інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Управління ліквідністю комерційних банків

В.Савостьянов

Одним із найбільш важливих завдань управління будь-яким банком є забезпечення відповідного рівня ліквідності. Банк вважається ліквідним, якщо він має доступ до коштів, що можуть бути залучені за розумною ціною й саме в той момент, коли вони необхідні. Це означає, що банк або має у своєму розпорядженні необхідну суму ліквідних коштів, або може швидко їх одержати за допомогою позик або продажу активів.

Недостатній рівень ліквідності часто є першою ознакою наявності в банку серйозних фінансових труднощів. У такій ситуації він зазвичай починає втрачати депозити, що зменшує його наявні кошти та змушує позбуватися найбільш ліквідних цінних паперів. Інші банки неохоче надають банку, що знаходиться на межі банкрутства, позики без додаткової застави або пропонують їх за більш високою процентною ставкою, що ще більше скорочує доходи банку, який зазнає фінансових труднощів.

Попит та пропозиція ліквідних коштів банку

Потреби банку в ліквідних коштах можуть бути розглянуті з погляду попиту та пропозиції. Для більшості банків найбільший попит на ліквідні кошти виникає з двох причин:
• через зняття клієнтами грошей зі своїх рахунків;
• у зв’язку з надходженням заявок на одержання кредитів від клієнтів, які банк вирішує прийняти (це або заявки на одержання нових кредитів, або поновлення договорів про позики, термін дії яких закінчується, або надання коштів по існуючих кредитних лініях).

Ще однією причиною виникнення попиту на ліквідні кошти є погашення заборгованості з позик банку, які він міг одержати від інших банків або центрального банку. Сплата податків, операційні витрати та виплата грошових дивідендів власникам акцій банку також збільшує попит на кошти, які швидко реалізовуються.

Для задоволення попиту на ліквідні кошти банк може залучити деякі з потенційних джерел пропозиції. Як правило, найважливішими надходженнями є надходження внесків від клієнтів, кошти на нових рахунках і надходження на вже існуючі рахунки. Ще одним важливим джерелом пропозиції ліквідних коштів є погашення клієнтами взятих позик, що надає додаткові можливості для задоволення нових потреб у ліквідних коштах подібно продажу активів банку, зокрема, добре реалізованих цінних паперів з портфеля інвестицій. Ліквідні кошти також надходять у вигляді доходів від надання недепозитних послуг (консультування, операційне обслуговування тощо).

Джерела виникнення проблем ліквідності

Банки позичають великі суми короткострокових депозитів і резервів у громадян, підприємств та інших кредитних установ, потім пускають їх в обіг і надають довгострокові кредити своїм клієнтам. Оскільки більшість банків мають деяку невідповідність між строками погашення по своїх активах і строками погашення по основних зобов’язаннях, що призводить до надзвичайно високої частки зобов’язань, що вимагає негайного виконання, таких, як вклади до запитання, поточні рахунки та позики грошового ринку. Таким чином, банки завжди повинні бути готові задовольнити невідкладний попит на кошти, який може бути досить значним в окремі періоди часу.

Іншим джерелом потенційних проблем ліквідності є чутливість банків до змін процентних ставок. Коли відбувається зростання процентних ставок, деякі вкладники вилучають свої кошти в пошуках більш високих прибутків в інших місцях. Багато клієнтів, які взяли позики, можуть призупинити подачу заявок на нові кредити або прискорити використання кредитних ліній, що ще мають низькі процентні ставки. Таким чином, зміна процентних ставок відображається на попиті клієнтів і на депозити, і на кредити, що впливає на рівень ліквідності банку. Більш того, зміна процентних ставок впливає на ринкову вартість активів, продаж яких може знадобитися банку для одержання додаткових ліквідних коштів, і безпосередньо впливає на вартість позик на грошовому ринку. Незалежно від цих факторів задоволення попиту на ліквідні кошти має бути для банку найвищим пріоритетом. Невдачі в цій сфері можуть серйозно підірвати довіру до нього клієнтів.

Методи управління ризиком ліквідності

Політика ліквідності має справу з рішенням дилеми «ліквідність – рентабельність». Тому перед банком постає завдання максимізації прибутковості своїх операцій за наявності даного обмеження, причому є чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може зі впевненістю передбачити, коли та у якому масштабі виникне проблема ліквідності. А коли вона виникне, можна тільки вжити заходів на основі заздалегідь створених резервів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

Практика виробила низку методів управління ліквідністю. Вони засновані на управлінні активами, пасивами або і тими, й іншими одночасно. У порівнянні з іншими, кожен із методів управління ліквідністю має як переваги, так і недоліки. Економічна доцільність застосування того або іншого методу управління ліквідністю зумовлена характеристиками банківського портфеля, особливостями банківських операцій та середовищем, у якому функціонує банк. Так, коли останній використовує різні джерела залучення коштів, завдання управління ліквідністю ускладнюється. Тоді може бути доцільним застосування методу конверсії фондів, що припускає як управління активами, так і управління пасивами. Коли ж ресурсна база банку досить однорідна, а можливості використання операцій на грошовому ринку обмежені, доцільним може виявитися простіший метод фондового пулу.

Найдавніший спосіб забезпечення потреб банку в ліквідних коштах відомий як управління ліквідністю через управління активами. У чистому вигляді ця стратегія вимагає накопичення ліквідних коштів у вигляді ліквідних активів – головним чином коштів і цінних паперів, що швидко реалізовуються. Коли виникає потреба в ліквідних коштах, вибіркові активи продаються доти, поки не буде задоволено попит на наявні кошти. Цю стратегію управління ліквідністю часто називають трансформацією активів, оскільки ліквідні кошти надходять за рахунок перетворення негрошових активів у наявні кошти.

Багато банків у якості джерела ліквідних коштів дедалі частіше використовують позики на грошовому ринку. Це стратегія позикової ліквідності, яка часто називається управлінням купівельною ліквідністю або управлінням пасивами, в чистому вигляді передбачає позику коштів, які швидко реалізовуються, в кількості, достатній для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Однак до позик вдаються тільки тоді, коли виникає така необхідність, щоб уникнути накопичення занадто великого обсягу незадіяних ліквідних коштів в активах. Якщо попит на ліквідні кошти перевищує його очікуваний рівень, банк підніматиме пропоновану їм ставку, поки не одержить необхідну суму коштів, які швидко реалізовуються. Позика ліквідних коштів є найбільш ризиковим способом вирішення банком проблем ліквідності (але він дає більш високий очікуваний прибуток) внаслідок змінності процентних ставок грошового ринку та доступності кредиту.

Метод фондового пулу

На практиці було вироблено низку підходів до контролю та управління ризиком ліквідності або, інакше кажучи, управління здатністю банку купувати кошти в готівковій і безготівковій формі швидко та за розумною ціною для виконання своїх поточних зобов’язань. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів або методом управління фондами. Зазначений метод полягає в зіставленні загальної потреби в ліквідності та усіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники оцінки ліквідності балансу.

Суть даного методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, наявних у банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні та вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви складаються з абсолютно ліквідних активів – каси та залишків на кореспондентських рахунках. До складу вторинних резервів входять високоліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають більшу оборотність. Вони можуть формуватися з банківських акцептів, векселів і певним чином із облігацій першокласних емітентів. В умовах, коли займання довгої валютної позиції забезпечує прибуток протягом достатньо тривалих періодів часу, додаткові резерви високоліквідних видів іноземної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви. Резерви коштів потрібні для щоденних операцій банку, але їх певний надлишок забезпечує першу межу захисту на випадок виникнення проблеми ліквідності. Первинні резерви належать до неприбуткових активів, вторинні резерви ж забезпечують певний дохід банку.

Вимірювання руху грошових коштів

Інший підхід до вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності й джерел її задоволення. Як приклад достовірного зростання потреби в ліквідності можна навести договори про відкриття кредитних ліній. Якщо один із великих вкладників заздалегідь повідомив про вилучення великого строкового депозиту, можна говорити про скорочення у певний момент у майбутньому джерел ліквідних ресурсів.

Метод конверсії фондів

Коли банк використовує принципово різні джерела залучення коштів, завдання управління ліквідністю ускладнюється. Тоді може стати обґрунтованим метод конверсії фондів. Його суть полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Інакше кажучи, кошти координуються за джерелами і напрямками використання. Наприклад, кошти на рахунках за вимогою відрізняються більш високими резервними вимогами та швидким обігом. При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:
• розподілити всі кошти за джерелами формування, залежно від обігу по рахунках і від резервних вимог;
• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.

Таким чином, дилема «ризик – прибутки» вирішується окремо для кожного джерела коштів, звідси інша назва цього методу – метод мінібанку.

Інші підходи до управління ліквідністю

Метод управління резервною позицією є методом із великими перевагами та великими недоліками. Його зміст полягає в наступному: визначаємо резервну позицію, тобто не формуємо заздалегідь вторинні резерви, а лише прогнозуємо кількість фондів, яку ми можемо купити на грошовому ринку й тим самим профінансувати можливий відтік коштів. У першу чергу, мова йде про залучення коштів на міжбанківському ринку та запозичення у ЦБ. Переваги методу очевидні:
• скорочується частка низькоприбуткових та неприбуткових активів;
• у випадку вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшується або зменшується меншою мірою, оскільки вторинні резерви не ліквідуються, а навпаки, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності витісняється іншими видами ризику:
• ризиком зміни процентних ставок;
• ризиком доступності фондів (який визначається, у першу чергу, ємністю міжбанківського ринку).

Метод управління кредитною позицією полягає у визначенні особливої кредитної позиції – обсягу коштів, які банк одержить у короткостроковому періоді, якщо відновлюватиме короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику доступності фондів і, як і в попередньому варіанті, його актуальність зростатиме в міру розвитку грошового ринку.

Ключове слово при використанні методу активного управління портфелем – сек’юритизація. Термін «сек’юритизація» походить від англ. securіtіes – «цінні папери» – і означає переведення банківських активів у цінні папери. При сек’юритизації активів розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою укладання кредитного договору, але й шляхом використання векселів (при короткостроковому кредитуванні) та облігацій (при довгостроковому кредитуванні). Близький до сек’юритизації альтернативний шлях – застосування права перевідступу, наприклад, перевідступу кредиту. Таким чином, сек’юритизація у широкому сенсі слова означає не тільки переведення кредитів у цінні папери, але й будь-яке переведення кредитів у таку форму, коли їх можна реалізувати третім особам на ринку.

Управління ризиком зміни процентних ставок у банківській установі

Завданням управління ризиком зміни процентних ставок є мінімізація негативного впливу на рентабельність банку коливань ринкових процентних ставок. Відмінна риса розглянутого виду ризику полягає в тому, що його вплив може виявитися для банку як негативним, так і позитивним. Тому управління ризиком зміни процентних ставок може дати й позитивний ефект.

Ключовий метод вимірювання схильності ризику зміни процентних ставок пов’язаний із застосуванням методики, яка називається аналізом розриву.

Відправним пунктом аналізу розриву є визначення горизонту планування ризику зміни процентних ставок у перспективі одного кварталу або одного місяця. Горизонтом планування визначатиметься оцінка розриву. При цьому виникає дилема: чим більш тривалий період ми обираємо, тим більшу частину активів і пасивів ми аналізуємо на схильність ризику зміни процентних ставок. Однак при збільшенні планового горизонту точність аналізу зменшується, оскільки виключаються менші коливання. Тому необхідно знайти «золоту середину» – оптимальний горизонт планування для даного банку або підрозділу. Можна розроблювати кілька варіантів аналізу на різні строки.

Визначення активів і пасивів, чутливих до зміни процентних ставок

Наступний крок процесу аналізу розриву полягає в поділі активів і пасивів банку на дві широкі категорії: активи/пасиви, чутливі до зміни процентних ставок (відповідно АЧЗПС і ПЧЗПС), і активи/пасиви, нечутливі до зміни процентних ставок. До перших належать ті активи і пасиви, на прибутковість яких безпосередньо впливає зміна процентних ставок протягом аналізованого періоду.

Активи і пасиви, чутливі до зміни процентних ставок, включають ті з них, які будуть переоцінені протягом аналізованого періоду. Прикладом ПЧЗПС є: внески (депозити), з яких спливає строк договору; внески зі змінною процентною ставкою; МБК, які буде повернено в аналізований період; кредити зі змінною процентною ставкою; амортизація основної суми кредитів, строк договору по яких не минає протягом аналізованого періоду; цінні папери, що погашаються.

Інакше кажучи, до активів і пасивів, чутливих до зміни процентних ставок, належать всі активи і пасиви зі змінною процентною ставкою, а також ті з них, які будуть погашені протягом аналізованого періоду. Довгострокові кредити і депозити потрапляють до числа активів, чутливих до зміни процентних ставок, лише при наближенні строку їх погашення до горизонту планування ризику зміни процентних ставок.

Кількісне вимірювання розриву

Третій етап аналізу розриву полягає безпосередньо в його кількісному визначенні шляхом вирахування з активів і пасивів, чутливих до зміни процентних ставок. Отримана різниця називається розривом або гепом (від англійського слова gap – «розрив»).

РОЗРИВ = АЧЗПС – ПЧЗПС,
де АЧЗПС і ПЧЗПС – відповідно активи/пасиви, чутливі до зміни процентних ставок за аналізований період часу.

Якщо обсяг активів, чутливих до зміни процентної ставки, більший, ніж обсяг пасивів, то має місце позитивний розрив. Протилежна ситуація означає негативний розрив.

Наступальна стратегія

Після того, як визначено розрив, можна приступати до контролю ризику зміни процентних ставок у рамках банківського портфеля. Так звана наступальна або агресивна стратегія управління ризиком зміни процентних ставок включає два етапи:
1) прогноз тенденції зміни процентних ставок;
2) зміна структури активів і пасивів з метою отримання вигоди від прогнозованої зміни процентних ставок. Якщо прогнозується зростання процентних ставок, банк одержить додаткову вигоду за наявності позитивного розриву. Якщо передбачається падіння загального рівня процентних ставок, для одержання додаткової вигоди банк повинен мати негативний розрив.

Дану залежність можна зобразити у вигляді таблиці 1.


Оборонна стратегія

Оборонна стратегія управління розривом спрямована на ослаблення впливу рухів у ринкових процентних ставках на зміну прибутку банку. За даної стратегії не потрібно вгадувати майбутні процентні ставки. Тому її доцільно застосовувати в тих випадках, коли тенденцію зміни процентних ставок важко передбачити або процентні ставки зазнають хаотичних коливань. Вона також доцільна в тому випадку, коли керівництво банку не впевнене у своєму аналітичному відділі або у фірмі-контрагенті, які надають відповідну аналітичну інформацію.

Обираючи оборонну стратегію, банк прагне збалансувати обсяги активів і пасивів, чутливих до зміни процентних ставок, у рамках усього планового горизонту. Ситуація, за якої досягається відповідність між АЧЗПС і ПЧЗПС, називається збалансованим або нульовим розривом. Якщо банк досяг подібного стану, то при збільшенні процентних ставок збільшаться процентні доходи; у тій же пропорції зростуть і процентні витрати. У результаті процентна маржа й чистий процентний дохід не зміняться. Аналогічне падіння загального рівня процентних ставок однаковою мірою скоротить і процентний дохід, і процентні витрати.

Термін «оборонна стратегія» не означає пасивний підхід до управління банківськими фінансами. Вона вимагає досить високої активності з управління як структурою активів, так і джерелами коштів банку. Ситуація точної збалансованості активів і пасивів, чутливих до зміни процентних ставок, сама по собі може виникати лише як тимчасове явище. Тому для підтримки подібного стану протягом певного тривалого періоду без шкоди ефективності поточних операцій потребує особливої управлінської майстерності та досвіду. Більше того, на співвідношення між АЧЗПС та ПЧЗПС об’єктивно впливають особливості діяльності конкретного банку та структура банківських операцій, характерна для даного фінансового ринку на даний момент часу. Так, протягом більшої частини попереднього періоду розвитку вітчизняної банківської системи для банків була притаманна ситуація позитивного розриву. В умовах, коли вкрай складно залучати строкові вклади та депозити, а найважливішим джерелом коштів є залишки на розрахункових (поточних) рахунках, домогтися балансу між АЧЗПС та ПЧЗПС проблематично. Можна говорити тільки про контроль над позитивним розривом.

Методи управління розривом

Банки традиційно використовують процес ціноутворення на свої продукти та послуги з метою управління розривом. Наприклад, якщо у банку є надмірний позитивний розрив протягом певного періоду часу, можна стимулювати клієнтів банку вкладати гроші у внески зі змінною процентною ставкою, встановлюючи по них більш вигідні відсотки, в порівнянні з можливостями вкладення коштів на той самий період часу під фіксований відсоток. Аналогічний підхід може застосовуватися й у кредитній політиці. Він реалізується через:
• видачу кредитів з плаваючою процентною ставкою;
• подовження строків кредитування;
• зміну графіка погашення кредитів.

У результаті розрив скорочується. Однак можливості застосування даного підходу на практиці досить обмежені.

В умовах розвиненого і стабільного ринку це зумовлене, в першу чергу, впливом конкуренції та перевагами клієнтів у плані характеристик банківських продуктів, які цілком можуть не співпадати з перевагами банку щодо контролю свого ризику. Ті ж фактори присутні й у перехідній економіці, але свободу маневру для банків, що діють в умовах становлення ринкових відносин і глибокої економічної кризи, значно обмежує вузькість реального платоспроможного попиту на низку їхніх послуг, а також неприйнятність низки операцій внаслідок загальноекономічних факторів. Як приклад можна навести довгострокове кредитування. Можливості його здійснення обмежуються, з одного боку, відсутністю ефективних інвестиційних проектів, що, у свою чергу, зумовлене глибокою кризою реального сектору. З іншого боку, ступінь маневру банків у напрямку довгострокових вкладень обмежується ростом складової політичного ризику в загальному ризику при подовженні строків вкладання коштів.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"