інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Сучасні інструменти для фінансування аграрного сектору економіки*

Ю. Лупенко, В.Фещенко

Однією з головних особливостей розвитку вітчизняної економіки за останні роки слід визнати потужне зростання ролі аграрного сектору в житті країни. Свідченням тому є нарощення обсягів випуску сільськогосподарської продукції, збільшення її частки у структурі ВВП та у зовнішній торгівлі. За період з 2008 по 2012 роки питома вага цієї продукції у загальному обсязі українського експорту зросла в 1,7 рази, сягнувши 25%. Аналітики прогнозують, що в наступному році аграрний сектор стане не тільки головним постачальником іноземної валюти для України, але й буде основною рушійною силою національної економіки. В умовах світової фінансової нестабільності подальший розвиток вітчизняного аграрного сектору має принципове значення. Це пояснюється як сталим зростанням цін на продукти харчування в світі на тлі стрімкого збільшення населення планети, так і унікальними можливостями нарощення обсягів сільськогосподарського виробництва в Україні. Проте скористатися цими можливостями вдасться тільки за умови застосування сучасних методів організації аграрного бізнесу, серед яких важливе місце посідають ефективні інструменти формування та використання фінансових ресурсів.

Підприємства аграрного сектору, так само як і інших галузей національної економіки, потребують достатнього обсягу коштів для фінансування своєї поточної господарської діяльності, впровадження новітніх технологій, страхування існуючих ризиків, розбудови торговельної та транспортної інфраструктури. З цією метою звичайно використовуються власні та залучені фінансові ресурси: кредитування, в тому числі іпотечне, ф’ючерсні механізми*, інструменти фондового ринку, можливості лізингових, факторингових та страхових компаній. Однак аграрний бізнес має свої особливості, що накладає відбиток на інструменти накопичення та використання фінансових ресурсів у цьому секторі економіки.
Специфіку аграрного виробництва визначає його залежність від природно-кліматичних умов, сезонний характер, тривалий інвестиційний період та пов’язані з цим ризики недоотримання прибутку на вкладений капітал. В Україні до цього додається ще нерозвиненість ринкових відносин в аграрній сфері, що знаходить свій прояв у відсутності сучасної біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, дієвих технологій хеджування аграрних ризиків, виваженої стратегії участі держави у підтримці сільськогосподарських виробників. Крім того на успішність аграрного бізнесу в нашій країні свій негативний вплив справляє недосконалість існуючого законодавства та нестабільність нормативно-правової бази підприємницької діяльності.

Кредитні інструменти фінансування аграрного сектору
До кредитних інструментів, що використовуються для фінансового забезпечення діяльності учасників аграрного сектору, звичайно відносять банківські кредити та позики кредитних спілок, іпотеку, а також різного виду товаророзпорядчі документи, за допомогою яких залучаються необхідні кошти та інші ресурси.
Якщо говорити про відносно просту та зрозумілу дрібним сільськогосподарським виробникам форму фінансування через кредитні спілки, то на жаль в силу різних причин вона не отримала в Україні широкого застосування. Так, за даними Нацфінпослуг, станом на 1 липня поточного року частка кредитів, наданих вітчизняними кредитними кооперативами виробникам та переробникам сільськогосподарської продукції, складала лише 5% загального обсягу фінансування від кредитних спілок. В абсолютному виразі це усього близько 125 млн грн.
Разом з тим для українських аграрних підприємств банківське кредитування є досить складною та витратною процедурою. Переважна частина підприємницьких структур, що працює в аграрному секторі економіки, на сьогодні не мають доступу до банківських кредитів. Це пояснюється як високими процентними ставками, так і низькою кредитоспроможністю виробників сільськогосподарської продукції. Більшість з них в якості застави під позику окрім майбутнього врожаю нічого надати не можуть, оскільки земля, що вони використовують як основний засіб виробництва, є орендованою. В результаті традиційне банківське кредитування, що розглядається в інших країнах світу як головний інструмент фінансування потреб сільгоспвиробників, в Україні майже не застосовується.
Домінуючою формою фінансування агарного сектору в зарубіжних країнах є кредитування сільськогосподарських підприємств під заставу землі (земельно-іпотечне кредитування) з подальшим рефінансуванням відповідних кредитних вимог. Таке кредитування передбачає стабільну правову базу, відпрацьовані процедури надання банківських позик та, як правило, сек’юритизацію іпотечних активів.
Світова практика знає дві основні форми земельно-іпотечного кредитування: однорівневу систему, в якій кредити підприємцям аграрного сектору надаються земельно-іпотечними банками і кредитними спілками, та дворівневу, де окрім банків і кредитних спілок, діють ще спеціалізовані установи небанківського типу – земельно-іпотечні агентства, які за підтримки держави рефінансують банки шляхом викупу у них іпотечних кредитів, оформлених цінними паперами.
Однорівнева модель земельної іпотеки поширена в європейських країнах, де фінансування аграрного бізнесу традиційно здійснюється переважно через грошово-кредитні установи за допомогою спеціальних земельних іпотек. Для цієї моделі характерними є наявність замкненого земельно-іпотечного ринку, головними гравцями на якому виступають спеціалізовані банки, в тому числі державні та/або з державною часткою в капіталі. Ресурси таких банківських установ складаються із власних накопичень і коштів, залучених ними шляхом випуску облігацій, забезпечених землею позичальників іпотечних кредитів. Іпотечно-земельні облігації випускаються на тривалий строк обігу і користуються довірою інвесторів. Все це разом з жорсткими процедурами надання позик, забезпечують надійність системи та низькі процентні ставки за іпотечними кредитами. Такі системи земельно-іпотечного кредитування домінують у більшості країн Європейського Союзу та в Канаді.
Дворівнева модель земельно-іпотечного кредитування склалася в Сполучених Штатах Америки. Вона базується на рефінансуванні первинних кредиторів з боку спеціально створених для цього земельно-іпотечних агентств та страхуванні ризиків неповернення наданих кредитів. Для цієї системи характерними є обов’язкова наявність розвиненого вторинного ринку цінних паперів, забезпечених земельною іпотекою, та підтримка з боку держави.
В рамках даної моделі іпотечні кредити надаються комерційними банками та кредитними спілками, потім їх викуповують земельно-іпотечні агентства, які таким чином рефінансують первинних кредиторів, надаючи їм кошти для подальшого кредитування виробників сільськогосподарської продукції. Довгострокові фінансові ресурси для цього вони отримують шляхом випуску похідних цінних паперів широкому колу інвесторів. Надійність і високу ліквідність цим деривативам забезпечують вторинний ринок та гарантії, що надаються їх емітентам з боку держави.
Очевидно, що подібні досить непрості системи земельно-іпотечного кредитування в Україні ще належить створити. Для цього необхідне функціонування повноцінного ринку землі, розробка та напрацювання досвіду застосування відповідних іпотечних механізмів.
За відсутності земельної іпотеки в якості кредитної застави можуть використовуватися складські свідоцтва та інші товаророзпорядчі документи на сільськогосподарську продукцію.
Основи правової бази застосування цих інструментів в Україні були закладені в 2003 році законом ¹510 «Про зерно та ринок зерна в Україні», наказом Міністерства аграрної політики за ¹198 від 27.06.2003 року «Про затвердження «Положення про обіг складських документів на зерно», а також законом ¹2286 «Про сертифіковані склади та прості і подвійні складські свідоцтва», що був прийнятий Верховною Радою 23 грудня 2004 року.
За допомогою складських свідоцтв можливо забезпечити доступ виробників сільськогосподарської продукції до короткострокових банківських кредитів та мінімізувати ризики учасників аграрного ринку.
Система складських свідоцтв успішно діє не один десяток років в США, Аргентині, Індонезії. Вони використовуються також в Туреччині, Кенії, Польщі, Казахстані, Росії, Словенії, та інших країнах світу.
Вітчизняна система складських документів на зерно базується на використанні як простих, так і подвійних складських свідоцтв. Це різні види товаророзпорядчих документів, що видаються сертифікованими зерновими складами власникам зерна, які розмістили його на зберігання на цих складах.
Просте складське свідоцтво є документом на пред'явника, який надає можливість володільцю такого свідоцтва розпорядитися зерном протягом терміну його зберігання – продати, обміняти або передати в заставу. При цьому володілець простого складського свідоцтва в установленому порядку повинен повідомити зерновий склад, де зберігається зерно, на яке було видано це свідоцтво, про здійснену передачу свідоцтва і зерна в заставу.
При отриманні кредиту та оформленні застави зерна з використанням простого складського свідоцтва це свідоцтво передається банку за допомогою передавального напису (індосаменту).
Слід зазначити, що для операцій кредитування краще підходить подвійне складське свідоцтво. Воно являє собою товаророзпорядчий документ, що складається з двох частин: частина А – складське свідоцтво і частина Б – заставне свідоцтво.
Подвійне складське свідоцтво підтверджує право власності на здане на зберігання зерно, описує кількість і якість зданого зерна, термін і спосіб зберігання, плату за зберігання і зобов'язання складу повернути зерно особі, яка є власником свідоцтва, в обмін на обидві частини свідоцтва, пред'явлені разом або в обмін на складське свідоцтво (частина А) та суму кредиту і відсотків по ньому, одержаних за заставним свідоцтвом (частина Б). Подвійне складське свідоцтво надає можливість власнику зерна розпоряджатися зерном протягом терміну його зберігання, а також використовувати все належне йому зерно, що зберігається на складі, або будь-яку його частину, як забезпечення застави для отримання кредиту.
Здійснюється це у такий спосіб: володілець подвійного складського свідоцтва укладає з банком договір кредитування. Крім того, укладається договір застави, предметом якого є зерно, що перебуває на складі. На підтвердження передачі зерна в заставу власник зерна передає банку одну з двох частин подвійного складського свідоцтва: заставне свідоцтво. Інша його частина – складське свідоцтво – залишається у власника.
Гарантією інтересів банку (кредитора) є те, що зерновий склад не має права на видачу зерна без пред'явлення заставного свідоцтва, яке до моменту повернення знаходиться у банку. Привабливість подвійних складських свідоцтв для банків посилювалась ще й тим, що вони згідно Постанови НБУ ¹584 від 24 грудня 2003 року могли використовувати їх як забезпечення для отримання рефінансування.
На жаль, викладена вище система складських свідоцтв на зерно в Україні так і не запрацювала в повному обсягу. Це зумовлено декількома обставинами. Насамперед використання складських свідоцтв стримувалося складною процедурою сертифікації зернових складів (так, тільки 18 липня поточного року Кабінет Міністрів запровадив безстрокові сертифікати на надання послуг зі зберігання зерна), які повинні видавати ці документи. Обігу складських свідоцтв також заважала відсутність статусу цінного паперу, який вони отримали лише в 2008 році, після появи в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» товаророзпорядчих документів як окремого виду цінних паперів. І нарешті, серйозною перешкодою на шляху застосування складських свідоцтв як інструмента фінансування аграрного сектору стала відсутність державних гарантій захисту інтересів володільців складських свідоцтв у випадку недобросовісної поведінки власників зернових складів. Передбачалося, що для цього буде створено спеціальний фонд. Але до цього часу він так і не з’явився.
Запрацює такий фонд мабуть лише в наступному році. Надія на це пов’язана з прийняттям Верховною Радою 20 листопада поточного року у другому читанні Закону України за ¹9611, яким визначаються правові основи створення і функціонування Гарантійного фонду виконання зобов’язань за складськими документами на зерно (далі – Фонд).
Згідно закону, Фонд буде працювати як спеціалізована непідприємницька установа, засновником якої виступить Кабінет Міністрів України. Вищим органом управління Фондом визначено Адміністративну раду, що складатиметься із представників уряду, НБУ, органу сертифікації, послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, зернових складів-учасників Фонду, акредитованих бірж, виробників зерна та страхових компаній. Управління поточною діяльністю здійснюватиме дирекція Фонду, що призначатиметься Адміністративною радою. Джерелами коштів Фонду будуть початкові, регулярні та спеціальні збори з учасників Фонду, доходи від інвестування коштів в урядові облігації та від розміщення їх на депозити в банківських установах. Створення такого Фонду учасники аграрного ринку очікували майже 9 років і сподіваються, що з його появою система складських свідоцтв на зерно нарешті почне нормально функціонувати.
Ще одним сучасним інструментом, що покликаний забезпечувати фінансування вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції, мають стати аграрні розписки. Закон України «Про аграрні розписки» за ¹9610, що буде регламентувати використання та обіг цього фінансового інструменту, Верховна Рада України прийняла 6 листопада 2012 року.
Передбачається, що за допомогою розписок виробники аграрної продукції, насамперед дрібні та середні, зможуть за спрощеною процедурою отримувати кредити для фінансування своєї поточної діяльності під заставу майбутнього врожаю.
Аграрні розписки являють собою безумовне зобов’язання здійснити поставку сільськогосподарської продукції або сплатити певну грошову суму, на умовах, що зазначені у цьому документі. В залежності від того чим позичальник буде погашати борг, оформлений розпискою (вирощеною продукцією чи грошами), вони поділяються на товарні та фінансові аграрні розписки. Їх можуть видавати особи, які є власниками земельної ділянки або мають право користування землею. Усі видані розписки мають бути занесені до спеціального реєстру, що обслуговуватиме Міністерство аграрної політики та продовольства.
Ініціатори запровадження в Україні аграрних розписок, посилаючись на досвід інших країн, зокрема Бразилії, стверджують, що за допомогою аграрних розписок можна буде щорічно додатково залучати в аграрний сектор економіки суму, еквівалентну $2-3 млрд. Однак існують серйозні сумніви щодо ефективності використання даного інструмента в українських реаліях. По-перше, цьому можуть завадити нечітко визначені процедури їх обігу та існуючі правові колізії, зокрема, неузгодженість норм закону про аграрні розписки з іншими законодавчими актами, що захищають права кредиторів та позичальників. Викликає також сумніви доцільність виключно документарної форми існування аграрних розписок, що передбачена законом. Досвід їх використання в країнах СНД, зокрема в Казахстані і в Росії засвідчує значну кількість шахрайств, пов’язаних з підробкою цих товаророзпорядчих документів. Враховуючи ціннопаперову природу аграрних розписок та можливість їх біржової торгівлі, мабуть було б доцільно передбачити також і бездокументарну (електронну) форму існування цього інструменту в Україні. Зокрема бездокументарну форму можна було б запроваджувати для фінансових аграрних розписок, за бажанням їх емітентів. Це дозволило б забезпечити кращий захист розписок від шахрайськіх дій, організувати ліквідний ринок даного виду цінних паперів, посиливши тим самим привабливість цього важливого фінансового інструменту.

Інструменти фондового ринку
Коли мова заходить про можливості фондового ринку для залучення інвестиційних ресурсів в аграрний сектор економіки, то насамперед згадують акції, за допомогою яких формується найбільш дешеві фінансові ресурси. На жаль, в Україні цей інструмент використовується досить рідко, що зумовлюється пануючою організаційно-правовою формою бізнесу, яка домінує в аграрній сфері. Переважна частина підприємницьких структур, що працюють тут, є товариствами з обмеженою відповідальністю (понад 80%). Акціонерні товариства в аграрній сфері представлені усього декількома десятками компаній. І хоча окремі з них вже мають досвід публічного розміщення своїх акцій, навіть на зарубіжних торговельних майданчиках, зокрема на Лондонській фондовій біржі, про масштабне застосування цього фондового інструменту не йдеться.
Ситуація докорінним чином може змінитися тільки після укрупнення аграрного бізнесу, інтеграції фермерських господарств та їх об’єднання з промислово-торговельними групами шляхом утворення акціонерних товариств. Це доцільно також і з точки зору можливостей використання такого ефективного фондового інструменту залучення довгострокових фінансових ресурсів як корпоративні облігації.
Пік випуску облігацій для боргового фінансування в Україні припав на 2004-2008 роки. За цей період було здійснено близько 900 випусків облігацій, за допомогою яких отримано фінансування на суму, що перевищує 80 млрд гривень, в тому числі і для аграрного сектору. Однак далеко не усі емітенти змогли своєчасно та у повному обсязі розрахуватися з власниками корпоративних облігацій. За даними рейтингового агентства «Кредит-Рейтинг», понад 100 емітентів допустили 139 дефолтів на загальну суму 7,4 млрд грн. Тобто майже кожен шостий емітент не зміг або не захотів виконати боргові зобов’язання за своїми облігаціями. Така ситуація значною мірою пов’язана з тим, що вітчизняні корпоративні облігації не мають належного забезпечення. Стосовно облігацій, що випускаються підприємствами аграрного сектора, це пояснюється неможливістю використання землі у якості такого забезпечення. Певним способом вирішення проблеми підвищення надійності та інвестиційної привабливості даного фінансового інструменту міг би стати випуск конвертованих облігацій.
Конвертовані облігації – це боргові цінні папери, умови випуску яких передбачають конвертацію їх в акції (обмін на акції того ж емітента). Конвертовані облігації надають інвестору додаткові можливості, а отже, і більш високу надійність, ніж звичайні незабезпечені облігації, оскільки він отримує право в будь-який час протягом терміну, на який випущена облігація, обміняти її на акції емітента. Звичайно, важлива ціна, за якою це можна зробити. Тому, конвертована облігація має параметр, який називається курсом конверсії. Останній являє собою ціну акцій, за якою емітент зобов’язався обмінювати конвертовані облігації на акції. Звичайно цей курс перевищує той, що існує на момент емісії.
Таким чином, ринкова вартість конвертованих облігацій формується дуже своєрідно: вона «прив’язана» до курсу акцій і здатна істотно відриватися від номіналу навіть при незмінних процентних ставках. Але зв’язок цей проявляється після того, як поточний ринковий курс акцій перевищить курс конверсії. До цього моменту ринкова вартість конвертованих облігацій формується під дією тих самих факторів, що утворюють ринковий курс звичайної облігації.
Оскільки конвертовані облігації передбачають для їхніх власників чималий прибуток при зростанні курсової вартості акцій, купонний процент за такими паперами встановлюється на істотно зниженому, у порівнянні зі звичайними облігаціями, рівні.
На фондових ринках популярність конвертованих облігацій циклічна, і залежить від домінуючої тенденції в динаміці біржової кон’юнктури. При довгостроковому зниженні загального рівня курсової вартості акцій, конвертовані облігації втрачають привабливість. І навпаки, при перевазі зростаючої тенденції на ринку акцій перспективи для емісії конвертованих облігації поліпшуються.
Конвертовані облігації поводяться майже так само, як звичайні корпоративні облігації, коли ціна акцій далека від рівня конверсії, і майже як акції, коли ціна акцій наближена або вища від рівня конверсії. Така подвійність створює гарні можливості для здійснення арбітражних операцій і тим самим робить конвертовані облігації привабливими також і для спекулянтів
З позиції інвестора, ці папери можуть характеризуватися як такі, що об’єднують у собі кращі риси двох головних сегментів фондового ринку – облігаційного та акціонерного. Власник конвертованих облігацій піддається меншому ризику, ніж акціонер, і до того ж одержує переваги, які є, зазвичай, тільки у власників акцій – користуватися результатами підвищення курсової вартості акцій. Однак при несприятливій динаміці курсової вартості акцій власник конвертованих облігацій не тільки втрачає переваги, але й зазнає прямих збитків, оскільки за такими облігаціями встановлюється нижчий процент, ніж за звичайними облігаціями, які випускаються на той самий термін обігу. Якщо немає можливості обміняти їх на акції, власники конвертованих облігацій змушені задовольнятися меншим доходом.
Емісію конвертованих облігацій часто здійснюють компанії, які ще не мають гарної репутації у фінансових колах. Тому конвертовані облігації випускаються ними на таких умовах, що обмін їх на акції стає доцільним і при відносно невеликому підвищенні ринкового курсу акцій.
Конвертовані облігації емітують також і цілком поважні компанії, що прагнуть забезпечити обіг своїх акцій за кордоном. На міжнародному фондовому ринку розмістити акції значно складніше, ніж на національному, а конвертовані облігації пропонують зручний непрямий шлях, що дозволяє подолати існуючі перешкоди. Усі ці властивості конвертованих облігацій дають підстави вважати їх досить привабливим інструментом фінансування аграрного сектору української економіки.

*Див. Лупенко Ю., Фещенко В. «Ф’ючерсні механізми для розвитку аграрного сектору економіки», ФРУ ¹9 за 2012 рік, с.20
© 2003-2013  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"