точніше, робив вигляд, що займався.
За власним зізнанням Медоффа, у 1990­х роках він почав приймати під своє управління гроші великих бізнесменів і організацій, у тому числі благодійних. Вони довіряли йому свої активи, тому що сподівалися на могутність і авторитет фондового професіонала, який мав зв’язки й вплив не тільки у фінансових, але й політичних колах. Медофф прагнув виправдати ці надії. Його управляюча компанія Faіrfіeld Sentry стала відгалуженням Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes, але всі дані про її діяльність Медофф тримав у секреті.
Він тільки пояснив вкладникам, що буде збільшувати їхні гроші за рахунок операцій з акціями найбільших компаній і їх опціонами.
Дивіденди він обіцяв скромні, не більше 10­20% на рік, але це нікого не засмучувало, навпаки, заспокоювало: клієнти Медоффа вірили, що ніхто не намагається втягнути їх у фінансову піраміду.
Насправді Медофф просто складав гроші своїх клієнтів на банківський рахунок, з якого, якщо було потрібно, виплачував дивіденди.
З моменту заснування управляюча компанія Медоффа щороку повідомляла про прибутки приблизно в 10,5%, навіть коли фондовий ринок переживав спад.
У листопаді минулого року, наприклад, у звітах організації говорилося про збільшення капіталу на 5,6% з початку року, у той час як акції 500 найбільших компаній у рейтингу Standard & Poor’s за той самий період упали на 37,65%.
Утім, неправдоподібні звіти компанії Медоффа майже нікого не турбували – гроші надходили до нього постійно, і до моменту краху його фінансової піраміди тисячі клієнтів вклали в неї $65 млрд.
Ймовірно, якби не фінансова криза, вона продовжувала б працювати й далі, але в якийсь момент занадто багато вкладників вирішили забрати з Faіrfіeld Sentry свої гроші. 10 грудня 2008 року Бернард Медофф зустрівся зі своїми синами й розповів їм, що компанія, якою він керував одноосібно, прогоріла, й у нього не залишилося коштів для виплати своїм клієнтам. Тільки $200­300 млн він хотів витратити на новорічні бонуси співробітникам, перед тим як здатися владі. «Усе це велика неправда, простіше кажучи – гігантська схема Понці», – сказав він.
Наступного дня сини Медоффа Ендрю й Марк повідомили про незаконну діяльність батька одночасно ФБР і Федеральній комісії з цінних паперів і бірж. Бернарда Медоффа заарештували, і на суді він визнав свою провину. Його майно, у яке входять шикарні будинки, яхти, колекції дорогоцінних каменів і творів мистецтва загальною вартістю $823 млн, було конфісковано для виплати грошей ошуканим клієнтам.
Разом з тим, Бернард Медофф був відомим філантропом та добропорядним громадським діячем. Він очолював Раду директорів Школи Бізнесу в університеті Ієшиви, а також Скарбником його Ради Опікунів. Крім цього, він був членом Комісії з відновлення історичного центру Нью-Йорка, а також членом престижної Культурної Групи Закладів Нью-Йорка.
Ним було засновано Сімейний фонд Медоффа, який зробив пожертвування в розмірі $19 млн Фонду досліджень проблем кісткового мозку, а також пожертвував близько $6 млн на дослідження лімфоми.
Б.Медофф був також головним спонсором Демократичної партії США.
Цікавим є висловлювання Б. Медоффа про інвесторів: «Нехай вони почнуть із невеликої грошової суми, і якщо в перші рік­два залишаться задоволені, то можуть внести ще».

* За матеріалами Українського агентства фінансового розвитку
© 2003-2012  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"