інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Правові умови провадження діяльності та управління недержавними пенсійними фондами

Ю.Вітка,
юрист, Національний університет «Києво-Могилянська академія»


Установчий документ недержавного пенсійного фонду
Єдиним установчим документом пенсійного фонду є статут. Такий висновок випливає з ч. 1 ст. 9 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, у відповідності до якої пенсійний фонд діє на підставі статуту, який повинен відповідати вимогам цього Закону. Наведена норма узгоджується з ч. 2 ст. 87 ЦК України, згідно з якою установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Якщо пенсійний фонд є корпоративним або професійним, то Закон встановлює додаткові вимоги до статуту такого фонду: статут повинен бути погоджений з представниками трудового колективу засновників фонду – юридичних осіб.
Вимоги до змісту статуту викладені у ч. 1 ст. 88 ЦК України і в ч. 3 ст. 9 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”. Статут пенсійного фонду повинен містити: повне і скорочене (за наявності) найменування, вид фонду (відкритий, корпоративний чи професійний), місцезнаходження (юридичну адресу) ради фонду; відомості про засновників фонду із зазначенням їх місцезнаходження (юридичної адреси); порядок внесення змін до пенсійних схем та їх скасування; порядок затвердження і внесення змін до інвестиційної декларації фонду; порядок укладення пенсійних контрактів; права та обов’язки фонду і порядок їх реалізації, права та обов’язки засновників, роботодавців-платників, вкладників і учасників пенсійного фонду; порядок формування порядку денного, скликання, проведення зборів засновників (в тому числі щодо проведення зборів шляхом опитування) та їх компетенцію; повноваження ради пенсійного фонду, порядок її утворення та функціонування, скликання її засідань, кваліфікаційні вимоги до її членів; умови набуття статусу учасника фонду; умови сплати внесків до пенсійного фонду; порядок використання пенсійних активів фонду; види дозволених витрат, пов’язаних з діяльністю пенсійного фонду; порядок організації персоніфікованого обліку учасників НПФ та звітності, а також порядок отримання учасниками фонду виписок про стан їх індивідуальних пенсійних рахунків; порядок ліквідації та реорганізації пенсійного фонду; умови, за яких можуть бути проведені вибір і заміна адміністратора, компанії з управління активами, зберігача та порядок такої заміни із зазначенням дій, спрямованих на захист прав учасників фонду; порядок оприлюднення інформації про діяльність пенсійного фонду; порядок внесення змін до статуту пенсійного фонду; порядок виходу засновників пенсійного фонду; інші положення, що не суперечать законодавству.
Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦК України, більшість положень якої продубльовано Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, статут будь-якого товариства повинен містити також порядок вступу до товариства. Таким чином, статут пенсійного фонду повинен ще передбачати порядок вступу до нього нових засновників.
Але зазначеним не вичерпуються вимоги до статуту пенсійного фонду, тому що окремі норми, що стосуються змісту статуту НПФ, містяться в інших статтях Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”. Зокрема, у статуті будь-якого фонду має бути зазначено: кількість представників, яких кожен із засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду має право делегувати до ради фонду, але якщо ця кількість не визначена статутом, вона може бути визначена рішенням зборів засновників (ч. 3 ст. 13 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”); порядок доведення до відома всіх учасників фонду рішень зборів засновників з питань порядку денного (ч. 5 ст. 16 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”).
У статуті професійного пенсійного фонду повинно бути визначено: рід професійної діяльності (занять) осіб, які можуть бути учасниками такого фонду (абз. 30 ст. 1 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”); вимоги до осіб, з якими можуть бути укладені пенсійні контракти (ч. 2 ст. 55 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”).
У статуті корпоративного пенсійного фонду має бути визначено вимоги до осіб, з якими можуть бути укладені пенсійні контракти (ч. 2 ст. 55 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”).
Слід зауважити, що у Розділі 2 Положення про реєстрацію статуту НПФ та пенсійних схем, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 2080 від 17 серпня 2004 року, містяться додаткові, порівняно з ЦК України і Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, вимоги до змісту статуту пенсійного фонду, наприклад: порядок підтвердження відповідності роботодавця-платника, який має намір приєднатися до такого корпоративного пенсійного фонду, вимогам, установленим Законом до засновників такого фонду в частині беззбиткового провадження діяльності не менше ніж протягом одного фінансового року (крім випадків реорганізації юридичної особи); порядок та умови реалізації права на представництво в раді пенсійного фонду представників від роботодавців-платників, які приєдналися до корпоративного пенсійного фонду, при черговому переобранні членів ради такого пенсійного фонду та інші. Вважаємо встановлення таких вимог безпідставним, адже згідно з ч. 1 ст. 88 ЦК України додаткові вимоги щодо змісту статуту товариства можуть встановлюватися лише законами, тоді як згадане Положення є підзаконним нормативно-правовим актом.
Невід’ємним додатком до статуту пенсійного фонду є пенсійна схема. Власне, пенсійна схема відповідно до ч. 18 ст. 1 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” — це документ, що визначає умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення учасників фонду. Згідно з ч. 4 ст. 7 Закону умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення учасників фонду встановлюються у вигляді пенсійних схем, які є невід’ємним додатком до статуту НПФ. Також, згідно з ч. 1 ст. 59 Закону, умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення, що здійснюється НПФ, визначаються пенсійними схемами, які розробляються з дотриманням вимог цього Закону та інших нормативно-правових актів з питань недержавного пенсійного забезпечення.
Відповідно до ч. 2. ст. 59 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” пенсійна схема повинна відображати: опис всіх видів та умов здійснення пенсійних виплат; порядок визначення розміру пенсійних виплат; строк, протягом якого здійснюються пенсійні виплати, та порядок їх здійснення; порядок та строки сплати пенсійних внесків, у тому числі можливість їх зміни за умовами пенсійного контракту; умови та порядок участі у пенсійній схемі; права та обов’язки вкладника, учасника фонду за даною пенсійною схемою; інші умови, що не суперечать законодавству. Умовно пенсійну схему можна поділити на дві частини: порядок здійснення внесків і порядок здійснення виплат (формула виплати).
Отже, пенсійна схема — це документ, що визначає умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення учасників фонду (порядок здійснення внесків і порядок здійснення виплат), є невід’ємним додатком до статуту НПФ і підлягає реєстрації в Держфінпослуг.
Статут пенсійного фонду, у тому числі пенсійна схема, а також зміни до них підлягають реєстрації в Держфінпослуг згідно з Положенням про реєстрацію статуту недержавного пенсійного фонду та пенсійних схем, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг № 2080 від 17 серпня 2004 року. Варто наголосити, що Держфінпослуг здійснює реєстрацію саме статуту, у тому числі пенсійної схеми, а не фонду як юридичної особи, державна реєстрація якого здійснюється відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.
Закон передбачає особливі вимоги до змін, що вносяться до статуту пенсійного фонду. Так, зміни до статуту НПФ не можуть погіршувати умови пенсійного забезпечення учасників фонду. Внесення змін до пенсійної схеми, запровадження нових чи анулювання пенсійних схем відповідно до ч. 4 ст. 59 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” дозволяється лише у разі: 1) відсутності пенсійних контрактів, укладених за пенсійними схемами, що змінюються або анулюються; 2) отримання письмової згоди всіх вкладників фонду, з якими укладені пенсійні контракти за пенсійною схемою, що змінюється.
Викликає деякі зауваження не зовсім традиційний підхід до розмежування повноважень між засновниками і радою фонду при внесенні змін до статуту пенсійного фонду. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” зміни до статуту пенсійного фонду вносяться радою фонду за погодженням з його засновниками. Це ж саме стосується і внесення змін до пенсійних схем як невід’ємних додатків до статуту. Власне, ч. 2 ст. 87 ЦК України містить диспозитивну норму щодо видів і порядку затвердження установчих документів, і передбачає, що особливості установчих документів товариств можуть встановлюватися законом. Проте за логікою законодавця виходить, що у процесі внесення змін до статуту НПФ повинно бути два рішення, оформлених протоколами: рішення ради НПФ про внесення змін до статуту фонду й рішення зборів засновників про погодження цих змін. Закономірно постають питання, а чи можуть засновники у разі необхідності самостійно вносити зміни до статуту НПФ? Чи зобов’язані засновники погоджувати зміни до статуту, внесені радою? На нашу думку, таке ускладнення процесу внесення змін до статуту фонду є недоцільним. З метою чіткого і прозорого розподілу повноважень між зборами засновників і радою пенсійного фонду у частині внесення змін до статуту пенсійного фонду слід передбачити, що рада фонду як орган, що здійснює поточну діяльність і здатний найкраще відслідкувати необхідність внесення змін до статуту фонду, має право розробляти такі зміни й ініціювати їх затвердження зборами засновників фонду. Засновники безпосередньо вноситимуть такі зміни до статуту, що буде відображено у відповідному протоколі зборів засновників. Водночас, вони матимуть право вносити такі зміни і самостійно, тобто без ініціювання їх радою НПФ.
Стосовно розподілу повноважень між зборами засновників і радою фонду пропонується третє речення у абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” викласти у редакції: „Рада фонду має право розробляти зміни до статуту пенсійного фонду і вносити на розгляд засновників питання про їх затвердження”. Доповнити абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” реченням такого змісту: „Зміни до статуту пенсійного фонду затверджуються засновниками за поданням ради пенсійного фонду чи з власної ініціативи”. Також в абз. 3 ч. 1 ст. 14 слово „погоджені” замінити словом „затверджені”, а п. а) ч. 3 ст. 16 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” слід викласти у редакції: „затвердження змін до статуту пенсійного фонду, в тому числі що стосується пенсійних схем”.

Умови провадження діяльності недержавним пенсійним фондом
Серед умов провадження діяльності НПФ звернемо увагу на особливості виходу зі складу засновників такої юридичної особи. Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення” передбачає можливість виходу засновника зі складу НПФ. Детальний порядок виходу зі складу засновників повинен бути передбачений статутом фонду. Частини 8 – 10 ст. 8 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” встановлюють такі умови проведення процедури виходу зі складу засновників.
Засновник, який має намір вийти, повинен попередити про це інших засновників та учасників фонду, на користь яких він сплачував пенсійні внески за власні кошти, не пізніше ніж за шість місяців до виходу з числа засновників пенсійного фонду.
Роботодавець-платник корпоративного пенсійного фонду може припинити сплату пенсійних внесків до такого пенсійного фонду шляхом розірвання договору про участь у пенсійному фонді, попередивши Держфінпослуг та учасників фонду за шість місяців до розірвання такого договору.
Якщо заснування фонду або участь у фонді роботодавця було передбачено колективним договором, то рішення роботодавця про вихід зі складу засновників або про розірвання договору про участь у пенсійному фонді обов'язково вноситься до колективного договору.
У разі виходу із складу засновників або роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду роботодавець зобов’язаний сплатити пенсійні внески за раніше укладеними пенсійними контрактами, які підлягали сплаті до дня попередження про вихід із складу засновників або роботодавців-платників пенсійного фонду.
Статус учасника корпоративного НПФ прямо пов’язаний із перебуванням вкладника, який сплачує внески на користь такого учасника, у складі засновників або роботодавців – платників фонду. Тому в разі виходу зі складу засновників корпоративного пенсійного фонду одного із засновників або розірвання роботодавцем-платником договору про участь у корпоративному пенсійному фонді учасники такого фонду, які є працівниками цього засновника або роботодавця-платника, втрачають право бути учасниками такого корпоративного пенсійного фонду.
Відповідно до ч. 9 ст. 8 Закону України ”Про недержавне пенсійне забезпечення” ці учасники зобов’язані протягом трьох місяців з дня отримання повідомлення про вихід їх роботодавця з числа засновників або роботодавців- платників корпоративного пенсійного фонду подати адміністратору цього фонду заяву із зазначенням нового пенсійного фонду, страхової організації або банку, в якому буде відкрито пенсійний депозитний рахунок, куди мають бути передані належні їм пенсійні кошти. Разом з письмовою заявою учасники фонду надають копію пенсійного контракту, укладеного з новим пенсійним фондом, або договору страхування з обраною страховою організацією, або договору про відкриття пенсійного депозитного рахунку.
У разі відсутності такої заяви пенсійні кошти учасника фонду передаються до іншого пенсійного фонду за вибором адміністратора, який передає такі кошти, з повідомленням про це такого учасника та Держфінпослуг.
На практиці часто постає питання про те, чи не є переведення пенсійних коштів учасника за вибором адміністратора посяганням на право власності учасника на пенсійні кошти. Відповідно до ч. 2 ст. 321 ЦК України особа може бути обмежена у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Крім того, ч. 7 ст. 319 ЦК України передбачає, що діяльність власника може бути обмежена лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Дійсно, переведення пенсійних коштів адміністратором є свого роду втручанням у діяльність власника і її обмеженням. Але ці обмеження передбачені Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, як цього вимагає ЦК України, тому дії адміністратора перебувають цілком у правовому полі.

Управління недержавним пенсійним фондом
Як зазначається у зарубіжній літературі, управління пенсійним фондом повинно забезпечити належний рівень контролю для того, щоб усі особи, які наділені певними повноваженнями, діяли в інтересах учасників фонду. Такий контроль включає: регулярну оцінку діяльності осіб, задіяних у функціонування НПФ; обґрунтовану винагороду особам, задіяним у функціонування НПФ, як достатній стимул їхньої належної поведінки; ідентифікацію, моніторинг і, якщо необхідно, врегулювання конфліктів інтересів; попередження неправомірного використання конфіденційної інформації.
У ч. 7 ст. 6 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” зазначено, що єдиним органом управління пенсійного фонду є рада пенсійного фонду. Згідно зі ст. 13 Закону рада створюється для здійснення контролю за поточною діяльністю і вирішення основних питань роботи фонду. Тобто, рада створюється в цілях ефективного та оперативного управління діяльністю фонду, а також здійснює нагляд за діяльністю фонду, використанням активів фонду, дотриманням фондом законодавства.
Рада НПФ здійснює такі повноваження, передбачені ч. 1 ст. 14 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”: звітує про діяльність пенсійного фонду перед зборами засновників фонду; реєструє в Держфінпослуг зміни до пенсійних схем фонду, погоджені із засновниками (нами запропоновано, щоб ці зміни затверджувалися засновниками); затверджує інвестиційну декларацію та зміни до неї; обирає голову та секретаря ради фонду з числа членів ради; укладає від імені пенсійного фонду договори з адміністратором, компанією з управління активами або іншою особою, яка має право здійснювати управління активами пенсійного фонду, зберігачем, аудитором пенсійного фонду; заслуховує звіти про діяльність адміністратора, осіб, які здійснюють управління активами пенсійного фонду, зберігача та приймає рішення щодо цих звітів; затверджує інформацію про фінансовий стан пенсійного фонду, яка підлягає оприлюдненню в порядку, встановленому цим Законом, та розглядає аудиторський висновок; здійснює контроль за цільовим використанням активів пенсійного фонду; розглядає спірні питання, що виникають між пенсійним фондом та його учасниками та (або) вкладниками; вирішує інші питання, віднесені статутом пенсійного фонду до компетенції ради цього фонду.
На практиці статутами НПФ доцільно визначати більш широке коло повноважень ради пенсійного фонду, що стосуються поточної діяльності НПФ: затвердження типового пенсійного контракту і типового договору про виплату пенсії на визначений строк, які адміністратор фонду укладає від імені пенсійного фонду, та зразка свідоцтва або картки, що засвідчує участь учасника у пенсійному фонді; прийняття рішення про заміну адміністратора пенсійного фонду, особи, яка здійснює управління активами пенсійного фонду, та зберігача фонду з урахуванням умов, за якими можуть бути проведені відповідні заміни; визначення і затвердження розміру витрат, які дозволено здійснювати за рахунок активів пенсійного фонду, в межах законодавства про недержавне пенсійне забезпечення; розробка договору про злиття (приєднання) пенсійних фондів у разі реорганізації пенсійного фонду; у разі необхідності — встановлення мінімального розміру пенсійного внеску на користь одного учасника пенсійного фонду за один місяць відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”.
Рада є колегіальним органом і складається не менше як із п’яти осіб. Члени ради не є посадовими особами НПФ. Вони не перебувають у трудових відносинах із пенсійним фондом. Винагорода членам ради за виконання їхніх обов’язків може встановлюватися за рішенням і за рахунок засновників фонду. Члени Ради пенсійного фонду зобов’язані діяти добросовісно і розумно в інтересах пенсійного фонду та не перевищувати своїх повноважень.
Порядок формування ради НПФ визначений у ч. 3, 4 ст. 13 Закону України „Про недержавне забезпечення”. Державне регулювання порядку формування ради НПФ поєднується із локальним регулюванням. Державне регулювання полягає в тому, що відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками пенсійного фонду та роботодавцями – платниками корпоративного пенсійного фонду, визнаються членами ради фонду на зборах засновників та набувають повноважень членів ради фонду, якщо протягом 30 днів після подання списку членів ради фонду до Держфінпослуг щодо них не надійде обґрунтованого письмового заперечення цієї Комісії. Засновники пенсійного фонду повинні сформувати раду протягом трьох місяців з дня реєстрації фонду (ч. 1 ст. 12 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”).
Водночас, слід зазначити, що кількість представників, яких кожен із засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників має право делегувати до ради фонду, визначається у статуті пенсійного фонду чи за рішенням зборів засновників. Оскільки наведена норма сконструйована диспозитивно, можливі різні варіанти визначення кількості членів ради, яких делегує кожен із засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників. Наприклад, у статуті пенсійного фонду може бути зазначена конкретна кількість осіб, з яких складається рада пенсійного фонду, і конкретний розподіл цієї кількості по відношенню до засновників та роботодавців-платників. Або ж у статуті пенсійного фонду може бути передбачено, що рада пенсійного фонду складається не менше як із п’яти осіб, а конкретна кількість членів ради і розподіл цієї кількості по відношенню до засновників та роботодавців-платників визначатиметься рішенням зборів засновників фонду.
Закладений у законодавстві механізм формування й погодження ради пенсійного фонду, на наш погляд, не можна вважати виправданим, оскільки він породжує необхідність подвійного формування ради на етапі створення НПФ. Перше формування ради НПФ необхідне ще на етапі державної реєстрації НПФ в органах державної влади (зокрема, органах статистики, органах державної податкової служби тощо), оскільки в документах НПФ необхідно вказувати керівника фонду, яким є голова ради і відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 14 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” обирається самою радою НПФ, члени якої, виходить, ще не набули повноважень. Отже, засновники повинні затвердити склад ради, яка обиратиме голову виключно з метою проведення державної реєстрації НПФ. Повторно засновники обирають склад ради вже для здійснення функцій з недержавного пенсійного забезпечення. І власне такий склад ради вважатиметься остаточно сформованим і зможе виконувати свої повноваження, якщо протягом 30 днів щодо нього не надійде письмового обґрунтованого заперечення Держфінпослуг. Для усунення таких складнощів при формуванні ради НПФ пропонуємо ч. 3 ст. 13 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” викласти у такій редакції: „Кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками пенсійного фонду та роботодавцями-платниками корпоративного пенсійного фонду, визнаються членами ради фонду на зборах засновників, і набувають повноважень, пов’язаних зі створенням і державною реєстрацією НПФ. Члени ради набувають повноважень з недержавного пенсійного забезпечення, якщо протягом 30 днів після подання списку членів ради фонду до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України щодо них не надійде обґрунтованого письмового заперечення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України”. Таким чином, із закінченням 30-денного строку після подання до Держфінпослуг списку членів ради фонду на погодження, члени ради набуватимуть права здійснювати діяльність з недержавного пенсійного забезпечення.
Особливість управління НПФ полягає в тому, що збори засновників не включено до органів управління НПФ. Якщо звернутися до ЦК України, то відповідно до ч. 2 ст. 97 ЦК України органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Якщо порівняти із законодавством інших держав, то, наприклад, ст. 29 Федерального Закону Російської Федерації „Про некомерційні організації” передбачає функціонування в системі управління некомерційної організації вищого органу управління. Важко пояснити, чому розробниками Закону не передбачено існування такого органу управління, як збори засновників.
По-перше, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками та роботодавцями-платниками корпоративного пенсійного фонду і визнаються членами ради на зборах засновників пенсійного фонду. Тобто формування ради як єдиного органу управління НПФ здійснюється безпосередньо засновниками.
По-друге, засновники також фактично здійснюють безпосереднє управління НПФ і приймають найважливіші рішення з приводу його діяльності, рада ж НПФ виконує поточні функції. Так, відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” до компетенції зборів засновників належать: погодження змін до статуту пенсійного фонду, в тому числі що стосується пенсійних схем (нами запропоновано, щоб засновники затверджували зміни до статуту пенсійного фонду, в тому числі що стосується пенсійних схем); затвердження підсумків роботи пенсійного фонду; винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності членів ради пенсійного фонду; заслуховування звіту ради пенсійного фонду та винесення рішень про переобрання членів ради пенсійного фонду; вирішення інших питань, віднесених до компетенції зборів засновників статутом пенсійного фонду.
У зв’язку з вищезазначеним пропонується надати зборам засновників статусу вищого органу управління НПФ, а саме: ч. 7 ст. 6 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” викласти у редакції: „Органами управління пенсійного фонду є збори засновників і рада пенсійного фонду (рада фонду)” і ч. 1 ст. 16 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” доповнити першим реченням такого змісту: „Збори засновників пенсійного фонду є вищим органом управління пенсійного фонду”.

Припинення діяльності недержавного пенсійного фонду
Припинення НПФ здійснюється у формі реорганізації або ліквідації. Оскільки фонд є фінансовою установою, оперує коштами сторонніх осіб, законодавством встановлені особливі, більш конкретизовані вимоги до процедури припинення НПФ. Розгляд питання про припинення НПФ завершує характеристику цивільно-правового статусу НПФ.
Почнемо із реорганізації пенсійних фондів. Щоправда, якщо проаналізувати термінологію ЦК України, то в цьому кодексі термін реорганізація не вживається. Хоча законодавець і відмовився від вживання терміна „реорганізація”, у цілому збережено підходи до визначення підстав припинення юридичної особи. До речі, цей термін зберігся у ст. 33 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” і в ст. 59 ГК України. Фактично, словосполучення „передання всього майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам-правонаступникам”, що вживається у ч. 1 ст. 104 ЦК України, відповідає суті поняття „реорганізація”, вживання якого залишається традиційним у науковій літературі.
Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” реорганізація пенсійних фондів може бути проведена лише шляхом приєднання або злиття кількох пенсійних фондів одного виду. Законом забороняється проводити реорганізацію шляхом поділу чи виділення, а також приєднання або злиття пенсійних фондів різних видів.
ЦК України виокремлює ще такий різновид припинення юридичної особи, як перетворення — це зміна її організаційно-правової форми (ст. 108 ЦК України). Виходячи з того, що НПФ може утворюватися виключно у формі непідприємницького товариства, припинення НПФ шляхом перетворення не допускається.
Відповідно до п. 1.3. Методичних рекомендацій щодо припинення недержавних пенсійних фондів, затверджених розпорядженням Держфінпослуг 5944 від 27 червня 2006 року, що мають рекомендаційний характер, внаслідок приєднання відбувається припинення пенсійного фонду як юридичної особи та передача всіх прав і обов’язків до іншого пенсійного фонду, який не втрачає статусу юридичної особи і є правонаступником зазначеного пенсійного фонду (пенсійних фондів). Активи і пасиви пенсійного фонду (фондів), що припиняються шляхом приєднання, у повному обсязі передаються на баланс пенсійного фонду-правонаступника, а пенсійний фонд (фонди), що приєднуються, втрачають статус юридичної особи.
Внаслідок злиття відбувається припинення двох чи більше пенсійних фондів та передача всіх прав і обов’язків до пенсійного фонду-правонаступника, що створюється. Активи і пасиви пенсійних фондів, що припиняються, у повному обсязі передаються на баланс пенсійного фонду-правонаступника.
Визначення „злиття” і „приєднання”, наведені у Методичних рекомендаціях, відповідають правовій характеристиці цих понять, що міститься у ст. 59 ГК України. Зокрема, у разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.
Методичними рекомендаціями встановлено, що рішення про припинення пенсійного фонду шляхом приєднання і злиття приймається уповноваженим органом засновника (для одноосібного засновника) або зборами засновників кожного з пенсійних фондів, що припиняються (п. 2.2., 3.3. Методичних рекомендацій). Однак при цьому не враховано, що ч. 1 ст. 106 ЦК України надає право приймати рішення про злиття, приєднання юридичної особи також суду і відповідним органам державної влади у випадках, установлених законом. Отже, суд та відповідні органи державної влади у випадках, передбачених законом, також вправі приймати рішення про припинення пенсійного фонду.
НПФ вважатиметься припиненим внаслідок злиття чи приєднання з моменту внесення запису про його припинення до єдиного державного реєстру.
Що стосується ліквідації НПФ, то фонд можна ліквідувати за рішенням засновників пенсійного фонду або правонаступників засновників пенсійного фонду (ч. 1 ст. 17 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”). Ще одним випадком ліквідації може бути ліквідація за рішенням суду про визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом (п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК України).
Частина 2 ст. 17 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” встановлює такі випадки обов’язкової ліквідації пенсійного фонду: якщо після закінчення однорічного строку після тимчасового припинення сплати пенсійних внесків юридична особа, що є одноосібним засновником корпоративного пенсійного фонду, не приймає рішення про поновлення сплати пенсійних внесків за власні кошти до утвореного цією юридичною особою фонду; ліквідація без правонаступництва всіх засновників фонду; припинення участі в пенсійному фонді всіх його учасників.
Відповідно до ч. 12 ст. 6 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” НПФ не може бути проголошений банкрутом та ліквідований за законодавством України про банкрутство. Створення, функціонування та ліквідація НПФ здійснюється за цим Законом. Така норма, на наш погляд, спрямована на захист пенсійних коштів учасників НПФ, які мають єдине цільове призначення — фінансування недержавних пенсій.
Безпосередня процедура ліквідації НПФ окреслена у статтях 17, 18 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” і Методичних рекомендаціях щодо припинення недержавних пенсійних фондів, затверджених розпорядженням Дерфінпослуг № 5944 від 27 червня 2006 року.
Як свідчить практика діяльності фінансових установ і розвиток законодавства, ЦК України не спроможний передбачити універсальний порядок реорганізації усіх юридичних осіб, тим більше юридичних осіб із таким специфічним правовим статусом, як фінансові установи. З описаного вище бачимо, що порядок реорганізації та ліквідації НПФ має свої особливості, а інколи суттєво відрізняється від загального порядку ліквідації юридичних осіб. Діяльність фінансових установ пов’язана зі значними фінансовими ризиками, тому з метою забезпечення схоронності коштів фізичних та юридичних осіб законодавством ставляться підвищені вимоги до реорганізації та ліквідації фінансових установ. У частині, що стосується діяльності банків, ЦК України закріплено положення про те, що особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність (ч. 4 ст. 110 ЦК України). Пропонуємо закріпити аналогічну норму щодо НПФ і, об’єднавши цих юридичних осіб терміном „фінансові установи”, розширити положення ч. 4 ст. 100 ЦК України: „Особливості ліквідації фінансових установ встановлюються законом”. Окрім цього, що стосується реорганізації, пропонуємо доповнити ст. 106 ЦК України частиною 3 такого змісту: „Особливості злиття, приєднання, поділу та перетворення фінансових установ встановлюються законом”.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"