інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Міфи пенсійної реформи в контексті реалій недержавного пенсійного забезпечення

А.Федоренко

Важливою складовою сучасної пенсійної системи будь-якої розвиненої країни світу є недержавне пенсійне забезпечення, представлене як добровільними, так і обов’язковими механізмами накопичення пенсійних коштів. Незважаючи на перевірений часом світовий досвід, серед український політиків та урядовців до цих пір панує невизначеність щодо напрямків, строків та змістовному наповненні пенсійної реформи.

Першим терміном можливого запуску накопичувальної системи пенсійного страхування – другого рівня пенсійної системи – був 2007 рік, найуспішніший в розвитку світової та української економік. Однак час було безнадійно згаяно.

Є один простий спосіб визначення суті проблеми. Якщо не розумієш, у чому справа, то зазвичай вона полягає у грошах. Грошей на реформу в Україні ніколи не вистачало. Тобто вони були, але призначалися не для пенсійної реформи. Відтак постійно виникали пропозиції вкотре звернутися до світового досвіду, адже нові когорти службовців, які приходили на зміну попередникам, нічого не знали про глобальні пенсійні системи, і кожен «відкривав для себе Америку».

Водночас, пенсійна реформа обростала новими міфами і «страшилками». Мовляв, люди не встигнуть накопичити гроші до виходу на пенсію. Якщо встигнуть, їх у них вкрадуть. Якщо не вкрадуть, то не повернуть. Якщо повернуть, то не в повному обсязі. Можливо, більш детальне знайомство з міфологією вітчизняної пенсійної реформи дозволить послабити вплив міфічного Морфея на українську дійсність?

Міф перший. Щоб запустити другий рівень, треба збалансувати бюджет Пенсійного фонду, а для цього слід підвищити пенсійний вік.

Якщо підвищити пенсійний вік чоловікам навіть на два роки, вони можуть не дочекатися пенсії. За офіційною статистикою, середній вік життя українських чоловіків становить 62 роки. Однак середня очікувана тривалість життя чоловіків, які досягли 60-річного віку, становить 74,5 року. Тобто, у разі своєчасного виходу на пенсію чоловіки мають шанс у середньому отримувати пенсійні виплати протягом більш ніж 14 років. При досягненні 62 років чоловіки мають середню очікувану тривалість життя 75,5 року, отже, перебуватимуть на пенсії протягом 13,5 року.

При підвищенні пенсійного віку до 65 років чоловіки мають шанс дожити до 77 років і отримувати пенсію протягом 12 років. Для порівняння: середня тривалість життя українських жінок – 74 роки. Середня очікувана тривалість життя жінок, які досягли 55-річного віку, – 79 років. Отже, середньостатистична українська пенсіонерка має шанс отримувати пенсію протягом 24 років – період, рекордний серед усіх розвинутих країн світу. Середньостатистична тривалість життя українок, які досягли 60-річного віку, становить 80 років. Тому в разі підвищення пенсійного віку на п'ять років, українська жінка має шанс отримувати пенсійні виплати протягом 20 років.

Міф другий. Причиною дефіциту бюджету Пенсійного фонду України є «спеціальні» пенсії, які призначаються за окремими законами.

Спеціальні пенсії, сума місячної виплати за якими перевищує 10 тисяч гривень, отримують лише 3 856 осіб, а питома вага їх виплат у бюджеті ПФУ – менше 1%. До того ж, спеціальна частина таких пенсій сплачується за рахунок коштів держбюджету, тому в економічному плані від них мало що залежить. Хто ж тоді «робить погоду»?

У країні майже дві третини пенсіонерів – 8,5 мільйона осіб – отримують менше 1 тисячі гривень, ще майже 4,5 мільйона осіб мають пенсію на рівні середньої і трохи вище.

Проблема полягає в тому, що за шість останніх років коефіцієнт заміщення пенсією зарплати в Україні зріс майже у 1,5 рази: з 30% у 2004 році до 47% у 2010 році. За цей же період ВВП у країні в поточних цінах збільшився у 3,1 рази, середня зарплата – в 3,8 рази, а середня пенсія – у 5,5 рази!

Тобто причиною розбалансування бюджету ПФУ є не спеціальні пенсії, а, як це не парадоксально, пенсії більшості пенсіонерів, які на хвилі соціального передвиборчого популізму зростали у відриві від бази нарахування пенсійних внесків. Ще три роки – і система державних фінансів зайде в глухий кут.

Ситуацію не врятує і просте збалансування темпів приросту середньої пенсії і середньої зарплати, адже загальний дефіцит бюджету ПФУ за 2010 рік становив 60 мільярдів гривень, а власний дефіцит – 26,6 мільярда гривень, і цей розрив між доходами та видатками буде відтворюватися в майбутньому.

Міф третій. 95% росіян висловили недовіру недержавним пенсійним фондам – НПФ – як установам, які обслуговують кошти накопичувальної системи. Справді, 95% російських громадян, які стали учасниками обов'язкової системи пенсійного страхування, спочатку не хотіли передавати накопичувальну частину трудової пенсії в управління приватних КУА або НПФ. Однак більшість із них не виявляли бажання доручати управління страховими внесками і державному Зовнішекономбанку – ЗЕБ, який отримав право на їх обслуговування.

Основна частина росіян взагалі не виявила з цього приводу жодного бажання, та й часу для визначення було відведено надто мало. Відтак, держава кошти усіх «мовчунів» віддала в управління ЗЕБ. З таким же успіхом, але зі зворотнім результатом, можна було б запропонувати всім бажаючим доручити управління страховими внесками ЗЕБ, а решту передати до приватних КУА або НПФ. Мали б ті ж самі 95%, але в приватній системі. Частково це підтверджується прикладами з російської дійсності: росіяни переводять кошти до НПФ. Якщо 2008 року з ЗЕБ, який управляє пенсійними накопиченнями, було переведено 11 мільярдів рублів, то 2009 року – 24 мільярди рублів, а 2010 року – 50 мільярдів рублів. Як наслідок, частка учасників НПФ зросла до 20%.

Міф четвертий. Пенсійні кошти в усьому світі з метою захисту від втрат та знецінення вкладаються в державні облігації та на депозити, а в Україні взагалі відсутні надійні фінансові інструменти для інвестування пенсійних коштів.

На початок 2010 року структура глобальних пенсійних активів, які охоплюють 85% загальносвітових пенсійних резервів, виглядала так: 54% – акції, 28% – боргові цінні папери, 2% – депозити, 16% – нерухомість, метали, інші активи. На жаль, в Україні активи НПФ на цю ж дату мали дзеркальне відображення: акції – 8,8%, депозити – 40%, боргові інструменти – 36,1%. В США пенсійні фонди – найбільші власники корпоративних цінних паперів: вони володіють 17% загального обсягу випущених облігацій та 20% випущених акцій. Інвестування в ОВДП потребує спеціального професійного аналізу. Це знаряддя, яке може не лише захистити пенсійні накопичення, але й знецінити та знищити їх.

Достатньо згадати вклади громадян в Ощадбанк СРСР або те, що уряди Угорщини і Аргентини переводять пенсійні накопичення з НПФ до державної системи для покриття дефіциту держбюджету через облігації внутрішньої позики.

В Україні мало привабливих інвестиційних інструментів, але якщо на ринку не буде платоспроможного попиту з боку інвесторів, то такі інструменти й не з'являться. Як відомо, саме попит породжує пропозицію.

Попит на якісні фінансові інструменти з боку накопичувальної пенсійної системи заохочуватиме українських емітентів реєструвати нові випуски цінних паперів та виводити їх на фондові біржі для залучення коштів з фондового ринку на розвиток власних підприємств. Передусім це стосується підприємств, корпоративні права яких належать державі.

Міф п'ятий. Світова пенсійна система зазнала нищівного краху в умовах фінансової кризи, тому впроваджувати другий рівень в Україні зараз несвоєчасно. Так, крах був, але не нищівний і не тривалий. Глобальні пенсійні активи у 2008 році впали на 21% проти їх обсягів наприкінці 2007 року. Однак вже у 2009 році вони відновили 17% втраченої суми, а у 2010 році додали ще 12% і вийшли на рекордні 26,5 трлн. дол., що на 1,6 трлн. дол. більше, ніж у найкращому докризовому 2007 році – 24,9 трлн. дол. Тому чутки щодо «смерті світової пенсійної системи» дещо перебільшені.

Що стосується своєчасності впровадження другого рівня пенсійної системи, то низький рівень цін на фондовому ринку якраз і є найсприятливішим часом для її запуску, оскільки ситуація в перспективі обіцяє найвищі темпи зростання фондових індексів, а відтак – і прибутків пенсійних фондів та їхніх учасників. Хоча найкращий момент для запуску обов'язкової накопичувальної пенсійної системи – 2009 рік – уже втрачено.

Міф шостий. Якщо до участі у другому рівні залучити 40-річних українців, вони не встигнуть накопичити достатню суму для придбання довічного ануїтету. По-перше, сьогоднішні 40-річні будуть виходити на пенсію в 65 років: і жінки, і чоловіки. Україна – «старіюча» європейська країна з низьким рівнем народжуваності та високою питомою вагою пенсіонерів, яка має тенденцію до зростання, тому Україну чекає доля інших країн Старого світу: в США вік виходу на пенсію чоловіків і жінок становить 67 років, у Швеції, Японії і Німеччині – 65 років. Отже, період накопичення коштів в Україні міг би становити не 15-20 років, як зараз, а 25, що змінює базу розрахунків. По-друге, вже сьогодні для отримання довічної додаткової щомісячної пенсії на рівні 800-900 гривень досить внести на рахунок страхової компанії 100 тис. грн. Як показують розрахунки, така сума за 25 років участі може бути легко накопичена учасником НПФ, який заробляє 2 600 гривень на місяць, сплачує внески за ставкою 7% від ФОП та має середньорічний інвестиційний дохід 10%.

З урахуванням зростання середньої зарплати, номінальна сума пенсійних накопичень буде більшою. Для підтвердження, а не для реклами, НПФ «Соціальний стандарт», учасником якого є автор, за шість років роботи забезпечив середньорічну «чисту» дохідність з початку діяльності на рівні 15,7% при середньорічній інфляції 14,2%, у тому числі протягом 2010 року – 19,5% при інфляції 9,1%.

Міф сьомий. Загальнообов'язкове пенсійне страхування за межами етапу накопичення повинно здійснюватися лише страховими компаніями, бо в НПФ існують ризики вичерпання джерел фінансування пенсійних виплат для «довгожителів». Сума страхових виплат не перевищуватиме 30-50% пенсійних накопичень, бо на цей показник впливає низка факторів.

Перший – ризики недоотримання інвестиційного доходу. Другий – ризики перевищення застрахованою особою середньої очікуваної тривалості життя. Третій – розподіл частини інвестиційного прибутку на користь страхової компанії. Четвертий – закладення в розрахунки на всяк випадок «резерву міцності».

У 2009 році відношення страхових виплат до страхових внесків за договорами страхування життя становило 7,6%, у 2008 році – 3,4%. У НПФ ситуація докорінно відрізняється від пенсійного страхування. У пенсійному фонді немає сенсу занижувати інвестиційний прибуток, оскільки він повністю ділиться серед учасників фонду відповідно до закону. Також відсутні ризики «пережиття» учасником фонду середньої очікуваної тривалості життя, оскільки НПФ не виплачує довічних пенсій, а загальний обсяг пенсійних виплат учаснику обмежений накопиченою сумою.

НПФ – непідприємницьке товариство, і на користь засновників він не розподіляє жодних прибутків, відтак уся накопичена сума інвестиційного прибутку підлягає розподілу на пенсійні виплати або успадковується.

Водночас, вирішити проблему пенсійного забезпечення «довгожителів» через НПФ можна шляхом періодичного переоформлення договору з фондом з урахуванням очікуваної середньої тривалості життя, що дозволить зблизити період виплати пенсій на визначений строк з фактичною тривалістю життя конкретного учасника НПФ.

Що можна порекомендувати, щоб розвіяти міфи довкола пенсійної реформи і нарешті зробити її реальною?

Перше. Слід послідовно реалізувати концепцію підвищення пенсійного віку жінкам до 60 років та чоловікам до 62 років, виходячи з невідворотності таких заходів, оскільки це є меншим злом, ніж покриття дефіциту ПФУ шляхом грошової емісії або тотальних державних запозичень, що неминуче призведе до збільшення інфляції.

Друге. Для збалансування бюджету ПФУ та підтримання стабільного пенсійного забезпечення учасників солідарної системи необхідно звести інфляцію в країні до рівня 3% річних, пенсію індексувати лише на показник інфляції, а зарплату підвищувати випереджаючими темпами – не менше 10% на рік, що дозволить врівноважити бюджет ПФУ вже протягом шести років.

Третє. Відмовитися від вимоги збалансування бюджету ПФУ як обов'язкової умови впровадження другого рівня пенсійної системи, оскільки досягти реального врівноваження доходів та видатків ПФУ неможливо за два-три роки, а відкладати термін запуску накопичувальної системи пенсійного страхування неприпустимо. Тим більше, що, за новим законом, другим рівнем буде охоплено вужче коло застрахованих осіб, а ставки страхових внесків будуть впроваджуватися поетапно, з 2% до 7% протягом шести років.

Четверте. Для забезпечення громадянам права вільного вибору необхідно передбачити можливість допуску НПФ до роботи з обов'язковими страховими внесками одночасно з початком роботи Накопичувального пенсійного фонду.

П'яте. Поряд з виплатами довічних ануїтетів через страхові компанії передбачити можливість учасникам другого рівня отримувати з НПФ виплати на визначений строк, що перевищує очікувану тривалість життя застрахованих осіб відповідної вікової групи та статі на засадах вільного волевиявлення.

Шосте. Розміщувати кошти накопичувальної системи у перші роки з урахуванням світового досвіду щодо складу і структури пенсійних активів і особливостей національного фінансового ринку – високі ризики та обмежена обсяг: до 40% – у спеціальні пенсійні ОВДП, що враховують показник інфляції, 20% – у спеціальні пенсійні депозити держбанків, 40% – в акції контрольованих державою емітентів.

© 2003-2010  Українське агентство фінансового розвитку Дизайн та розробка порталу
студія web-дизайну "Золота рибка"