інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Еволюція господарського управління в епоху глобалізації фінансових ринків

В.Бурцев
аудитор ЗАТ «Ин-Аудит»


Вступ
Сучасну цивілізацію умовно можна поділити на бідних, які живуть власною працею, і багатих, які живуть на ренту від праці інших (рента від чужої праці, рента на ренту, рента в кубі тощо). Звичайно, це спрощена інтерпретація, тому що ці два рівні містять у собі певну структуру підрівнів, або внутрішніх відсіків. При цьому можливі зміни усередині цих рівнів, але "перескочити" з нижчих рівнів на вищі практично неможливо, тому що суспільство побудовано за кастовим принципом. Чітко визначилась тенденція зменшення кількості представників багатих рівнів, а також зростання внутрішніх бар'єрів для їхнього переміщення "нагору" навіть усередині відповідних рівнів. Як відзначають фахівці, для відтворення системи вже сьогодні досить лише 20% найбільш кваліфікованих працівників, вчених і фахівців планети. Представники так званої середньої буржуазії ризикують стати безробітними (а отже, "переміститися вниз" по рівнях), а представники студентства навіть у багатих країнах з цієї ж причини не зможуть практично реалізувати отримані в навчальних закладах знання. Такі тенденції – прямий наслідок глобалізації.
Глобалізація, об’єднуючи світ, одночасно його руйнує. Її результатом є чергові програми твердої економії і масові звільнення. Такі країни, як Бразилія, де багаті оселяються у відторгнених гетто, а більшість населення веде боротьбу за існування, стають всесвітньою моделлю. Спроби багатої буржуазії займатися ще й соціальними питаннями облаштування суспільства через свою безглуздість і внутрішню суперечливість (меркантилізм) вичерпали себе. Водночас глобальний тероризм, поширення наркоманії, Сніду, ксенофобії та багатьох інших загрозливих тенденцій сучасного суспільства, заснованого на системній експлуатації праці і капіталу, є не тільки наслідком кризи капіталістичної формації, але й спробою її стовпів запобігти краху. Невідверті повідомлення лідерів світової капіталістичної системи про свої спроби перебороти ці загрози в сучасному суспільстві лише відволікають народні маси від вирішення своїх економічних проблем політичними методами. Рух так званих антиглобалістів сьогодні є багато в чому ще романтичною, стихійною, початковою стадією економічної боротьби між плутократами і народними масами, що неминуче розгорнеться в майбутньому Для цього потрібна відповідна науково обґрунтована теорія побудови нового суспільства і нова формація лідерів, не пов'язаних із радянською номенклатурою, що саморуйнується (усі нинішні лідери як "правих", так і "лівих" – звичайні тимчасові правителі, тому що вони нащадки однієї й тієї ж номенклатури, які мають ту саму генетику, родинні зв’язки і номенклатурний менталітет, що й у 70-х). Але слід зазначити, що криваві революції в минулому. У новому столітті замість революцій використовуватимуться фінансові потоки, тобто основним методом захоплення влади стануть власне фінансові і торгові війни (останні події на світовому ринку сталі підтверджують це припущення). Сьогодні вже сама категорія економічної влади трансформується із системи панування, що утримується одними економічними групами стосовно інших, у систему складної взаємозалежності різних соціальних груп, різноманіття, імпульсивність, динамічність і загальнопоширеність яких підвищує імовірність зміни силових співвідношень між основними центрами світової влади або глобальним фінансовими гравцями (ГФГ) і можливостей їхнього прояву.
Нерозв'язаність проблеми обмеженості світових ресурсів і їх нерівномірного територіального розосередження збільшує міжнародну конкуренцію. При цьому обрії цивілізаційного розвитку дають ГФГ новий імпульс пасіонарності, нові умови гри.
Основи економічного розвитку в епоху глобалізації
Як поєднати економічне зростання і боротьбу з нерівністю? Як уникнути парадоксу, коли країна збагачується, а її мешканці стають біднішими? Чому повага до демократії не спонукає уряд до втручання в галузі зайнятості, житла, охорони здоров'я й освіти, для того щоб виправити надмірні прояви нерівності?
(Ігнасіо Рамоне "Геополітика хаосу")
Багато дослідників-футурологів (напр.: T. Adorno, D. Bell, Z. Brzezіnskі, G. Marcuse, A. Toffler, U. Habermas, M. Horheіmer та інші) намагалися показати модель майбутнього суспільства, розкрити перспективні тенденції його розвитку. Не вдаватимемося в докладний аналіз запропонованих цими фахівцями моделей соціальної динаміки, тому що кожна з них робить певний вклад у створення цілісного уявлення про прийдешню нову цивілізацію. Крім моделей соціальної динаміки, на наш погляд, необхідно визначити і базові її принципи. При цьому основні характеристики цієї динаміки обумовлюються феноменом фінансової інтернаціоналізації (широкої диверсифікованості фінансових активів у країнах і регіонах) і глобалізації (посиленні ролі міжнародних ринків).
Отже, основними базовими принципами економічного розвитку сучасного суспільства є такі:
1) принцип плюралізму;
2) принцип імпульсивності;
3) принцип динамічності;
4) принцип глобалізму.
Визначити ці принципи дозволяє не тільки кількісна оцінка суспільних явищ на основі статистики, але й їхній якісний аналіз з урахуванням визначального впливу на них економічного і технологічного способів виробництва. Кожен з цих принципів стосується тенденцій принципових змін базису сучасної суспільно-економічної формації (тобто змін виробничих відносин), що призводять до змін у її політико-ідеологічній надбудові. Коротко охарактеризуємо вищевказані принципи і фактори, що обумовлюють розвиток сучасного суспільства відповідно до цих принципів.
1. Принцип економічного плюралізму полягає в різноманітті форм і видів економічного самовираження.
Основні економічні фактори, що обумовлюють дію принципу, такі:
1. Перехід до "економіки знань" (при якому в економіці взагалі і трудовій діяльності зокрема головну роль відіграє використання знань, або так званого "інтелектуального капіталу"), і разом з тим, відчуження індивіда від суспільства (відносна відокремленість людини від соціальних зв'язків, при якій втрачаються взаємні зобов'язання людей стосовно дотримання соціальних правил, втрачається почуття спільності, відбувається зростання безособових механізмів соціального зв'язку, зростання індивідуалізму.
2. Технологічні зміни у виробництві і використанні енергії, а отже, у виробництві речовин і матеріалів, у розвитку транспортних систем, а також у засобах і методах передачі інформації.
3. Збільшення безлічі комунікацій (взаємодій між людьми, бізнес-спілкування), інформаційно-наповнених продуктів і послуг, що передаються за допомогою засобів електроніки (комп'ютеризація суспільства).
4. Збільшення безлічі форм організації бізнесу (наприклад, поява електронної або мережевої економіки, поширення електронної кооперації, збільшення кількості релігійних і сімейних виробничих команд, інтелектуальних робітників тощо).
5. Зміни в характері і змісті праці (наприклад, перенесення професійної активності із заводів і установ в індивідуальні житла працівників, зростання інтелектуалізації праці, підвищене емоційне навантаження, нові форми мотивації і контролю праці, нові форми зайнятості, нові форми організації профспілок тощо).
6. Поширення невеликих, гнучких і сприйнятливих до нововведень виробничих систем, тенденція до дематеріалізації виробництва.
7. Виникнення нових форм участі працівників у власності, прибутку та управлінні.
8. Нова структура суспільного виробництва, збільшення частки у ВВП третинного сектора економіки (перехід до так званого "суспільства послуг").
Збільшення різноманіття економічного самовираження в сучасних умовах має серйозні підстави. Відомо, що різні форми свідомості по-різному відображають дійсність. Наприклад, економічне буття суспільства визначає економічна свідомість, а отже, і різні форми та види економічного самовираження (тобто активізації людей у сферах їхньої участі у виробничих відносинах). Ускладнення суспільного економічного буття, а також розвиток і збагачення пізнавальних здібностей людей сприяють збільшенню кількості видів їхнього економічного самовираження. Але тут є і зворотний зв'язок. Ускладнення елементів економіки (як системи суспільних відносин з приводу формування, розподілу, обміну і споживання результатів людської діяльності) та їхніх взаємозв'язків обумовлено об'єктивним ускладненням і розвитком соціуму. При цьому виробничі відносини (як спосіб поєднання факторів виробництва) не просто сприймають ті імпульси до зміни, що обумовлені економічним самовираженням людей (працівників), тобто основного елемента продуктивних сил, вони у свою чергу роблять активний зворотній вплив на їхній розвиток, приводять до ще більшого різноманіття засобів виробництва, плюралізму видів особистих факторів виробництва, форм економічного самовираження працівників, а також до кардинальної трансформації самої технології й організації виробництва. Плюралізм самовираження різних соціальних груп робить їхні інтереси більш незрівнянними і множинними, що може ініціювати в майбутньому безліч локальних конфліктів економічних інтересів. Слід зазначити, що економічний плюралізм можна розглядати не тільки в соціальному, але й у технічному аспекті. Наприклад, конвергенція, інтеграція й уніфікація міжнародних фінансових ринків компенсуються збільшенням різноманіття фінансових інструментів.
2. Принцип економічної імпульсивності полягає у зростанні імпульсивності економічного самовираження і сили його прояву.
Основні економічні фактори, що обумовлюють дію принципу:
1. Системне розшарування суспільства за рівнем доходів (майнова нерівність), що трансформує структуру продуктивних сил (у даному випадку – особистих факторів виробництва), що збільшує межу між більш імпульсивними економічними агентами, а точніше, здатними (а отже, заможними) і нездатними (здебільшого незаможними) брати участь у новому суспільному виробництві, створювати і продавати нові конкурентноздатні товари (надавати нові послуги).
2. Зростання безробіття (на думку багатьох авторитетних західних аналітиків, в нинішньому сторіччі для функціонування світової економіки буде досить 20 % населення) і соціальної незахищеності широких мас населення (навіть колишні європейські "держави загального благоденства" втрачають функцію соціальної підтримки населення, захисту слабких його категорій).
Відповідно до цього принципу зростає імовірність втрати контролю ГЕГ над нормальним функціонуванням господарської системи і виникненням глобальної нестабільності. Побічно це підтверджують відомі трагічні події в США. Імпульсивність самовираження різних соціальних груп (включаючи кримінальні співтовариства) збільшує імовірність виникнення принципово нових форм так званих "небезпечних класів" (тобто тих, хто турбує ГЕГ, впливових людей), від чого зростає ризик глобальної нестабільності в господарській системі.
3. Принцип економічної динамічності полягає у збільшенні динамічності, нестійкості, мінливості економічного самовираження.
Основні економічні фактори, що обумовлюють дію принципу:
1. Гнучкість і рухливість інформаційних мереж.
2. Різноманіття фінансових інструментів і високий рівень їхнього динамізму.
3. Глобальна рухливість і нестійкість світових фінансових потоків.
4. Глобальне зростання нестійкості (мінливості і непередбачуваності) світової фінансової системи, виникнення загрозливих кризових тенденцій, нездатність сучасних фінансових інститутів (у тому числі міжнародних) ефективно їх контролювати.
Відповідно до цього принципу слід зазначити, що світова економічна еліта (ГФГ тощо) у майбутньому, імовірно, також стане більш динамічною і відкритою (тимчасово). Чітко структурована організація (чи бізнес-співтовариство) як така відмиратиме. Світові економічні фактори з чітко структурованих і контрольованих ГФГ штабів (держави, субдержавні структури, транснаціональні фінансові центри тощо) набуватимуть великої аморфності, перетворюватимуться в нечітко структуровані мережні бізнес-структури (так звані гіпертекстові організації), різноманіття трансакцій між якими матиме характер більш динамічної гри, під час якої тенденції, що хаотично стикаються одна з одною різкіше посилюватимуть, змінюватимуть силові співвідношення. Хоча держави і в майбутньому відіграватимуть основну роль в ресурсозабезпеченні економічних і соціально-політичних сутичках між основними ГФГ. Пануючі сьогодні у світовій господарській системі ГФГ (контролюючі державні апарати країн) навряд чи зможуть мати у своєму розпорядженні всю функціональну мережу майбутнього суспільства та ефективно контролювати напрями важливих етнічних груп (які можуть локалізовуватися в різних куточках світу і водночас час не розчинятися в прийнятому соціально-політичному середовищі, а використовувати його для досягнення власних цілей), якщо формовані ними глобальні управлінські системи не будуть більш динамічними і гнучкими.
4. Принцип економічного глобалізму полягає в глобалізації економіки й інших галузей суспільних відносин.
Основні економічні фактори, що обумовлюють дію принципу:
1. Стрімкий розвиток процесу транснаціоналізації економічних зв'язків, інтеграція національних фінансових ринків, взаємопроникнення внутрішньої і зовнішньої політики держав, що все більше залежать від світових фінансів (багато фахівців визнають, що глобальна фінансова система не проводить межу між внутрішньою і зовнішньою економічною політикою країни, вони взаємопроникні і формують одна одну, у міру того як глобальні ринки переносять наслідки внутрішньої політики будь-якої країни також на економіки інших країн), орієнтованість еліт на утворення єдиного загального світового ринку.
2. Відносне ослаблення регулювання світових фінансових ринків (при збільшенні їхніх обсягів та обігів операцій, зростання конкуренції між ними).
3. Розширення світової фінансової системи за рахунок входження у світову економіку країн, що розвиваються (зростає глобальна нестійкість).
4. Постійне збільшення величезної кількості капіталів (включаючи потоки капіталів між країнами), надмірна рухливість яких (обумовлена зростанням швидкості переходу з одного ринку на іншій) створює напружену ситуацію, високий рівень концентрації фінансових ресурсів як на макроекономічному рівні (бюджетні системи держав і міжнародних організацій), так і на глобальному (міждержавна економічна інтеграція, включаючи її фінансову і валютну складову).
5. Тенденція до концентрації капіталів, автономізація глобальних комерційних і фінансових конгломератів, чи субдержавних економічних суб'єктів (ТНК, ТНБ тощо), які мають значну фінансову владу, збільшення їхнього впливу на господарські комплекси окремих країн.
6. Зростання інтенсивності фінансових трансакцій, високий рівень мобільності і взаємозв'язки фінансових ринків (наприклад, криза, що спочатку виникла на одному ринку, може швидко поширитися на інші, що може мати непередбачені наслідки для світової фінансової системи) на базі новітніх інформаційних технологій.
Відповідно до цього принципу відбувається як фінансово-економічне, так і інше (політичне, релігійне тощо) зближення й інтеграція дрібних національних співтовариств, утворення нових соціально-політичних блоків. Колишня система світових координат, що ґрунтувалася на принципах суверенності національних держав і самостійності національних економік (такі принципи свого часу знизили імовірність світових революцій), трансформується в певну глобальну систему геоекономічно інтегрованих національних просторів, стягнутих ресурсними і фінансовими потоками між "новими" формальними суб'єктами глобального фінансового управління – нечітко структурованими (аморфними) мережними транснаціональними бізнес-системами (асоціації ТНК, ТНБ тощо), що є так би мовити системоутворюючими вузлами у мережі глобальної економічної павутини. Формується певна глобалітарна "вузлова" економіка зі своїми принципово новими (економічними) суб'єктами – "країнами-системами". При цьому зростає конкуренція між ними. Водночас принцип глобалізації не означає однорідності чи однотипності соціально-економічного розвитку регіонів. У світі відбувається процес, що складається з двох протилежних тенденцій: доцентрових чи інтеграційних, з одного боку, відцентрових, дезінтеграційних чи децентралістичних, з іншого. Інакше кажучи, на одному рівні (чи в одному аспекті) відбувається процес інтернаціоналізації, а на іншому – процес регіоналізації, роздроблення держав, великих державних утворень. Ризики етнічного, культурного і майнового роздроблення сучасних держав, їхній перехід на нові системи управління в результаті безпрецедентної боротьби основних ГФГ за серединну землю (хартленд) і її надра поки ще мало прослідковуються (її перші ознаки – розпад соціалістичного блоку), але згодом стане очевидною, хоча національні уряди починатимуть всі можливі заходи для гальмування цього періоду розвитку нашої цивілізації як єдиного цілого (всі імперії рано чи пізно розпадалися, пріоритетні форми лідерства як і керівні ланки в різних державах у різні періоди історії завжди цілеспрямовано і системно заміщалися шляхом різноманітних революцій, військових переворотів, політичних виборів тощо). Частково про це свідчить велика вереснева трагедія в США. Цілком зрозуміло, що тенденції розвитку одних регіональних ринків прямо обумовлюють логіку фінансових трансакцій у всіх інших регіонах, ситуація на інших впливає лише на локальні економічні процеси. Виникає новий феномен – "нова фінансова регіоналізація", при якій різні дрібні фінансові регіональні ринки, а також регіональні військові системи (армії, регіональні військові блоки тощо) поєднуватимуться в більші і водночас відособлені системи і виконуватимуть строго визначену функцію (у тих чи інших геоекономічних заходах) у єдиній глобальній господарській системі (при цьому можлива їхня ізоляція один від одного). Але слід зазначити, що поділ на регіональні ринки, регіональні союзи й об'єднання в сучасному світі глобальної взаємодії і взаємозалежності здебільшого має умовний характер.
Разом з тим регіональні ринки відповідно до вищевказаних принципів імпульсивності і динамічності (що посилюють кризові тенденції у світовій капіталістичній системі) стануть менш керованими. Будь-які спроби структурувати систему управління, запровадити правила, що дають гарантії власності або певні стандарти економічної поведінки без урахування основних аспектів моделі корпоративного світу в силу вищевказаних принципів плюралізму, імпульсивності і динамізму (економічного самовираження), імовірно, приречені на невдачу (що значно підвищує імовірність виникнення нових – а також посилення старих локальних фінансових конфліктів і втрати управління над ними).
Вищевказані принципи можна розглядати і як найбільш загальні ризики в умовах фінансової інтернаціоналізації і глобалізації, враховувати які необхідно при розробці концепції постіндустріальної держави. Знизити ризик соціальної дезінтеграцї, обумовленої дією вищевказаних принципів, дозволить впровадження нових форм господарської організації, серед яких насаперед слід зазначити модель постіндустріальної корпоративної держави.
Генезис ідеї постіндустріального корпоративного суспільства в умовах фінансової інтернаціоналізації і глобалізації
У сучасних умовах формування постіндустріального суспільства, роль основних інститутів соціальної інтеграції і державності можуть відігравати народні корпорації – об'єднання юридичних і фізичних осіб, у яких права власності розділені між ними, як між акціонерами. Безпосередніми центрами соціальної інтеграції (квазіобщинами) в епоху системної фінансової глобалізації, а також комплексної інтеграції основних блоків держав у пропонованій моделі управління будуть локалізовані на рівні адміністративних господарських районів, чи АГР (у певному порядку об'єднаних земель, провінцій тощо – назва цих по суті квазідержавних утворень особливого значення не має), відділення – філії тощо – цих корпорацій (чи окремі середні і малі корпоративні структури в цілому).
При створенні АГР мають бути враховані господарські та інші особливості кожного суб'єкта базової федеративної держави, їхній господарський потенціал – обсяг виробництва, інвестиційна привабливість тощо – господарські зв'язки, що історично склалися між ними. При цьому слід зазначити, що управління за територіальним принципом на основі АГР не матиме нічого спільного з автаркією, чи господарською замкнутістю окремих АГР. Для загальної координації господарським і соціальним розвитком у кожному АГР утворюватимуться ради корпорацій (див. нижче). При цьому власниками корпорацій (чи корпоративних холдингових структур) будуть більшість громадян, які проживають в АГР. Таким чином, адміністративно-господарськими інституціональними одиницями в АГР будуть корпоративні холдингові структури, у яких впливові групи інтересів безпосередньо залучатимуться як у процес формування, так і реалізації соціально-економічної політики. Ця модель певною мірою виключає багато негативних наслідків такої, можна сказати, "загальносвітової хвороби" як лобізм, при якій групи інтересів діють лише як "групи тиску" і практично не мають жодних зобов'язань перед суспільством. Хоча базою для таких корпорацій (корпоративних холдингових структур) спочатку будуть власне бізнес-структури (комерційні організації та їхні об'єднання), надалі спектр їхньої діяльності значно розшириться і вони займатимуться як господарськими питаннями, так і питаннями соціального забезпечення, культурними, адміністративно-наглядовими та іншими питаннями життєдіяльності суспільства на локальних територіях АГР.
У моделі можливої в майбутньому державності на першому етапі формування нової моделі корпоративної держави (чи держави корпорацій) припускається три рівні державного, а точніше, корпоративно-державного управління:
1) загальнодержавний, чи надкорпоративний, рівень;
2) рівень АГР;
3) муніципальний (місцевий) рівень.
Внаслідок широкого спектра питань із приводу загальної організації системи влади, приділимо увагу першим двом рівням (при цьому основну увагу зосередимо на рівні АГР, тому що саме на ньому буде реалізовано основний принцип можливої майбутньої державності – самоврядування), третього торкнемося лише частково.
Для реалізації цієї моделі необхідна багаторівнева структура прийняття рішень, що припускає таку систему політико-господарської взаємодії, яка, з одного боку, забезпечить АГР можливість самостійного прийняття важливих для них рішень і встановлення правової відповідальності за їхнє виконання, а з іншого – дозволить центру визначати єдину стратегію федеративного управління, але з урахуванням специфіки регіональних інтересів. Варто врахувати, що з метою організаційної і функціональної системності взаємодія між частинами корпоративної (громадської) держави при всій її складності не повинна бути сегментованою або мати характер "взаємопроникнення функцій" (з метою встановлення чіткої відповідальності). При цьому цілісна система управління такою державою повинна буде ґрунтуватися на чітких (заснованих на максимальному дотриманні інтересів всіх учасників) правилах гри для всіх рівнів управління (включаючи різні розпорядження щодо визначення компетенцій, їхньої реалізації і контролю).
Основні принципи побудови глобальної корпоративної держави, на нашу думку, мають бути такими:
- розподіл держав на адміністративні господарські райони (території) без урахування національної ознаки (принцип виключення національно-територіального характеру федерації чи національних державних утворень). У зв'язку з цим варто відзначити, що ідея реформи державного устрою, спрямованої на утворення так званих національно-культурних автономій (чи, так би мовити, "зшивання" федеральних округів за національно-культурним принципом) виглядає як один з первинних варіантів зниження міжнаціональної напруженості (створення умов національної рівноправності в регіонах, вирішення проблеми міжнаціональної конфліктності, створення передумов для реальної і по-справжньому добровільної інтеграції всіх національностей і народностей). АГР являтимуть собою досить складні конфедеративні (а точніше, квазіконфедеративні) господарсько-політико-правові утворення;
- корпоративне самоврядування в АГР при жорсткій контрольно-регулюючій ролі органів загальнодержавної влади (сучасний аналог – федеральна влада);
- контрактна система роботи в органах влади і управління всіх рівнів.
Загальнодержавна (чи конфедеральна) влада в державі буде гарантом її цілісності, розробником загальних "правил гри" (здійснення політичної влади, створення економічних нормативів для АГР, що забезпечують макроекономічну ефективність та оптимальність усієї національної економіки), у деяких випадках – їхнім організатором і виконавцем (ці питання через свою багатоаспектність і наявність великого спектра думок вимагають особливого дослідження), а також верховним контролером.
Загальнодержавна (чи конфедеральна) влада буде представлена Президентом. Не йдеться про побудову якоїсь авторитарної держави чи реконструкцію диктатури, але реальна керованість держави – фундамент поступального її розвитку (динамічного соціально-економічного розвитку вітчизняного соціуму). Тільки посилення президентського правління створить реальні умови для формування ефективної держави. Так президентська економічна політика повинна формуватися на пріоритетах виробництва продукції, що відповідає новому технологічному укладу. У цілому інноваційний шлях розвитку економіки припускає взаємозалежне становлення науково-технічного, фінансово-економічного, виробничого, соціального й інституціонального блоків. При цьому "стрижнем" усього цього має бути державний протекціонізм, умілий напрямок розвитку економіки до соціально-орієнтованого технологічного прориву. Особливу роль відіграє державна підтримка перспективних підприємств (інвестиції, держзамовлення, пільги тощо).
Держава повинна розширити сфери впливу на приватний сектор по лінії науково-технічної, структурної та інноваційної президентської політики. Наприклад, з метою інноваційного відновлення виробничої бази кожної держави, доцільно розробити комплекс заходів стимулювання інноваційної активності найважливіших підприємств, наприклад: звільнення від оподаткування частини прибутку сировинних підприємств, банків, фінансових організацій (які займаються переважно спекуляціями), що спрямовується на розвиток наукомісткого виробництва; надання податкових кредитів підприємствам, що розширюють інноваційну сферу, формування широкомасштабної системи державних замовлень (при їхньому реальному забезпеченні) у рамках цільових комплексних програм тощо. При цьому тут дуже важлива повна погодженість різних видів президентської економічної політики. Інакше кажучи, необхідна ціла система державної інноваційної політики (правова, методологічна, інформаційна, оргструктурна, кадрова, матеріально-фінансова складові). Водночас створення інноваційної системи вимагає і певних бюджетних вкладень. З метою концентрації грошових ресурсів у цій сфері в умовах бюджетної обмеженості можна навіть допустити механізми фінансування (інвестиції, позики тощо) наукомісткої стратегічно важливої промисловості з боку інших сфер приватного бізнесу під ефективним спільним контролем Президента і кредиторів за законним, цільовим та ефективним використанням цих джерел.
Водночас необхідне зміцнення контрольних повноважень Президента (центра), відновлення системи ефективної взаємодії органів різних галузей влади всіх рівнів у справі державного будівництва. В умовах зниження дохідної бази бюджету, територіальної диференціації населення за рівнем доходів, а регіонів у цілому – за економічними та іншими параметрами контрольна роль центральної влади має бути максимум посилена без утрати її ефективності.
У такий спосіб все громадсько- чи суспільно-державне управління поділятиметься на два відносно незалежних рівні: 1) фінансово-економічний і політичний (президентський – вищий – і федеральний рівні); 2) політико-адміністративний (рівень АГР) влада (адміністративні функції). При розробці механізмів їхньої взаємодії необхідно врахувати і максимально виключити умови їхнього протиріччя. Такий розподіл влади покликаний забезпечити системність і злагодженість суспільного управління. Організуюча і контролююча роль загальнодержавної (конфедеральної) влади й особисто Президента дозволить запобігти виникненню так званого "грабіжницького капіталізму", при якому держава виявляється в полоні могутніх олігархічних сил, що спрямовані на збільшення різних благ (насамперед – матеріальних) через канали політичної ренти. У сучасних умовах економічне зростання буде реальним при гармонізації загальнонаціональних інтересів з інтересами приватних суб'єктів господарювання. Варто підкреслити, що посилення регулювання з боку Президента припускає, насамперед, стимулювання зусиль суб'єктів ринку на творчу діяльність у загальнонаціональному розумінні, тобто на досягнення не тільки приватних (локальних), але й суспільних (загальнонаціональних) інтересів. Президентське регулювання економіки пропонується як сукупність таких напрямків (кожен з них включає безліч складових): прогнозування національної економіки, визначення цілей і можливостей економічного розвитку; вироблення стратегій досягнення поставлених завдань (соціально-економічна політика тощо); визначення і результативне застосування механізмів реалізації цих стратегій; формування системи державних і недержавних організаційно-економічних структур; регламентацію господарського життя, тобто формування його правил (права, обов'язки, можливості, міри взаємної відповідальності тощо), стандартів, кодексів поведінки тощо. Мають бути розроблені стратегія і тактика президентського впливу (регулювання) на економіку (хоча в цьому випадку вона буде змішаною), спрямовану на цільовий фундаментальний прорив на міжнародні ринки високотехнологічної і наукомісткої продукції, а також на завоювання позицій, що забезпечують адекватну участь у формуванні і розподілі світового доходу. Загальнодержавна виконавча влада здійснюватиме свою діяльність на контрактній основі (про контрактну систему докладніше див. нижче).
Влада на рівні АГР (що з повним правом може бути позначена як суспільно-державна) будуватиметься на такій основі:
- глави муніципалітетів обиратимуться безпосередньо громадянами (прямі вибори). Тут доцільно зробити невеликий відступ, щоб підкреслити, що самоврядування суспільства не припускає відсутність системної влади. У різних державах така модель довела свою неспроможність. Наприклад, американці (а в Америці, як відомо, суспільство найбільш сильне і життєздатне) спочатку взагалі хотіли обійтися без постійних державних службовців, передавши усі владні повноваження зборам громадян і виборним особам, передусім, легіслатурам. Однак незабаром вони переконалися, що виборні особи так само здатні на зловживання, як і постійні службовці, а відмова від професійних адміністраторів приводить справи у стан хаосу. Найсуттєвіші ознаки самокерованого суспільства такі: а) поділ політичної (загальнодержавної) і адміністративної влади (останню на рівні АГР здійснюватимуть: корпорації як безпосередні представники народу, власне народних інтересів (функції виконавчої влади); законодавчі збори (функції адміністрування в рамках розробки та прийняття законів); судові органи; б) наявність контрактної системи наймання виконавчої влади (що припускає реальну можливість реалізації механізмів її відповідальності; при цьому призначення на загальнодержавні чи політичні посади також має ґрунтуватися на контрактній основі; оптимальний термін дії контракту – 2–3 роки); в) наявність жорсткого суспільного контролю (реалізація моделі "прозорої", тобто підконтрольної людям бюрократії);
- глави муніципалітетів обиратимуть главу АГР (це знизить можливості бути обраними для різних «випадкових» політиків-чарівників (генералів, харизматичних шарлатанів тощо), які звичайно, не обтяжені всерйоз проблемами корінного населення);
- обрані глави муніципалітетів і АГР укладатимуть заздалегідь визначені контракти (контрактна система роботи) як з народними представниками (відповідними представницькими органами влади), так і з загальнодержавною (федеральною) владою. Основна мета таких контрактів – установлення чітких критеріїв оцінки діяльності глав муніципалітетів і АГР, недосягнення яких дає підстави для їхнього переобрання. При цьому ініціатива переобрання може виходити як знизу (представницькі органи), так і зверху (по вертикалі влади). Це також створюватиме умови для суспільного контролю за діяльністю глав адміністрацій. З головою адміністрації, який порушив умови контракту, буде негайно розірвано контракт і позбавлено права повторного переобрання. Слід зазначити, що контракти мають бути несуперечливі і ґрунтуватися на відповідній нормативно-правовій базі. Через необхідність збереження цілісності держави при виникненні певних протиріч або розбіжностей контракти між главами адміністрацій АГР і загальнодержавною владою матимуть пріоритет перед контрактами між главами адміністрацій АГР і представницькими органами АГР (як і контракти рівня АГР перед муніципальними);
- глави адміністрацій укладатимуть контракти з представниками корпорацій на виконання останніми певних робіт з управління в АГР (реалізовуватиметься система корпоративного чиновництва чи корпоративної адміністрації). При цьому принципова модель контрактної системи наймання виконавчої влади являтиме собою сукупність процедур (правил), що регулюють усі питання проходження служби чиновників – від наймання до звільнення (аналог – проходження служби контрактниками в армії). Кожна процедура має бути заснована на конкретній ролі того чи іншого чиновника (основні вимоги до особистості, характер діяльності чиновника, його статус тощо). У виконання своїх функцій чиновник залучатиме сили і засоби своїх корпорацій (представником яких він буде). За чиновниками і корпораціями має бути налагоджено жорсткий суспільний контроль (за виконанням умов контрактів). Якщо чиновник і відповідні корпорації не виконуватимуть своїх зобов'язань за контрактами, їх буде змінено.
Усе це забезпечить принаймні: 1) реальну демократизацію складу державної служби (переведення її на рівень суспільно-державної), створення так званої репрезентативної адміністративної влади; 2) особиста участь народу (представників корпоративних структур) у прийнятті і виконанні рішень щодо суспільно-державного управління; 3) можливість переведення на госпрозрахунок (самоокупність) структур виконавчої влади; 4) реалізацію принципу пріоритету професійних якостей службовців; 5) можливості для вирішення проблеми корупції; 6) реалізацію принципу орієнтації на клієнта (чиновник не буде "відірваний від народу"); 7) адаптивну (пристосувальну) спрямованість суспільно-державної служби до невизначеного і рухливого соціального середовища; 8) самодисципліну, механізми політико-адміністративної звітності; 9) вирішення етичних питань і проблем стандартизації суспільно-державного адміністрування (з'являється більше можливостей установлення конкретних етичних норм і стандартів професійної діяльності службовців).
Глави адміністрацій АГР і муніципалітетів здійснюватимуть політичну владу, тобто виконуватимуть функції формування і контролю виконання політики (стратегічних рішень суспільного управління).
Чиновники (чи представники корпорацій) разом зі своїм апаратом (включаючи корпорації) здійснюватимуть адміністративну владу, виступатимуть як незалежні (але підзвітні за контрактом) агентства, що виконують власне управлінські функції (вирішення зазначених у контрактах завдань щодо надання суспільних послуг тощо). Представники корпорацій через свої структури здійснюватимуть функції виконавчої влади в АГР. Тут можна передбачити різні інструменти, наприклад:
- організація адміністративно-господарського управління в АГР на основі корпоративних міжгалузевих об'єднань, що включають великі і середні корпорації і спеціалізовані професійні групи, що поділяються на галузеві (промислову, фінансову, енергетичну, страхову, торгову тощо) і міжгалузеві (з різних господарських, соціальних, культурних та інших питань). При цьому групи можуть підрозділятися на підгрупи і т.д. На муніципальному (територіальному) рівні кожна з груп матиме палати. Усі перераховані вище органи формуватимуть обсяги виробництва, визначатимуть міжкорпоративні зв'язки, зв'язки з органами загальнодержавного управління, розподіляти загальнодержавні замовлення, кредити тощо. Для загальної координації господарським і соціальним розвитком у кожному АГР утворюватимуться ради корпорацій. Вони розроблятимуть і здійснюватимуть координацію виконання перспективних і поточних планів господарського розвитку АГР. При цьому структура апарату рад корпорацій буде побудована відповідно до конкретних умов АГР.
- визначення соціальних (виробничих) замовлень (при цьому клієнтом буде народ, який проживає в АГР), розробка інструментів їхнього виконання (із залученням бізнес-структур, фізичних осіб тощо), організація, регулювання і контроль їхнього виконання;
- формування загальнодержавної (разом з органами влади загальнодержавного рівня) і територіальної (на рівні АГР) господарської контрактної системи (тут господарський контракт – економічно-правовий інструмент господарювання і управління, що регламентує взаємини двох рівноправних партнерів за договором: органів влади (загальнодержавного, регіонального) і корпорації-виконавця (підрядчика);
- створення за участю виконавчих органів і корпорацій на певних територіях АГР опорних "бізнес-каркасів" (чи каркасів територіальних ринків; при цьому основні структури таких "бізнес-каркасів" можуть бути наступними: територіальні заставні фонди, біржі, банки, маркетингово-збутові центри, магазини, склади, фонди тощо) і систем участі корпорацій у забезпеченні різноманітних соціально-економічних потреб АГР (регіонів) із застосуванням інтенсивних інноваційних технологій і нових організаційно-економічних рішень тощо.
І нарешті, відзначимо, що при організації вищеописаної моделі варто врахувати як мінімум: 1) економічні, географічні та інші умови регіонів, включаючи уклад життя (комплекс соціальних, культурних, моральних традицій, норм, правил тощо); 2) потенціал влади (ресурси, можливості й обмеження реалізації примусовості, довіра соціуму); 3) необхідність балансу інтересів і відповідальності між різними соціальними групами, системи мотивації діяльності; 4) необхідність адекватної системи суспільно-державного контролю.
Запропонована вище модель державності на основі суспільного самоврядування частково може вирішити такі політичні проблеми: 1) суперництва між владою і бізнесом (що переважно виявляється в американській моделі управління економікою); 2) гіпертрофованої переваги влади над бізнесом (наводити приклади немає потреби); 3) відчуженості суспільства і влади.
На другому етапі формування постіндустріальної держави пропонується відмовитися від принципу територіальності державного устрою (тобто виключення будь-якого статусу внутрішньодержавних адміністративно-територіальних утворень). Інакше кажучи, утворення АГР створить необхідні передумови для переходу до посттериторіального державного управління на основі адміністративних господарств (АГ) з метою вирішення численних проблем "питомих князівств" (сваволя місцевої бюрократії тощо) і запобігання виникненню неофеодалізму. Ідея полягає в тому, що на певні управлінські органи (ради, директорати тощо), які створюються народними корпоративними структурами (за допомогою прямих чи непрямих виборів серед безпосередніх учасників – акціонерів – цих структур або певних корпоративних об'єднань) без прив'язки до територій, будуть покладені функції з організації і підтримки необхідних умов життя своїх учасників чи акціонерів (соціальний захист, правове регулювання тих чи інших галузей їхнього життя і діяльності тощо), а за певними домовленостями – і учасників інших корпоративних структур, незалежно від їхнього місця проживання (через свої територіальні структури). Адміністративними господарствами будуть називатися корпоративні структури (об'єднання) та їхні управлінські структури (директорати). При цьому територіальні органи влади, що здійснюють правове регулювання тих чи інших галузей громадського життя на підвідомчих їм територіях, будуть відповідно скасовані. Роль координатора суспільного управління і розвитку відіграватимуть особливі корпоративні Ради.
Слід зазначити, що формування такої моделі господарського устрою відповідає і марксистській концепції про перехід суспільства від капіталізму до нової формації. Адміністративно-територіальні одиниці буде замінено на адміністративно-корпоративні. Замість тих чи інших населених пунктів будуть корпоративні центри. Поняття адміністративної території як "земельного простору з визначеними кордонами" трансформується в поняття адміністративної території як "корпоративного простору певної конфігурації".
У передбачуваній новій світогосподарській корпоративній системі корпорації як такі (лат. corporatіo – об'єднання) остаточно втратять свою господарську першооснову і займуться всім спектром соціального управління, тобто реалізацією:
1) соціально-економічної політики, спрямованої на виробництво необхідних матеріальних благ; 2) соціально-культурної політики, спрямованої на виробництво духовних благ і забезпечення гармонічного соціального розвитку; 3) політики в галузі адміністративного управління суспільством, спрямованої на досягнення загальних цілей соціального розвитку. Слід зазначити, що запропонована система управління повинна передбачати принципово нові форми реалізації взаємодії і розвитку відносин соціального управління, виражених у праві, принципах управління, цілях, функціях, структурах, методах, процесах і механізмах суспільного управління. У цій статті не стоїть завдання розкриття атрибутів управління корпоративною світогосподарською системою, скажу лише, що в концепції світоустрою, що пропонується, поняття влади (потенціал, механізм, структура тощо), економіки (потенціал, механізм, якість життя тощо) і політики (сутність соціального прогресу, баланс інтересів, життєвий уклад тощо) мають бути кардинально переглянуті, а організаційно-економічні і соціально-економічні, виробничі відносини повинні бути, відповідно, якісно іншими. Рамки статті дозволяють лише вказати найбільш загальні фундаментальні ознаки пропонованої системи світогосподарського устрою. Отже, майбутній корпоративний соціогосподарський уклад повинен ґрунтуватися на наступному:
- акціонерна (корпоративна) форма власності на засоби виробництва (а саме – на виробничі ресурси) і результати корпоративної діяльності з приводу виробництва матеріально-речовинних та інших благ. Тут акціонерна (корпоративна) власність, в економічному розумінні, – це кількісна величина, що підсумовує стандартні одиниці прав власності на ті чи інші фактори (ресурси) і результати діяльності в тій чи іншій корпоративній структурі. Акція – це підтвердження тих чи інших прав власності її власника. Акціонерна (корпоративна) власність передбачатиме особливі правила задоволення матеріально-речовинних прав власників та їхніх прав на одержання певних соціальних благ за умови делегування безпосередніх функцій організації виробництва і соціального управління виборним органам (особам) тільки на контрактній основі. При цьому в механізмах розподілу власності та здійснення прав власника в корпораціях необхідно виключити можливості проведення будь-якої дискримінаційної політики у відношенні міноритарних акціонерів (власників). Мають бути розроблені оптимальні моделі, що передбачають: велику кількість невеликих учасників (ніхто з них не володітиме великою часткою поодинці), однаковий доступ усіх до інформації, юридичну систему захисту прав власників, високий розвиток ринків (включаючи електронні) акціонерного капіталу (в якості удосконалення може бути аутсайдерівська модель корпоративного управління в США);
- координаційний механізм господарської та іншої діяльності, заснований на корпоративних Радах - представницьких органах корпоративних співтовариств (Ради будуть покликані виражати інтереси і волю всіх учасників корпоративних співтовариств). При цьому не виключені і конкурентні механізми функціонування системи.
Наявність конкуренції між різними корпоративними системами одного рівня (між об'єднаннями працівників, між власне корпораціями, тими чи іншими об'єднаннями корпорацій тощо) у процесі їхнього функціонування (із задоволення тих чи інших суспільних благ) – обов'язкова умова системи, перша передумова панування корпоративних структур, що задовольняють суспільні потреби якнайкраще (тобто з найбільшим економічним, екологічним, соціальним, технологічним тощо, ефектом).
Закономірним підсумком краху практичного втілення ідеології більшовицького капіталізму в XX столітті і системній кризі сучасної капіталістичної системи є завдання пошуку так званого "третього шляху" розвитку людства. Водночас креативна економічна культура, заснована насамперед на прагненні творчого самовираження в бізнесі, є сьогодні фундаментальною категорією сучасного соціуму. Інтелектуалізація господарської діяльності, що сприяє зростанню індивідуалізму, відчуженості індивідів від розпоряджень інституалізованої культури, разом з тим породжує відносно нові форми економічного самовираження (організація нових форм бізнесу, зайнятості, включення в господарські зв'язки тощо). При цьому владним інститутам (держава, церква, родина, школа, підприємство) все складніше утримувати в культурних рамках перманентно зростаючу й обумовлену природним біопсихосоціальним розвитком людини суспільну енергетику (пасіонарність). Суспільство вступає в стадію ускладнення як вертикальних (авторитарних, ієрархічних) форм економічної влади, так і горизонтальних (мережних, договірних) і разом з тим стає більш складним, динамічним і непередбаченим. Немає ніяких підстав стверджувати, що суспільство стає більш цивілізованим, так само як і те, що воно рухається до якої-небудь анархії і розпаду. Але цілком очевидно, що однією з цілей держави майбутнього повинна стати соціальна орієнтація ринкової економіки, що сприяє формуванню нового суспільства, відмінного від соціалістично-державного і капіталістично-ринкового. Пропонована вище модель нового соціального устрою цілком співзвучна з основними цінностями концептуалістів "третього шляху", вигідно відрізняючись взаємозалежним комплексом конкретних методів її практичної реалізації. При цьому досить чітко уявляються також і контури нової – шостої – суспільної формації, заснованої на принципах загального економічного достатку і соціальної справедливості.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"