інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Інфраструктурні можливості управління інвестиційними ризиками на фондовому ринку

С. Томлянович

Конкуренція за інвестиції у світовій економіці
Загальновідомо, що ринок цінних паперів є одним з основних механізмів акумулювання і перерозподілу інвестиційного капіталу в світовій економіці. На сучасному етапі розвитку світового господарства можна говорити про перевагу цього джерела формування капіталу порівняно з кредитом і внутрішнім нагромадженням.
Глобалізація світової економіки, що прискорилася протягом останніх десятиліть, стала причиною формування практично єдиного всесвітнього ринку капіталів. Можна говорити і про зворотню закономірність: міжнародний ринок цінних паперів, що стрімко розвивається є рушійною силою подальшої інтеграції національних економік у єдине світове господарство.
Розвиток сучасних засобів обчислювальної техніки і телекомунікації дозволив забезпечити можливість практично миттєвого переміщення коштів з одного національного ринку на інший. Поряд з перевагами такої мобільності капіталу, її безпосереднім наслідком є також нестійкість національних ринків цінних паперів внаслідок збільшення їхньої залежності від розвитку економік інших країн. Це стає особливо очевидним при розгляді фінансових криз, таких як мексиканська 1994-95 років, що поширилась на всю Латинську Америку, і криза у країнах Південно-Східної Азії 1997-98 років, яка відобразилась на усіх фондових ринках країн, що розвиваються і розвинутих. З іншого боку, одним з найважливіших наслідків глобалізації фондових ринків стає загострення конкуренції за інвестиції між окремими національними ринками і цілими групами ринків.
Відповідно до досліджень західних економістів, в останні десятиліття у зв'язку з випереджальним розвитком економік багатьох країн, що розвиваються, спостерігається різке збільшення потреби в інвестиційних ресурсах, тоді як зростання обсягів капіталу, що інвестується відстає від потреб світової економіки. І хоча боротьба за інвестиційні ресурси між провідними центрами світового господарства: США, Європейським Союзом і Японією в останнє десятиліття також украй загострилася, в особливо важкому стані в конкуренції за інвестиційні ресурси знаходяться країни, що розвиваються. Для них залучення інвестицій у національну економіку може бути сформульовано і як завдання обмеження вивезення капіталу з країни і створення сприятливого режиму для приросту національної інвестиційної бази. Не останнім за значенням фактором, що породжує дефіцит капіталу в країнах, що розвиваються (та й у багатьох розвинутих) є "ідеологія споживання", що приводить до зниження сформованих норм нагромадження в економіці.
Так чи інакше, урядам країн, що розвиваються, при формуванні стратегії нарощування інвестиційного потенціалу необхідно вирішувати такі фундаментальні завдання:
- забезпечення випереджальних темпів економічного зростання порівняно з економіками розвинутих країн;
- модернізація структури економіки – розвиток переробних і високотехнологічних галузей, фінансової системи, сфери послуг;
- вирішення гострих соціальних проблем, підвищення рівня життя населення (у тому числі, для забезпечення зростаючого рівня споживання);
- забезпечення привабливості вкладень у національну економіку порівняно з економіками трьох-чотирьох десятків близьких за рівнем розвитку та/або географічним положенням країн. Вирішення цього завдання має на увазі як проведення певної інформаційної політики, спрямованої на зміцнення іміджу даної країни в очах інвесторів, так і реалізацію макроекономічної стратегії, що забезпечує підтримку більш високої норми прибутку і/чи зниження ризиків, пов'язаних вкладеннями в економіку країни.
Фактори, що впливають на досягнення конкурентних переваг у боротьбі за інвестиції можна поділити на політичні, макроекономічні, мікроекономічні й інфраструктурні.
До політичних факторів можна віднести стабільність державного устрою, наявність розвинутої законодавчої бази, яка порівнюється з прийнятими в розвинутих країнах системами права і забезпечує ефективний захист прав інвестора, професійний уряд, що проводить незмінну чи, принаймні, передбачувану економічну політику, спрямовану на створення умов для довгострокового залучення прямих і портфельних інвестицій у національну економіку, наявність державних органів, що здійснюють ефективне і послідовне регулювання ринку цінних паперів, їхню інформаційну відкритість для вітчизняних та іноземних інвесторів.
Макроекономічні фактори характеризують загальний стан економіки, темпи її зростання і прогноз їхньої зміни на найближчі роки, фазу економічного циклу, на якій знаходиться економіка країни. До цієї групи факторів відносяться рівень інфляції, безробіття, середні доходи на одиницю населення, стабільність національної валюти, стан державного бюджету і платіжного балансу, ставка рефінансування, рівень оподаткування різних видів доходів, а також структурні пропорції розвитку економіки, такі як відносні частки промисловості, сільського господарства, інших галузей економіки у валовому внутрішньому продукті. Важлива і динаміка зміни описаних показників. До макроекономічних факторів можна віднести і загальні характеристики розвитку фондового ринку, такі як відношення капіталізації ринку цінних паперів чи окремих його сегментів до розміру ВВП, частка іноземних прямих і портфельних інвестицій у загальному обсязі інвестицій в економіку і співвідношення цих двох видів інвестицій між собою; рівень і темпи розвитку фінансового сектора, зокрема, комерційних банків, брокерських компаній, інвестиційних банків і бірж.
До мікроекономічних факторів відносяться показники, що характеризують фінансовий стан, рівень розвитку менеджменту, виробничу і маркетингову політику, перспективи розвитку найбільших підприємств, цінні папери яких знаходяться в обігу на національному ринку. Такі фактори є суттєвими лише для сегменту корпоративних цінних паперів. До показників, що характеризують цю групу факторів можна віднести, зокрема, прибутковість активів і капіталу, відношення ціни акції до доходу на одну акцію, тощо, а також такі "якісні" показники як наявність сторінки в Інтернеті, наявність представників по зв'язках з акціонерами, і навіть якість оформлення річного звіту компанії.
Інфраструктурні фактори, що впливають на привабливість національного ринку цінних паперів, являють собою дані про рівень і напрямок розвитку інфраструктури ринку цінних паперів, тобто його елементів (професійних учасників ринку цінних паперів) і прийнятої на цьому ринку системи відносин між ними в процесі здійснення операцій з цінними паперами.
Зворотним боком конкурентних переваг тієї чи іншої економіки з погляду інвесторів є інвестиційні ризики, які вони несуть, вкладаючи кошти в цінні папери на даному ринку. Аналіз існуючих інвестиційних ризиків і способів управління ними є основою для прийняття кваліфікованим інвестором рішення про інвестування. Незважаючи на існуючу серед деяких представників брокерського співтовариства думку про те, що "рішення купити чи продати цінні папери завжди ірраціональне", а також на методи "технічного аналізу", інвестиційне рішення в більшості випадків (особливо, на ринках, що розвиваються) приймається на основі детального аналізу вищеописаних груп факторів і ризиків, які вони викликають. Важливо і те, що аналіз інвестиційних ризиків проводиться не тільки при ухваленні рішення про інвестування, але й протягом усього "життєвого циклу" уже зроблених інвестицій.

Інфраструктура ринку цінних паперів як система управління інвестиційними ризиками
Зростаюча кількість і розмаїтість фінансових інструментів, що пропонуються світовим фондовим ринком на сучасному етапі його розвитку, різноманіття факторів, що впливають на зміну їхньої "споживчої вартості" призводять до того, що індивідуальний інвестор найчастіше не має можливості та/або бажання оцінити всю сукупність ризиків, пов'язаних з інвестуванням у конкретні фінансові інструменти. Процес делегування повноважень і відповідальності за ухвалення інвестиційного рішення веде до формування системи усе більш спеціалізованих фінансових посередників, що беруть на себе за певну винагороду такі функції:
- аналізу всієї сукупності інвестиційних ризиків, або окремого їхнього класу;
- прийняття інвестиційних рішень;
- надання інформації, необхідної для прийняття таких рішень;
- страхування інвестора від того чи іншого виду ризиків.
Сформовану за час існування фондового ринку систему таких посередників визначимо як інфраструктуру ринку цінних паперів.
З погляду класифікації галузей народного господарства, фінансову інфраструктуру можна віднести до сегмента сфери нематеріального виробництва (чи, у термінах західної економічної класифікації, сфери послуг), основна мета діяльності якого полягає в мінімізації інвестиційних ризиків.
Загалом інвестиційний ризик можна визначити як можливість повної або часткової втрати капіталу, що інвестується внаслідок будь-яких причин. Розглядаючи ризики, пов'язані з операціями на фондовому ринку, автор прийшов до висновку, що цінні папери і сама по собі акціонерна форма власності є інструментами обмеження або управління ризиками, пов'язаними з виробничою діяльністю підприємства, і, отже, можуть розглядатися як елементи інфраструктури. Отже, всі інвестиційні ризики, що виникають при здійсненні операцій з цінними паперами, є похідними (вторинними) стосовно базових підприємницьких ризиків.
У свою чергу, стикаючись з ризиками, властивими неорганізованому ринку цінних паперів на ранніх етапах його розвитку, такими як ризик невиконання зобов'язань контрагентом, ризики дійсності цінних паперів, відсутності достовірної інформації, маніпулювання цінами тощо, інвестор усвідомлює потребу в створенні системи професійних учасників фондового ринку, які беруть на себе відповідальність за мінімізацію цих ризиків і захист інтересів інвестора.
Розглянемо ризики, що виникають у портфельного інвестора при здійсненні операцій на організованому вторинному ринку цінних паперів, (тобто ринку, що обслуговується розвинутою системою фінансових посередників, визначеною вище як фінансова інфраструктура). Для цього рівня делегування функцій з управління ризиками базовим можна вважати так званий системний чи інфраструктурний ризик, що полягає в можливості втрати капіталу, що інвестується, внаслідок непередбачених змін або неефективності функціонування фінансової інфраструктури. Прагнення інвестора передбачити цей ризик спричиняє виникнення потреби в органі (чи системі органів), що відповідають за надійність і ефективність функціонування системи фінансових посередників у цілому. Функцію, покладену, як правило, на державні установи або на колективні представницькі органи професійних учасників фондового ринку, визначимо як регулювання.
Аналогічним чином, на наступному рівні розвитку системи управління ризиками (обумовленому як рівень регульованого фондового ринку) інвестор стикається з необхідністю управління політичними (законодавство, характеристики системи державного управління і самоврядування тощо), макроекономічними (структурні пропорції, темпи і рівень розвитку економіки) і мікроекономічними (стандарти внутрішньої організації суб'єктів інфраструктури, характеристики їхніх систем управління, обліку і контролю, особливості використовуваних технологій) ризиками. Таким чином, інвестор повертається до розгляду базових підприємницьких ризиків, але це відбувається вже на якісно іншому рівні.
Вирішення завдань, пов'язаних з управлінням політичними і макроекономічними ризиками, як правило, знаходиться поза рамками взаємодії економічних суб'єктів і описується в термінах політичних і міждержавних відносин. З погляду інвесторів, посередниками в управлінні ризиками цього виду можуть бути організації, що ставлять за мету лобіювання їхніх інтересів на державному рівні (політичні партії і рухи, професійні асоціації і бізнес-клуби). Управління мікроекономічними ризиками може здійснюватися шляхом впливу на формування макроекономічної (у тому числі індустріальної) політики держави, але найчастіше для їхньої мінімізації залучаються фінансові посередники (аудиторські компанії, управлінські консультанти тощо), розглянуті далі як елементи фінансової інфраструктури (див. нижче).
Описана вище схема рівнів розвитку системи управління інвестиційними ризиками демонструє об'єктивну обумовленість виникнення і формування інфраструктури ринку цінних паперів саме як інструмента мінімізації ризиків. Виявлений органічний взаємозв'язок усіх видів інвестиційних ризиків не перешкоджає виділенню відособленого комплексу власне інфраструктурних ризиків, що, у свою чергу, доводить можливість його систематичного дослідження.
Обмежений обсяг цієї роботи не дозволяє більш докладно зупинитися на аналізі фінансової інфраструктури як системи управління інвестиційними ризиками, основних закономірностей взаємодії суб'єктів цієї системи, вивчених підходів до формування, регулювання й оптимізації функціонування такої системи в масштабах національного фондового ринку. У розділах 3 і 4 дається короткий опис основних методів управління інвестиційними ризиками і суб'єктів фінансової інфраструктури.

Основні методи управління інвестиційними ризиками
З наведених у розділі 2.2. міркувань очевидно, що основним способом виключення базового (чи первинного) для даної системи ризику є використання системи спеціалізованих інститутів, що виконують функцію посередника між інвестором і його власністю (чи іншим посередником). У свою чергу, виключення первинного ризику призводить до виникнення вторинного ризику, що виражається в імовірності неадекватного функціонування інституту, за допомогою якого первинний ризик було усунено. Одержуючи зручності у вигляді інфраструктури, інвестор стає від них залежним.
Методи управління вторинним ризиком, який неможливо чи недоцільно елімінувати додаванням ще одного рівня посередників, зводяться до таких заходів:
1. Моніторинг діяльності посередника, що зазвичай проводиться одним із трьох способів, описаних нижче:
- Перевірка на місці операційних та інформаційних технологій, що використовуються посередником (due dіlіgence). Основною перевагою цього найбільш розповсюдженого способу моніторингу є його гнучкість і можливість одержання інформації "з перших рук". До недоліків можна віднести суб'єктивність оцінки, що підвищує імовірність помилки і високу вартість моніторингу, пов'язану з необхідністю містити висококваліфікованих експертів з даного виду діяльності.
- Проведення опитувань, що характеризують професійну діяльність посередника; у тому числі за допомогою стандартних анкет. Як правило, цей метод застосовується з метою економії часу і витрат на розвинутих фондових ринках, де функції основних фінансових посередників значною мірою формалізовані і структуровані. Застосування стандартних методик на нестабільних ринках, або тих, що швидко розвиваються, як показує досвід, найчастіше призводить до зниження якості одержуваних у такий спосіб оцінок.
- Збирання інформації про посередника, аналіз його репутації на ринку (reference buіldіng,"market іntellіgence"). Такий спосіб дає гарні результати саме на нових для інвестора ринках. Як правило, використовується як доповнення до одного з перерахованих вище, тому що об'єктивність оцінки діяльності посередника у даному випадку залежить від компетентності і неупередженості респондентів.
2. Оцінка ефективності функціонування посередника (performance measurement).
Використання цього методу доцільно при наявності широкого набору статистично достовірних кількісних показників, що характеризують діяльність обраного посередника. На розвинутих ринках цінних паперів часто застосовується для аналізу ефективності брокерських компаній та інвестиційних фондів. Виділяються два види оцінки ефективності:
- Абсолютна (порівняння кількісних показників діяльності посередника з наперед заданим набором "ідеальних" значень);
- Відносна (порівняння з аналогічними характеристиками конкуруючих організацій).
3. Одночасне використання декількох посередників.
Як правило, використовується великими інвесторами і професійними учасниками ринку, найчастіше – на "нових" ринках. Негативним наслідком використання цього методу може стати збільшення витрат на оплату послуг посередників і моніторинг їхньої діяльності.
4. Придбання фінансового та/або операційного контролю над діяльністю посередника (acquіsіtіon);
Також є характерним для найбільших учасників ринку, поширено на слабко організованих ринках із властивими їм високими ризиками. Дозволяє практично цілком контролювати внутрішні і зовнішні ризики роботи посередника, але, крім дорожнечі, має ще один негативний аспект – піддає набувача підприємницьким ризикам, пов'язаним з основною діяльністю організації, що поглинається.
5. Придбання інструмента чи послуги, що цілком або частково компенсують (чи обмежують) можливі втрати:
- Страхування. При управлінні ризиками інвестування на вторинному ринку цінних паперів, як правило, використовується як допоміжний метод. Ефективність страхування прямо залежить від рівня розвинутості ринку страхування цього виду і наявності "допоміжних" посередників – страхових брокерів чи агентств. У деяких випадках роль страховика бере на себе держава.
- Хеджування. Цей спосіб передбачає купівлю на спеціалізованих ринках похідного фінансового інструмента (ф’ючерса, опціону, свопа тощо). У такому випадку інвестор несе ризики ліквідності, надійності учасників та елементів інфраструктури ринку цього похідного інструмента.
6. Відмовлення від використання посередника і "прямий" вихід інвестора на ринок (dіsіntermedіatіon).
Такий спосіб є "діалектичним запереченням" вищеописаної системи формування фінансової інфраструктури. Дозволяючи уникнути додаткових витрат, пов'язаних з оплатою послуг (чи придбанням) професійної компанії-посередника, він не виключає для учасника ринку підприємницьких ризиків, особливо такого, як ризик неоптимального використання ресурсів організації.
У залежності від поточної кон'юнктури, обсягу операцій і рівня обізнаності інвестора в тому чи іншому сегменті ринку, може застосовуватися будь-яке поєднання вищеописаних методів. Здійснення кожної з цих функцій управління ризиками може, у свою чергу, бути делеговано спеціалізованій організації-посереднику.
Ефективність вищеописаних дій вища, якщо більш ефективний (з макроекономічного боку) ринок цінних паперів, на якому відбувається процес інвестування, ринки послуг, що використовуються інвестором для управління вторинними ризиками. Головним фактором, що впливає на підвищення ефективності зазначених ринків (крім політичних, макро- і мікроекономічних), є їхнє регулювання з боку уповноважених органів.
Таким чином, можна стверджувати, що основний зміст регулювання фондового ринку (а отже, і основна функція регулюючих цей ринок організацій), з погляду інвестора, полягає:
- у заохоченні створення ринків послуг організацій-посередників, необхідних інвесторові для елімінування первинних та/або управління вторинними ризиками;
- у створенні умов для підвищення ефективності необхідних інвесторами ринків інструментів і послуг.

Елементи фінансової інфраструктури
Розглянемо основні функції професійних учасників ринку цінних паперів як елементів інфраструктури. Нижчеподаний перелік відображає стандартний "хронологічний" порядок запиту інвестором цих функцій у процесі інвестування. При цьому йдеться саме про функції, а не про конкретні організації, що виконує ці функції, тому що останні досить часто поєднують "інфраструктурні ролі".
1. Інституціональні (колективні) інвестори
Першочерговим завданням (а отже, і ризиком) інвестора в процесі придбання цінних паперів є вибір конкретного інструмента чи класу інструментів, тобто ухвалення інвестиційного рішення. У розвинутих країнах практика делегування інвестиційних рішень нараховує, як мінімум, три сторіччя. У результаті склалася могутня і високоспеціалізована система фінансових посередників, що беруть на себе вирішення цього завдання. Це інвестиційні фонди різної правової форми, географічної, галузевої чи іншої інвестиційної спрямованості, довірчі керуючі. За низкою ознак, до цієї групи можуть бути також віднесені недержавні пенсійні фонди і страхові компанії, що фактично беруть на себе завдання інвестування коштів, що акумулюються інвесторами з певною метою. Назвемо цю групу учасників ринку, відповідно до міжнародної практики, інституціональними (чи колективними) інвесторами. Приймаючи інвестиційні рішення в заздалегідь обговорених інвестором рамках, інституціональні інвестори тим самим страхують інвестора від ризику прийняття помилкового інвестиційного рішення. Тим самим, як описано вище, цей ризик не зникає в принципі, але, з погляду інвестора, трансформується в ризик неоптимального вибору колективного інвестора, його фінансової неспроможності, операційних чи технічних збоїв у його діяльності.
У вітчизняній економіці цей клас учасників ринку знаходиться на ранній стадії розвитку і на сьогоднішній день представлений чековими і пайовими інвестиційними фондами, а також банками, що використовують для довірчого управління Загальні фонди банківського управління (ЗФБУ) і брокерськими компаніями, що здійснюють довірче управління активами клієнтів.
2. Ринкові посередники
При здійсненні інвестором угод з цінними паперами виникає наступний тип інвестиційних ризиків – торгові (розрахункові) ринкові ризики. Його можна визначити як ризик фінансових втрат, викликаних неможливістю виконання зобов'язань за укладеною угодою або порушеннями в процесі її виконання. Торгові ризики можна розділити на такі види:
- ризик визначення ринкової ціни;
- ризик вибору контрагента;
- ризик грошових розрахунків;
- ризик постачання цінних паперів.
Елімінування розрахункових ризиків є функцією досить глибоко структурованої групи посередників, яку ми назвемо ринковими посередниками. Крім вищезгаданої групи ризиків, ця група посередників відповідає на ринку також за мінімізацію поточних (постійних) ринкових ризиків, що полягають в імовірності втрат, викликаних непередбаченими змінами поточного режиму функціонування ринку цінних паперів. До цього типу ризиків належать:
- ризик зміни ринкової вартості,
- валютний ризик,
- ризик збереженості активів,
- ризик дотримання прав, наданих цінними паперами.
2.1. Торгові агенти
Перші два види торгових ризиків (ризик визначення ринкової вартості і ризик вибору контрагента), виключаються інвесторами шляхом наймання торгових агентів. Їхня функція полягає у здійсненні операцій на фондовому ринку від свого імені, але за рахунок інвесторів. Найбільш розповсюдженим представником цієї групи є брокерські компанії. Брокери, як правило, беруть на себе як ризик визначення оптимальної ціни угоди, так і ризик контрагента, надаючи інвестору право оцінювати і мінімізувати ризики фінансової стійкості самого брокера, професіоналізм його трейдерів і надійність систем управління ризиками на контрагентів.
Необхідно відзначити, що в сегменті ринкових посередників найбільш яскраво виявляється тенденція до появи дворівневих систем, у яких спеціалізовані організації виконують для самих посередників роль "посередників другого рівня" чи розрахункових центрів. Так, для торгових агентів такими "агентами другого рівня" є організатори торгівлі, до яких належать фондові і валютні біржі, біржові маклери, "клірингові" брокери.
Допоміжну стосовно брокерських компаній і організаторів торгівлі роль відіграють форексні агенти і хеджери. Їхні функції полягають, відповідно, у звільненні інвестора від валютного ризику і ризику зміни вартості фінансового інструмента. Причина їхнього віднесення до групи торгових агентів полягає в тому, що, якщо розглядати придбання іноземної валюти або похідного інструмента як відносно самостійну інвестиційну операцію, ризики, що елімітуються даними посередниками перетворяться у стандартні торгові ризики визначення ринкової вартості і вибору контрагента. Роль форексних агентів (як і хеджерів) на більшості ринків відіграють великі банки.
2.2. Платіжні агенти
Платіжні агенти (як правило, банки, але в деяких випадках ними виступають і небанківські організації) беруть на себе функцію точного і своєчасного переказу коштів інвестора на рахунок контрагента за угодою перерахування інвестору доходів по цінних паперах, що йому належать. В останньому випадку платіжний агент також побічно бере участь в управлінні поточним ризиком дотримання прав інвестора.
Через практично абсолютну ліквідність коштів, вторинний ризик, що виникає при використанні платіжного агента, максимально (у порівнянні з іншими ринковими посередниками) залежить від його загальної кредитоспроможності і надійності використовуваних ним технологій. З іншого боку, система платіжних агентів "другого рівня" технічно й інституціонально розвинута значно краще ніж інші сегменти фінансової інфраструктури. Спеціалізовані розрахункові палати, національні і міжнародні платіжні системи, нарешті, мережі кореспондентських відносин між банками існують уже не один десяток років і дозволяють здійснювати грошові перекази швидко, надійно і відносно недорого.
2.3. Облікові агенти
До облікових агентів відносяться депозитарії і реєстродержателі. Оскільки цінні папери спочатку випускалися винятково в документарній формі, депозитарії з'явилися на фондовому ринку раніше ніж реєстратори. Крім функції забезпечення постачання цінних паперів при виконанні угоди, депозитарії і реєстратори забезпечують збереженість цінних паперів протягом усього періоду їхнього перебування у власності інвестора, а також відслідковують і реально забезпечують дотримання прав інвестора, що засвідчуються відповідними цінними паперами (право участі в управлінні підприємством, одержання відсотків або дивідендів, інформації про діяльність, фінансовий стан і склад акціонерів емітента тощо).
Виконання таких функцій приводить до пред'явлення обліковим агентам винятково високих вимог щодо фінансової стійкості і надійності використовуваних ними технологій. У деяких розвинутих країнах (особливо у США і Великій Британії) ці вимоги навіть кодифіковані у вигляді нормативних актів регулюючих органів (у США, наприклад, це відоме "правило 17f-5"). Єдиною відмінністю між депозитаріями і реєстраторами з погляду виконуваних ними функцій є те, що реєстратори є не тільки представниками інтересів інвестора, але й агентами емітентів цінних паперів.
Функції депозитарію другого рівня (розрахункового чи "центрального" депозитарію) як правило, виконують спеціалізовані компанії, найчастіше організовані у формі некомерційного партнерства, акціонерами якого є кастодіани (як банки, так і брокерські компанії).
3. Регулюючі органи
Відповідно до визначеного в розділі 2 поняттям регулювання, основною функцією організацій, що здійснюють регулювання фондового ринку, з погляду інвестора, є оптимізація функціонування всієї фінансової інфраструктури. До основних видів регулюючих організацій відносяться, насамперед, державні органи, уповноважені законодавчою чи виконавчою владою здійснювати нагляд за учасниками фондового ринку і формувати нормативну базу їхньої діяльності. Аналогічні повноваження можуть бути делеговані професійними учасниками ринку формованим ними колективним саморегулівним організаціям (СРО). Крім цього усі суб'єкти інфраструктури є агентами регулювання, тому що вони, виступаючи представниками інтересів інвестора, певною мірою змушені докладати зусиль до оптимізації функціонування не тільки своєї організації, але й фінансової інфраструктури в цілому.
Склад і розподіл функцій між регулюючими організаціями в рамках національних ринків цінних паперів різних країн значно відрізняється насамперед з погляду історичних причин і особливостей національних систем права. Разом з тим, аналізуючи базові аспекти діяльності регулюючих органів, функції, що виконуються ними можуть бути згруповані в такі види:
- нормотворча, що полягає в розробці і сприянні введенню в дію законів, актів виконавчої влади та інших документів, що регламентують порядок здійснення операцій на ринку цінних паперів, права й обов'язки його учасників;
- наглядова, що представляє собою здійснення регулярного (постійного чи періодичного) контролю за діяльністю учасників фондового ринку, дотриманням ними вимог діючих нормативних документів і, у більш широкому розумінні, інтересів інвесторів і суб'єктів інфраструктури;
- третейська, що полягає у вирішенні спірних і конфліктних ситуацій, що виникають у процесі діяльності на фондовому ринку, наданні інвесторам і професійним
учасникам можливості самостійного захисту своїх інтересів;
- інформаційна, що передбачає збирання, збереження, узагальнення і поширення серед учасників ринку інформації про загальні умови здійснення діяльності на ньому й особливості ведення операцій окремими суб'єктами ринку. Виконання цієї функції може передбачати і накладення обмежень на поширення певної інформації (наприклад, про фінансові вкладення учасників ринку).
Всі перераховані вище функції знаходяться між собою в об'єктивному логічному взаємозв'язку, і продукт реалізації кожної з них є водночас основою для здійснення інших. Так, наприклад, виконання наглядової функції, з одного боку, надає регулюючому органу інформацію, частина якої може бути поширена серед учасників ринку, а, з іншого – може служити матеріалом для розробки нових нормативних документів.
4. Допоміжні елементи інфраструктури
До допоміжних (за сутністю виконуваних функцій, але не за значенням для ринку, насамперед, для організованого) елементів інфраструктури можна віднести таких фінансових посередників, що не беруть участі прямо в процесі інвестування, але впливають на нього шляхом організації збирання, аналізу і поширення інформації, важливої для інвестора чи емітента елемента інфраструктури, страхування в тій чи іншій формі його інвестиційних ризиків або сприяння в управлінні вторинними ризиками.
Саме допоміжні функції (наприклад, аналітика) найчастіше поєднуються великими суб'єктами інфраструктури з основною діяльністю. До цього типу посередників віднесемо такі основні функціональні види:
- інвестиційні консультанти;
- інвестиційні банки;
- венчурні компанії;
- трансфери-агенти;
- аналітики фондового ринку;
- рейтингові агентства;
- аудиторські компанії;
- страхові компанії;
- юридичні консультанти;
- управлінські консультанти.
Зрозуміло, вищенаведений список не претендує на закінченість і повноту. Нові види інфраструктурних функцій з'являються і виділяються в окремі види професійної діяльності в міру розвитку тих чи інших сегментів фондового ринку. Коротка характеристика кожного виду допоміжних елементів інфраструктури, його функцій і особливостей розвитку наводиться в таблиці 1.

© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"