інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Нові можливості захисту прав страхувальників
у контексті нового законодавства*

Л. Хорин
генеральний директор «Асоціації страхуальників України»


Додаткові можливості для захисту прав страхувальників (споживачів страхових послуг) відкриваються у зв'язку з прийняттям нової редакції Закону України "Про захист прав споживачів".
На відміну від старої редакції, у новій версії Закону з'явилась згадка про фінансові послуги і, хоча з усіх видів послуг увагу в Законі приділено тільки споживчому кредитуванню, навіть цей крок є дуже корисним.
Відсутність згадки про фінансові послуги у старій редакції Закону ускладнювала її використання для захисту прав цієї категорії споживачів і вимагала прийняття спеціальної Постанови Пленуму Верховного суду України №5 від 12.04.96 р. "Про практику розгляду цивільних справ по позовах про захист прав споживачів", що поширило чинність Закону на сферу фінансових послуг (одним з переваг такого кроку стало звільнення споживачів фінансових послуг від сплати держмита при звертанні в суд, не кажучи вже про можливість використання інших захисних властивостей Закону).
Крім розширення дії нової версії Закону на сферу фінансових послуг, її розроблювачі зробили спробу захистити споживачів від несумлінної реклами, що є новим для вітчизняного законодавства.
Нова версія Закону є більш повною в частині врахування інтересів різних категорій споживачів і більш стрункою за формою викладу.
Розглянемо положення нової версії Закону (далі – Закон), що можуть бути використані для захисту прав страхувальників (під "страхувальниками" у даному випадку розумітимемо тільки клієнтів страхових компаній без урахування учасників фондів обов'язкового загальнодержавного соціального страхування, діяльність яких регулюється спеціальним законодавством).
Стаття 1 Закону дає визначення термінам. Для сфери страхування можуть бути використані такі терміни (тут і далі збережено нумерацію пунктів у Законі):
3) виконавець – суб'єкт господарювання, що виконує роботи чи надає послуги;
13) належна якість товару, роботи чи послуги – властивість продукції, що відповідає вимогам, установленим для цієї категорії продукції в нормативно-правових актах і нормативних документах, і умовам договору зі споживачем;
14) нечесна підприємницька практика – будь-яка підприємницька діяльність чи бездіяльність, що суперечить правилам, торговому й іншому чесному звичаям і впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції;
17) послуга – діяльність виконавця по наданню (передачі) споживачу певного відповідного договору матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб;
19) продукція – будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються або надаються для задоволення суспільних потреб;
22) споживач – фізична особа, яка здобуває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого робітника.
Коментар: із наведеного переліку термінів особливу увагу необхідно звернути на термін "споживач" – саме він вказує на те, що Закон може бути застосований тільки для захисту прав фізичних осіб. Причому, прав, що випливають з особистих потреб фізичної особи і не пов'язані з комерційною діяльністю.
Стаття 2 Закону вказує на законодавство, що використовується при захисті прав споживачів – дійсний Закон, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України та інші нормативно-правові акти.
Коментар: для захисту прав страхувальників до зазначеного переліку необхідно додати Конституцію України, Цивільно-процесуальний кодекс України, Закон України "Про звертання громадян", Закон України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг", Закон України "Про страхування", Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", Постанова Пленуму Верховного суду України №5 від 12.04.96р. "Про практику розгляду цивільних справ по позовах про захист прав споживачів", Постанова Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.95р. "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", Постанова Пленуму Верховного суду України № 6 від 27.03.92р. "Про практику розгляду судами цивільних справ по позовах про відшкодування шкоди", Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний збір", Постанова Кабінету Міністрів України № 538 від 30.06.05р. "Про затвердження Порядку обліку дорожньо-транспортних випадків".
Стаття 4 (ч.1) Закону встановлює права й обов'язки споживачів. Для страхувальників найбільш важливими є такі права (подані у вигляді витягів):
4) право на необхідну, доступну, достовірну і своєчасну інформацію про продукцію;
5) право на відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості;
6) право на звертання в суд та інші уповноважені органи державної влади за захистом порушених прав.
Стаття 5 Закону перелічує органи, що зобов'язані захищати права споживачів – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади і його філії (мається на увазі Держпотребстандарт), держадміністрації, інші органи виконавчої влади (у сфері фінансових послуг це – Держфінпослуг), суди.
Коментар: на жаль, практика показує, що жоден із зазначених органів не дозволяє здійснювати ефективний захист прав страхувальників – Держпотребстандарт перекладає цей обов'язок (причому, цілком справедливо) на Держфінпослуг, Держфінпослуг, судячи з його реакції на скарги на страхові компанії, ними ж і куплений, а суди через безконтрольність погрузли в некомпетентності і корупції.
Стаття 10 (п.5) Закону дозволяє пред'являти штрафні санкції до виконавців, які порушують терміни виконання договірних зобов'язань – за кожний день прострочення споживачу сплачується пеня в розмірі 3% вартості простроченої роботи (послуги).
Якщо вартість роботи (послуги) не визначена, то виконавець сплачує споживачу різницю в розмірі 3% загальної вартості замовлення.
Коментар: перевага законодавчого врегулювання проблеми штрафних санкцій полягає в тому, що можливість їхнього застосування вже не залежить від згадування про них у договорі, а лише від бажання споживача їх використовувати.
Закон не уточнює базу для розрахунку штрафних санкцій у сфері страхування, що може викликати неоднозначні трактування. Представляється, що зазначеною базою повинна бути сума відшкодування по конкретному страховому випадку. При виникненні суперечки остаточне рішення приймає суд.
Стаття 11 (ч.2, п."д") Закону зобов'язує кредитора повідомити споживача в письмовій формі про витрати, пов'язані з одержанням кредиту, включаючи витрати на страхування.
Коментар: ця норма є дуже важливою з урахуванням практики дезінформації споживачів про реальну вартість кредитів (з рекламною метою кредитори іноді заявляють про надання кредитів з "нульовою" процентною ставкою, не вказуючи при цьому витрати на страхування, які можуть бути значними, що є обманом споживачів).
Стаття 11 (ч.5, п.2) Закону відносить до несправедливих умови договору, відповідно до яких споживач повинен укласти додатковий договір із третьою особою, вказаною кредитором.
Коментар: впровадження цієї норми є важливим у зв'язку з практикою примушування споживачів страхуватися в зазначених кредиторами страхових компаніях, що звичайно є лише фінансовими придатками кредиторів і не орієнтовані на виконання зобов'язань перед споживачами.
У сфері страхування ця норма може бути посилена шляхом спільного застосування зі статтею 6 Закону України "Про страхування", що забороняє використання добровільного страхування як обов'язкову умову при реалізації інших правовідносин.
Практична реалізація зазначеної норми може бути ускладнена при використанні примушування до страхування в усній формі.
Для протидії цьому явищу можна рекомендувати споживачам звертатися до кредиторів із пропозицією внести в кредитний договір вимогу кредитора про страхування в страховій компанії, що нав’язується їм або іншим шляхом документально зафіксувати цю вимогу. Наприклад, шляхом вказівки про неї в листі або додатку до договору, що мають бути складені самим споживачем і спрямовані кредитору з повідомленням про вручення (дії споживача повинні змусити кредитора змінити або пом'якшити свою позицію. Якщо цього не відбудеться, то документальна фіксація факту страхового "примушування" може бути використана споживачем у суді при виникненні суперечки по кожному з укладених договорів).
Стаття 15 (ч.1) Закону встановлює право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної і своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація має бути надана споживачу до придбання ним товару або замовлення роботи (послуги).
Для страхувальників зазначена інформація повинна містити наступне (дане у вигляді витягів):
1) найменування послуги;
2) найменування нормативних документів, вимогам яких повинна відповідати вітчизняна продукція;
3) дані про основні властивості продукції, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт;
6) дані про ціну (тарифи), умови і правила придбання продукції;
12) найменування і місцезнаходження виробника (виконавця, продавця) і підприємства, що здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача.
Коментар: ця норма може бути посилена статтями 16, 20 Закону України "Про страхування", що встановлюють вимоги до змісту договору страхування і зобов'язують страховика ознайомити страхувальника з правилами й умовами страхування.
Стаття 15 (ч.7, п.1) Закону дає споживачам право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків у випадку придбання продукції (послуги), яка не має необхідних споживчих властивостей, що стало наслідком надання недоступної, недостовірної, неповної чи несвоєчасної інформації про продукцію (послугу).
Коментар: ця норма може бути використана для захисту прав страхувальників у випадку приховання або надання неповної інформації при продажу страхової послуги. Наприклад, при неознайомленні страхувальника з правилами страхування або у випадку примусового продажу страхової послуги.
Стаття 15 (ч.8) Закону дозволяє компенсувати збитки, нанесені споживачу несумлінною рекламою.
Коментар: для використання цієї норми у сфері страхування необхідно довести розходження інформації, що міститься в рекламі страхової компанії (потрібні фото або копії рекламної продукції) і в якості наданої страхової послуги (факти невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань).
Стаття 15 (ч.9) Закону роз'яснює, що при розгляді вимог споживача про відшкодування збитків, заподіяних недостовірною чи неповною інформацією про продукцію або несумлінною рекламою, необхідно виходити з припущення про те, що у споживача немає спеціальних знань про властивості і характеристики продукції, які він здобуває.
Коментар: це роз'яснення може бути могутнім інструментом захисту прав споживачів. Наприклад, з роз'яснення випливає, що незрозумілі чи неоднозначні положення договору, правил страхування чи інших документів страховика повинні трактуватися судом на користь страхувальника (цей висновок додатково підтверджується статтею 18 (ч.8) та іншими положеннями даного Закону).
Стаття 17 (частини 1, 2) Закону не допускає встановлення будь-яких переваг, застосування прямих чи непрямих обмежень прав споживачів, крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами.
Крім того, вона закріплює за споживачем право на вільний вибір продукції, зобов'язує продавця (виконавця) сприяти споживачу в реалізації цього права, забороняє примушувати споживача здобувати продукцію неналежної якості або непотрібного йому асортименту.
Коментар: у сфері страхування зазначені норми можуть бути використані у випадку відмови страхової компанії від представлення страхової послуги клієнту, який «не сподобався» їй, при нав'язуванні йому певної страхової компанії або при спробі примусового продажу страхової послуги.
Стаття 18 (частини 1...4) Закону визначає несправедливі умови договору, що можуть бути визнані недійсними. Зокрема , згідно з ч.3 несправедливими для страхувальників є умови договору про наступне:
10) про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;
11) про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в однобічному порядку змінювати умови договору за власним розсудом або на підставах, не зазначених у договорі;
12) про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в однобічному порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору.
Коментар: при використанні зазначеної норми необхідно звернути увагу на те, що обмеження на використання п.11, що міститься в частині 4 (п.1), не стосується страхування, тому що ціна даної послуги не залежить від котирувань на біржах і ставок на фінансових ринках.
Стаття 18 (ч.8) Закону вводить дуже важливу для споживачів норму, відповідно до якої нечіткі або двозначні положення договорів тлумачаться на користь споживача.
Коментар: виходячи з цієї норми, положення договору мають бути зрозумілі пересічному громадянину, який не має професійних знань у сфері діяльності продавця.
У випадку відмови продавця від уточнення незрозумілих або двозначних формулювань договору доцільно документально зафіксувати цю відмову шляхом вказівки на неї в додатку до договору або в листі, що мають бути складені самим споживачем і спрямовані продавцю з повідомленням про вручення (це може знадобитися при судовому вирішенні суперечки).
Стаття 19 Закону дає визначення нечесної підприємницької діяльності і забороняє її, а угоди, зроблені з її використанням, відносить до категорії недійсних.
До нечесної підприємницької діяльності Закон відносить будь-яку діяльність (дія чи бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивноюї.
Відповідно до ч.2 даної статті підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропозиції продукції споживачу не надається або надається в нечіткому, незрозумілому чи двозначному вигляді інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Коментар: з цієї норми випливає, що нечіткий, незрозумілий чи двозначний виклад договірних документів (заяви про страхування, правил страхування, договору страхування) вважається таким, котре вводить страхувальника в оману і кваліфікується Законом як нечесна підприємницька діяльність, на підставі чого така угода може бути визнана недійсною.
Відповідно до ч.3 статті 19 Закону забороняються наступні дії, як такі, котрі вводять в оману:
2) пропозиція з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої;
4) недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до ухвалення швидкого рішення ненадання їм достатнього часу для ухвалення свідомого рішення;
7) створення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач платить за можливість одержання компенсації, що надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу чи споживання продукції.
Коментар: пункти 2, 4 (ч.3) даної статті можуть бути використані для захисту прав споживачів у будь-яких випадках примушування до страхування. Пункт 7 може бути використаний для захисту прав споживачів продукції (товарів, послуг), розповсюджуваної за мережною схемою, наприклад, при продажі полісів страхування життя у випадку нав'язування споживачу "участі в бізнесі" шляхом самостійного продажу полісів за умови придбання ним особистого поліса.
Відповідно до ч.4 статті 19 Закону агресивною вважається підприємницька практика, що фактично містить елементи примусовості, докучання або неналежного впливу й істотно впливає або може вплинути на волю вибору або поведінку споживача щодо придбання продукції. Зокрема :
3) використання важкої для споживача обставини, про яку продавцю чи виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача;
4) встановлення обтяжливих чи непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір, замінити продукцію або укласти договір з іншим суб'єктом господарювання;
Коментар: пункти 3, 4 (ч.4) цієї статті можуть бути використані в тому числі і для захисту прав споживачів у випадках примушування до страхування.
Стаття 21 (ч.1) Закону визначає випадки, що повинні вважатися безумовним порушенням прав споживачів, крім інших випадків порушень, що можуть бути встановлені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до цієї норми права споживачів вважаються безумовно порушеними, якщо:
1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на волю вибору продукції;
2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується волевиявлення споживача і/чи висловлене ним волевиявлення;
3) при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитися, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, що ставлять споживача в нерівне положення в порівнянні з іншими споживачами і/чи виконавцями, не надає споживачу однакових гарантій відшкодування шкоди, заподіяного невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору;
4) порушується принцип рівноправності сторін договору, учасником якого є споживач;
5) будь-яким способом (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної і своєчасної інформації про відповідну продукцію;
7) ціна продукції визначена неналежним чином;
8) документи, що підтверджують виконання договору, учасником якого є споживач, вчасно не надані споживачу.
Коментар: цінність даної норми полягає в тому, що відповідно до неї порушення прав споживача вважається безумовним і не вимагає додаткових доказів у випадку можливості підведення факту порушення хоча б під одну з перерахованих вище ознак.
При цьому необхідно відзначити, що перераховані ознаки охоплюють надзвичайно широкий спектр інтересів споживачів і тому забезпечують дуже широкі можливості для захисту їхніх прав.
Стаття 22 (ч.2) Закону дозволяє суду при задоволенні вимог споживача одночасно вирішувати питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Коментар: невдале формулювання цієї норми Закону (використання слова "одночасно" без додання йому тимчасового змісту) вимагає роз'яснення, що міститься в п.23 Постанови Пленуму Верховного суду України №5 від 12.04.96р. "Про практику розгляду цивільних справ по позовах про захист прав споживачів", відповідно до якого вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть пред'являтися споживачем окремо (не "одночасно") від основного позову.
Стаття 22 (ч.3) Закону звільняє споживачів від оплати держмита по позовах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Коментар: на жаль, навіть ця елементарна норма часто порушується українськими судами і для її реалізації вимагає певної наполегливості з боку споживача.

* Коментарі до нової редакції Закону України «Про захист прав споживачів»
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"