інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Розвиток векселя як фінансового інструмента в історичному ракурсі

О. Романченко
начальник відділу фінансового контролю
АКБ “Діамант”, к. е. н.

Вексель як особливий об’єкт юридичних та економічних відносин формувався протягом століть. Його виникнення, етапи еволюції, законодавче закріплення є яскравою ілюстрацією економічної історії людства.
В історії існування векселя як фінансового інструмента прийнято виділяти чотири етапи:
1) італійський – з X (XI) до початку XVI сторіччя;
2) французький – з початку XVI до середини ХІХ сторіччя;
3) німецький – з середини ХІХ до початку ХХ сторіччя;
4) сучасний – з початку ХХ сторіччя і до сьогодні.
Італійський період
Італійський період був найтривалішім і найважливішим в історії векселя. Очевидно, Італія не випадково стала колискою цього фінансового інструменту: спадщина Римської імперії з численними й активними торгівельними зв’язками і традиціями далася взнаки. Однак розуміння італійського періоду як використання векселя переважно на терені Італії не є правильним. Насправді цей інструмент використовувався у багатьох країнах (принаймні у Франції та Фландрії). Можна стверджувати, що італійський період – це період розвитку векселя, протягом якого він розповсюджувався переважно італійцями на базі звичайного права Італії.
Перші документальні згадки про використання векселів в Італії містяться в регістрах генуезьких нотаріусів і відносяться до 1155 року. В цей період ще рано говорити про переказний вексель у його сучасному розумінні. Документи, що збереглися до нашого часу, містять лише зобов’язання сплатити певну суму “з причин переказу” (“ex causa cambii”), оформлене нотаріусом. Це був нотаріальний акт, на підставі якого, наприклад, Тіціо, який одержав у Генуї у Кайо певну суму в генуезьких лірах, давав зобов’язання, що “він сам або через свого представника” (“per se vel per suum certum missum”) поверне ту ж суму в турських ліврах Кайо “або його представнику”(“ver suo certo misso”).
Вчений Гольдшмідт висунув гіпотезу, яку досі нікому не вдалося спростувати. Він вважав, що дебітор одночасно з нотаріально оформленим зобов’язанням сплатити взяту ним суму (aviso) посилав своєму кореспонденту лист (справжній переказний вексель або тратту, який часто носив характерну назву “seconda di cambio”) з наказом оплатити борг при пред’явленні цього листа в строк, установлений місцевим звичаєм, або зафіксований домовленістю сторін. Поступово вексель почав виконувати кредитні функції, які логічно слідували у відстрочці платежу, зафіксованої distantia loci – відмінністю між датою видачі зобов’язання і датою його оплати.
Самий ранній зразок такого листа, який вручався одержувачу-ремітенту і представлявся ним або його представником платнику за векселем – трасату – для уплати зазначеної суми) відноситься також до Генуї і датується 1248 роком. Отже, сторонами вексельної угоди були чотири особи: векселедавець, платник – якщо векселедавець не мав наміру особисто оплатити вексель, держатель – особа, що придбавала вексель, та презентант – особа, якій держатель передавав вексель для одержання платежу. Протягом Х-ХІІ сторіч бурхливий розвиток вексельного обігу відбувався по всій Європі.
Розповсюдженням векселя займались переважно купці. До речі, і гроші під проценти також зичили не міняйли, а купці. Це зайняття протягом Х-ХІІ віків носило характер додаткового, однак вже наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ сторіччя воно стає головним. Ілюзія ексклюзивного права італійців на використання векселя склалась, зокрема, тому, що в ті часи певні професії мали явно виражені національні ознаки. Тож, векселями і банківськими операціями займались переважно купці, належні до трьох національних груп:
- євреї;
- “кагорці” (caorsini) – мешканці міста Кагора в Гієні. До речі, так називали не тільки банкірів Південної Франції, але й італійців;
- “ломбардці” (lombardi) або “тосканці” (toscani) – італійці взагалі, переважно п’ємонтці із Асти та К’єрі, мешканці П’яченци і Тоскані із Сієни, Флоренції і Пістої.
Ці національні групи були монополістами в галузі кредитних операцій на всьому Заході. Євреї навряд чи могли запропонувати свою національну термінологію вексельного обігу, по-перше, тому що національна мова досить складна для не євреїв, а, по-друге, тому що вони скрізь по Європі виступали в ролі національної меншини і намагались не привертати до себе зайвої уваги. Тож, італійська термінологія – лише наслідок монополізації використання векселя італомовними купцями. Однак, це ще не є підставою вважати, що векселі в ХІ-ХІІІ сторіччях існували тільки в Італії.
Історія векселя нерозривно пов’язана з торгівлею. Вексель забезпечував легкість у розрахунках, відносну чіткість механізму стягнення боргу, що можна вважати першим етапом уніфікації операційної техніки у торгівельних розрахунках взагалі. Торгівля і, відповідно, розрахунки відбувались на ярмарках, а ярмарки здебільшого розташовувались на терені певного міста і підпорядковувались місцевому муніципалітету. Іноземний купець міг користуватися певним статусом і одержати свій борг тільки в якомусь місті або на якомусь ярмарку; в інших місцях він підлягав покаранню не за тим торговим правом, яке він знав, а за місцевими звичаями, які були йому невідомі. Це діяло однаково, доводилось йому їхати у справах в іншу країну або у сусіднє графство. 1
Купці намагались захистити свої права, забезпечити собі принаймні стандартні умови для торгівлі. Це можна було зробити, об’єднавшись за певною ознакою, наприклад, національною. Такі об’єднання почали стихійно виникати на початку ХІІ сторіччя і відомі донині під назвою Ганзи. Словом “hansa” спочатку називали взагалі будь-який натовп і, а також озброєний загін. З ХІІ сторіччя це найменування набуло спеціального змісту – так називали групу земляків, які жили в іноземних містах. Поступово це слово стало означати групу купців, які мали право утворювати корпорацію в чужому місті. 2
Точна дата виникнення Ганзи невідома, однак тісні торгівельні стосунки між містами Балтійського регіону склалися ще у Х-ХІ віках. Для захисту торгівельних шляхів із Балтії до Північного моря купецькі гільдії Гамбурга та Любека в 1241 р. уклали угоду, яка стала згодом основою Ганзейського союзу. Через 15 років до них приєдналися “гості” із Люнебурга і Ростока. Назва “міста германської Ганзи” зустрічається вперше в документі, датованому 1358 роком. 3 В 1367 р. на першому загальному з’їзді представників декількох німецьких і балтійських міст ліга сформувалася остаточно. З початку ХV сторіччя Ганза стала міцним політичним організмом, фактично самостійною частиною аморфної Германської імперії. На чолі Ганзи стояв ганзетаг – род парламенту, до складу якого входили представники міст. Крім ганзетагу союз не мав ніяких бюрократичних механізмів – ані чиновників, ані конституції, ані спільної казни. Закони, яким підпорядковувалась Ганза, були лише добіркою грамот, які змінювались разом зі зміною звичаїв та прецедентів.
Незважаючи на такий непевний зв’язок, ганзейська ліга аж до середини ХVI віку, була господинею у північних морях, займала перше місце у північній торгівлі, рішуче впливала на політику північних держав і навіть вела цілий ряд війн. Переліку міст, що входили до Ганзи, не існує. Непрямі джерела свідчать, що під егідою ганзейського союзу з ХІІІ по ХVІІІ сторіччя знаходилось біля двох сотень міст, які охоплювали територію від приполярного Бергена в Норвегії, що на узбережжі Північного моря, і аж до руського Новгороду. В межах Ганзи, поряд з рідними мовами вживалася загальна німецька, а купці користувалися єдиною грошовою системою. Отже, в діяльності Ганзи ми спостерігаємо умови, тотожні тим, що існували в Італії ХІ- XVI сторіччях: високий рівень розвитку торгівлі, постійна необхідність у здійсненні грошових переказів у різних валютах тощо. Ці умови не тільки в Італії, але й скрізь у Європі сприяли активному використанню векселів і швидкому формуванню звичаїв вексельного підприємництва протягом італійського періоду. Ганзейські купці сприяли популяризації векселя та розповсюдженню звичаїв вексельного підприємництва, основою яких виступало італійське звичайне право.
У зв’язку з Ганзою слід згадати так званий ярмарковий вексель.
Впорядкування розрахунків за ярмарковими операціями в кінці ХІІІ – на початку XIV віків стало нагальною потребою. Будь-який ярмарок територіально і юридично відносився до певного міста і, якщо навіть не підпорядковувався прямо місцевому муніципалітету, то безпосередньо від нього залежав. Відсутність єдиних правил при розгляді торгових спорів дуже заважала. Так, наприклад, у свитку з Сент-Івського ярмарку викладаються обставини спору між торговцями кіньми на Шампанському та Бриському ярмарках у 1292 році. Флорентинський резидент в Лондоні був у боргу за коней, яких він купив, але за яких не розплатився, і ярмаркові наглядачі (“custodes”) написали у 1300 році меру і громадянам Лондону. Флорентинець надав розписку (“bill”), як слід підписану, з печаткою і завірену, але ярмаркові наглядачі заявили, що вони цим не задоволені і вимагали накласти арешт на майно флорентинця, а його самого затримати. Мер відмовився виконати це без наказу короля, який був у Шотландії, оскільки флорентинець та його товариші були “de libertate civitatis Londoniensis” – вільними громадянами Лондону. 4 З цієї історії слід зробити висновок, що муніципальне правосуддя було за тих часів малоефективним, ненадійним і вкрай неуніфікованим.
На початку ХIV сторіччя використання векселів на крупних ярмарках стало звичним. Поступово сформувались традиції такого використання і не тільки усні, але й письмові. Загалом вплив вексельних ярмарків на розвиток векселя зводиться до двох моментів:
1) особливого і самостійного значення набув строк векселя, чим до вексельної угоди вноситься елемент кредиту;
2) необхідність закінчити всі розрахунки на ярмарку в короткий строк викликала суворість та швидкість його стягнення, які є характерними рисами вексельного права.
Саме з ярмарковим векселем пов’язано виникнення акцепту. У ньому брали участь вже не три, а чотири особи: ремітент не був зобов’язаний особисто пред’являти вексель до платежу в місці платежу. Зазвичай він доручав це презентанту. Ім’я останнього вносилось в текст векселя. Презентант зазвичай пред’являв вексель до прийняття на початку ярмарку. Надходження за акцептованим векселем, які він очікував виступали в ролі його “ярмаркового капіталу”. Наприкінці ярмарку, по закінченні товарних торгів один і той самий вексель передавався з рук в руки і погашав борги. Процедура була публічною, відбувалася в присутності всіх купців, боржників і кредиторів і називалась сконтрацією (virement).
Оскільки дія з пред’явлення векселя до платежу виділилась і набула спеціального характеру, вона оформлювалась спеціальним документом, який одержав назву акцепту. Спочатку ця угода була усною. Для надання акцепту достатньо було при свідках заявити про згоду оплатити вексель. Згодом усна форма угоди поступилася місцем письмовій і акцептом називали акт, яким оформлювалась операція.
Коло осіб, задіяних у векселі італійського періоду все ще обмежується його первинними учасниками. Однак, процедура сконтрації та інститут акцепту поширив кількість осіб, зацікавлених у добросовісності платника. Простих традицій добропорядності для цього вочевидь було мало, особливо з урахуванням слави розбишак і людей лихих, яка (багато у чому справедливо) закріпилась за купцями протягом середньовіччя. Для підкріплення звичаїв вексельного підприємництва при великих ярмарках виникали суди, які діяли на підставі регламентів про впровадження ярмаркових справ. Тексти деяких регламентів збереглися до нашого часу.
Протягом всього італійського періоду свого розвитку вексельне зобов’язання залишається тісно пов’язаним з торгівельною угодою, з якої воно виникло, а сам вексель обертається виключно серед купців. Отже, проблема вексельної правоздатності майже не виникала. Коло осіб, наділених правоздатністю зобов’язуватися векселями та придбавати зобов’язання інших осіб за ними, заздалегідь обмежувалось особами, які завжди володіли майном, на яке можна було звернути стягнення. Крім того, історично першим елементом вексельної суворості було те, що недобросовісний боржник відповідав особистою свободою.
У межах італійського періоду слід звернути особливу увагу на історію простого векселя. У долі векселя, який бурхливо розвивався на терені Європи, найбільшу роль відігравали християнські канони, а саме ідея справедливого прибутку. Полягала вона у тому, що жоден християнин не повинен наживатися на іншому християнинові. Кожен продавець товару мав одержувати тільки “справедливу винагороду за свою роботу і відшкодування за понесені витрати”5. Саме так висловлюється, наприклад, вчений домініканський монах граф фон Больштедт, відомий як Альберт Великий. Він жив у 1193-1280 роках і був вчителем і попередником Фоми Аквінського. Католицька церква абсолютно безапеляційно засуджувала лихварство і вважала його важким гріхом. Однак, протягом всього середньовіччя етико-релігійні принципи, закріплені в законах канонічного права, що забороняли лихварство, суперечили економічним реаліям. Потреба в кредиті, навіть і за непомірно високий процент, була такою гострою, що і прихильники церковної доктрини мусили відмовитись від своїх позицій непримиренної ворожнечі до лихварства і дозволити стягування відсотків в тих випадках, коли кредитор, надаючи гроші, приймав не себе ризик або коли позика не могла бути повернена у строк, встановлений угодою. Це допускало досить широке трактування, оскільки будь-яка позика (не тільки морська, як це передбачалось спочатку) пов’язана з ризиком. Тож проценти, що сплачувались за відстрочку шляхом кількох казуїстичних екзерсисів можна було перетворити у звичайні відсотки.
Перетворенню сприяло оформлення позики відповідним чином. Вексель протягом всього італійського періоду залишався інструментом для торгових розрахунків і, відповідно, процент за векселем мав статус справедливого. Для надання лихварській операції вигляду законної її оформлювали векселем. Однак, повністю уникнути відмінностей було неможливо – у переказному векселі зазвичай було чотири дійових особи, у простому – тільки дві. Для більшої певності простий вексель підкреслено іменували векселем – cambia – і цю його назву повторювали у тексті. Таким чином виникла вексельна мітка.
До італійського ж періоду належить перший вексельний статут, що був прийнятий у Болоньї. Найвідоміша редакція цього статуту датується 1569 роком. Однак, його кодифікація відбувалася протягом кількох десятиліть – починаючи приблизно з 1509 року. Слід звернути увагу на розбіжність між часом виникнення векселя та його законодавчим оформленням – останнє відбулось набагато пізніше. Це взагалі є особливістю розвитку світового (але не вітчизняного!) вексельного права. Воно є нічим іншим, як законодавчим закріпленням давно сформованих і широко вживаних звичаїв використання вексельного зобов’язання.
Вексельний статут 1569 року виходив з міркувань суворості та швидкості стягнення боргу за векселем. Меті дотримання вимог вексельної строгості завжди підпорядковувались різні норми матеріального права. До них відносяться і норми, що регламентують вексельну правоздатність, тобто здатність бути учасником вексельного зобов’язання в якості боржника або кредитора. При цьому під активною вексельною правоздатністю (або дієздатністю) розуміють здатність виступати кредитором за векселем, а під пасивною – здатність зобов’язуватись векселем, тобто бути вексельним боржником.
Результат італійського періоду розвитку векселя – формалізація цього інструменту, а саме:
1) формалізація тексту векселя;
2) виникнення вексельної мітки як необхідного елементу тексту;
3) відокремлення видів векселів. При цьому переказний вексель характеризується жорстким зв’язком з торгівельною угодою, а простий – з кредитною операцією;
4) формування відносно переказного векселя інституту акцепту і набуття самим акцептом письмової форми;
5) чітке визначення кола учасників вексельного обігу, регламентація прав та обов’язків кожного учасника;
6) виникнення вексельної суворості як необхідного і суттєвого атрибуту вексельного права.
Французький період
Обіг векселя протягом італійського періоду обмежувався, по-перше, колом його первинних учасників, по-друге, певним місцем і часом для здійснення сконтрації та розрахунків. Обмеженість обігу і залежність від численних умов (наприклад, від необхідності презентації, передачі і оплати векселя в присутності всіх його учасників) вже з ХIV сторіччя перестала відповідати рівню розвитку торгівлі, в інтересах якої вексель виник і сформувався. Його подальша еволюція відбувалась у торгівельному центрі Європи, який починаючи з ХІV сторіччя змістився з півдня до центру та півночі – перш за все у Францію, а згодом – у Голландію, Германію, Англію. Звичаї вексельного підприємництва розвивалися, зокрема, під впливом жвавого вексельного обігу на ярмарках в Шампані та Ліоні, що процвітали з ХІІІ по ХVІ сторіччя. Ці ярмарки взагалі відіграли величезну роль в об’єднанні і розвитку вексельних звичаїв Західної Європи, оскільки з’їжджались на них купці і банкіри (campsores) зі всіх цивілізованих країн.
Саме на французьких ярмарках була дозволена можливість передачі векселя до настання строку платежу. Записи про таку передачу робилися на зворотньому боці документу і стали іменуватися індосаментом (від італійського “dorso” – спина, хребет, зворотній бік). Щоправда, стосовно виникнення цього терміну існує інша версія: індосамент робився на спині наступного держателя векселя, який згинався і утворював імпровізований стіл. Така романтична і не позбавлена гумору версія також є цілком імовірною.
Законодавчо індосамент не тільки не був закріплений, але й вважався тривалий час незаконним. Суб’єктивною підставою для цього стало історично сформоване ставлення до векселів з боку банкірів і купців, яки сприймали його як своєрідний ексклюзив. Щоправда, чи не остання перемога вузьких цехових інтересів над загальноекономічним здоровим глуздом відбулася в Італії. У Pragmatica Наполю, яка датується 1607 роком, містилася пряма заборона передавати векселі індосаментом.
У Франції ідея індосаменту впала на благодатну землю. Адже практика використання паперів з формулою “наказу” (“a ordre”) та на пред’явника існувала там з кінця ХІV сторіччя. Проте це не завадило тому, що тривалий час практика індосаменту векселів не тільки у Франції, а по всій Європі існувала майже нелегально. Для публічного і офіційного визнання індосаменту потрібна була перемога над свідомістю найбільш прогресивної частини суспільства, яка і складалася з купців та банкірів. Вперше законність індосаменту як передачі прав за векселем була закріплена в Ordonnance pour le commerce Людовика XІV (1673 р.).
З моменту легітимації індосаменту необхідність у четвертому учаснику переказного векселя – презентанті відпала. Адже, він, фактично, виконував функції держателя. Слід підкреслити, що властивість передаватися шляхом індосаменту сприймалась не як природна властивість самого векселя як обігового інструменту, а як наслідок формули “або його наказу”.
Таким чином, починаючи з Ordonnance pour le commerce 1673 р. вексель набув виключної мобільності, але спричинив проблему правоздатності. Ставлення до недобросовісних боржників все ще залишалося дуже суровим. Згадаймо, що йдеться про XІV – початок ХV сторіччя, коли людське життя коштувало мало. Неакуратний боржник ризикував не тільки своїми грошима, але й особистою свободою і навіть життям. Влаштовувати для розгляду вексельних справ спеціальні суди (на кшталт ярмаркових) – справа довга, і дорога. Але людська думка обирає найраціональніший шлях розвитку, і в цьому випадку він також був найдений. Індосамент з наступною солідарною відповідальністю був узаконений французьким Code de Commerce, який остаточно набув чинності з 1 січня 1808 року.
Однак вексель французького періоду – ще не зовсім той вексель, до якого ми звикли. Головна його особливість полягає у тому, що він залишається засобом платежу. Цим і визначаються особливості Code de Commerce і практики вексельного обігу у французький період:
1) на вексель впливають і в ньому відображаються ті відносини між трасантом і ремітентом, із і для яких відбулась видача векселя. Звідси – вимога щодо обов’язкового позначення у векселі валюти, тобто еквівалента, одержаного трасантом за вексель, із зазначенням того, в якому вигляді цей еквівалент одержано;
2) на вексель впливають і в ньому відображаються ті відносини між індосантом та індосатом, із і для яких відбулась передача векселя. Звідси – вимога обов’язкового зазначення в надписі (індосаменті) імені одержувача векселя і одержаної ним валюти, бланкові надписи не допускаються;
3) на вексель впливають і в ньому відображаються ті відносини між трасантом і трасатом, із і для яких перший трасує на другого. Звідси в тексті Code de Commerce ціла низка постанов про покриття, тобто про матеріальні підстави, відповідно до яких трасант трасує на трасата, а останній платить;
4) необхідною умовою видачі переказного векселя є дистанція між місцем видачі і місцем платежу (distantia loci);
5) необхідна умова для передачі векселя – зазначення у його тексті “чиєму наказу” (a ordre) має бути здійснено платіж. При відсутності такої формули передача векселя недійсна.
Французький торгівельний кодекс ставиться до простих векселів (billets a ordre) досить лояльно – вони одержали право на існування, але тільки за умов їх походження з торгових угод.
Таким чином Ordonnance pour le commerce, а згодом і Code de Commerce виходив з ідеї, що для сили векселя мають значення не тільки імена причетних до нього осіб, але й рахунки між ними. Ці рахунки повинні були виходити з торгових угод, інакше вексель не підлягав компетенції комерційних судів, не погашався п’ятирічною давниною з дня протесту і ухилення від платежу не призводило до затримання недобросовісного боржника.
Із введенням індосаменту у французький період вексель став обіговим інструментом. Індосанти несли солідарну відповідальність з векселедавцем за платіж. Однак, вексель французького періоду все ще зберігає згадку про своє “італійське дитинство”. Як і раніше, він залишається корпоративним документом, що обертається в колі комерсантів. Загальною підставою вексельної правоздатності в цей період було правило: вексель, виданий особою, яка не є комерсантом, відносно нього має силу простого боргового зобов’язання. Цей принцип і донині зберігся в законодавстві деяких країн. Так, цивільне законодавство Німеччини розрізняє вексель і комерційний наказ, що відрізняється від першого формою та сферою використання, але не змістом.
Французький Code de Commerce треба визнати першим стихійним прецедентом в галузі уніфікації вексельного законодавства. Цей закон в повному обсязі прийняли Голландія, Бельгія та Греція. В якості основи для національних законів він був взятий Італією, Португалією, Туреччиною, Румунією, Сербією та Монако. Ми так ретельно перелічили країни, що прийняли Code de Commerce та викладені в ньому принципи тому, що саме у французький період сформувалась континентальна система вексельного права, згодом закріплена у германський період і відокремлена від англійської “гілки” векселя.
Германський період
Епіцентр використання векселя і розвитку цього інструменту протягом всього періоду його існування зміщався в центр торгівлі старого світу. На вексель звертали увагу там і тоді, де і коли:
- велась активна торгівля, і внутрішня і міжнародна;
- виникала необхідність розрахунків між контрагентами, територіально віддаленими один від одного або такими, що мали постійне проживання в різних місцях;
- обертались одночасно різні грошові одиниці, розрахунки здійснювались у кількох валютах.
З середини ХІХ сторіччя таким торгово-економічним центром Європи стала Германія. На зміну французькому Code de Commerce прийшов Загальногерманський вексельний статут (Allgemeine Deutsche Wechselordnung), прийнятий 24 листопада 1848 року.
Германія не була осторонь розвитку вексельного обігу протягом італійського і французького періоду. Ганзейські купці брали активну участь у французьких ярмарках і вели активну торгівлю з Італією та Англією. Проте на території, яку займали германські держави, створився своєрідний вакуум відносно національних традицій вексельного підприємництва. Завдяки цьому германське законодавство мало змогу відпрацювати власну точку зору відносно векселя.
Основою для тексту Загальногерманського вексельного статуту став прусський проект, розроблений на лейпцігській конференції 1847 року, за участю представників всіх германських держав. Проект прийнято франкфуртськими національними зборами у 1848 році і згодом введено у дію урядами окремих германських держав. Він не вирішував всіх колізій вексельного обігу на території Германії. Виникла необхідність доповнення та роз’яснення окремих положень і статей. З цією метою германський сейм у 1863 році створив так звані Нюренбергські новели, яки складалися з восьми статей і були прийняті згодом урядами окремих германських держав. Саме на германський період розвитку векселя припадає сплеск гуманізму: у 1868 році Північно-германська спілка відмінила практику особистої затримки боржника.
Загальногерманський вексельний статут не можна розглядати як окреме явище. Він виник як результат еволюції вексельного законодавства – починаючи з Pragmatica Наполю и до Французького вексельного статуту. З останнім Загальногерманський статут мав багато спільного. Новація ж, внесена в розуміння природи і сутності векселя Allgemeine Deutsche Wechselordnung втілювалась у наступних положеннях:
1) зазначення валюти перестало бути обов’язковою умовою векселя. Більш того, вексель взагалі не міг бути позбавлений своєї особливої сили запереченнями, що відносились до угод, із і для яких відбулася вексельна дія;
2) дійсність переказного векселя не залежала від distantia loci – різниці між місцем видачі і місцем платежу;
3) спроможність передаватися визнавалась властивістю векселя, що випливає з самої його суті, природи, а не з формули “наказу”. Відповідно, відсутність такої формули не позбавляє індосамент дійсності. Однак, внесення в текст векселя формули “не наказу” (“nicht am Order”) знищує його спроможність передаватися;
4) допускався бланковий індосамент, так само як і індосамент, здійснений після протесту;
5) прості векселі перестали сприйматися як юридичне непорозуміння. На них розповсюджувались всі положення статуту крім тих, що стосувалися акцепту з дуже простої причини – у простому векселі акцепт відсутній.
Отже, Allgemeine Deutsche Wechselordnung привніс у вексельне законодавство і практику дві важливих речі, які змінили природу векселя, перетворили його з розрахункового інструменту на кредитний: це індосамент і абстрактність. Зауважимо, що абстрактність вексельного зобов’язання розумілась як виключно формальна, тобто як текстуальна відірваність документу від угоди, що була підставою для його складення. Протилежністю формальній абстрактності є абстрактність матеріальна, тобто відірваність зобов’язання від підстави його виникнення по суті. Наслідком матеріальної абстрактності є юридична недійсність заперечень, що випливають з недійсності підстави. Щодо векселя німецького періоду про матеріальну абстрактність не йшлося.
Впровадження у практику принципів Allgemeine Deutsche Wechselordnung призвело до розширення кола учасників вексельного обігу, використання векселя як кредитного інструмента в комплексі з суворим порядком стягнення, який розповсюджувався не тільки на майно, але й на особистість недобросовісного боржника, знов порушили проблему вексельної правоздатності. Її межі почали визначатися виходячи з цивільних норм щодо правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, а також шляхом винятків із цих загальних норм спеціально для випадків вступу в правовідносини за вексельним зобов’язанням. Таким чином, використовувати вексель могли всі, хто взагалі був наділений правом укладати угоди.
Деякі європейські держави згодом встановили власні вексельні закони, побудовані на принципах Загальногерманського вексельного статуту 1848 року. Це, зокрема, Скандинавія (Данія, Швеція і Норвегія), Угорщина, Швейцарія, Італія, Голландія та Бельгія.
Вексель “по-англійськи”
Взагалі відірвати долю векселя на Туманному Альбіоні від його долі в Європі неможливо. Англія – велика морська держава, яка вела активну торгівлю з італійськими містами-державами, з деякими арабськими країнами. Протягом італійського періоду Англія так само потрапила в коло країн, що відчули владу католицької церкви, як і решта Європи. Цей вплив був не тільки релігійним, але й економічним. Церковні реформи, проведені Ланфранком і Ансельмом, значно підсилили папський вплив в Англії. Розділення цивільних і церковних судів відкривало шлях для апеляцій в Рим і придавало нове значення поновленому вивченню церковного права. Архідиякони, які навчались в Італії, навіть якщо вони були англійцями за походженням, не завжди приносили честь своєму званню, а платежі, що випливали з пред’явлених папами прав відносно англійських бенефіцій, а також ті, що йшли на утримання осіб при римському дворі, були величезні. Весь механізм, від якого залежали рішення у церковних справах, діяв під італійським впливом, а величезний папський дохід збирався папськими купцями; очевидно, десятини, на які пред’являв права папа, збиралися натурою і грошима на міських ярмарках. Територіальна віддаленість Англії від Італії і резиденції папи дозволяла ігнорувати його претензії. Так, наприклад, особи, що не розділяли точку зору церкви на десятину, мали можливість одержати внесок на користь папи за допомогою підроблених листів, а згодом продати зібрані товари на публічні потреби. 6
Зв’язки з Італією і вплив італійських традицій використання векселя не обмежувався тільки сферою впливу католицької церкви. Папські агенти займались також вивізною торгівлею. Предметом імпорту була, перш за все, англійська вовна. У ХІІІ столітті в цій торгівлі спостерігався спад, що примусило використовувати переказні векселі. З першої половини ХIV століття розповсюдження набула практика комбінованої оплати векселів – частково шляхом пересилки англійської вовни сухим шляхом в Італію, частково – на великих ярмарках Шампанії7 Англія майже разом з Італією пережила колізії розвитку вексельного підприємництва. Перші флорентинські купці, що поселилися в Англії, були зайняті, головним чином, переказом грошових еквівалентів в Італію і здійсненням фінансових операцій в самій Англії. Фріскобальді, Барді і Перуці були не стільки купцями, скільки банкірами, з якими Едуард ІІІ укладав крупні угоди.
У XIV-XV століттях активізувалися зв’язки Англії з Ганзою. В оплату за надані політичні послуги Едуард IV підписав у 1474 році Утрехтський договір, яким встановлювались суттєві привілеї для ганзейців. Протягом всього часу існування Ганзи Англія залишалась одним з основних її торгових партнерів і роль векселів у цій торгівлі була значною. У другій половині XV сторіччя англійська монархія запровадила цілу низку реформ, спрямованих на припинення експорту золота і захист вітчизняних виробників. Ці заходи також посприяли використанню векселів для забезпечення торгового обігу.
Приблизно до XVІІІ сторіччя про особливу долю векселя в Англії не могло бути мови. Англійці просто погодились із запропонованим їм спочатку італійськими банкірами, а згодом ганзейськими купцями зручним фінансовим інструментом і сприйняли звичаї його використання. Перелом у відношенні Великої Британії до векселя наступив на межі XVІІІ-ХІХ сторіч з двох об’єктивних причин.
По-перше, вексель, його розвиток, формування його сприйняття як соціального, а не тільки суто фінансового явища, формувалось значною мірою під впливом католицької церкви, її фінансових потреб і моральних догматів. З відокремленням англійської церкви від католицької і звільнення від влади папи позбавили від необхідності сплати церковної десятини і, відповідно, знизили частку інтернаціонального вексельного обігу.
По-друге, з ХІХ сторіччя Англія – це тільки частина Британської імперії з численними протекторатами і залежними територіями. Така зміна у геополітиці миттєво відбилася на економіці: з’явилась потреба у внутрішньоімперському вексельному обігу, який забезпечував би внутрішній товарообіг. Правила щодо використання векселів всередині імперії Англія могла встановлювати і сама.
Формальне відокремлення “англійської гілки” у розвитку векселя відбулося у 1882 році з прийняттям вексельного статуту для Англії, Шотландії та Ірландії. Джерелами для його створення були парламентські акти, судова практика та праці провідних британських правознавців того часу. Дія закону розповсюджувалась на Англію, її колонії та протекторати, а також на Північноамериканські Сполучені Штати. Відокремленість континентального і англо-американського вексельного права згодом не зникла. І сьогодні основні положення англійського закону про переказні векселі 1882 року не втратили чинності.
Ми наведемо лише самі принципові відмінності англо-американського вексельного права від континентального:
- вексель не є абсолютно абстрактним і звільненим від згадки про підстави його видачі;
- розрізняються прості і переказні векселі;
- distantia loci не є обов’язковою умовою вексельного зобов’язання;
- вексельна правоздатність співпадає з цивільною;
- допускається умовний акцепт;
- протест векселя не є обов’язковим для ініціації процедури стягнення боргу.
Германський період у розвитку векселя закінчився у другій половині ХІХ сторіччя. Вексель набув усіх рис, притаманних йому сьогодні і його розвиток як фінансового інструменту завершився. Практично всі країни, які брали участь у міжнародній торгівлі і використовували вексель, мали власне законодавство, багато у чому спільне, але з численними розбіжностями. Така ситуація заважала розвитку торгівлі і об’єктивно мала привести до вдосконалення законодавчого врегулювання.
Підсумовуючи розвиток векселя з прадавніх часів і до початку ХХ сторіччя, слід зазначити, що існування цього фінансового інструменту тісно пов’язане з розвитком торгівлі. Етапи еволюції векселя цілком збігаються з етапами формування торгового права, серед яких так само виділяються італійський, французький і німецький періоди. Італійський період визначається абсолютним пануванням станових початків. Купецьке право виражається у звичаях, а самі звичаї різняться в окремих місцевостях. У французький період становий характер хоча й зберігається, але залежить від державних інтересів, частина торгового права кодифікується, звичайне право тяжіє до поєднання і знищення місцевих особливостей. Німецький період – період остаточного падіння станових початків. Купецьке право переходить у торгове і стає частиною цивільного. Право звичаю поступається законодавству, спроби об’єднання виходять за межі окремих держав. 8
Вексель на території слов’янських держав
Екскурс в історію векселя беззаперечно доводить його глибоке коріння, яке тягнеться аж з філософії античного полісу та християнської моралі. Скрізь на терені Західної Європи звичаї вексельного обігу якщо не виникали природно, то легко запозичувались у сусідів та інтегрувались в економічну практику. Схема розвитку західноєвропейського вексельного права “практика – звичай – звичне право – законодавче закріплення” цілком відповідає логіці розвитку комерційного права взагалі.
Історична динаміка розвитку векселя у Східній Європі інакша: закон (як правило, запропонований державною владою) – практика – звичай. Важливим є з’ясування причин відсутності у слов’ян інструментів, подібних до векселя, прототипів векселя. Цей інструмент походить з економічних потреб античного полісу, так само, як відсутність векселя у слов’ян полягає в економічних потребах і філософії родової громади.
Головне, чим вона відрізняється від аналогічних західноєвропейських утворень – це колективна власність на землю. Господарем землі була не окрема особа, а громада загалом, солідарно. З розвитком економічних відносин цей основоположний принцип організації громади не зник. В ХІ-ХІІ сторіччях основну масу сільського населення Русі складали смерди – “вільні селяни, що жили на княжій, державній землі і обробляли її своїм інвентарем”.9 Смерди знімали ділянки землі і після виконання прийнятих на себе зобов’язань за договором оренди з сільською спільнотою могли залишати ці ділянки і переходити з однієї громади до іншої.
Всупереч розповсюдженим уявленням, до введення кріпосного права у вільній слов’янській громаді, яка “сиділа” на державній землі, сформувався механізм, що оптимально поєднував економічну ефективність і соціальну справедливість. 10 Центральним його елементом була внутрішня система оцінки трудового внеску домохазяїна в ефективне використання всього громадського земельного фонду або в загальному результаті праці.
Одним з важливих факторів, що спричинив виникнення громадсько-зрівняльної власності на землю, є прийняте Руссю наприкінці Х сторіччя православ’я. Православній церкві вдалося порушити побудований на язичницьких засадах родовий союз. Кровні зв’язки між членами громади модифікувалися у соціально-економічні, в основі яких відповідно до християнської доктрини лежить любов.
Реалізація цієї доктрини в галузі майнових взаємин передбачає певну рівність людей відносно матеріальних благ і ресурсів, що є необхідною умовою їх життєдіяльності , тобто певну общинність майна. Згодом, спираючись на праці таких святих отців Східної Церкви, як Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, блаженний Августин тощо, відомий подвижник кінця IV - початку V сторіччя, послідовник Іоанна Златоуста Іоанн Кассіан Римлянин створив вчення, яке і нині відображає погляд Православної Церкви на проблему власності: власність – і не благо, і не зло, але дещо середнє, що може стати і благом, і злом. Отже, не можна приписувати абсолютне значення тому або іншому виду власності: приватній або суспільній. Православне християнство не дає підстав для якоїсь певної економічної системи, але дає критерій, як у різних випадках судити про власність. А цей критерій – духовне благо людини. 11
Християнство значно посилило моральні устої слов’ян, в тому числі і стосовно праці та власності. На відміну від римської, слов’янською ідеєю став не юридичний закон, а моральний. Унікальна система самоврядування, яка склалася у слов’янській громаді і переросла згодом у звичне право, суттєво вплинула і на офіційне законодавство. Покликаний забезпечити певну рівність повноправних членів громади відносно землі, народний звичай обумовив використання громадської власності на неї. Громадська ж власність не являла собою ані юридичної особи, ані колективної власності в її римській або германській формах.
Ось у чому полягає, на нашу думку, головна причина того, що у вітчизняній економічній системі не сформувався подібний до векселя інструмент. Його просто не могло бути. Вексель – дитя приватної власності і приватної фінансової відповідальності, які суперечать громадській власності і колективній, солідарній фінансовій відповідальності членів громади. Тому вексель з часів першого знайомства з ним слов’ян, залишався інструментом іноземним, який використовувався для іноземних операцій.
Ще раз підкреслимо, що запропонований погляд на історію векселя не претендує на абсолютну істинність. Це спроба поглянути на досить добре висвітлену різними авторами долю цього фінансового інструменту. Але чи не у язичництві, чи не у вірі в Перуна та Рода-Святовіта коріняться наші сучасні економічні проблеми? Чи не міститься причина реалізації запозичених фінансових технологій на нашій землі за принципом “хотілося як краще, а вийшло – як завжди” у засвоєній на генетичному рівні язичницькій моралі?

1 Кённингем У. Рост английской промышленности и торговли. Ранний период и средние века. – М.: 1904, с.158.
2 Walter Vogel, Kurze Goschichte der Deutschen Hanse, Leipzig,1915. S.15-16.
3 Борхардт Ю., с.139.
4 Кённингем У. Рост английской промышленности и торговли. Ранний период и средние века. – М., 1904. С.158.
5 Борхардт Ю. Экономическая история Германии. Ч.II. От конца эпохи Гогенштауфенов до крестьянских войн. .
6 Кённингем У. Рост английской промышленности и торговли. Ранний период и средние века. – С. 176-177.
7 Там же, С.363.
8 Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. – М.:СПАРК, 1994. – 335 с. – С.31.
9 Ключевский В. Краткое пособие по русской истории. – М., 1906. – С.40,126;
Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVIII века. – М.Л., 1946. – С.81, 183, 196, 201, 212, 214, 217.
10 Павлов-Сильванский Н.П. Феодализм в России. – М., 1988. – С.265-278;
Писемский В., Калашников Ю., Малофеева Е., Платова Е. Православие и экономика // Журнал Московской патриархии, 1992, № 9. – С.41-43.
11 Епископ Александр (Семенов Тян-Шанский). Православный катехизис. – М., 1990, С.96; Зейпель И. Хозяйственно-этические взгляды отцов церкви. – М., 1913, С.83-102.

© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"