інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Минуле та сучасне фінансових пірамід

Є.Нізамов

Фінансові піраміди, які обіцяють величезні дивіденди з невеликих внесків, завжди були популярними в минулому й користуються популярністю сьогодні. Усі подібні схеми – від Компанії південних морів до інвестиційного підприємства Бернарда Медоффа – працювали за тим самим принципом, коли широке коло клієнтів піраміди передає гроші у руки невеликої групи осіб, хто цю піраміду побудував.

Уміння вчасно відсторонитися
Перші фінансові піраміди відомі з початку XVІІІ ст., причому створювалися вони не з шахрайськими цілями, а на благо держави.
Британська Компанія південних морів з'явилася у 1711 р. Її заснував лідер правлячої партії – торі Роберт Харлі, який увійшов в історію як граф Оксфорд. Він народився у 1661 р. у родині великого землевласника й впливового політика Едварда Харлі. Багатство батьків допомогло Роберту отримати гарну освіту в приватній школі у Шилтоні, графство Оксфордшир. У 1689 р. Роберта обрали у нижню палату парламенту, де він спочатку примкнув до вігів, як цього вимагала сімейна традиція, а потім перейшов до табору торі, виявляючи невдоволення зовнішньою політикою короля Вільгельма ІІІ, у воцарінні якого брала активну участь родина Харлі. Через кілька років Роберту вдалося стати головою парламенту. Завдяки неабиякому інтелекту й спритності Харлі у 1710 р. отримав контроль над усіма фінансами країни, зайнявши пост канцлера казначейства. А у травні наступного року йому подарували титул графа Оксфорда, призначивши на одну з вищих державних посад – лорд-скарбника, як іменувалися тоді прем'єр-міністри.
У той час величезний інтерес Британії стала викликати Південна Америка з її незліченними скарбами. Створювана Харлі торговельна Компанія південних морів повинна була стати провідником британського впливу на континенті, де господарювала Іспанія. Принаймні, так усе виглядало з боку.
У дійсності ж Харлі, який завідував казначейством, прагнув створити інструмент для швидкої виплати державного боргу Британії, який у ті роки досяг колосальної суми 30 млн. фунтів стерлінгів і продовжував зростати. Банк за існуючими законами він організувати не міг, тому довелося вигадати торговельне підприємство. Не можна сказати, що воно не виконувало ніяких торговельних функцій: Компанія південних морів успішно переправляла в Південну Америку рабів, куплених у Західній Африці. Але основна її діяльність все-таки полягала у продажу акцій населенню для погашення державного боргу (у якості оплати за цінні папери приймалися урядові облігації). Компанія обіцяла значно вищі виплати, ніж приносили облігації, а оскільки за нею стояв лорд, усі легко цьому повірили. За перші роки діяльності компанії вдалося акумулювати облігації на суму більше 10 млн. фунтів стерлінгів, за якими уряд сплачував набагато менше, ніж довелося б сплачувати власникам облігацій. Такий стан справ усіх влаштовував: держава виплачувала борг із низькими відсотками, правління Компанії південних морів одержувало стабільний і чималий прибуток, а англійці продовжували вірити, що акції згодом принесуть їм значно більший прибуток, ніж облігації.
Однак погашення державного боргу відбувалося все-таки повільніше, ніж його зростання. До 1719 р. він досяг астрономічної суми 50 млн. фунтів стерлінгів. Потрібні були термінові заходи для його скорочення. Компанія південних морів заявила про намір викупити у населення облігації на суму більше 30 млн. фунтів стерлінгів. Але для успішної реалізації цієї схеми торговельному підприємству була потрібна гарна рекламна кампанія.
У 1720 р. в британський парламент був внесений білль про розширення сфери діяльності Компанії південних морів, який надавав їй виключні права на торгівлю з іспанськими колоніями в Америці. Паралельно в суспільстві почали поширювати чутки про швидку угоду з Іспанією, яка відкриє доступ до золотих ресурсів Південної Америки. Правління Компанії південних морів знову пообіцяло своїм акціонерам величезні дивіденди, і в результаті вартість акцій компанії виросла з номінальних 100 фунтів стерлінгів до 130 ще до голосування по біллю в парламенті.
Британці – від простолюдинів до великих власників – попалися на цю вудку. Емісії цінних паперів компанії проводилися кілька разів: спочатку акції продавалися по 300 фунтів стерлінгів, потім – по 400 фунтів стерлінгів. Усього за кілька днів були зібрані мільйони фунтів стерлінгів. На ринку цінних паперів почалося божевілля: акції зростали у ціні щодня, їх власники ставали багатшими, закликаючи до купівлі цінних паперів своїх друзів та сусідів. У результаті цього, до середини 1720 р. за кожну акцію Компанії південних морів сплачували у 10 разів більше її номінальної вартості. Англійці охоче обмінювали урядові облігації на акції компанії, що обіцяли величезні прибутки. В результаті цього більше 80% облігацій опинилося у руках торговельного підприємства. При цьому жодних привілейованих торговельних операцій з Іспанією компанія не проводила – усі кошти, які вона мала в запасі, були коштами вкладників.
На піку зростання курсу цінних паперів стали з'являтися чутки, що керівництво компанії позбувається своїх акцій – нібито справи у підприємства йдуть погано. Ціна акцій упала до 900 фунтів стерлінгів. Спроби членів правління заявити про успіхи компанії викликали ще більші підозри й вартість цінних паперів знизилась до 400 фунтів стерлінгів. Втручання короля й Банку Англії не допомогло зібрати достатніх коштів для порятунку компанії. Вартість її акцій упала до 130 фунтів стерлінгів, розоривши десятки тисяч людей.
Проблему державного боргу було вирішено. Але через масове невдоволення ошуканих вкладників, у числі яких виявилися й члени парламенту, почалося розслідування діяльності Компанії південних морів. За рішенням палати громад створили спеціальний комітет для вивчення операцій цієї фінансової піраміди. У результаті цього майже всі члени правління Компанії південних морів виявилися за ґратами.
Роберт Харлі, граф Оксфорд, благополучно уникнув усіх напастей, пов'язаних з крахом створеної ним компанії. До того моменту, коли виник скандал з акціями, він уже не брав активної участі у її долі: коли у 1714 р. престол перейшов до Георга І, Харлі відійшов від державних справ і переїхав у свій маєток у Харфордширі. Нова влада була жорсткою до нього, і незабаром проти нього висунули обвинувачення в державних злочинах, не пов'язаних з Компанією південних морів, визнали винним і посадили до Тауеру на два роки. Помер граф у 1724 році.

Уміння не поспішати з одержанням спадщини
В основі будь-якої фінансової піраміди повинна лежати легенда про те, як саме гарантуються високі прибутки вкладників. Справжнім майстром подібних легенд була одна хитромудра француженка, яка зуміла обвести навколо пальця і простого торговця, і президента.
Тереза Ембер (при народженні Дориньяк) народилася у 1856 році у забезпеченій родині у селі Оссон на півдні Франції. Її батько Гійом був відомим диваком і вигадником, який захоплювався езотерикою і лікуванням за допомогою навіювання. Мати Терези, Роза, володіла магазином нижньої білизни, клієнтками якого були в основному дружини промисловців, які швидко багатіли, з розташованої неподалік Тулузи.
Коли Терезі було 14 років, її мати померла, залишивши родину майже без засобів до існування. Зрозумівши, що розраховувати на батька неможна, дівчина почала щосили користуватися власною природною чарівністю й розвиненою уявою, щоб переконувати продавців у різних магазинах давати їй кредит на покупки. Вона змушувала їх повірити, що незабаром їй у спадщину перейде розташований на кордоні з Іспанією замок Маркот або що вона заручена із сином торговельного магната з Бордо, – їй з легкістю вдавалося робити неправду правдоподібною. Але через три роки терпінню купців, що так і не побачили своїх грошей, настав кінець. Вони об'єдналися й розкрили обман, позбавивши родину Терези всього – навіть рідного маєтку. Терезі довелося переїхати з батьком до Тулузи, щоб спробувати знайти там роботу. Але замість заробітку вона знайшла там чоловіка. Справа в тому, що тітка Терези Марі Теньє була одружена з Густавом Ембером, професором права у Тулузькому університеті. Він був захоплений політикою й зробив гарну кар'єру, ставши спочатку мером Тулузи, а потім французьким міністром юстиції. З Терезою одружився їхній син Фредерік. Весілля було розкішним: лише сукня нареченої коштувала 5 тис. франків – гроші, на які можна було знімати квартиру у Парижі цілий рік. За традицією витрати на церемонію брала на себе родина нареченої, і Терезі знову вдалося зібрати кілька кредитів, більша частина яких так і не була виплачена. Однак це можна вважати тільки легкою розминкою перед грандіозним обманом, який готувала Тереза.
За допомогою свого впливового свекра вона змогла отримати кілька іпотечних кредитів на сотні тисяч франків, закладаючи майно у Франції й закордоном, яке ніколи їй не належало, – відомий замок Маркот, наприклад. Густав Ембер, знав про незаконність цих операцій, але вони обіцяли йому занадто великі прибутки, щоб він міг від них відмовитися. У короткий термін, викуповуючи й перезаставляючи маєтки, Ембери перетворилися у дуже великих власників, що володіли апартаментами у Парижі й замком із власним озером неподалік від столиці.
Чоловік Терези наслідував свого батька, він став депутатом французького парламенту. Згодом їх родина придбала чотириповерховий маєток на авеню де ла Гранд Армі, одній з найбільш престижних вулиць Парижа. У них на прийомах бували не тільки багаті буржуа, але й найвпливовіші політики Франції, а також діячі мистецтва: письменники Еміль Золя й Марсель Пруст, а також акторка Сара Бернар. Для Терези зачарувати нових знайомих і заручитися їхньою довірою було не складніше, ніж ошукати сільських торговців. Для них вона теж вигадала казку – про те, як у 1879 р., опинившись в одному вагоні поїзда з американським мільйонером Робертом Кроуфордом, вона врятувала йому життя, не давши вмерти від серцевого нападу. На подяку він нібито заповів їй увесь свій статок у 100 млн. франків – 300 млн. євро за нинішнім курсом. Але вона не могла отримати його доти, поки її молодша сестра (яка теж була у поїзді) не досягне 21 року й не вийде заміж за одного з синів Кроуфорда. У цю історію, що стала основою гарної репутації Терези, повірили її багаті друзі, які охоче допомагали аферистці зібрати необхідні 6 млн. франків приданого для сестри, що вимагалися у заповіті. Їй усі вірили на слово, не сумніваючись, що заповіт дійсно лежить у її сейфі.
Однак зібраних мільйонів Терезі виявилося недостатньо, і у 1893 р. вона вирішила створити банк Rente Vіagere. Він обіцяв клієнтам чи не найвищі відсотки по вкладах, і незабаром до Великої Терези, як її стали називати, понесли свої гроші як дрібні інвестори, так і справжні магнати з кола її наближених. Ні в кого не з'являлося сумніву у тому, що підприємство цієї світської левиці, яка незабаром повинна одержати величезну спадщину, виплатить належні дивіденди у строк.
Але насправді банк Терези Ембер нікуди не вкладав кошти, він просто їх накопичував і іноді роздавав у вигляді дивидендів. Коли один з керуючих Банку Франції Жуль Біза запитав у Терези, як вона розпоряджається інвестиціями, вона відповіла, що купує на них урядові облігації. Але Біза, перевіривши це, переконався, що Тереза бреше. Він доповів про свої підозри прем'єр-міністру Франції П'єру Вальдену-Руссо. Банк Rente Vіagere до того моменту став одним з найбільших фінансових установ країни, і Вальден-Руссо побоювався особисто звинувачувати його власників у шахрайстві, щоб не виявитися замішаним у скандалі. Він вирішив діяти через пресу, доручивши газеті Matіn провести розслідування операцій банку. Досить швидко з'ясувалося, що на його рахунках накопичилися такі кошти, що для виплати відсотків по них не вистачить навіть величезного багатства Ембер, одержання якого вона до того ж відтягувала. Їй це вдавалося за допомогою нескінченних судових позовів щодо деталей спадкування, які вона вела із представниками неіснуючих синів Роберта Кроуфорда. Протягом майже 20 років Тереза різними способами переносила справу з одного суду в інший. Але з появою викривальних матеріалів в Matіn суд вимагав від неї 8 травня 1902 р. продемонструвати вміст сейфа й заповіт.
Терезі стало зрозуміло, що їй загрожує тюремне ув'язнення, і за день до призначеного розкриття сейфа вона виїхала зі своєю родиною з Парижа. Проте сейф розкрили, і очам здивованої публіки постав його вміст: італійська монета, стара газета й ґудзик. Одну з найбільших фінансових махінацій XІX ст. було розкрито. Новина про це блискавично рознеслася по всій Франції, але відшукати Терезу відразу не вдалося. Тільки через кілька місяців її знайшли у Мадриді. На суді з'ясувалося, що заборгованість її банку перевищила 100 млн. франків. Тисячі людей втратили майже всі свої заощадження. Вирок, втім, виявився не таким вже суворим – п'ять років в'язниці. Вийшовши на волю, Тереза емігрувала у США, де померла у 1918 р. в Чикаго.

Уміння бути шахраєм до кінця
Хоча фінансові піраміди виникли задовго до початку XX ст., в англомовних країнах їх називають схемами Понці – на честь Чарльза Понці, італійського іммігранта в США, який вигадав, як добувати гроші з повітря. Він народився у 1882 р. в містечку Луго на півночі Італії. Сам він пізніше казав, що його цілком забезпечена родина жила в Парме. Замолоду він недовгий час попрацював на пошті, а потім поїхав до Риму, щоб продовжити там свою освіту. Понці вдалося вступити до Римського університету, однак навчання не дуже захоплювало його – він волів проводити час, розважаючись із друзями. «У ті роки я був розтринькувачем, – якось зізнався Понці в інтерв'ю газеті The New York Tіmes, – тобто я вступив у той небезпечний період життя парубка, коли витрачання грошей здається найпривабливішим заняттям у світі».
Незабаром гроші у Понці закінчилися, і він вирішив відправитися до країни мільйонерів – Сполучених Штатів. Йому був 21 рік, коли він зійшов у Бостоні із трапа пароплава «Ванкувер» майже без грошей у кишені: усі кошти він програв під час подорожі якомусь картковому шулеру. Але Понці не втрачав надії заробити: «У США я приїхав з 2,5 дол., але в мріях у мене вже був $1 млн., і ці мрії ніколи не залишали мене».
Кілька років Понці перебивався випадковими заробітками – він, наприклад, мив посуд у Нью-Йорку й фарбував дорожні знаки у Флориді. Потім він все-таки знайшов роботу там, де почував себе найбільш комфортно: поруч з грошима. У 1907 р. Понці переїхав у Монреаль і зайняв там посаду асистента касира в Banco Zarossі – банку, створеному Луіджі Зароссі для обслуговування таких же, як він, італійських іммігрантів. Незабаром цей банк прогорів, оскільки Зароссі виплачував своїм клієнтам досить високі – шестивідсоткові – дивіденди із коштів нових вкладників. Коли цих грошей перестало вистачати, він утік із залишками банківських нагромаджень до Мексики. Понці знову залишився без грошей, і бажання повернутися в США змусило його підробити банківський чек на кілька сотень доларів. Його на цьому піймали й відправили у в'язницю на три роки. Після виходу на волю він вплутався у переправляння нелегальних італійських іммігрантів у США й знову опинився за ґратами.
Нарешті йому вдалося повернутися в Бостон, де у 1918 р. він одружився. А рік по тому на благо молодої родини Понці почав проводити колосальні грошові махінації. У 1919 р. Понці одержав листа з Іспанії із прикладеним до нього поштовим купоном, який він міг обміняти на марки в США, щоб надіслати відповідь. Він помітив, що в Європі ці купони коштують набагато дешевше, ніж ті американські марки, на які їх можна обміняти. Він почав просити свою родичку в Італії надсилати йому купони, порахувавши, що прибуток від їхнього обміну й наступного перепродажу марок досягне 400%. У цьому він зміг переконати й декількох друзів, пообіцявши їм 50% прибутку з вкладень у його справу за 45 днів.
Незабаром він заснував компанію Securіtіes Exchange для управління внесками й почав активну рекламну кампанію в пресі. Газета Boston Traveler, наприклад, надрукувала статтю під великим заголовком «Ми гарантуємо вам 50% прибутку за 45 днів», набраним великими літерами. У ній газета цитувала слова одного поштового інспектора: «Ми не з'ясували, як їм вдається досягати таких прибутків, але вони, здається, упевнені у своїх можливостях». До певного моменту діяльність підприємства Чарльза Понці не викликала ні в кого підозр. Тисячі людей ставали у чергу, щоб придбати купони Securіtіes Exchange Company, деякі з них закладали будинки й продавали майно з метою вкласти якомога більше коштів у справу, що обіцяла величезний прибуток. 26 липня 1920 р. газета The New York Tіmes надрукувала матеріал про те, як Понці на прохання місцевого прокурора відмовився від подальшого приймання коштів до проведення аудиторської перевірки. «Кілька сотень людей сьогодні не змогли віддати свої гроші Чарльзу Понці», – писала газета, додаючи, що не ідеться про закриття підприємства. У статті вказувалося, що прибуток Понці склав 8,5 млн. дол. (більше 90 млн. дол. за курсом 2008 року) усього за кілька місяців і за весь цей час жодному з його клієнтів не було відмовлено у виплаті доходу.
Тим часом сам Чарльз Понці жив у розкоші: він купував дорогі автомобілі, побудував у штаті Массачусетс маєток з кондиціонерами, басейном, що підігрівається, а також купив для своєї матері квиток першого класу на трансатлантичний лайнер, щоб вона могла з комфортом переїхати з Італії до Сполучених Штатів. Він став втіленням американської мрії, зумівши з чорноробів піднятися до вершин багатства. Однак потроху правда про його діяльність стала розкриватися, незважаючи на те, що аудиторська перевірка документів компанії не виявила ніяких порушень. Крах справи Понці почався з того, що прес-секретар Securіtіes Exchange Company Вільям Макмастерс вирішив за 5 тис. дол. продати в газету Boston Post статтю про махінації свого шефа, у якій він пояснив, що його підприємство перебуває у боргах як мінімум на 2 млн. дол. Клієнти компанії ринулися повертати свої гроші. Перевірці відразу ж піддалися всі банківські рахунки підприємства – з'ясувалося, що заборгованість по них складе 7 млн. дол., якщо всі інвестори вирішать повернути свої гроші. Згодом стало зрозуміло, що ніякі поштові купони Понці не купував. Він взагалі нікуди не вкладав гроші – аудиторам залишалося тільки гадати, куди могли зникнути ті мільйони, які пройшли через підприємство Понці.
Після того як Чарльз Понці провів в американській в'язниці п'ять років за обвинуваченням у шахрайстві, він спробував провернути ще одну схожу аферу – цього разу із продажем «прибуткових» земельних ділянок, які насправді виявилися болотом. Її швидко розкрили й засудили Понці до року в'язниці – строк цей, щоправда, був збільшений до семи років після того, як він зробив невдалу спробу втечі. У 1934 р. його депортували в Італію, де він якийсь час працював перекладачем. Потім двоюрідний брат Понці, полковник ВПС Аттіліо Бізео, який у той час був особистим пілотом Беніто Муссоліні, допоміг йому отримати посаду в казначействі, переконавши Дуче, що Понці – міжнародний банкір. Пізніше Понці призначили головою відділення італійської національної авіакомпанії LATІ Aіrlіnes у Ріо-де-Жанейро. Але незабаром він попався на хабарах, які брав від контрабандистів, і був звільнений. Знову повернувшись до перекладацької діяльності, він ледь зводив кінці з кінцями й помер у 1949 р. у лікарні для жебраків.

Уміння створювати бездоганну репутацію
Незважаючи на те що протягом XX ст. майже всі розвинені країни прийняли закони для боротьби зі схемами Понці, справа ця не просто живе, а навіть квітне. Приклад Бернарда Медоффа, якого називають творцем найбільшої у світі фінансової піраміди, – найкраще тому підтвердження. Медофф народився 29 квітня 1938 р. у небагатій родині в районі Нью-Йорка під назвою Квінс. Про його батьків – Ральфа й Сільвію Медофф – відомо тільки те, що вони в якийсь період займалися торгівлею цінними паперами, але це не приносило їм великих прибутків. Берні, як його називаюли друзі, вчився у школі Far Rockaway Hіgh School, яка протягом десятиліть випускала відомих учених, спортсменів і політиків. Він одержував гарні оцінки, але видатним учнем не був – принаймні, він не одержав ні однієї нагороди за успіхи з якогось предмета. Як говорять його колишні однокласники, Медофф віддавав перевагу плаванню у школі. Його тренер надав йому першу роботу – рятувальника на пляжі Atlantіc на Лонг-Айленді.
Свою освіту майбутній мільярдер продовжив в Університеті Алабами, а звідти перевівся до приватного нью-йоркського університету Хофстра. Одержавши у 1960 р. диплом політолога, Медофф вирішив організувати власний бізнес. У нього в розпорядженні було 5 тис. дол., накопичених ще під час роботи рятувальником, і він вирішив відкрити компанію Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes, у справах якої йому допомагала дружина Рут Альперн Медофф. Їхнє підприємство займалося торгівлею акціями нещодавно створених або дрібних компаній, які не могли торгуватися на біржі. Діяльність ця приносила стабільний, але невеликий прибуток.
Шлях до справжнього багатства Медофф почав з появою перших комп'ютерів – він зрозумів, що з їхньою допомогою проводити операції з торгівлі акціями набагато практичніше. При вдалому збігу обставин електронна торгівля цінними паперами дозволила б створити біржовий майданчик, здатний конкурувати з Нью-Йоркською фондовою біржею, яка працювала за старими технологіями. Цю ідею підтримала Національна асоціація фондових дилерів, і в 1971 р. при ній була створена біржа NASDAQ, яку очолив Медофф. Він також став одним з головних гравців на новому майданчику, почавши заробляти сотні тисяч, а згодом і мільйони доларів у рік. Разом із цим Медофф став заводити надзвичайно корисні знайомства у Вашингтоні – він перетворився на дуже впливову людину, одного з керівників Асоціації фондової індустрії США, і багато політиків прагнули приятилювати з ним, а пізніше й довірити йому свої гроші.
Компанія Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes майже увесь час свого існування була сімейною справою – брат Бернарда Медоффа Пітер став працювати в ній з початку 1970-х рр. Отримавши вищу освіту, у компанію прийшли й сини її засновника – Ендрю й Марк. Але ніхто з них не підозрював, що крім брокерської діяльності Бернард Медофф займався ще й безпосереднім управлінням коштами клієнтів. Точніше, робив вигляд, що займався.
За власним зізнанням Медоффа, у 1990-х рр. він почав приймати під своє управління гроші великих бізнесменів і організацій, у тому числі благодійних. Вони довіряли йому свої активи, тому що сподівалися на могутність і авторитет фондового гуру, який мав зв'язки й вплив не тільки у фінансових, але й політичних колах. І Медофф прагнув виправдати ці надії. Його управляюча компанія Faіrfіeld Sentry стала відгалуженням Bernard L. Madoff Іnvestment Securіtіes, але всі дані про її діяльність Медофф тримав у секреті. Він тільки пояснив вкладникам, що буде примножувати їхні гроші за рахунок операцій з акціями найбільших компаній і їхніми опціонами. Дивіденди він обіцяв скромні, не більше 10-20% у рік, але це нікого не засмучувало, навпаки, заспокоювало – клієнти Медоффа вірили, що ніхто не намагається втягнути їх у фінансову піраміду.
Насправді Медофф просто складав гроші своїх клієнтів на банківський рахунок, з якого, якщо було потрібно, виплачував дивіденди. З моменту заснування компанія Меддофа щороку повідомляла про прибутки приблизно в 10,5%, навіть коли фондовий ринок переживав спад. У листопаді минулого року, наприклад, у звітах організації говорилося про збільшення капіталу на 5,6% з початку року, у той час як акції 500 найбільших компаній у рейтингу Standard & Poor's за той же період упали на 37,65%.
Втім, неправдоподібні звіти компанії Медоффа майже нікого не турбували – гроші текли до нього постійно, і до моменту краху його фінансової піраміди тисячі клієнтів вклали в неї 65 млрд. дол. Можливо, якби не фінансова криза, вона продовжувала б працювати й далі, але в якийсь момент занадто багато вкладників вирішили забрати з Faіrfіeld Sentry свої гроші. 10 грудня минулого року Бернард Медофф зустрівся зі своїми синами й розповів їм, що компанія, якою він управляв одноосібно, прогоріла й у нього не залишилося коштів для виплати своїм клієнтам. Тільки 200-300 млн. дол. він хотів витратити на новорічні бонуси співробітникам, перед тим як здатися владі. «Усе це велика неправда, простіше кажучи – гігантська схема Понці», – сказав він.
Наступного дня Ендрю й Марк повідомили про незаконну діяльність батька одночасно ФБР і Федеральну комісію з цінних паперів і бірж. Бернарда Медоффа заарештували, і на суді він визнав свою провину за 11 пунктами обвинувачень. Винесення вироку йому було призначене на 16 червня 2009. Його майно, у яке входять дорогі будинки, яхти, колекції дорогоцінних каменів і творів мистецтва загальною вартістю 823 млн. дол., буде конфісковано для виплати грошей ошуканим клієнтам.
© 2003-2009  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"